План лекції. 1. Влада як системо утворюючий чинник політич

Лекція

План

План

План

План

План

План

План

План

План

1. Влада як системо утворюючий чинник політичної системи.

2. Основні концепції політичної влади.

3. Форми та механізм політичної влади.

4. Поняття легітимності та принцип поділу влади.

Основні поняття та терміни: влада, структура влади, апарат влади, ресурси влади.

Інформаційний блок:

1. Влада як соціальний феномен. Ресурси влади. Класифікація влади.

Влада – 1) спроможність, право, можливість суб’єкта політики нав’язувати власну волю, розпоряджатися іншими людьми, суспільними групами за допомогою закону, авторитету, насильства, примусу тощо; 2) система керівних (державних) органі

Основні концепції:

Біжевіористська (bihavior – поведінка) – влада як певний тип поведінки, заснований на можливості зміни поведінки інших людей.

Інструменталістська – влада як можливість використання певних засобів, зокрема насильства.

Телелогічна – влада як особливі відносини тим, хто управляє, і тим, хто підпорядковується.

Конфліктологічна – влада як можливість прийняття рішень, які регулюють розподіл благ у конфліктних ситуаціях.

Реляціоністська (relation – відносини) – влада як міжособистісні стосунки, які дають змогу одному індивідові змінювати поведінку іншого.

 

 

 

Суб’єкти влади: політичні інститути, еліта, лідери

Об’єкти влади: суспільство, клас, етнос, група, індивід

 

Структура влади

Ресурси влади: насильство, примус, переконання, заохочення, право, традиції, страх, міфи

Функції влади: панування, керування, регуляція, контроль, управління, координація, організація, мобілізація

 

 

 

 

 

 

 

Ресурси влади:

· економічні (розвиток матеріальної і технічної бази суспільства, упорядкованість грошової системи, вигідне географічне положення, багато корисних копалин, розвинена технологічна основа виробництва, кваліфікована робоча сила та інші);

· політичні (розвинені політичні партії, відпрацьований державний механізм, підготовлений апарат управління, політичні традиції, наявність політичних лідерів, розвинена політична теорія, політична культура мас і політичних структур);

· соціальні (соціально – структуроване суспільство, посадової упорядкованості, утвердження престижності професії та інші);

· силові ресурси (армія, міліція, служба безпеки, суд, прокуратура, в’язниці та ін.);

· інформаційні (володіння світовою регіональною та місцевою інформацією, розвиток електронних технологій, засобів масової інформації та ін.);

· демографічні (фізичне і розумово здорове населення, відсутність різкої вікової дисгармонії, усталеність демографічних відносин та ін.);

· культурні (наявність освіченого населення, швидкі темпи поширення знань, доступність освіти і культури для широких мас, наявність сучасних політичних знань і можливість їх освоєння та ін.);

· правові (наявність правових цінностей, розвинена механізми правотворчості, право захисту і правозастосування, висока правова культура населення та ін.);

· суб’єктивні (політична свідомість, компетентність, організованість, наявність політичної волі, вміння приймати рішення і брати на себе відповідальність за вчинені дії, далекоглядність, рішучість).

Нові тенденції в розвитку влади:

Посилення інтенсивності процесів демократизації політичної влади.

Ø Зростання фактора легітимності влади як обов’язкової ознаки цивілізованої влади.

Ø Розгрупування політичної влади, становлення системи розподілу влади.

Ø Посилення конфліктності між різними гілками влади.

Ø Високі темпи бюрократизації владних структур.

 

Запитання для самоперевірки:*

¾ Що розуміється під політичною владою в правовій державі?

а) вміння нав’язувати свою волю іншому;

б) використання елітою своїх переваг;

в) управління кволими з боку сильних;

г) делегування суспільством державі політичних повноважень.

¾ Відомо, що влада засновується на:

а) авторитеті;

б) примусі;

в) прямому насиллі.

Чи можете ви продовжити цей список?

¾ Прокоментуйте висловлювання французького філософа А.Камю: «Добра влада – це здорове і обережне управління несправедливістю».

Теми рефератів**

· Проблеми демократизації влади в Україні на сучасному етапі.

· Природа тоталітарної влади.

· Категорії влади і волі у працях Ф. Ніцше та М. Вебера.

Питання для дискусії:***

· Чи може політична влада бути нелегітимною?

· Чи можливе існування суспільства без влади?

Література:

1. Амелин В.Н. Власть как общественное явление // Социал.-полит. науки. – 1991. – № 2.

2. Бердяев И.А. Истоки и смысл русского коммунизма. – М., 1990. – Гл. 2, 3.

3. Бурлацкий Ф.М. Вожди и советник: О Хрущове, Андропове и не только о них. – М., 1990.

4. Власть. – М., 1989.

5. Пушкарева Г.В. Власть как социальный институт // Социально-политический журнал. – 1996. – № 2.

6. Швидак О.М. Політологія. Практикум. – К., 2001. – С. 119-124.

7. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної думки): Підручник. – К., 2002. – С. 171-197, 377-394.

Тема 5. Правова, соціальна держава та громадянське суспільство

1. Виникнення і розвиток ідеї правової держави. Основні ознаки правової держави.

2. Громадянське суспільство, його сутність і основні проблеми формування.

3. Становлення й розвиток правової держави та громадянського суспільства в Україні.

Основні поняття та терміни: громадянське суспільство, політична система, правова держава, демократія.

Інформаційний блок

1. Виникнення і розвиток ідеї правової держави. Основні ознаки правової держави.

Правова держава - це держава, у якому організація й діяльність державної влади в її взаєминах з індивідами і їхніми об'єднаннями заснована на праві і йому відповідає.

Ознаки правової держави:

1. верховенство і панування права в широкому розумінні і закону у вузькому розумінні (держава має керуватися законом);

2. принцип розподілу влад (реалізується принцип верховенства закону, носить інструментальний характер);

3. пріоритет прав і свобод особистості. Права існують не лише у особистості, але і у колективу, у суспільства, держави (на першому місці в не правовій державі);

4. соціальна захищеність;

5. соціальна справедливість;

6. чітке розмежування функцій держави і суспільства;

7. створення антимонополістичного механізму, який унеможливлює зосередження владних повноважень в певній ланці або інституті;

8. встановлення в законі і здійснення в житті суверенності державної влади;

9. формування суспільством на основі норм виборчого права законодавчих органів і контроль за формуванням і втіленням законодавчої волі в законах;

10. відповідність внутрішнього законодавства загальноприйнятим нормам і принципам міжнародного права;

11. взаємна відповідальність держави і особи;

12. наявність громадянського суспільства.

13. громадяни мають права та обов'язки.

2. Громадянське суспільство, його сутність і основні проблеми формування.

Громадянське суспíльство — система інститутів поза межами державних та комерційних, яка забезпечує самоорганізацію та розвиток населення; це сукупність громадянських і соціальних інституцій і організаційних заходів, які формують базис реально функціонуючого суспільства у противагу і доповнення виконавчих структур держави (незалежно від політичної системи).

3. Становлення й розвиток правової держави та громадянського суспільства в Україні.

Молода українська держава обрала в цілому правильний шлях, шлях цивілізованого суспільства, яке ґрунтується на загальнолюдських цінностях. Передусім, і це найголовніше, Україна стала незалежною державою з перспективними конституційними намірами стати демократичною і правовою. Стосовно ж перехідного суспільства, яким є сучасна Україна, то попередньо узагальнюючі його характеристики є такими:
• усі сфери життєдіяльності охоплені системною кризою, особливо вражені економіка і соціальна сфера;
• на рівні керівництва державою відсутнє цілісне уявлення про шляхи виходу із кризи, не розроблена відповідна Урядова Програма Дій;
Підбиваючи підсумок, можна сказати, ідо сьогодні основними шляхами побудови громадянського суспільства в Україні є:
в розширення масової бази влади, підвищення політичної культури населення, створення нових можливостей участі громадян в управлінні державними і суспільними справами;
• активізація процесу роздержавлення усіх сфер суспільного життя, формування справжніх інститутів громадянського суспільства як ринкового, так і неринкового характеру (благодійні фонди, споживчі товариства, клуби за інтересами, товариства, асоціації тощо), розвиток різних форм громадського самоврядування і самодіяльності. До речі, у США існують сотні тисяч центральних, штатних, регіональних і місцевих асоціацій (політичних, культурних, релігійних, воєнно-патріотичних і т. п.), які охоплюють 2/3 населення США. Це і є соціальна база громадянського суспільства; постійне удосконалення контрольних механізмів, тобто механізмів зворотнього зв'язку від суспільства до держави;
• максимальне розширення сфери судового захисту прав і свобод людини, формування поваги до права і до закону;
в виховання нормального природного патріотизму — національного і державного — на основі поваги до національної історико-культурної спадщини;
• зміцнення свободи інформації і гласності, відкритості суспільства на основі щонайширших зв'язків із зарубіжним світом; в піднесення рівня суспільної свідомості, подолання явищ соціальної пасивності, оскільки справа не тільки в наявності демократичних установ і процедур та інформованості населення, але й в умінні жити в умовах демократії, користуватися її благами, в готовності до постійного удосконалення політичної системи у відповідності зі зміною конкретно-історичних умов.

Завдання для самостійної роботи:

1. Визначте зміст таких категорій та понять: правова держава, громадянське суспільство, виконавча, законодавча, судова влади, право, закон, референдум, суверенітет народу, змішана економіка. *

2. Проаналізуйте можливість співіснування правової і соціальної держави.**

3. Які функції виконує громадянське суспільство? *

4. Схарактеризуйте три історичні стадії в розвитку громадянського суспільства. *

5. Яка роль власності і підприємництва у формуванні громадянського суспільства? *

6. Яка структура громадянського суспільства? *

7. Розкрийте зміст і форми економічної діяльності громадянського суспільства. *

8. Який зміст і форми діяльності соціальної і духовної сфер громадянського суспільства? ***

Теми рефератів**

· Громадянське суспільство і правова держава як атрибути демократичного розвитку суспільства.

· Ідеї правової держави в історії світової політичної думки.

· Форми державного правління і громадянське суспільство.

· Конституція України — гарант подальшого розвитку правової держави, громадянського суспільства.

· Діалектика взаємозв'язку правової держави і громадянського суспільства.

· Громадянське суспільство, його сутність та умови становлення.

· Проблеми й перспективи становлення громадянського суспільства.

· Виникнення та розвиток ідеї правової держави.

Література:

1. Базовкін Т., Кремєнь В. Партії та громадянські об'єднання України. - К., 1994.

2. Беренштєйн Л., Панченко П., Рейт О. Розбудова громадянського суспільства в Україні. - К., 1999.

3. Геллнер З. Условия свободы. Гражданское общество и его исторические соперники. - М., 1995.

4. Гражданское общество и правовое государство: предпосылки формирования. – М., 1997.

5. Громадянське суспільство в Україні: проблеми становлення. – К., 1997.

6. Декларація про державний суверенітет України. – К., 1990.

7. Дорошенко Д. Нарис історії України: У 2-х т. – К., 1992.

8. Загальна декларація прав людини. – К., 1996.

9. Задоянчук О. І. Громадянське суспільство. – К., 1999.

10. Заєць А. П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. – К., 1999.

11. Институты самоуправления: историко-правовое исследование. – К.,1995.

12. Кант И. К вечному миру: идеи всеобщей истории во всемирно-гражданском плане. Т. 6. – М., 1996.

13. Карась А. Філософія громадянського суспільства в класичних теоріях і некласичних інтерпретаціях. – Львів, 2003.

14. Кириченко С.О. Шляхи формування громадянського суспільства і правової держави. – К., 1999.

15. Кін Д. Громадянське суспільство. Старі образи, нове бачення. – К., 2000.

16. Колодій А. На шляху до громадянського суспільства. – Львів, 2002.

17. Овсянников М.Ф. Гегель. – М., 1971. – Гл. V.

18. Тимошенко В.І. Правова держава. Теоретико-історичне дослідження. – К., 1994.

19. Швидак О.М. Політологія. Практикум: Навч. посібник. – К., 2001. – С. 109-112.

20. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. – К.: Либідь, 2002. – С. 292-324.

Тема 6. Політичні партії і партійні системи. Громадські організації.

План

1. Поняття політичної партії, її виникнення, етапи розвитку. Функції політичної партії.

2. Типологія політичних партій і партійних систем.

3. Становлення багатопартійності в Україні. Партійна й виборча системи в Україні.

4. Громадські організації та рухи

Основні поняття та терміни: політична партія, громадська організація, партійна система, багатопартійність, виборча система, громадська організація, політична організація, рух, громадсько-політичне об'єднання, групи за інтересами, групи тиску, лобі, громадське об'єднання.

Інформаційний блок

1. Поняття політичної партії, її виникнення, етапи розвитку. Функції політичної партії.

Слово "партія" (лат. рагtis - частина) означає частину більшої спільності або цілісності. Воно використовувалося ще в античному світі для позначення політичної організації, причому в негативному значенні.

Наукові спроби визначити сутність політичної партії були здійснені у XIX ст. В розумінні сутності партії виокремились три основних підходи:

o партія - це ідеологічна спільність людей, їх добровільне об'єднання навколо якоїсь ідеології (ліберальне).

o партія - це організація певного суспільного класу чи соціальної групи (характерне для марксизму);

o партія - це громадська організація, інститут політичної системи, головним завданням якого є завоювання, утримання й використання державної влади.

Американський політолог Дж. Ла Паломбара вирізнив чотири елементи, які конституюють політичну партію. Партія:

o є носієм ідеології або принаймні відбиває конкретну орієнтацію;

o це організація, тобто відносно тривале в часі об'єднання людей;

o метою партії є завоювання і здійснення влади;

o партія прагне забезпечити собі підтримку народу - аж до членства або активної участі в ній.

Партія відрізняється від суспільно-політичного руху, який не має характерних для партії організаційної структури та детально розробленої політичної програми, а від групи інтересів тим, що не прагне до завоювання державної влади, а обмежується лише здійсненням впливу на неї.

Політична партія - це добровільне та організаційно оформлене об'єднання громадин, яке виражає інтереси частини суспільства і прагне до їх задоволення шляхом здобуття, утримання і використання державної влади.

Зародки політичних партій у вигляді станових угруповань склалися ще в рабовласницькому і феодальному суспільстві. Політичні партії в сучасному їх розумінні виникли лише у другій половині XIX ст.

У розвитку партій як суб'єктів політичної діяльності М. Вебер розрізняє три стадії:

1) аристократичної котерії (угруповання);

2) політичного клубу;

3) масової партії.

Всі стадії пройшли лише дві англійські партії- вігів і торі. Більшість сучасних політичних партій сформувались одразу як масові партії.

Головне завдання політичних партій полягає в тому, щоб перетворити багатоманітність інтересів окремих індивідів і соціальних спільностей у їх сукупний політичний інтерес шляхом зведення цих інтересів до єдиного знаменника. Головне завдання політичних партій полягає в тому, щоб перетворити багатоманітність інтересів окремих індивідів і соціальних спільностей у їх сукупний політичний інтерес шляхом зведення цих інтересів до єдиного знаменника.

Основними функціями політичної партії в сучасному суспільстві є:

Ø політичне представництво соціальних інтересів;

Ø соціальна інтеграція - узгодження соціальних інтересів через взаємодію політичних партій;

Ø розробка ідеології, політичних доктрин і програм;

Ø боротьба за оволодіння державною владою та участь у її здійсненні;

Ø участь у формуванні й діяльності всіх ланок державного апарату;

Ø участь у розробці, формуванні і здійсненні політичного курсу держави;

Ø політична соціалізація - сприяння засвоєнню індивідом певної системи політичних знань, норм і цінностей, залученню його до політичної с истеми;

Ø формування громадської думки;

Ø політичне рекрутування, тобто залучення на бік партії якомога ширших верств населення як її членів, прихильників і виборців;

Ø підготовка та висунення кадрів для апарату держави, партії, громадських організацій.

2. Типологія політичних партій і партійних систем

Партії відрізняються за:

o соціальною основою;

o організаційною побудовою і характером членства;

o ідеологією;

o місцем у системі влади;

o цілями, методами й засобами діяльності.

Відповідно до соціальних груп розрізняють класові, національні, жіночі, селянські, регіональні та інші політичні партії.

Залежно від типу організаційної структури партії поділяються на кадрові й масові.

Кадрові партії об'єднують у своїх лавах невелику кількість впливових професійних політиків і спираються на фінансову підтримку підприємницьких структур. Ці партії є децентралізованими об'єднаннями, не мають фіксованого членства, звертаються до громадян лише в період виборчої кампанії (консервативні й ліберальні партії країн Західної Європи, Республіканська й Демократична партії США).

Масові партії орієнтуються на залучення до своїх лав якнайбільшого числа членів з метою забезпечення завдяки членським внескам фінансової підтримки своєї діяльності. Вони мають фіксоване членство, розгалужену організаційну структуру й порівняно значну кількість членів, між якими встановлюється тісний постійний зв'язок. Це партії з більш-менш чіткою ідеологічною орієнтацією. Вони беруть активну участь у виборах. До масових належить більшість соціал-демократичних, соціалістичних, комуністичних, християнських партій.

Кадрові й масові партії розрізняють і за кількісними показниками. Вважається, що кадрові партії об'єднують у своїх лавах менш ніж 10 відсотків виборців, а масові - більш як 10 відсотків.

За ідеологічною ознакою партії поділяються на ідейно-політичні, прагматичні та харизматично-вождистські.

· Ідейно-політичними є партії більш-менш чітко визначеної ідеологічної спрямованості: комуністичні, соціал-демократичні, ліберальні, консервативні, фашистські, християнські, ісламські тощо.

· Прагматичні - це такі партії, які орієнтуються не на певну ідеологію, а на широкий спектр ідей і суспільних проблем з метою залучення на свій бік якомога більше виборців. Це інтеркласові партії, або партії виборців.

· Харізматично-вождистські партії формуються навколо особи конкретного політика і діютьяк групи його підтримки. Ці партії також мають певну ідеологічну спрямованість, але вона визначається не стільки їхньою соціальною базою, скільки лідерами.

Існує ще іншій поділ - на ліві, центристські і праві, який був започаткований у часи Великої французької революції XVIII ст., коли в залі засідань Національної асамблеї праворуч від головуючого розташовувалися консерватори (прихильники монархії), ліворуч - радикали, які обстоювали ідеї загальної рівності, а помірковані займали місця в центрі зали. Соціальною базою лівих партій (комуністичних, соціалістичних, соціал-демократичних) є здебільшого наймані працівники, правих (ліберальних, консервативних, націоналістичних, фашистських тощо) - власники.

За місцем у системі влади розрізняють парламентські і непарламентські політичні партії.

Для партій парламентського типу характерне використання форм і методів діяльності в межах правових норм держави. Своїх політичних цілей вони прагнуть досягти через законні органи влади, які самі й формують за результатами виборів.

Характерними рисами непарламентських партій є доктрииальна програмна єдність і централізм у структурі. Парламентська й виборча діяльність для них не є головними цілями. Свою увагу вони зосереджують на досягненні доктринальних цілей. Фракції в парламенті організаційно і в ході здійснення політичної лінії для таких партій відіграють меншу роль, ніж для парламентських.

За цілями й характером діяльності партії поділяються на революційні, реформістські та консервативні.

Партійна система - це сукупність діючих у країні політичних партій та відносин між ними, які складаються в боротьбі за державну владу та у процесі її здійснення.

У країнах сучасного світу склались різні партійні системи. Розрізняються вони залежно від кількості діючих у країні політичних партій, основними принципами їхньої взаємодії, за ідеологічною та іншими ознаками.

Однією з найбільш деталізованих є типологія партійних систем, запропонована італійсько-американським політологом Дж. Сарторі, який розрізняє сім типів партійних систем:

o однопартійна;

o з партією-гегемоном;

o з домінуючою партією;

o двопартійна;

o поміркованого плюралізму;

o поляризованого плюралізму;

o атомізована.

В основу типології покладено ідеологічну ознаку: однопартійна система є моноідеологічною, атомізована - ідейно різнорідною. Між цими двома полюсами розташовуються решта партійних систем.

Однопартійна система - це така система, в якій:

o або неможливе навіть номінальне існування інших партій;

o або поряд з номінальними партіями існує партія-гегемон;

o або поряд з іншими реальними партіями виступає домінуюча партія.

В сучасній західній політології найчастіше розрізняються три основних типи партійних систем:

o багатопартійна система

o двопартійна система (біпартизм)

o система двох з половиною партій

3.Становлення багатопартійності в Україні. Партійна й виборча системи в Україні.

На початок 1996 р. в Україні було зареєстровано 37 партій, а станом на вересень 2001 р. - більш як 120. Щоправда, реальна кількість політичних партій с дещо меншою, оскільки деякі з них припинили своє існування або об'єдналися з іншими партіями.

На сьогодні найчисленнішими і найвпливовішими політичними партіями України є Народний Союз "Наша Україна", Партія регіонів, "Батьківщина", Народна партія (до 2005 року Аграрна партія) Володимира Литвина, Комуністична пртія України, Соціал-демократична партія (об'єднана), Соціалістична партія України. Протягом часу втратили свє значення Народно-демократична партія, Партія зелених, обидва Рухи.

4.Громадські організації та рухи

Громадсько-політичні організації - це об'єднання громадян, котрі виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, упорядковують суспільне життя, мають статут і характеризуються чіткою структурою.
За видами діяльності громадські організації поділяються на такі групи (за В. Бебиком):
- професійні;
- економічні (спілки підприємців, кооператорів, селян та ін.);
- конфесійні (православні, католицькі, мусульманські та ін.);
- культурологічні (товариства української, російської, європейської мов та ін.);
- просвітницькі (товариство "Просвіта");
- спортивні, туристичні, тверезості, здоров'я тощо;
- наукові, науково-технічні (спілки викладачів, науковців, інженерів, спеціалізовані академії наук);
- оборонні (ТСОУ, аероклуби, мотоклуби);
- національні (товариства російської, єврейської, польської культури та ін.);
- екологічні ("Зелений світ" та ін.).
Уся розмаїтість форм громадських об'єднань може бути інтерпретована через поняття "групи інтересів". Групами інтересів називають добровільні об'єднання людей із формальною структурою, у яких особисті вимоги поєднуються з матеріальною, духовною суспільною вигодою і котрі виражають себе всередині своєї організації або через співробітництво і впливи контактують з іншими групами та політичними інститутами. Тому групи інтересів, які чинять тиск на органи державної влади для законодавчого чи адміністративного забезпечення своїх інтересів, називають групами тиску або лобі (англ. lobby - колуари, вестибюль).
Функції організацій:
1) представництво й захист групових інтересів;
2) суспільної активізації;
3) формування громадської думки;
4) підбір і підготовка кадрів;
5) виховна;
6) інформаційна.
Громадсько-політичні рухи - масові об'єднання громадян і організацій соціально-політичних орієнтацій, що структурно не оформлені, діяльність яких, як правило, має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань. Після розв'язання першочергових завдань вони або розпада-ються, або консолідуються в нові політичні партії чи громадські організації.
Громадсько-політичні рухи можна класифікувати таким чином:
а) політичні (антифашистські, антирасові чи національної дискримінації);
б) соціальні (проти безробіття, за безкоштовну освіту, охорону здоров'я);
в) нові (антивоєнні, екологічні, феміністичні, тендерні).
До класифікації політичних рухів можна застосувати типологію, яку запропонував американський політолог Е. Гідденс:
1) трансформаційні - спрямовані на радикальні зміни в суспільстві;
2) реформаційні - пов'язані з певними перетвореннями лише деяких аспектів суспільного життя;
3) рухи порятунку - звільнення людей від шляхів, які розцінюються як гріховні;
4) альтернативні - спрямовані на досягнення часткових індивідуальних змін.
Більшість політологів розрізняють в Україні кілька груп різнотипових громадських об'єднань:
1. За спонукальними мотивами виникнення:
а) соціально усвідомлені (спілки ветеранів, студентської молоді);
б) ціннісно орієнтовані (товариство "Прсвіта", спілка "Чорнобиль");
в) традиціоналістичні (релігійні).
2. Залежно від цілей:
а) соціальні;
б) політичні;
в) культурні.
3. За характером діяльності:
а) пізнавальні;
б) творчі;
в) опозиційні;
г) спонукальні;
ґ) національні.
4. За сферою поширення:
а) міжнародні;
б) загальноукраїнські;
в) міжрегіональні;
г) регіональні;
ґ) місцеві.
Отже, громадсько-політичні організації і рухи є:
- однією з форм реалізації самоврядування та суспільних зв'язків;
- індикатором демократичності політичної системи й режиму;
- відображенням рівня політичної свідомості й культури;
- засобом упорядкування суспільно-політичного життя;
- особливою формою реалізації суспільних інтересів.

Завдання для самостійної роботи

1. Які етапи в історії виникнення політичної партії виділяє Макс Вебер? Назвіть ці етапи і коротко охарактеризуйте їх.*

2. Визначте правові основи створення і діяльності політичних партій в Україні. Закон України „Про політичні партії в Україні”.**

3. Обґрунтуйте умови й фактори, які необхідні для виникнення масових організацій та рухів.**

4. Назвіть суттєві відмінності між суспільно-громадськими організаціями й рухами та між рухами й партіями.*

5. Підготуйте письмову інформацію про діяльність однієї з організацій області, регіону (жіноча, молодіжна).***

6. Чи можна профспілки вважати громадськими об'єднаннями?*

7. Які відмінності в методах діяльності громадських організацій і партій?*

8. Чим відрізняється соціальна база громадських рухів від партій? Чи є така відмінність?*

9. Як співвідноситься стихійне і свідоме в діяльності громадсько-політичних рухів?*

Теми рефератів**

1. Громадські організації та рухи, їх роль у політичному житті.

2. Суспільно-політичні рухи та організації в Україні.

3. Сучасний молодіжний і студентський рух в Україні.

4. Сучасні виборчі системи, їх сутність та специфіка.

Література

1. Базовкін Е. Шляхи становлення, форми прояву багатопартійності // Політика і час. – 1991. – № 10.

2. Бенназир-Юзбашев Т.Е. Партии в буржуазних политико-правовых ученнях. – М., 1988.

3. Білоус А.О. Політичні об’єднання України. – К., 1993.

4. Выдрин В.И. Многопартийность: „за” и „против” // Социал.-полит. науки. – 1990. – № 9.

5. Гарань О.В. Убити дракона (З історії Руху та нових партій України). – К., 1993.

6. Голишев В. Коаліції партій у парламентах // Політика і час. – 2003. – № 5.

7. Литвин В. Ліві, праві і центр // Політика і час. – 1992. – № 4.

8. Литвин В. Молодіжні громадсько-політичні організації // Політика і час. – 1991. – № 3.

9. Народний Рух України: державність, демократія, реформи. – К, 1994.

10. Основи політології: Навч. посібник / Кер. авт. кол. Ф.М. Кирилюк. – К. – С. 168-184.

11. Политические партии: Справочник. – М, 1986.

12. Політологія: Підручник // За заг. ред. Проф. Кремень В.Г., проф. Горлача М.Г. – Харків: Друкарський центр „Єдинорог”, 2001. – С. 252-274.

13. Рудич Ф. Становлення нових політичних структур // Політика і час. – 1992. – № 7, 8.

14. Україна багатопартійна. Програмні документи нових партій. – К., 1991

15. Швидак О.М. Політологія. Практикум: Навч. посібник – К., 2001. – С. 112-119.

16. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. – К.: Либідь, 2002. – С. 325-358.

Тема 7. Політична еліта і політичне лідерство

1. Сутність, типологія і функції політичної еліти.

2. Теорії еліт Г. Моски, В. Парето, Р. Міхельса.

3. Сучасна політична еліта України, її відмінні риси та особливості формування.

4. Суть та роль політичного лідерства в суспільстві. Типи лідерства.

5. Політичне рекламування. Імідж.

Поняття і категорії: еліти, елітаризм, аристократія, олігархія, панівний клас, провідна верства, маси, натовп, циркуляція еліт, "залізний закон олігархії"", типологія еліт, політичне рекламування, імідж.

Інформаційний блок

1. Сутність, типологія і функції політичної еліти.

Політична влада поділяє людей на тих, хто керує і управляє, і тих, ким керують та управляють. Перших є небагато, других -переважаюча більшість. Відносини між ними лежать в основі всієї політичної історії. На зламі ХГХ та XX століть вибрану меншість, яка керувала і правила, названо французьким словом (від elite -краще, добірне, лат. eligo - вибираю).
Політична еліта - це самостійна, відносно привілейована частина суспільства, яка бере безпосередню участь у прийнятті та реалізації рішень, пов'язаних із використанням державної влади або впливом на неї.
Політична еліта має такі характерні риси:
- високі розумові здібності (талант);
- наявність організаторських нахилів;
- безпосередня участь у здійсненні влади;
- значний вплив на інші групи;
- високий соціальний статус;
- невелика за чисельністю, самодостатня група.

Ефективність діяльності політичної еліти визначають за такими критеріями:
- досягнутий рівень прогресу та добробуту народу;
- політична стабільність суспільства;
- забезпечення міцної національної безпеки;
- утримання оптимального співвідношення між громадянським суспільством і державою.

2. Теорії еліт Г. Моски, В. Парето, Р. Міхельса.

Вагомий внесок у розвиток теорій політичної еліти зробили італійські мислителі В. Паретто, Г. Моска, Р. Міхельс. Політична історія, вважав В. Паретто, є постійною циркуляцією правлячих еліт - "лисів" і "левів". Політичне керівництво - це певний процес поєднання переконання з насильством. Коли політичні відносини помірковані, панує мир, толерантність, тоді правлять "лисиці", еліта єдності, згоди, компромісу. Коли ж виникають політичні катаклізми, соціальне напруження, тоді до влади приходять "леви", які застосовують силу. І таким чином, політичний процес іде по колу, циклами. Для підтримання активності еліти, вона мусить оновлюватися.
Г. Моска виходив з того, що будь-яке суспільство поділяється на два класи: керуючих і підпорядкованих. Тих, що керують, називають політичним класом або елітою, яка є згуртованою. У середовищі еліти відбуваються постійні зміни. Є дві провідні тенденції: аристократична й демократична. Перша з них проявляється в намаганні зробити свою владу спадковою, якщо не юридично, то фактично. Інша тенденція - в оновленні політичного класу за рахунок обдарованих і найбільш здібних до управління. Це не дає можливості деградувати елітам, посилює їх здатність ефективно керувати. Рівновага між двома тенденціями підтримує стабільність у державі.
Р. Міхельс вивчав соціальні механізми, які породжують елітарність суспільства. Він приходить до висновку, що сама організація суспільства вимагає елітарності й відтворює її. Учений вивів "залізний закон олігархії"". Суть його полягає в тому, що розвиток суспільного прогресу веде до олігархізації управління суспільством і формування еліти. Процес управління вимагає спеціалізації і раціоналізації, а це веде до виділення еліти, яка часто виходить з-під контролю рядових членів. На думку Р. Міхельса, будь-якою, навіть демократичною, організацією завжди фактично керує олігархічна, елітна група.

3.Сучасна політична еліта України, її відмінні риси та особливості формування. Вітчизняна наука, вивчаючи специфіку генерації української еліти, прийшла до висновку, що історично відбувалося постійне скорочення тривалості її етапів. Перший етап української еліти тривав понад три століття, другий (козацький) - півтора століття, а третій (народницький) і четвертий (радянський) тривали по сімдесят років.
Серед сучасної політичної еліти України виділяють три основні генерації:
1) представники колишньої партійно-державної номенклатури;
2) "шістдесятники" та лідери дисидентського руху;
3) політики нової генерації.
Для них характерна фінансова незалежність, абсолютна непідзвітність суспільству та усвідомлення своєї тимчасовості. Життя вимагає формування якісно іншої політичної еліти з високим рівнем професіоналізму, патріотизму, прагматизму, економічної незалежності.
Типологія політичної еліти (за М. Васіліком, С. Рутаром):
- за місцем в політичній системі: правляча й опозиційна, або контреліта;
- за способом рекрутування: відкриті й закриті;
- за структурою: об'єднані й роз'єднані;
- за ступенем соціального представництва: високий і низький;
- за сферою впливу: широка й обмежена;
- за характером влади: централізована й дифузна;
- за результатами діяльності: еліта, псевдоеліта, антиеліта;
- за стилем правління: демократична, авторитарна, тоталітарна;
- за ідеологічними цінностями: ліберальна, консервативна, соціал-демократична, комуністична;
- за соціальною базою: етнічна, конфесійна, демографічна, професійна.

4.Суть та роль політичного лідерства в суспільстві. Типи лідерства.

Лідер (англ. leader - ведучий) - провідний, авторитетний член організації або групи, особистий вплив якого дозволяє йому відігравати суттєву роль у політичних процесах. Лідерство - це не просто той чи інший лідер, не їх сума, а соціальна інституція. Лідерство є багатоаспектним явищем.
Політолог Даунтон вважає, що лідерство передбачає перш за все вплив на інших людей. Однак це не будь-який вплив, а такий, для якого характерна така специфіка:
- по-перше, необхідно, щоб вплив був постійним;
- по-друге, керівний вплив лідера має розповсюджуватися на всю групу (організацію, суспільство);
- по-третє, політичний лідер має пріоритетний вплив;
- по-четверте, вплив лідера опирається не на силу, а на авторитет або визнання правомірності керівництва.
Політичне лідерство відрізняється від лідерства інших типів, тобто має свої особливості (за Є. Мелешкіною):
1. Політичним лідером може стати людина, яка не має певних особистісних рис, але займає посаду, пов'язану з доступом до владних ресурсів і механізмів їх реалізації.
2. Політичне лідерство, зазвичай, вирізняє опосередкований характер. Це - "дистанційне" лідерство, при якому відносини між лідером і масами складаються як опосередковані, тобто за допомогою ЗМІ, різних громадських організацій тощо.
3. Багаторольовий характер політичного лідерства, заснований на необхідності відповідати різним рольовим очікуванням: оточення, політичні партії, адміністративний апарат, населення країни в цілому.
4. Політичне лідерство відрізняється корпоративним характером. Це пов'язано з тим, що значну роботу виконує не він сам, а інші, наприклад, його найближче оточення, адміністративний апарат.
5. Функціональна й соціально-групова природа політичного лідерства обумовлена тим, що "політичним лідером" може бути особа і група осіб. Наприклад, для СРСР було характерне формальне колективне лідерство (політбюро, президія).
Функції політичного лідера (за І. Дзюбком):
- об'єднання громадян, суспільства навколо спільних цінностей і завдань;
- пошук і прийняття оптимальних політичних рішень;
- соціальний патронаж, підтримка суспільного порядку;
- налагодження політичного контакту та взаємодії влади й населення;
- мобілізація мас на реалізацію політичних цілей;
- легітимація суспільно-політичного ладу.
Типологія політичних лідерів визначається за такими характеристиками:
- ставленням лідера до підлеглих: авторитарні, демократичні, відсторонені;
- масштабами лідерства: загальнонаціональні, певного класу, соціальної групи, регіону;
- стилем лідерства: прапороносець, послідовник, торговець, пожежник, актор (демагог);
- ставленням до існуючої політичної системи: функціональний, дисфункціональний, конформіст, нонконформіст;
- соціальною природою авторитету: традиційний, бюрократичний (раціонально-легальний), харизматичний.
Для України можна визначити такі типи політичного лідерства:
1) "уступаючий" лідер, тобто такий, що намагається зберегти колишню політичну систему (його можна назвати ще консервативним);
2) "інверсійний" лідер, якого визнають і сприймають не стільки за наявність у нього відповідних особистих заслуг, скільки завдяки переслідуванням владою;
3) легітимний лідер, який спирається на відповідні нормативи. Проблема вивчення політичного лідерства є однією з найактуальніших для аналізу політичних процесів. Для визначення характеристик типів політичного лідера дослідники використовують низку соціологічних методів: анкетне опитування, тести, фокус-групу, контент-аналіз.

Завдання для самостійної роботи
1. Чим відрізняється революційний лідер від реформатора?*
2. Використовуючи публікації, політологічну літературу складіть портрети українських лідерів авторитарного й демократичного типу.***
3. Письмово охарактеризуйте Л. Кравчука, І. Плюща, О. Мороза, О. Ткаченка, В. Литвина. Визначте тип лідерства.***
4. Опишіть характерні риси й особливості регіональних лідерів (область, район).***
5. Які риси політичного лідерства найбільше відповідають умовам України?*

4. Чи можна вважати нинішніх державних чиновників елітою?*
5. Порівняйте основні характеристики політичних еліт в Україні, Росії, Білорусі.***
6. Дайте характеристику процесу формування еліти в незалежній Україні.**

Теми рефератів**
1. Політичне лідерство в тоталітарних і демократичних країнах.
2. Погляди Ф. Ніцше на лідерство (за твором "Так говорив Заратустра").
3. М. Вебер про лідерство.
4. "Державець" Н. Макіавеллі як лідер епохи.
5. Основні фактори формування політичних лідерів.
6. Політичне лідерство в сучасній Україні.

8. В. Липинський про роль провідної верстви. "Національна аристократія".
8. Расизм та антисемітизм як різновиди теорії еліт.
9. Теорія еліт В. Паретто.
10. Сутність "залізного закону олігархії" Р. Міхельса і специфіка його прояву в незалежній Україні.
11. Поняття "політична еліта" та її основні функції.
12. Становлення теорії еліт та її розвиток.
13. Типологія політичної еліти (українські реалії).

Література

· Бевз Т. Теорія еліт В. Липинського // В'ячеслав Липинський в історії України (до 120-річчя з дня народження).- К.: Експрес-Поліграф,2002.-239с.

· Білий О. Дискурс влади і типи еліт // Політ, думка.- 1994.- № 2.

· Вовканич С. І ми не ми, і я не я. Національні еліти та українознавство // Україна.- 1995.-№ 21.

· Вовканич С Національна еліта та інтелектуальний потенціал державотворення // Розбудова держави.- 1995.- № 10.

· Вовканич С. Пріоритет еліти: інтелект і творчість у злагоді з духовністю // Сучасність.- 1997.- № 7-8.

· Тарань О. Еліти в історії України XX ст. // Сучасність.- 1993.— №6.

· Гордієнко К. Концепція політичної еліти В. Липинського як фактор національно-державної ідентичності України // Нова політика.-1998.-№2.

· Донцов Д. Дух нашої давнини- Дрогобич: Відродження, 1991-341 с

· Канак Ф. Суверенітет народу і його доступ до влади: інтелігенція й еліта між народом і урядом // Сучасність.- 2000.- № 2.

· Колесников А. Еліту люди не любили // Наука і суспільство.-1996.-№3-4.

· Кривошея В. Еліти нації і еліта суспільства // Розбудова держави.-1997.-№ц.

· Круглашов А. Місцева еліта: регіональна чи периферійна? // Віче.-1998.-№5.

· Кухта Б., Теплоухова Н. Політичні еліти і політичне лідерство.-Л., 1995.-221 с

· Лазоренко О. Еліта влади чи еліта духу? // Наука і суспільство.-1993.-№5-6.

· Мінк Жорж, Шуре к Жан-Шарль (Франція). Стратегії адаптації колишніх комуністичних еліт // Політ, думка.- 1996.- № 4.

· Мойсеїв І. Національна еліта, її культура і політична роль // Розбудова держави.- 1996.- № 6.

· Наумкіна С, Козловська Л. Українська політична еліта доби визвольних змагань (1917-1920 роки) // Політ, менеджмент-2004.- № 4.

· Полохало В., Слюсаренко А. Політичний процес і політична еліта // Політ, думка.- Ї994- № 4; 1996.- № 1.

· ПоплавськаЖ. Феномен еліти //Україна- 1995.-№ 7-8.

· Сікора В. Концепція дідичного гетьманату В'ячеслава Липинського у світлі сучасного трактування легітимності політичної системи // В'ячеслав Липинський. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна.- К,, Філадельфія, 1994.

· Скуратівський В. Історична ритміка українських еліт // Політ, думка.- 1994.-№ 3.

· Теорія плюралізму еліт // Бодуен Ж. Вступ до політології.- К.: Основи, 1995.

· Фесенко В.В. Политическая элита Украины: противоречия формирования и развития // Полис- 1995.- № 6.

· Хоффман-Ланге У. Элиты и демократизация: германский опыт // Социс.-1996.-№4.

· Шульга М. Правляча еліта. Що про неї думають в Україні // Віче.-1997.- №8.

· Шульга М., Потєхін О., Бойко Н., Парахонська О., Шульга Т. Еліти в суспільстві: нагальний зміст теоретичної проблеми // Розбудова держави- 1998- № 7/8.

Тема 8. Політична свідомість і політична культура

1. Політична свідомість: поняття, структура, типи і функції. Політична ідеологія.

2. Політична культура: поняття, зміст і функції.

3. Типологія політичної культури.

4. Політична свідомість та політична культура сучасного українського суспільства.

Основні поняття та терміни: політична свідомість, масова свідомість, політичні цінності, політична ідентичність, політична культура, політична ідеологія.

Інформативний блок

1. Політична свідомість: поняття, структура, типи і функції. Політична ідеологія.

Політична свідомість (від лат. con - разом, спільно та scentia -знання) - це система знань, оцінок, настроїв і почуттів, за допомогою яких відбувається усвідомлення політичної сфери суб'єктами - індивідами, групами, націями тощо. Політична свідомість є складовою суспільної свідомості, яка відображає суб'єктивний збірний образ політичної системи, існуючого режиму, усвідомлення політичних інтересів, прагнень, цінностей.
Політична свідомість знаходить своє чітке вираження в політичних переконаннях. Відомий фахівець Р. Лейн у роботі "Політична людина" виводить вісім елементів усередині основних переконань:
- переконання індивідуальної ідентичності; г уявлення про інших;
- уявлення про владу й авторитет;
- потреби, мотиви, цінності;
- етичні проблеми;
- способи пояснення явищ і подій;
- розуміння структури політичної інтерпретації;
- поняття і використання знань.
Політична свідомість як системне утворення, котре має такі рівні:
1. Емпірично-буденний рівень, котрий базується на безпосередній практиці й участі в політичному процесі різних суб'єктів. Цей рівень відображає почуття, настрої, переживання, волю, ілюзії, уявлення, фіксує переважно зовнішні аспекти подій і явищ.
2. Практично-політичний рівень створює інформаційну базу для більш складної теоретичної моделі свідомості.
3. Концептуальний рівень або політико-ідеологічний, який існує на рівні політичних ідей, концепцій, доктрин, учень.
4. Державний рівень, на якому здійснюється вироблення офіційної політики; обґрунтовується і реалізується захист існуючих політичних режимів і принципів управління.
Крім цього, виділяють такі типи політичної свідомості: великих суспільних груп; національну; партійну, елітну, індивідуальну свідомість, а також державні й антидержавні, централістські та децентралістські типи політичної свідомості.
Функції політичної свідомості:
- пізнавальна - є системою знань про навколишню політичну дійсність, об'єктивне відображення політичної реальності;
- орієнтаційна - сприяє орієнтації в політичному житті, оцінці політичних подій;
- регулятивна - дає орієнтири щодо участі у політичному житті;
- інтегруюча - сприяє об'єднанню груп суспільства на базі спільних цінностей, ідей, настанов;
- прогностична - створює основу для передбачення змісту та характеру розвитку політичного процесу;
- нормативна - створює загальноприйнятий образ майбутнього.
Своєрідним проявом політичної свідомості є "масова свідомість", яку, однак, частина політичних теоретиків заперечує. Під "масовою свідомістю" розуміють сукупність різних духовних, емоційних і психологічних утворень, емоцій і образів, які істотно впливають на політичну поведінку великої кількості людей.

Цінності політичні - це засвоєні, пристосовані особою соціально-групові уявлення. Політична установка розуміється як усвідомлена готовність людини вести себе відповідним чином, це своєрідна суб'єктивна налаштованість на відповідні дії по відношенню до певного суб'єкта (режиму, партії, інституції)-
Політична ідентичність - це ототожнення суб'єкта політичного процесу з відповідною політичною позицією, яку визнають інші суб'єкти політичних відносин. За суб'єктністю виділяють ідентифікацію індивідуальну і групову. За ідейно-політичними напрямками застосовується частіше всього поняття "лівий-правий".

2. Політична культура: поняття, зміст і функції.

Політична культура - це сукупність політичних цінностей, норм і способів поведінки.

У словнику "Політична наука" за редакцією Б. Кухти (Л.: Кальварія, 2003.- С. 215) подано таке широке визначення: "Культура політична - владний аспект будь-якої національної культури, відображений у системі поглядів, почуттів, цінностей та уявлень, які реалізуються в політичних відносинах і діяльності політичних суб'єктів".
Норми політичної культури - це загальноприйнятні зразки поведінки суб'єктів політичної дії відповідно до існуючої ієрархії цінностей.
Найосновніші функції політичної культури: пізнавальна, регулятивна, нормативно-ціннісна, захисна, прогностична, виховна.

3. Типологія політичної культури.

Найбільш детальну типологію політичних культур наводить А. Колодій:
1. За рівнем прояву:
- індивідуальна;
- групова;
- масова.
2. За рівнем політичної участі:
-патріархальна;
- підданська;
- активістська;
- громадянська;
3. За геополітичним критерієм:
- західна;
- східна;
- маргінальна;
- змішана.
4. За ідеологічним критерієм:
- ліберальна;
- консервативна;
- соціалістична;
- націоналістична;
- расова.
5. За особливостями нації як суб'єкта політики:
- українська;
- американська;
- російська та ін.
6. За рівнем збігу ціннісних орієнтацій населення:
- гомогенна;
- інтегрована;
- фрагментарна;
- змішана;
- уніфікована.
7. За рівнем закритості-відкритості:
- інтравертивна;
- екстравертивна.
8. За характером політичного режиму:
-демократична;
- авторитарна;
-тоталітарна;
- перехідна;
-змішана.
9. За формою державного правління:
- республіканська;
- монархічна.
10. За типом поведінки в конфліктах:
- конфронтаційна;
- консенсусна.
11. За ставленням до суспільного прогресу:
- прогресивна;
- реакційна;
- динамічна;
- застійна;
- оптимістична;
- песимістична.

4. Політична свідомість та політична культура сучасного українського суспільства.

Політична культура сучасної України має пострадянський, посткомуністичний, маргінальний характер. Домінуючою тенденцією є демократична, із значними елементами авторитаризму, етатизму, патерналізму.
Українській політичній культурі властиві такі риси, як інтроверсія, ірраціональність, сенсорність, екстернальність.
На формування цих рис у політичній культурі України вплинули такі чинники, як багатовіковий період бездержавності, розчленування України між державами з різними політичними культурами, денаціоналізація провідних верств, тривале панування комуністичного режиму. Все це спричинило до деформації рис індивідуалізму й прагматизму, утвердило формування елітарно-колективістських цінностей.

Політичні установки посткомуністичних країн, у тому числі й України, визначаються перехідним типом економіко-політичних трансформацій. Великий вплив на визначення таких установок мають існуючі складнощі економічного і політичного розвитку. Значно впливають на ці процеси й особливості національних традицій, демографічна та конфесійна ситуація. Низький рівень життя, соціальна і правова незахищеність жителів України визначають більш прагматичні, матеріальні цінності й установки.
На процеси формування установок і політичної свідомості загалом істотно впливають зовнішні умови України. До зовнішніх умов належать геополітичні чинники та міжнародну розстановку сил.

Завдання для самостійної роботи:

1. Яку роль відіграє суспільна думка в політичній свідомості різних верств населення? *

2. Назвіть типи політичної свідомості. *

3. Засоби реалізації політичної культури.* *

4. Дослідіть зміст і характер формування політичної свідомості в сучасному українському суспільстві. **

5. Проаналізуйте сутність інформаційних війн. ***

6. Дослідіть політичні традиції і сучасні політичні цінності українського суспільства.***

Теми рефератів**

1. Роздуми В. Липинського про політичну культуру.
2. Громадянська культура - різновид політичної культури.
3. Шляхи формування політичної культури молоді.
4. Освіта та формування сучасної політичної культури.
5. Характер і рівні політичної культури (на прикладі України).
6. Культура політичних відносин на міжнародній арені.
7. Функції політичної культури.
8. Історія формування політичної свідомості та її типи.
9. Специфіка політичної свідомості тоталітарного й демократичного суспільства.
10. Сутність і структура політичної свідомості.
11. Політичні цінності як складова політичної свідомості.
12. Деформація політичної свідомості в умовах тоталітаризму.
13. Особливості формування політичної свідомості в незалежній Україні.
14. Політична ментальність українців.
15. Політична свідомість як вираження політичного життя суспільства.
16. Ознаки і прояви політичної свідомості різних груп сучасного українського суспільства.
10. Класифікація основних типів політичної свідомості.

Література:

1. Баталов Е.Я. Политическая культура современного американского общества. – М., 1990.

2. Бебик В.М., Головатий М.Ф., Ребкало В.А. Політична культура сучасної молоді. – К., 1996.

3. Винокурова С. Масова свідомість у ситуації соціальної кризи: пошук еквівалента втрачених ілюзій // Філос. і соціол. думка. – 1993. – № 1.

4. Власенко В. Третій шлях. Передумова національного відродження України // Політика і час. – 1991. – № 12.

5. Головаха Е. Особливості політичної свідомості // Політол. читання. – 1992. – № 1.

6. Даниленко В.М., Касьянов Г.В., Кульчицький С.В. Сталінізм на Україні: 20-30 роки. – К., 1991.

7. Довідкові матеріали про становлення молоді та хід реалізації молодіжної політики в Україні. – К., 1997.

8. Лісовий В. Поняття політичної культури. Політична культура українців. – К., 1996.

9. Лясота А. Політичні традиції: еволюція інтерпретації у контексті функціонування політичної системи // Політика і час. – 2003. – № 5.

10. Основи політології: Навч. посібник / Кер. авт. кол. Ф.М. Кирилюк. – К., 1995.

11. Політологія: Підручник / За заг. ред. проф. Кремень В.Г., проф. Горлача М.Г. – Харків: Друкарський центр „Єдинорог”, 2001. – С. 291-312.

12. Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіна. – К., 1997. – С. 267.

13. Сас М.І. Українська політична культура ХVII – ХVIII ст. – К., 1999.

14. Цимбалистий Б. Тавро бездержавності. Політична культура українців. – К., 1994.

Тема 9. Вибори та виборчі системи

План
1. Принципи загального виборчого права та функції виборів у демократичному суспільстві.
2. Технології організації і проведення виборів.
3. Типи виборчих систем та їх особливості.

Поняття і категорії: вибори, функції виборів, передвиборна кампанія, принципи загального й рівного права, основні виборчі права, мажоритарна система, пропорційна система, змішана сис-тема, виборча квота, звернення, мітинг, зустріч із виборцями.

Інформаційний блок

1. Принципи загального виборчого права та функції виборів у демократичному суспільстві.
Серед основних прав громадянина є виборче право.
Виборче право - це сукупність норм, які регулюють участь громадян у виборах, у їх організації і проведенні, взаємовідносинах між виборцями й виборними органами чи посадовими особами, а також відкликання депутатів, які не виправдали довір'я виборців.
Виборче право поділяється на активне й пасивне. Активне виборче право - це право обирати. Пасивне виборче право - це право бути обраним.
Принципи виборчого права: загальні - обмежені; рівні -нерівні; прямі - опосередковані; з таємним голосуванням - з відкритим голосуванням.
Загальне виборче право означає право всіх дієздатних громадян, які досягли певного віку, брати участь у виборах.

2. Технології організації і проведення виборів.

Етапи виборчого процесу:
1) утворення одномандатних виборчих округів та багатомандатного округу;
2) утворення виборчих комісій;
3) складання списків виборців;
4) висування, реєстрація кандидатів у депутати в багатомандатному виборчому окрузі;
5) висування, реєстрація кандидатів у депутати у одномандатному виборчому окрузі;
6) проведення передвиборчої агітації;
7) процес голосування;
8) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування і результатів виборів депутатів;
9) реєстрація обраних депутатів.
Виборчий процес - врегульована законами діяльність уповноважених органів та громадян, спрямована на підготовку і проведення виборів представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування, обрання та наділення повноваженнями посадових осіб.
Виборчий процес здійснюється на засадах:
1) законності та заборони незаконного втручання будь-кого у виборчий процес;
2) політичного плюралізму (багатопартійності);
3) гласності й відкритості виборчого процесу;
4) рівності прав партій (блоків) -, суб'єктів виборчого процесу;
5) рівності всіх кандидатів у депутати;
6) свободи передвиборної агітації, рівних можливостей доступу до засобів масової інформації;
7) неупередженості до партій (блоків), кандидатів у депутати з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб та керівників підприємств, установ й організацій.
Виборчий процес завершується офіційним оприлюдненням Центральною та окружними виборчими комісіями результатів виборів депутатів.

3. Типи виборчих систем та їх особливості.
Виборча система - це сукупність установлених законом правил проведення виборів, регламентів здійснення конкретних процедур виборчої кампанії, способів підведення результатів голосування.
Головною ознакою, яка відрізняє одну виборчу систему від іншої, є порядок визначення результатів виборів. Установлення тієї чи іншої виборчої системи є наслідком тривалого суспільно-політичного розвитку країни, історичних традицій та політичної культури.
Основні типи виборчих систем:
- мажоритарна;
- пропорційна;
- змішана.

Мажоритарна виборча система. Суттєвою ознакою мажоритарної (франц. majorite - більшість) виборчої системи є те, що результати голосування тут визначаються за ознакою більшості. За мажоритарної виборчої системи обраним у виборчому окрузі вважається той кандидат або партійний список, який здобув установлену більшість голосів.
Пропорційна виборча система