Питання 3. Умови дійсності арбітражної угоди

Застосовне до арбітражної угоди право передбачає обов'язкові для неї вимоги, що впливають на її дійсність. Так, арбітражна угода повинна бути укладена право- дієздатними особами у відношенні споріз, що випливають з правовідносин сторін а також підлягають розгляду в арбітражі. Арбітражна угода також повинна відповідати формі.

Питання про право-дієздатність сторін арбітражної угоди, як правило, вирішується за законом громадянства або за законом доміціля.

Згідно ст. 565, 566^і ГК України іноземні громадяни користуються в Україні цивільною правоздатністю нарівні із громадянами України. Цивільна правоздатність іноземного громадянина визначається за законом країни, громадянином якої він є. Що стосується цивільної правоздатності іноземних підприємств і організацій, то при укладенні угод у зовнішній торгівлі й пов'язаних з нею розрахунками, страхові й інші операції визначаються за законом країни, де створене підприємство або організація (ч. 2 ст. 567).

Арбітражна угода вважається дійсною за умови, що спір, який виникає з міжнародного контракту, може бути предметом арбітражного розгляду відповідно до законів країни арбітражної угоди (ст. VI Європейської конвенції 1961 р., п. 2 ст. V Нью-. Йоркської конвенції 1958 р.).

Як правило, у внутрішнім законодавстві передбачене коло спорів, які підлягають розгляду міжнародним комерційним арбітражем. Крім того, для більшості країн є характерним для визначення дійсності арбітражної угоди застосування категорії публічного порядку. Інакше кажучи, якщо спір зачіпає публічний порядок відповідної країни, він виключається з компетенції арбітражу.

Відповідно до п. 2 ст. 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» у міжнародний комерційний арбітраж можуть передаватися спори з договірних і інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних і інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї зі сторін перебуває за кордоном, а також спір підприємств із іноземними інвестиціями й міжнародними об'єднаннями й організацій, створених на території України, між собою, спір між їхніми учасниками, а так же їхні спори з іншими суб'єктами права України. Даний закон також передбачає можливість скасування арбітражного рішення й відмову у визнанні й приведенні до виконання арбітражного рішення, якщо суд вирішить, що арбітражне рішення суперечить публічному порядку України (п. 2 ст. 34) або визнання й приведення у виконання цього рішення суперечить публічному порядку України (п..1 ст. 36).

ЦПК Франції в більш загальній формі визначає арбітрабільність справ міжнародному комерційному арбітражу. У відповідності зі ст. 1492 арбітраж вважається міжнародним, якщо він зачіпає інтереси міжнародної торгівлі.

У контексті розглянутого питання досить цікавим є тлумачення допустимості комерційних спорів як предмет арбітражного розгляду, дане в Типовому законі ЮНСІТРАЛ про міжнародний комерційний арбітраж. У примітці до ст. 1 Типового закону передбачено, що термін «торгівельний» варто тлумачити широко, для того, щоб він, охоплював питання, що випливають із всіх відносин торговельного характеру, як договірних, так і не договірних. Відносини торговельного характеру включають наступні угоди, не обмежуючись ними: будь-які торговельні угоди про поставку товарів або послуг або обміні товарами або послугами; угоди про розподіл, торгівельне представництво; факторингові операції; лізинг; інжиніринг; будівництво промислових об'єктів; надання консультативних послуг; купівля-продаж ліцензій; інвестування; фінансування, банківські послуги; страхування; угоди про експлуатацію або концесію; спільні підприємства й інші форми промислового або підприємницького співробітництва; перевезення товарів і пасажирів по повітрю, морем, залізничними і автомобільними шляхами.

Умовою кваліфікації дійсності арбітражної угоди є й дотримання вимоги форми.• Це питання регулюється внутрішнім законодавством і міжнародними угодами по арбітражу.

Для законодавства більшості країн характерна вимога про необхідність письмової форми арбітражної угоди. Так, відповідно до федерального закону США «Про арбітраж» (§ 2), законом Великобританії «Про арбітраж» (розділ 32), законами України й Російської Федерації «Про міжнародний комерційний арбітраж» (ст. 7), законом Канади «Про міжнародний комерційний арбітраж» (ст. 7), ЦПК Франції (ст. 1443) арбітражна угода повинна укладатися в письмовій формі. Разом з тим, наприклад, у Швеції вимога про необхідність письмової форми не є обов'язковою. У Великобританії, незважаючи на вимогу закону «Про арбітраж», усна арбітражна угода є дійсною за умови, що до неї застосовуються положення «загального права», а не закон про арбітраж.

Хоча законодавство різних країн і передбачає письмову форму арбітражної угоди як загальну вимогу, у ній є чимало розходжень, пов'язаних з документальним

оформленням письмової арбітражної угоди. Досить зрівняти ст. 1443, 1449 ЦПК Франції та ч. 2 ст. 7 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж».

У відповідності з ст. 1443 ЦПК Франції арбітражне застереження під загрозою недійсності повинна бути зафіксована в письмовій формі в основній угоді або в іншому, документі, на якому в цій угоді є посилання. Ст. 1449 передбачає, що третейський запис повинен бути, виражений в письмовій формі. Вона може знаходитися в протоколі, підписаному арбітром і сторонами. На відміну від цього, ст. 7 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» містить інше правило, що значно ширше має на увазі писемність арбітражної угоди та передбачає, що угода вважається укладеною в письмовій формі, якщо вона міститься в документі, підписаному сторонами, або укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням інших засобів електрозв'язку, що забезпечують фіксацію такої угоди, або шляхом обміну позовною заявою й відзивом на позов, у якому одна сторона підтверджує наявність угоди, а інша проти цього не заперечує. Посилання в угоді на документ, що містить арбітражне застереження, є арбітражною угодою за умови, що угода укладена в письмовій формі й це посилання є таким, що робить згадане застереження частиною угоди.

Як відзначалося, вимоги про укладення арбітражної угоди в письмовій формі знаходяться в основних міжнародних конвенціях про арбітражі. Так, Нью-Йоркська Конвенція 1958 р., визнаючи письмову форму арбітражної угоди (п. 1 ст. II), передбачає, що термін «письмова угода» включає арбітражне застереження в договорі або арбітражну угоду, підписану сторонами або таку, що знаходиться в обміні листами- або телеграмами (ч. 2 ст II). Європейська Конвенція 1961 р. передбачає трохи інші вимоги до форми арбітражної угоди у зв'язку з більш широкими можливостями документального оформлення арбітражної угоди, оскільки такою є підписана сторонами угода, що знаходиться в обміні листами, телеграмами або в повідомленнях по телетайпі.

Таким чином, наведені вище міркування підтверджують автономний характер арбітражної угоди. Як самостійна угода, арбітражна угода повинна відповідати певним вимогам, що впливають на її дійсність. При цьому матеріально-правовий аспект дійсності арбітражної угоди припусісає можливість застосування іноземного права. Процесуальний аспект дійсності арбітражної угоди (її допустимість) припускає застосування закону суду. Оскільки міжнародному комерційному арбітражу властиве розвинене конвенційне регулювання, варто особливо підкреслити, що для країн- учасниць основних конвенцій по арбітражу передбачений спеціальний режим колізійного регулювання арбітражної угоди. Відповідно до Нью-Йоркської Конвенції 1958 р. питання про дійсність арбітражної угоди вирішується відповідно до закону, якому сторони підкорили цю угоду, а при відсутності такої вказівки - за законом країни, де рішення винесене. У Європейській Конвенції 1961 р. передбачено, що питання про дійсність або існування арбітражної угоди може вирішуватися за законом країни, якому сторони підкорили арбітражну угоду, при відсутності такої вказівки - за законом країни/ у якій повинне бути винесене арбітражне рішення, а у випадку, коли державний суд не може встановити, у якій країні повинне бути винесене арбітражне рішення, - за законом, що підлягає застосуванню в силу колізійної норми державного суду, у якому порушено справу.

З автономності арбітражної угоди випливає висновок про те, що арбітражна угода є основою компетенції арбітражу й арбітраж не може вийти за її межі.

Оскільки компетенція арбітражу визначається арбітражною угодою, кваліфікація якої як припустимої або неприпустимої здійснюється на підставі цивільного процесуального законодавства, можна сформулювати, принаймні, наступні положення, що мають принциповий характер. По-перше, межі компетенції арбітражу з урахуванням допустимості арбітражної угоди визначаються застосовним правом державного суду. По- друге, у рамках допустимості арбітражної угоди застосовуються договірні начала регулювання.

П итання 4. Компетенція міжнародного комерційного арбітражу. Принцип «компетенції компетенції».

В арбітражній практиці прослідковуються типові випадки заперечування' компетенції арбітражу з розгляду конкретного спору або з причин недійсності.

арбітражної угоди, або з причини того, що конкретний арбітраж не компетентний розглядати дану справу. Незалежно від підстав заперечування компетенції комерційного арбітражу виникає практичне питання: хто вирішує питання про компетенцію арбітражу?

У сучасній доктрині, внутрішньому законодавстві й міжнародному приватному праві є більше розповсюдженим погляд, відповідно до якого питання про компетенцію повинно вирішуватися самим арбітражем, а не державним судом. Тим самим визнається принцип арбітражу, що названий принципом «компетенції компетенції». Треба вважати, що принцип «компетенції компетенції» відповідає природі арбітражу як договірної юрисдикції.

Відповідно до п. 1 ст. 16 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» третейський сул може сам прийняти постанову про свою компетенцію, в тому числі щодо будь-яких заперечень щодо наявності або дійсності арбітражної угоди.^[2]

Даний принцип закріплений також у міжнародних арбітражних регламентах ЕЗК (ст. 18), ЗКАДВ (п. З ст. VI), ЮНСІТРАЛ (п. 1 ст. 21). Він передбачений і в Типовому - законі ЮНСІТРАЛ (п. 1 ст. 16). Нарешті, він закріплений у Європейській Конвенції 1961' р. Відповідно до п. З ст. V Конвенції арбітражний суд, проти якого заявлений відвід про непідсудність, не повинен відмовлятися від розгляду справи й має право сам винести рішення з питання своєї компетенції або про наявність або дійсність арбітражної угоди або угоди, складовою частиною якої ця угода є, з тим, однак, що зазначене рішення арбітражного суду може бути згодом оскаржене в компетентному державному суді відповідно до закону країни суду.

Принцип «компетенції компетенції» передбачається й у регламентах багатьох постійно діючих міжнародних комерційних арбітражів. Так, відповідно до п. 2 ст, 8 Арбітражного регламенту Міжнародного арбітражного суду Міжнародної торговельної палати, якщо одна зі сторін висуває одну або кілька претензій щодо існування або дійсності арбітражної угоди і якщо Міжнародний арбітражний суд стверджує існування такої угоди, суд може, не порушуючи питання про допустимість або обґрунтованість претензії (або претензій), прийняти справу до арбітражного провадження. У такому випадку будь-яке рішення, як от про компетентність арбітра, приймається самим арбітром.

У зв'язку із закріпленням принципу «компетенції компетенції» виникає питання: як бути в тому випадку, коли одна зі сторін арбітражної угоди заперечує компетенцію, арбітражу після того, як арбітражне провадження почато? Згідно п. З ст. VI Європейської Конвенції 1961 р., якщо одна зі сторін в арбітражній угоді подала заяву з* проханням про арбітраж, державний суд, у який може надалі звернутися інша сторона з позовом про той же предмет або з питання про відсутність, недійсність або втрату чинності арбітражною угодою, повинен відкласти винесення рішення про компетенцію арбітражного суду доти, поки арбітражний суд не винесе рішення по суті, оскільки в державного суду немає достатніх істотних підстав для відступу від цього правила.

Дата добавления: 2014-01-07