Трагічний життєвий шлях Миколи Куліша

Миколі Гуровичу Кулішу судилося прожити лише 45 років. Але за цей час він встиг зробити незрівнянно багато. Його творче життя сучасники порівнювали з фейерверком: «...Барвисте, яскраве, гучне і... скороминуще. Десять років всьо­го письменницького стажу - десяток п'єс, що з них майже кожна була не тільки вдалим драматургічним матеріалом для блискучих, з видатним успіхом у гляда­чів, спектаклів, але й сама - теж майже кожна - певним етапом у розвитку мистец­тва - прекрасним заспівом сучасного реалістичного театру! Це була «кулеметна черга» п'єс - жоден із вітчизняних драматургів - російських, українських, інших - не виходив на кін радянського театру з таким тріумфом, як свого часу Куліш».

Народився митець 6 грудня 1892 року в селі Чаплинки Дніпровського повіту Херсонської губернії у сім'ї убогих селян («безкінних» - як скаже у автобіографії). Мати за походженням була полтавчанкою, але прийшла у Таврію на заробітки і там залишилася назавжди. Ця неграмотна жінка від природи виявилася обдарованою і мудрою. Вона мала талант розмальовувати хати, за що добре платили. Для Миколи вона назавжди залишилася молодою: померла, коли синові було всього 8 років. З ранніх літ Миколу вабило привілля й бур'яни, як і малого Шевченка. Прийшлося також, як і Кобзарю, пасти ягнят. Рідна домівка лякала цвілими стінами й порожнім посудом. Про це Куліш залишив такі спогади: «Початок мого дитинства - самотність у хаті й схильність до блукання. Базар вабив мене недогризками, ярмарок - каруселями, церква - процесіями та хоровим співом; весілля своїми обрядами і музикою; похорони - поминаннями й бубликами, та ще й те, що на похоронах мене не били». Був непосидючим, і мав через це багато неприємностей. Якось вранці мати зібралася до церкви й на базар, розбудила сина й попросила сидіти вдома, поки вона повернеться. Як тільки малий почув, що цілий день ніхто його не контролюватиме, швиденько вдягнувся, замкнув хату й чкурнув до друзів. Він навіть не помітив, що мати залишилася в помешканні. Цілий день прийшлося Уляні сидіти під домашнім арештом. Вона наплакалася, згадуючи своє життя, п'яницю чоловіка, тяжкі злидні. Виламувати двері жінка не наважилася: хто і за які кошти їх ремонтуватиме, тож визволилася аж під вечір, покликавши через вікно випадкового перехожого, який відімкнув нехитрий замок. Саме в цей час повернувся Миколка й радісно закричав: «О мамо! Ви вже прийшли? А пряника принесли? Я щойно вийшов з хати...» І тут уже бідна ненька не витримала, відлупцювала неслухняного хлопчиська так, що аж далекі сусіди чули його плач та материний крик: «Оце тобі, щоб ніколи не брехав!» Як і всі сільські діти, малий Куліш мусив працювати з раннього віку. У неповних 8 років мати найняла його до багатого селянина. Наперед виплачені гроші вона необачно витратила на хатні потреби, а Микола втік й відмовлявся повертатися наймитувати. Лише обіцянка віддати хлопчика восени до школи заставила малого братися до немилої праці пастушка надовго. Як тільки Микола навчився грамоти, ніщо вже не могло завадити ні в ранному віці, ні в юнацькому з найменшої нагоди прочитати книжку. Микола практично не обминав жодної бібліотеки, і вже в 14 років залюбки розмовляв з дорослими про досягнення світової літератури, проявляючи такі знання класики, які мав далеко не кожен дипломований учитель-словесник.

Спочатку Миколка пішов до початкової школи. Незважаючи на тяжкі злидні й відсутність умов для навчання, хворобливість, вчився охоче й старанно. Бажання продовжувати освіту премогло всі перепони, й у 1905 році хлопчина — вже учень чотирикласного міського училища повітового містечка Олешки. Виявляється, щоб здібний хлопчик продовжував освіту, його колишні учителі зібрали для цього 100 карбованців. Та коли закінчилися гроші, Микола позбувся даху над головою і шматка хліба. На щастя, хлопчика прийняли до сирітського притулку й він зміг і далі відвідувати училище. Та в цьому притулку завідуючою була «стара карга», з якої пізніше письменник списав шовіністку Баронову-Козино для «Мини Мазайла». Вона знущалася з хлопчика, а він не вмів і не бажав терпіти.

Спрага знань повела Миколу й у п'ятикласну приватну чоловічу гімназію, де він захопився музикою, літературою, створив драматичний гурток з ровесників і сам для нього писав репертуар. А крім цього, читав однокласникам сатиричні вірші і редагував усі стінгазети та рукописні журнали чи альманахи, які виходили в цьому навчальному закладі, малював карикатури. У гімназії Микола Куліш здружився з талановитим хлопчиком Іваном Шевченком, який пізніше ввійшов у літературу під псевдонімом Іван Дніпровський. Жити не було де. Найчастіше Миколу приймали друзі, зокрема брати Невелі, в яких була сестричка Тося з розкішними косами й великими зеленими очима. Між красунею Антоніною і непоказним Миколою виникла велика любов, яка виявилася єдиною у їхньому житті. Та коли гімназію закрили, здавати гімназійний курс екстерном Микола поїхав на Кавказ. Юнак мріяв поступити до вищого навчального закладу, був прийнятий на історико-філологічний факультет Одеського університету, але Перша світова війна перекреслила усі плани. Призваний на фронт, Микола злякався, що загине й більше не побачить свою дівчину, а тому, ризикуючи головою (за дезертирство тоді розстрілювали), на короткий час вирвася до Олешок попрощатися і заручитися з нею. Для цього прийшлося з Херсона пливти пароплавом по Дніпрі, а тоді ще 72 верстви добиратися пішки. Причиною такої поведінки було ще й те, що колись він дав слово Антоніні обов'язково зустрітися з нею, якщо прийдеться йти на війну. Коли полковник довідався, куди запропастився новобранець, то виніс такий вердикт: «Миколу Куліша, що без дозволу покинув був казарму на 5 днів, покарати - місяць чистити клозети беззмінне». Та виконував цю огидну роботу Микола Туровим тільки 5 днів, бо солдатів з атестатами зрілості набирали в Одеську школу прапорщиків. Перед відправкою на фронт юнакові дали відпустку, і він знову заквапився до Тоні, щоб насамперед козирнути новеньким військовим одягом. Молодята вирішили повінчатися. Микола поїхав до Смоленська у розпорядження штабу (служив у чині штабс-капітана), через місяць викликав Антоніну, але дозволу на вінчання не отримав, адже мав тільки 23 роки, зате не мав 5000 крб. посагу або маєткового цензу. Все ж 3 квітня 1915 року у церковці Івана Златоустого молодята взяли шлюб. Непокора такого роду тоді каралася відправленням офіцера на фронт. Щойно обвінчаного посадили на гауптвахту, заявивши, що покарання — на цілий місяць, але полковник, який симпатизував Миколі, врятував його. П'ять місяців молоде подружжя прожило щасливо, а тоді Кулішеві захотілося на війну, і як доброволець Микола Куліш був відправлений на фронт. Можемо сказати, що спонукала до такого вчинку Миколу його ж власна совість. Дружині він признавася відверто: «От бачиш, мої товариші на фронті кров проливають, а я тут сиджу щасливий і не знаю, яке там лихо!..» Воювати довелося на території Галичини й Литви. В одному з боїв через три місяці перебування під кулями Миколу тяжко поранило в голову. Після контузії й госпіталю його відправили додому у відпустку. Микола поїхав до дружини, яка після прощання з ним певний час учителювала. 24 лютого 1917 року в подружжя народилася дочка Ольга, а трохи пізніше - син Володимир. У кінці квітня Микола ще раз навідався додому з фронту. Був дуже перевтомлений і налаштований песимістично. Дружині на прощання сказав: «Молись, Тосюню, за мене, щоб повернувся ще раз до тебе й до доньки живим». Восени 1917 його бажання здійснилося.

Куліша обрали головою першої міської ради робітничих, селянських та солдатських депутатів. При уряді Скоропадського більше ніж півроку він відсидів у тюрмі, а при Директорії Петлюри входив до міської управи. У Дніпровському повіті М.Куліш організував товариство «Просвіта» і став його головою за сумісництвом. Трохи пізніше Миколу Гуровича призначили завідуючим наросвітою. Прихід денікінців припинив діяльність повітової ради. Директорія дала наказ відступати. Але М.Куліш організував у Херсоні з 1500 олешківських утікачів «Перший Український Дніпровський Полк» і став «батьком Полку». В одному з нападів його вояки захопили 3 ворожі кулемети, 1 гармату, багато рушниць (три дні зносили цей арсенал у схованки). Згодом Ю.Яновський у романі «Вершники» ці події описав у новелі «Батальйон Шведа», а самого М.Куліша вивів у образі Данила Чабана. З метою конспірації Данила у творі названо «майбутнім письменником». По суті, в час написання роману М.Куліш уже перебував на Соловках. Та повернемося до реальних подій громадянської війни. Почалися бої, стрілянина, смерть і ненависть на кожному кроці. Не ясно, чи був Кулішів «батальйон» більшовицьким, чи належав до військ Григорьєва-Тютюнника, які скинули в море десанти Антанти. Про цей період М.Куліш сам планував написати спогади, але так і не встиг здійснити задумане. Влітку 1919 року під час другого наступу Денікіна Микола Куліш у складі Червоної Армії відступає на північ України, але, не бажаючи опинитися в еміграції в Росії, зголошується стати розвідником, щоб повернутися додому. Перевдягається у купця і нібито їде продавати дьоготь. Люди не пускали чужих навіть переночувати, бо лютував тиф. Прийшлося терпіти голод. Разом зі своїм другом-супутником Микола випадково потрапив до петлюрівців. Перевіривши документи, сотник заявив: «Брешеш. Ти, мабуть, убив того Миколу Куліша, а тобі, певно, вже сорок років!» Хоч документи у Миколи Гуровича були справжні, він, двадцятивосьмилітній, виглядав на літню людину. Додавали йому років і вуса та велика борода, а також втома, нервове і фізичне виснаження. Петлюрівці вирішили розстріляти новоприбулих, але доручили це зробити надто милосердному козакові, який вивів бранців у поле й сказав, щоб тікали, а він буде стріляти в небо.

Утікачі опинилися без коней, без грошей і без зброї. Та Микола згадав, що недалеко проживає брат дружини - Петро Невель. У цій сім'ї Микола захворів на тиф, а тоді доглядав дітей господарів, які теж занедужали.

Є свідчення, що пережите и побачене заставило Куліша дуже скептично ставитися до будь-якої з існуючих партій, і комуністом він став аж у двадцятих роках під тиском обставин (відмовитися від партквитка було небезпечно), а не заради кар'єри. Дружина М.Куліша про прийняття його до партії залишила цікаві спогади: «Як велику почесть, піднесли Миколі і партійний квиток, від якого ніхто не мав тоді права відмовлятися. Все пізніше життя він був в'язнем цього партійного квитка». Сам Куліш про вступ до партії писав: «Особисто великого бажання не було. Про що я й сказав Богомолову та Єршакову, що переконували мене вступати, й посилався при цьому (не без підстави) - на політичну малограмотність, на те, що відповідальність та обов'язки члена партії мені не по силах». До цього майбутній драматург співчував есерам, боротьбістам, але себе особисто уявляв «незалежим соціалістом». Отже, як Винниченко і Хвильовий, Куліш був за соціалістичну • ° Україну. Але - незалежну.

Повернувшись в Олешки, Микола створював українські школи, дитячі садоч­ки, працював інспектором народної освіти, склав навіть власний буквар «Пер­винка». Це була перша українська радянська абетка, матеріал для якої зібрала дружина за 6 років учителювання. У підручник також ввійшли уривки з «Кобза­ря», деякі Кулішеві вірші та оповідання.

Чекісти заарештували Куліша і посадили в тюрму за те, що ще працюючи в Херсо­ні помічником начальника військової мобілізаційної частини, підписував фіктивні лі­карняні бюлетні нібитохворим на тиф. Пізніше виявилося, щодваМиколині помічники робили це за гроші, наражаючи на небезпеку й відповідальність саме його. Врятувало від розстрілу Куліша те, що Олешківський виконком узяв його на поруки.

У непрості роки збурення в суспільстві до М.Куліша приходить муза. Спочат­ку Куліш навіть планував написати роман про громадянську війну, але драматур­гічне мислення переважило романіста в душі цієї людини раз і назавжди. Сам Куліш писав про три сфери своїх захоплень: перша сфера - література, друга - музика (грав на скрипці, диригував), третя - театр.

Куліш став свідком страшного голоду, який охопив степову Україну у двадця­тих роках. Силою конфісковане в українських хліборобів зерно радянський уряд за безцінь продавав за кордон. Ця безпощадна й дикунська політика пробудила свідомість навіть у портових докерів-вантажників, які категорично відмовилися вантажити український хліб для заграниці й за це були розстріляні. Світ догаду­вався про масштаби штучного голодомору й намагався якось допомогти вимира­ючій Україні, але ніякої допомоги більшовицька Росія не приймала. Український письменник Мирослав Ірчан, по приїзді з Канади в тридцятих роках репресова­ний, у двадцятих взявся за благородну місію порятунку, про що залишив спога­ди: «В голодні роки на Україні, не дивлячись на безробіття в Канаді, зложили кількадесят тисяч доларів і вислали для рятунку голодуючих Радянської Украї­ни. Ходили хата в хату, до свого і до ворога, незважаючи на те, як проганяли їх, як висміювали, збирали пожертви на голодуючих, збирали одіння і висилали на Ук­раїну». З цих благородних поривів нічого доброго не вийшло. Хоча з Канади в одеський порт прибули навантажені зерном кораблі, представники радянської влади розпорядилися висипати хліб із трюмів цих кораблів у море.

На основі побаченого і почутого Микола Куліш задумав викривальну драму «97». Спочатку дружина сварилася й економила світло, думаючи, що він ночами пише звіти для Наросвіти, а коли прочитала драму, перестала сердитися, що чоло­вік спалює дефіцитний гас, почала ретельно чистити циліндр лампи, щоб освітлен­ня було якнайкращим.

Роки перебування в Одесі (1923 - 1925) - це роки безупинної боротьби між ретельним виконанням службових обов'язків, адже працював інспектором Одесь­кого облнаросвіти, і бажанням творити. Сам процес творчості у цього письменни­ка як психологічне явище подібний до Стефаникового: Куліш міг писати лише тоді, коли було ідеально прибрано, підлогу вимито, а до його стола взагалі ніхто не мав права навіть підходити, оскільки всі речі там лежали на раз і назавжди встановле­ному місці. Як тільки появилася п'єса «97», у Куліша виникла нагода вирватися до Харкова, де вирувало мистецьке життя. Нарком освіти О.Шумський запропону­вав М.Кулішеві посаду шкільного інспектора в тогочасній українській столиці. Драматургові здавалося, що тут йому створять усі умови для творчості, тому в листі додому писав: «Моя бандо! Негайно приїздіть до Харкова. Маю мешкання з усіма вигодами. Подробиці на місці. Ваш чоловік-батько й він же Микола». А помешкання ж запропонували в будинку, другу половину якого займали малоліт­ні злочинці. В одній з кімнат стіна, за якою жили хлопчики з колонії, мало того, що була з дикту, та ще й закінчувалася за метр до стелі. Шибеники гупали в цю стіну, а вона від кожного удару гула щонайменше 5 хвилин. У першу ж ніч сім'ю Куліша обікрали. Та драматург здружився з хлопчаками, вивчив їх жаргон, організував судовий хлоп'ячий хор. Ейфорія перших днів і великі сподівання на розвій твор­чості швидко зникли, коли Микола Гурович глибше познайомився з темною сто­роною харківського мистецького і навколо літературного життя: «Дрібниці, політиканство, заздрість, конкуренція, плітки, фальш і старість, старість, одягне­на у мундир чиновний, - ось літературне поле. Є окремі гарні працівники, та вони мудро заховані у мушлі свого мислення і творчості».

У Харкові М.Куліш пише п'єси «Отак загинув Гуска», «Хулій Хурина», «Зо­на». В останній драмі ще в 1926 році автор передбачив загибель свою і своїх однодумців. Але розуміння й підтримки на цьому етапі творчості він ще не мав. Тільки участь у «ВАПЛІТЕ», дружба з Остапом Вишнею, Павлом Тичиною, Юрієм Яновським дали Кулішеві шанс стати визнаним драматургом. Куліш часто запрошував друзів на рибу або на пироги, які майстерно вміла пекти мати дружи­ни («бабуся - Божий цвіточок», як називав її зять). З Хвильовим та Вишнею Куліш їздив на полювання качок, але сам не був мисливцем. Щоб не повертатися без пташатини, купував її на ринку. Мабуть, це з його поведінки скопіював Остап Вишня подібний випадок у своїх «Мисливських усмішках».

Юрій Лавріненко писав, що якщо колись Іван Тобілевич створив класичну українську драму для театру корифеїв, а Леся Українка - класичну європеїзова­ну українську драму, то М.Куліш був творцем модерної драми українського відродження. Три з чотирьох шедеврів (комедію «Так загинув Гуска» цензура не пропустила) Куліша: «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Маклена Траса» - дали можливість зійти на вершину режисерської творчості Лесю Курбасу. Лесь Танюк з цього приводу більш категоричний у висновках: «Зустріч з Лесем Курбасом та «Березолем» круто змінила не лише біографію, а й творчий метод драма­турга. Відбулося те взаємопроникнення, взаємозапліднення режисерських, акторських і драматургічних задумів, без єдності яких нема й не може бути істин­ного театру... Це була єдина й цільна лабораторія української культури, і Куліш на рівні з іншими був не тільки співтворцем цієї лабораторії, а й дітищем їхнього спільного пошуку, духовного змужніння й мистецького поступу».

Та в цей час у країні наступають різкі зміни в гіршу сторону. Починає набира­ти сили культ особи Сталіна, який заохочував цькування Шумського, Скрипника, Хвильового. Літературна дискусія, несподівано торкнувшись політики, викли­кає нищівний вогонь влади на всі літературні угруповання. Щоб врятувати «ВАПЛІТЕ», Хвильовий виходить з цього угруповання, а на посаду президента літературного угрупування пропонує Миколу Куліша. Це короткочасне президенство не тільки підставило під удар драматурга, а й забирало у нього творчий час, робило Куліша мало не забороненим митцем в Україні. Останнє стосувалося вже 1932 року, коли його п'єси не наважувався поставити жоден театр. Микола Гурович робить одчайдушну спробу прорватися до глядачів, написавши драму «Прощай, село». Але й цю п'єсу не дозволяють. Як і Хвильовий, Куліш починає переглядати своє ставлення до комуністичної партії та комуністичної ідеї. З' явля­ється драма «Народний Малахій» (1926), яка зриває «пластир індульгенції кому­нізму», адже головний герой твору божеволіє від невідповідності голубої мрії та чорних реалій соціалістичного життя. Тричі Куліш та Курбас переробляли цей твір, стараючись задовільнити вимоги рецензентів, але, як розумно підкреслив Ю.Лавріненко, не змогли «переробити духовно-мистецьку бомбу на московський кисіль». На порозі 1930 року п'єса була заборонена назавжди, як і «Мина Мазайло». Причиною заборони став ще й театральний диспут, де в обличчя партійним босам Хвильовий, Куліш і Курбас заявили, що «справжній митець ні перед якою силою не поступиться своїм мистецьким суверенітетом», а Куліш ще й додав, що не збирається обходити «національну проблему і розв'язувати її в білих рукавич­ках». Після цього на сцену не потрапила жодна п'єса українського автора, зате майже в кожному театрі великих міст йшли «Дні Турбіних» як туга за імперією, яка відроджувалася в дещо іншій іпостасі. Під час прийому українських митців Сталіним у 1929 році Куліш сміливо звернув увагу вождя на суперечливість заборони для українських творів з націоналістичним ухилом і вільною росій­ською шовіністичною пропагандою у «Днях Турбіних» зі сцени найбільшого теат­ру Росії. Сталін відповів: «А чи є у п'єсі Булгакова хоч крапля корисного? Є. Так і за це спасибі». У відповідь на «Дні Турбіних» Микола Куліш й написав «Патетич­ну сонату», яку заборонили в Україні, але режисер Таїров поставив її на сцені Камерного театру в Москві, запросивши на прем'єру членів уряду. Успіх виста­ви був неймовірний. Німецький письменник Ф.Вольф, який бачив її на власні очі, переклав цю драму німецькою, а у передмові до свого перекладу написав: «Фор­ма «Патетичної сонати» - цієї найбільшої української драматичної поезії - у світовій літературі може бути порівняна тільки з драматичними поемами «Фауст» і «Пер Ґюнт». Та «Патетичну сонату» заборонили не тільки в театрі Таїрова, а й у театрах Ленінграда, Іркутська, Баку, де вона з успіхом йшла до того часу.

У 1930 році Кулішевій сім'ї дали квартиру у кооперативному письменницько­му будинку «Слово», побудованому у вигляді літери «П». Це було дуже прес­тижно. Але настане час, і харків'яни будуть сахатися цієї будівлі, коли в часи репресій кожної ночі під «Слово» під'їжджатиме «чорний ворон», а сніг під будин­ком стане чорним від попелу: мешканці письменницького дому вночі спалювати­муть рукописи, листування, щоденники - все, що може стати речовим доказом проти них. Можливо, спалював і Куліш щойно написані драми.

Закінчивши свій новий драматичний твір, Куліш завжди кликав сусідів і читав їм перший варіант. Так була прочитана й комедія «Мина Мазайло». Щастя, що Микола Хвильовий встиг видрукувати цю річ і «Народного Малахія» у журналі «Літературний ярмарок», адже на початку 1930 року їх заборонили й тексти могли бути втрачені назавжди.

У 1932 році виходить постанова про ліквідацію літературних угрупувань і створення єдиної Спілки письменників. Між Хвильовим і Кулішем виникає роз­рив у стосунках, але через спільних знайомих обидва цікавляться справами ко­лишнього друга, отже, жаліють про те, що сталося.

Стосовно «Патетичної сонати», то і цей твір М.Куліша чекала доля розіп'ятого твору. 4 березня 1932 року газета «Правда» надрукувала статтю «О «Патетичес­кой соннате» Кулиша». Підписався під погромницьким матеріалом «Украинец». Це було псевдо Лазаря Кагановича.

На початку 1933 року зацькований пресою Микола Куліш не витримав середо­вища Харкова і, як Хвильовий, зробив подорож по селах України. Побував і у своєму рідному, де колись прийшов на світ. Від побаченого волосся піднімалося дибом, і Куліш повернувся до столиці зламаним. Кілька днів він стогнав і кричав, як божевільний. Коли дружина пробувала умовити його не робити шуму, відпо­відав: «Про це не лише писати треба, а кричати, бити у дзвони на сполох!» Дочка Ольга, навчаючись одночасно у школі й консерваторії, падала з ніг від виснаження й недоїдання, але страждання власної дитини для батька здавалися тільки малень­кою краплиною у морі народних страждань. Дружина згадувала: «Я бачила, що голод нищить мою дитину... і просила Миколу роздобути десь грошей, щоб прикупити харчів. Микола мені відповів: «Що Ольга? Коли вмирає з голоду цілий народ, вся Україна? Він не думав ні про мене, ні про дітей. Він забував і про себе, ледве пересуваючи ноги: був виснажений до краю».

Смерть Миколи Хвильового неоднозначно вплинула на М.Куліша. Він був присутній при цьому самогубстві. Під час похорону Микола Гурович всю ніч стояв біля покійного, а під час поховання, коли труну опускали в яму, не витри­мав, упав на коліна і заячав: «Сонце моє!» Про Хвильового Куліш взагалі відзи­вався якнайкраще: «Це наш натхненник! Він перший нам відкрив очі на Україну». Дружина заховала два Кулішеві нагани, щоб він не повторив крок Хвильового, та чоловік промовився, що це треба було зробити або замість Миколи Хвильового, або вже пізно робити, і заспокоїв дружину: «...Я не зроблю того, що зробив Хвильовий. Я знайду в собі сили і буду боротися до кінця».

Восени 1933 році Кулішеві з Курбасом ще вдалося поставити у «Березолі» «Маклену Грасу». Ця п'єса виявилася останньою Кулішевою художньою річчю, яку побачила публіка. Та правляча верхівка прекрасно збагнула підтекст драми, те, що твір не про Польщу, а про Україну, що демонським грачем у ній виступає компартія. Після сьомої вистави п'єсу заборонили, «Березіль» ліквідували. Хоч Куліш після «Маклени Ґраси» написав ще «Закут», «Діалоги», «Вічний бунт», «Такі», але ці твори не друкувалися, не ісценізувалися й пропали в роки Другої світової війни. Викинутий з партії, позбавлений права заробити на прожиття гоно­рарами, М.Куліш знаходився під постійним наглядом НКВД.

Коли 1 грудня 1934 року помер у Ялті від туберкульозу Іван Дніпровський, Микола Куліш вирішив їхати у Крим на похорон. На стіл він поклав свою останню п'єсу «Такі» й довідку, що здав у міліцію револьвер. Дружина згадувала: «Оче­видно, він відчував, що його заарештують, бо вранці попросив чистої білизни, теплі чоботи й теплу куртку. Поїв похапцем, одягнувся й сказав:

- Ну, старенька (цим словом він користувався ще від одруження - О.С.), ти не підеш хоронити Дніпровського (він знав, що в мене слабе серце й бачив, як я хвилю­валася), так мені з тобою треба попрощатися, бо, може... - і він не договорив.

Ми обнялися. Я хотіла йому щось сказати, але не мала сили. Мені стиснуло в горлі, і мала передчуття того страшного, чого ще не було. Микола вийшов і, йдучи вниз сходами, увесь час оглядався на мене. Я стояла в дверях нашого помешкання й махала йому рукою... Пішов - і більше не повернувся мій Микола до хати».

7 грудня 1934 року його заарештували просто на вулиці. Драматургові вису­нули звинувачення у вбивстві першого секретаря Ленінградського обкому партії Кірова, інкримінували приналежність до неіснуючого «Всеукраїнського боротьбистського терористичного центру». Після страшних катувань Микола Гурович визнав себе членом боротьбистської партії націоналістичної групи ОУН. У цій справі проходило 17 чоловік, серед яких Крушельницький, Епік, Яловий... Всі вони письмово засвідчили, що є терористами. Вистояв лише Валер'ян Підмогильний, який відмовився підписати наклеп на самого себе. Одна з очних ставок викли­кала в Миколи Гуровича психічний розлад. У стані депресії, розуміння повної безвиході драматург написав заяву з проханням... його ж розстріляти.

Перед тим, як М.Куліша мали везти на Соловки, дружина приїхала до Києва на останнє побачення за позичені гроші: «Коли слідчий взяв від мене слово, що я не буду плакати, бо інакше не дасть побачення, він покликав Миколу. Увійшов мій Микола й наперед глянув на слідчого, а тоді на мене... Микола був страшенно виснажений, блідий, і страждання на його лиці було безкрає. Слідчий сказав, що ми маємо побачення на 15 хвилин. Це нас дуже збентежило. Ми не знали до того ж, про що можна говорити. Я стримувалася, щоб не плакати, і нічого не говорила про своє й дітей життя. Я не сказала ні про Олю, ні про те, що нас пограбували (Олине піаніно, на якому вона грала «Патетичну сонату», коли батько творив, і ця соната дала назву Кулішевому творові, конфіскували, сім'ю вигнали зі «Слова» прямо на вулицю - О.С.) і старалася здаватися веселою, але дивилася в Миколині очі, і серце моє рвалося від болю й сліз. В кінці, на прощання Микола передав привіт дітям і сказав, щоб були чесними і корисними для трудящого народу. Та ще сказав:

- Ти скажи, старенька, там, на волі, що тут не тортують, не мучать, Це все брехня.

І глянув мені в очі. Я зрозуміла його слова, зрозуміла, що його допитували, мучили, що кожне його слово тут вимучене. Про це говорив увесь його вигляд».

Фатальну роль у житті М.Куліша відіграв Андрій Хвиля. Він, наче демон, появлявся на кожному Кулішевому перехресті, про що драматург переконувався ще в «одеський період» своєї творчості, коли Дніпровському скаржився: «Загнав мене сюди Хвиля, молодий... комуніст, але добрий прислужник і уперта хохляра...» Очевидно, пізніше Хвиля виконував вказівку Кагановича. Цей же партійний упир чимало крові попив і Хвильовому. А після ліквідації «ВАПЛІТЕ» обидва Миколи взагалі потрапили в пряму залежність від Хвилі, мусили погоджувати з ним усі питання видань. Коли ще в 1932 році в Куліша виникла думка про переїзд до Москви, де було безпечніше, знову ж таки той же Хвиля став на заваді, адже був завкультпромом ЦК. Коли ж минув рік після фатального пострілу автора «Синіх етюдів», Вишня і Курбас уже спокутували неіснуючі гріхи на Півночі в концтаборах, а М.Куліша цькували, саме Андрій Хвиля у центральній газеті «Комуніст» опублікував статтю «Співець українського націоналізму» про М.Куліша. Цей «критик» провокував Куліша на самогубство, підштовхував до такого вибору, який зробив Хвильовий, нахабно заявляючи, що нехай Куліш краще сам стріляється, а то його й так посадять.

Миколу Гуровича Куліша присудили до 10 років Соловків. На відміну від інших, хто проходив по тій же справі, Куліш не мав права працювати, дихати свіжим повітрям, користуватися шпиталем. Для нього була відведена камера-одиночка. В таких умовах відбували каторгу з усіх засуджених українських письменників лише М.Куліш та В.Підмогильний. Звідти письменник старався писати якомога частіше додому. Та листи не тільки перлюструвалися1, а й просто зникали невідомо куди. Прочитаймо бодай такий уривок: «За два місяці я дістав від тебе одного листа. Дуже сумно, старенька, що ти не одержала їх, і п'ять місяців, як пишеш, не маєш про мене вісток. Я писав, рідна, і буду писати, поки живий». У листуванні Микола і дружина давали знати одне одному, що робиться насправді. Один з листів Антоніна коментувала так: «Болять у мене руки й ноги (мабуть, від ревматизму), хоч сиджу в сухій і теплій келії», - це значить: догадайся, в якій сухій і теплій». Останню звістку про себе він подав дружині 15 червня 1937 року. З цього часу на всі запити дружини про Куліша їй відповідали однозначно: «Не знаємо!» Існує дві версії загибелі письменника. Йосип Гірняк залишив письмові свідчення, що Куліша, Курбаса і ще багатьох представників української інтелігенції вивезли на баржі далеко від берега, розстріляли і викинули в крижані хвилі Білого моря. Інші джерела вказують на те, що цього письменника разом з Миколою Зеровим розстріляли 3 листопада 1937 року в честь двадцятиріччя більшовицького перевороту.

4 листопада 1956 року Військова колегія Верховного суду СРСР реабілітувала М. Куліша посмертно «за відсутністю складу злочину».

2. Критика вад сучасного суспільства в комедії М. Куліша «Мина Мазайло»

Комедію М. Куліша «Мина Мазайло» часто називають філологічною п'єсою. Свого часу, наприкінці 20-х років XX століття, вона з великим успіхом йшла на українській сцені. Але 1930 року, коли українізацію було згорнуто, п'єсу одразу заборонили. Однак серед читаючої публіки вона викликала досить гостру дискусію, оскільки вже за своїм характером вона є суто дискусійним твором. Так, герої комедії весь час дискутують про проблеми мови, намагаючись обрати для себе шлях у житті і, зокрема, правильне родинне прізвище. Отже, за допомогою різних героїв драматург висловлює різні позиції обивателів стосовно проблеми українізації.

Специфіка комедії полягає в тому, що жодного з її персонажів не можна сприймати серйозно, всі вони викликають лише сміх, навіть наївний Мокій з його захопленням усім українським. Таким чином досить трагічна ситуація, у яку потрапила українська культура на початку XX століття, розкривається крізь призму смішного, що надає твору ще більшою гостроти. Адже сміючись глядач очищується і може критично поглянути не лише на інших, але й на себе.

За допомогою різних ситуацій, у які потрапляють його персонажі, Микола Куліш досить гостро критикує тогочасне українське суспільство. Так ми бачимо перед собою абсолютно безпринципного та позбавленого будь-якої національної гордості Мину Мазайла, який задля чиновницької кар'єри готовий зрадити свої національні корені, змінити прізвище. Старому Мині здається, що його українське прізвище заважає йому просуватися по-службових сходинках, але він не замислюється про те, а чи гідний він за своїми власними якостями займати якісь службові посади. Однак вирішивши змінити прізвище, Мазайло боїться бути покараним за це: «Ще як підходив до загсу — думалось: а що як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське — і зноровиться. На зло тобі зноровиться. І навпаки думалось: а що, як сидить такий, що не тільки прізвище, всю Україну змінив би? А що, чк такий, що йому до твого прізвища — до себе він байдужий підчас служби, себто сидить, нічого не бачить і себе не поміча? А що, як тикий, думалось, що почне з діда-прадіда?». Отже, Мазайло не має навіть своєї власної думки, чіткої позиції в житті, орієнтується тільки на загальну ідеологічну моду. А з яким пієтетом він розповідає про відвідування установи: «Хтось одвів мене до дверей. Все — як V тумані. Не знаю, де я, чого прийшов. Серця вже не чую. І раптом шию тьох! — перед очима якесь писане оповіщення... Немов не я, немов хтось інший за мене чита — (серце!). Список осіб, що міняють своє прізвище. Минько Панас на Мінервина Павла. Читаю, не розумію. Вайнштейн Шмуель-Калман-Беркович на Вершиних Самійла Миколайовича — читаю; Засядь-Вовк на Волкова, читаю. Ісидір Срайба на Алмазова, і тут все прояснилось. Я зрозумів, де я і чого прийшов, повернувся назад...». Мазайло захоплений тим, що люди зраджують своїх предків і міняють свої родові прізвища! Тож недарма його було покарано звільненням з посади. Виходить, людина завжди повинна мати свої власні переконання, щоб не потрапити в халепу.

Зовсім негідно поводить себе дочка Мини, Рина, яка намагається вплинути на свого брата й відвернути його від усього українського, закохавши його у свою подругу Улю. Але як же прикро вражена Рина, коли все виходить навпаки: Уля захоплюється українською мовою і зовсім змінюється під впливом Мокія! Рина научає подругу, як справити враження на брата, і досить зневажливо говорить: «От на... От що, Улюню! Ти котись зараз просто до нього в кімнату, розумієш? Бо тут він покаже тільки афішу, а там у нього словники, книжки, Хвильові всякі, Тичини. Хоч до вечора розпитуйся, залюбки відповідатиме. Побачиш яку книжку — і питай. Побачиш там Хвильового і питай, а тоді в кіно. Ну, а там ти вже сама знаєш, як і що. Іди! Дай я тебе перехрещу!» Слова Рини «Хвильові всякі, Тичини» показують її повну бездуховність, байдужість до здобутків не тільки української, але й будь-якої культури.

Уля, будучи схожою на свою подругу, під впливом Мокія захоплюється українською книжкою, українським словом, вона переконує свою подругу: «І знаєш, «дружина» — це краще, як «жінка» або «супруга», бо «жінка» — то означає «рождающая», «супруга» ж по-вкраїнському — «пара волів», а «дружина»... Ось послухай: рекомендую — моя дружина, або: моя ти дружинонько.» В уста Улі драматург вкладає найкрасивіші та найласкавіші українські слова, демонструючи, що людина, обізнана з українською мовою, не може її не полюбити.

Здавалось би, позиція Мокія є в творі позитивною, але смішно те, що він сприймає все українське занадто гіперболізовано, намагаючись, наприклад, подвоїти «українськість» свого прізвища: «Мазайло-Квач, Улю! Це ж таке оригінальне, демократичне, живе прізвище. Це ж зовсім не те, як якесь заяложене, солодко-міщанське: Аренський, Ленський, Юрій Милославький... Взагалі українські прізвища оригінальні, змістовні, колоритні... Рубенівські — от! Убий-вовк, наприклад, Стокоз, Семиволос, Загнибога. Загнибога! Прекрасне прізвище, Улю! Антирелігійне! Це ж не те, що Богоявленський, Архангельський, Спасов. А німецькі хіба не такі, як українські: Вассерман — вода-чоловік, Вольф — вовк.» Але Мокій виступає в комедії досить наївним, він не може зрозуміти глибини політики українізації, сприймає її поверхово.

Досить сатирично зображує драматург «русифікованих» обивателів з Харкова, для яких «прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізованной», як говорить тьотя Мотя. Представниця «великої культури» заявляє навіть: «Та ще й по-українському. Всі козаки говорили по-руському. Донські. Кубанські, запорозькі. Тарас Бульба, наприклад... Тарас Бульба, Остап і Андрій — і я не знаю, як дозволив наш харківський Наркомос виступати їм і співать по-українському, та ще й де?.. У городській опері. Єто... Єто ж просто безобразіє!». Отже, вона вважає, що українська мова — це непристойність, вона не варта культурного товариства.

Не кращим виглядає і занадто реакційний у своїх поглядах дядько Тарас, який волів би зупинити розвиток української культури, повернути колесо історії назад. Отже, у творі немає таких персонажів, яких ми могли б назвати позитивними, які б містили в собі певний ідеал. Може, це спричинено самою складністю описуваної драматургом історичної ситуації.

Загалом, «дискусія» у родині Мазайлів за участю родичів з Курська й Києва та комсомольців пародіює стиль радянського життя 20-х років, коли створювалася видимість розмаїття думок за повної тоталітаризації сутності людського існування. Критично зображуючи своїх персонажів, драматург розкриває негативні риси тогочасного українського суспільства, а також такі людські риси, як пристосуванство, зарозумілість, бездуховність.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Ю.Лавріненко писав про надзвичайну мужність Куліша і його глибоке вміння казати правду, яку нерідко вкладав в уста своїх героїв. Як ви розумієте, чим небезпечні для радянського ладу були слова головного героя драми «Народний Малахій», які з відповідним коментарем наводить літературознавець: «В уряді УРСР, на площах Харкова, в домі проституції, у божевільні з легкою відвагою шизофреніка Малахій прилюдно гукає: «Нарости ростуть на прекрасній конституції: тюрми, божевільні, шинки», «проповідують і пишуть - нема нічого поза класами, а я скажу - ось позакласова солідарність злих»; (до робітників на заводі) «невже і гегемонів загорожено мурами та ще якими?., що різнить вас з тими, що сидять у бупрах та божевільнях?»; (до російського вельможі в уряді УРСР) «кажіть руською мовою, не ґвалтуйте української... Питаю: навіщо українізують чужих? Хіба щоб погонич скидався на українця і не помітно було, як їдять удвічі більше калорій?»; «ще зречено було в староіндійських Ридвегах: не вдар женщини навіть квіткою, а ви що зробили?»

2. Як ви розумієте висновок Ю.Лавріненка і чи поділяєте таку його думку: «У змаганні України з комуністичною Росією за духову суверенність і власний свій духовний шлях Микола Куліш являє блискучу перемогу. От чому фізичне зни­щення Куліша супроводжувалося знищенням його драматургічної спадщини. Із 14 його п'єс Москва поки що (у радянські часи - О.С.) дозволила користуватись тільки двома першими, ще учнівськими його драмами?»

3. Як Ви розумієте слова Леся Танюка: «Талант брав у Кулішеві гору - він єдиний диктував йому шлях до вічності, хоча то був шлях через Голгофу, - шлях, на якому давно вже лежали його побиті й розгублені «блакитні й червоні мрії». Ось чому, опановуючи творчість Миколи Куліша, мусимо пізнати в ній усе - від пласких агіток на злобу дня до його драматургічних шедеврів, від ядучої публіцистики доби ВАПЛІТЕ до найінтимніших листів, адресованих друзям і рідним, від сміху до плачу, від любові до ненависті. Нам немає чого соромитись у Кулішеві - у всіх проявах свого «Я» він був однаково щирий. Що більшою видасться нам амплітуда його вагань і злетів, то виразніше постане перед нами тло, на якому довелося жити йому і його героям. Отож берімо його таким, який він був, з усіма його прозріннями й кризами: правдивий портрет Миколи Куліша читач домалює собі сам».

Рекомендована література:

1. Кузякіна, Н. Ув’язнений за суворою ізоляцією [Текст] / Н. Кузякіна. // Київ. – 1993. – № 7.

2. Куліш, А. Спогади про Миколу Куліша [Текст] / А. Куліш // Куліш М. Твори в двох томах. – К., 1990. – Т. 2.

3. Лавріненко, Ю. Микола Куліш [Текст] / Ю. Лавріненко // Розстріляне відродження: Антологія 1917 – 1933.– К., 2001.

4. Панченко, В. Арки і шибениці (драматургія Миколи Кулiша) [Текст] / В. Панченко. – Кіровоград, 1997.

5. Свербилова, Т. Микола Куліш [Текст] / Т. Свербилова // Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. – К., 1993. – Кн. 1.

6. Шерех, Ю. «Шоста симфонія» Миколи Куліша [Текст] / Ю. Шерех // Куліш М. Твори в двох томах. – К., 1990.– Т. 2.

Дата добавления: 2014-01-07