Принципи, функції та компоненти юридичної деонтології

Місце деонтології в загальній системі юридичних наук.

У системі юридичних наук юридична деонтологія займає певне місце, але ця наука посіла конкретне місце і в системі неюридичних наук (етики, естетики, психології, соціології, політології, педагогіки, інформатики).

Більшою мірою юридична деонтологія пов’язана з теорією дер­жави і права та професійною етикою, правовою естетикою, правовою психологією юриста, тобто тими науками, що виникли на стику юрис­пруденції і зазначених галузей суспільних наук.

Вона використовується і спеціальними юридичними науками. Наприклад, у криміналістиці для встановлення необхідних для цієї науки фактів дослідник використовує не тільки об’єктивний, а й суб’єктив­ний підходи. Як правило, це почуттєва форма фахівця, який займаєть­ся певним дослідженням. І вона (як внутрішній імператив його повед­інки) належить саме юридичній деонтології.

У класифікації юридичних наук юридичну деонтологію відносять до теоретико-історичних, оскільки: 1) стрижнем її поглибленого вив­чення є правова культура юриста, його професійно-правова поведінка, гармонійно пов'язана з політичною, психологічною, етичною та есте­тичною культурою; 2) вона містить відомості, необхідні для всебічного пізнання закономірностей юридичної діяльності слідчого, судді, проку­рора, нотаріуса, адвоката та інш.; 3) створює теоретичні основи для прикладних юридичних наук і навчальних дисциплін — судової психо­логії, судової етики, юридичної конфліктології та ін.; 4) збагачує теоре­тичні основи юрисгруденції завдяки самостійності предмета дослідження. Розвиває нові підходи в юридичній науці і практиці.

Оскільки юридична деонтологія взаємодіє з іншими науками, то виникає потреба і їх розмежуванні.

Розмежувати науки можна, насамперед, за допомогою предмета і об’єкта науки.

Предмет наук — це та сфера пізнання, якою займається ця наука.

Об’єкт науки — ті реальні явища, які вивчає наука.

Юридична деонтологія, як спеціальна юридична наука і вступна навчальна дисципліна, входить до системи юридичних наук, об’єдна­них загальною назвою правознавство.

Юридична деонтологія грунтується на відповідних принципах.

Під правовими принципами розуміються керівні положення пра­ва, його основні засади, що виражають суть системи чи галузі права.

Відхід від принципів деонтології має негативні наслідки для юриста.

Такі принципи, як гуманність, справедливість, милосердя, співпа­дають в основному з принципами професійної етики юриста. Але існують і принципи, властиві саме деонтології. Це — нормативність, самостійність, індивідуальність, неповторність, нестандартність, моментальність, непередбачуваність, своєчасність, практичність, конкретність.

Вихідним принципом є гуманність, яка передбачає поважне став­лення до кожної конкретної людини з урахуванням її прав, особистих якостей, індивідуальних особливостей і законних інтересів.

Особливим принципом юридичної деонтології є нормативність. Це означає, що кожна професійна дія юриста підпорядкована певним нормам. Але це не обов'язково правові норми, це можуть бути мо­ральні норми, особливо власні норми юриста, які він виробив під впливом різних чинників.

Принцип самостійності полягає в тому, що юрист самостійно виробляє у себе почуття внутрішнього імперативу службового обо­в'язку за велінням серця та покликом сумління, самостійно формує свою поведінку стосовно громадян і суспільства в цілому.

Принцип індивідуальності частково вже був визначений. Він полягає в тому, що деонтологічна норма для кожного юриста — це його особиста норма. Аналогічні ситуації можуть бути, але деонтоло­гічна норма для кожного юриста буде іншою.

Принцип неповторності полягає в тому, що в житті різні люди, навіть у подібних ситуаціях, чинять по-різному. Недарма кажуть, що немає навіть подібних двох крапель води.

Найбільшу цінність деонтологічні норми мають саме у нестандартній ситуації. Тому цей принцип — принцип нестандартності, — вва­жається унікальним. В нестандартних, несподіваних ситуаціях практично неможливо застосувати шаблонний підхід. І тоді приймаються" і нестандартні рішення, але, безумовно, в рамках закону.

Принцип моментгільності характеризується високою кмітливі­стю юриста. Такий юрист безпомилково приймає обгрунтоване пра­вильне рішення.

Принцип непередбаченості близький до принципу моментальності. Адже у багатьох випадках дії юриста не запрограмовані. Виникають ситуації, до яких юрист не готовий. Часом за лічені хвили­ни юрист повинен вирішити складну проблему, з якою він раніше не стикався, а за цією проблемою стоїть життя або честь людини. На такі явища розраховані деонтологічні норми, які скеровують юриста на відповідні правомірні дії.

Принцип своєчасності полягає в тому, що юрист завжди пови­нен вчасно прийняти оптимальне рішення. Навіть невелике запізнення істотно впливає н.і ефективність роботи, на кінцевий результат.

Важливим для юридичної деонтології є принцип конкретності. В даному випадку йдеться про конкретне рішення юриста, конкретний внутрішній імператив службового обов'язку.

Щодо принципу практичності, то саме на практиці, а не тільки за допомогою використання теоретичних знань, формує кожен юрист норми своєї поведінки. Практика — це конкретні дії юриста, його дії в конкретних випадках.

Всі розглянуті принципи об'єднує такий принцип юридичної деон­тології як законність. Який би принцип чи декілька принципів не спрацьовували, юрист повинен діяти згідно із законом. Порушення законності юристом — це проступок або навіть злочин.

І, врешті, слід.зазначити, що, як правило, кожен принцип діє не окре­мо, а в певній сукуг ності, іноді доповнюючи один одного. В деяких право­вих явищах спрацьовують практично всі принципи юридичної деонтології.

Слід звернути увагу на те, що зазначені принципи юридичної деонтології не є вичерпними. Так, у процесі розвитку суспільства та юридичної науки розвивається такий принцип, як демократичність тощо.

Соціальне призначення, місце та роль юридичної науки в суспільстві та правовій системі найбільш повно і конкретизовано розкриваються через її функції.

В результаті розгляду функцій юридичної чи будь-якої іншої на­уки стає більш зрозумілим її соціальне призначення та практична цінність, окреслюються основні напрямки впливу на державно-право­ву дійсність та на процес її перетворення в ході соціальної практики.

Функції юридичної деонтології є також виявом цінності цієї науки для формування професіоналізму юристів.

Термін "функція" з'явився у юридичній науці сто років тому для характеристики соціальної ролі права та держави.

Як вже було зазначено, сутність юридичної деонтології станов­лять духовні, моральні та правові норми в їх взаємодії, які виконують певну специфічну роль у виникненні її своєрідних функцій. Цих функцій багато. Тому їх можна поділити на три групи:

1. Функції, що стосуються формування внутрішнього обов'яз­ку у юриста: формування у юриста внутрішнього імперативу службо­вого обов'язку; вироблення у нього професійної правомірної поведін­ки; сприяння вибору юристом справедливого рішення; вироблення у юриста норм спілкування; виховання у працівників почуття юридичної та моральної відповідальності, конкретизація правосвідомості юристів; підвищення рівня правового почуття у працівників правоохоронних органів; виховання у юристів поваги до права; обгрунтування індиві­дуального регулювання професійних дій юристів; вироблення юри­дичної саморегуляції, юридичної репутації, юридичного самоутверд­ження і юридичної оцінки.

2. Функції, що відображають процес формування націо­нального права України: утвердження національного духу україн­ського права; забезпечення панування права; створення необхідних передумов функціонування української національно-правової теорії та практики.

3. Функції, які стосуються регулювання суспільних відносин У державі: уміння встановити цінність права і цінність держави в суспільстві; сприяння формуванню цивілізованого правопорядку в Україні.

Враховуючи численність функцій, зупинимося тільки на окремих з них. Формуванні) у юриста внутрішнього імперативу службового обов'язку. Це поняття складне і має глибинний зміст.

Внутрішній імператив складається одночасно з правової та мо­ральної поведінка фахівця та виконується під впливом його сумління та обов'язку, який вимагає дотримання певних норм та вимог суспіль­ства.

Для більш точного з'ясування цього поняття ще раз звернемось до поняття моралі, але до того, яке дає московський професор О.І. Титаренко. За його визначенням, мораль постає як імперативно-оціноч­ний спосіб ставлення людини до дійсності, який регулює поведінку людей з точки зору принципового протиставлення добра і зла. І тут важливою є вказівка на імперативність. Мораль — це завжди певна вимога, веління, що його висуває перед людиною суспільна думка або голос власного сумління. Адже відступництво від норм моралі карається не законом, а совістю (якщо, звісно, вона є) і судом громадськості. Тобто, моральні норми — це не правила повед­інки, це наші внутрішні імперативи, на яких базується поняття честі, совісті і гідності.

Під обов'язком розуміють те, що підлягає безумовному виконан­ню внаслідок суспільних вимог або внутрішніх стимулів. Отже, обов'я­зок слід розглядати як зовнішній і внутрішній імператив. Зовнішній імператив обов'язку виробляє для конкретного юриста інша особа, держава чи різні організації.

Внутрішній імператив є законом, виробленим юристом для себе особисто. Цей "закон" діє залежно від ситуації. Під впливом добро­вільно накладеного на себе імперативу юрист сам себе примушує дія­ти, виявляти свої особисті якості (зокрема, людяність), а також де­монструвати свободу розумної волі, веління серця, поклик сумління тощо.

Внутрішній імператив для юридичної деонтології є ціннішим, ос­кільки юрист усвідомлює свої вчинки, які мають цільову спрямованість. Внутрішній імператив службового обов'язку не регулюється жодним нормативним актом, оскільки він не підвладний чужим нормам; він керується перш за все загальнолюдськими цінностями, які увібрав у себе юрист — він чинить за велінням серця. Але, крім цього, на внутрішній імператив впливає багато чинників: юридична та загальна соціалізація, правові та моральні норми; певні принципи, такі як, логічність, вірність ідеї, обов'язковість тощо.

Зовнішній імператив можна передбачити, а внутрішній — ні. Зовнішній імператив можна виконувати, не замислюючись (за буквою закону), а внутрішній — ні.

Внутрішній імператив (і в цьому полягає цінність юридичної деон­тології) відповідає на запитання: в ім'я чого і чому юристові потрібно діяти належним чином?

І тут спрацьовує формула: філософія - право - почуттєва норма -професійна дія. Але ця формула для кожного юриста спрацьовує по-різному і перш за все в залежності від його підготовки до професійної дії і в залежності від його особистих якостей.

В даному випадку доречним буде такий приклад. Ще в 1904 році юрист — фахівець судової медицини, румун за національністю, Минович проводив на собі експерименти, щоб прослідкувати відчут­тя, які переживає людина під час повішення. Він установив, через скільки секунд і за яких обставин з'являється свист у вухах, втрата зору, зміна кольору обличчя, блокування у кров'яних судинах і втрата свідомості. І припинив свої експерименти лише тоді, коли у нього з'явився нестерпний біль. Він у нього продовжувався дванадцять днів. Своїми експериментами юрист хотів зрозуміти, коли саме злочинець повісив свою жертву, і, крім цього, встановив інші, необхідні для судової медицини факти, які в майбутньому використовували і зараз використовують фахівці. Тож, мабуть, не кожний фахівець на місці цього судмедексперта вчинив би так само. Почуттєва норма Миновича полягала в тому, що він хотів встановити істину, навіть ризикуючи своїм життям.

Вагомим внеском в юридичну деонтологію є введення функції формування національного духу українського права.

Перш за все, під духом слід розуміти дух людини — це ідеї, віра, сподівання, думки і творчість і, крім цього, це внутрішній вияв людини, її моральна та інтелектуальна могутність

А дух права виявляється в законах та різних нормативних доку­ментах.

Німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель у відомій праці "Феноменологія духу" зазначав, що в законах відображається націо­нальний характер певного народу, ступінь його історичного розвитку. Так, адже закони творять конкретні люди — члени певного суспіль­ства — законодавці, урядовці, громадські діячі, певною мірою — гро­мадська думка. Із законів складається національне право. І саме від рівня правосвідомості суспільства, всіх його складових, усвідомлення важливості верховенства права в усіх сферах залежить формування національного духу українського права.

Національні особливості українського права розкривають історико-юридичні факти. В них відображаються історичні традиції та національні звичаї, психологічні властивості характеру нації, особливості її потреб та інтересів, умови і можливості життя. Національний дух українського пра­ва вбирає в себе інтелектуальний потенціал як української нації (а тут можна назвати і "Руську правду", і Устав Володимира Мономаха, і Устав (Статут) Ярослава Мудрого, і більш пізній пам'ятник — Конституцію Пили­па Орлика), так і інтелектуальний потенціал інших народів.

Але тут важливу роль відіграє і суб'єктивний фактор. Приймаючи нормативні акти, слід враховувати виявлені помилки і прорахунки.

Розглянемо функцію — сприяння формуванню цивілізованого правопорядку в Україні.

Правопорядок — це наслідок законності, її результат. Проте до­сягти його можна різними способами: можна цивілізовано, а можна жорстокістю чи тортурами.

Цивілізація — це синонім культури, вона означає певний рівень суспільного розвитку.

Цивілізованим правопорядок — результат досить високого рівня загальної нормативної культури та правосвідомості усіх громадян, по­чинаючи від Президента, державних та громадських діячів та інших. Свою роль тут відіграють і юристи. І мета юридичної деонтології полягає у тому, щоб допомогти юристові вибрати такі власні норми поведінки, які орієнтують на встановлення цивілізованого правопорядку, правового забезпечення життєдіяльності українського народу. І ці норми, як ми вже знаємо, — це і духовні, і моральні (навіть релігійні норми), і правові. Крім цього, на вироблення юристом власних норм поведінки впливають також його знання (загальні і професійні), ерудиція, інтелект, психоло­гічний стан тощо. І чим більше таких юристів буде в нашій країні, тим, зрозуміло, ближче буде до цивілізованого правопорядку в У країні. Адже правопорядок знаходиться під захистом, перш за все, закону, держави в цілому і залежить від багатьох складових. Наприклад, це: діяльність судових органів. Виконуючи свою основну функцію — захист прав людини, суд стоїть на сторожі законності, а в разі пору­шення — відновлює її; діяльність прокуратури, завданням якої є здійснення нагляду за дотриманням законів органами виконавчої влади, місцевого самовря­дування, посадовими особами, громадянами та їх об'єднаннями; діяльність інших правових органів, зокрема, міліції, яка охороняє громадський порядок, веде боротьбу з правопорушеннями тощо. Інші функції слід розглянути самостійно.

Неможливо чітко зрозуміти, що таке юридична деонтоло­гія, не розглянувши її структуру і складові елементи.

З позицій філософії, структура — це внутрішня відносно само­стійна і стійка єдність елементів і відносин об'єкта. Структура нерозривно пов'язана із системою. Система — це зовнішня побу­дова об'єкта.

Юридична деонтологія (як наука, так і навчальна дисципліна) має свою систему, структуру, тобто складається з окремих елементів.

5. Поняття, види і зміст методів юридичної деонтології.

Своєрідність і специфіку юридичної деонтології (як вже було зазначено) розкриває метод.

Метод юридичної деонтології — це сукупність логічних прийомів і конкретних засобів обґрунтування системи знань про теоретичне розуміння і практичне застосування деонтологічних нормативів культури юриста — психологічної, політичної, еколо­гічної, етичної та ін.

В юридичній деонтології виділяють: всезагальний, загальні й спеціальні (окремі) методи.

Ця класифікація є досить умовною.

Головним є іісезагальний метод філософської діалектики (матеріалістичної й ідеалістичної).

Загальні методи — використовуються юридичною деонтологією як основні.

Розглянемо їх.

Системно-структурний метод припускає, що всі явища юридич­ної деонтології являють собою систему і є структурно взаємозалеж­ними. Зв'язок простежується між культурами юриста: психологічною, правовою, політичною, етичною, естетичною, інформаційною.

Психологічний метод використовується під час вивчення психофізіологічних властивостей юриста як особи, його темпераменту, ха­рактеру, психічних установок.

Соціологічний метод припускає дослідження фахової діяльності юриста, упорядкування професіограм юридичних професій не на рівні абстрактних категорій, а на базі конкретних соціальних фактів.

Статистичний метод використовується для встановлення статистичних даних про предмет вивчення (наприклад, про кількість юристів різних професій, які працюють у приватній і державній сферах і т. ін.).

Історико-політичний метод допомагає вивчити специфіку пол­ітичної культури ориста, конкретно-історичні політичні умови прак­тичної юридичної діяльності, політико-ідеологічні стандарти, якими покликаний керуватися юрист під час виконання свого професійного обов'язку. Так, в колишній УРСР ці стандарти були орієнтовані на керівні положення Комуністичної партії; нині, коли конституційне про­голошено принцип політичного плюралізму, такими стандартами стали права людини, що є загальновизнаними у світі.

Порівняльно-правовий метод останнім часом набув особливої актуальності. Порівняння розуміють як процес відображення і фіксації відношень тотожності, подібності в певних явищах. В юридичній де­онтології за допомогою цього методу може здійснюватися зіставлення або протиставлення юридичних понять, явищ і процесів одного поряд­ку і з'ясування між ними подібностей і розмежувань. Наприклад, по­рівняння особливостей слідчої юридичної практики в різних країнах.

Спеціальні (окремі) методи — використовуються юридичною деонтологією як допоміжні. Вони засновані на досягненнях математи­ки, кібернетики та інших наук.

Всі зазначені вище методи доцільно використовувати в сукуп­ності, це дає можливість більш різнобічне пізнавати юридичну деон­тологію.

Дата добавления: 2014-01-07