Як основні носії культури

Спілкування, діяльність, поведінка і вчинки

Соціокультурний простір – збірна назва для понять: середовище, культура, мікро- і макросоціум, ментальність; це ієрархічно складне, поліціннісне, енергетично стійке середовище, значення і обшир котрого залежить від географічного розміщення, наявності природних багатств, історичного розвитку, засвоєного національного досвіду в матеріально-технічній, теоретично-прикладній та духовно-ціннісній сферах; це діяння всіх поколінь нації у науці, культурі, освіті, історичний ланцюжок здобутків, на основі яких формуються національна гордість, гідність, самоповага. Це соціально-культурна реальність, у якій проживають суб’єкти, котрі в своїй життєдіяльності опираються на типові для окремого етносу плани-проекти поведінки, творення довкілля і самих себе, світоглядного буття. Оволодіння людиною соціально-культурним досвідом у процесі життя відбувається двома способами – через організовані та ситуативні зовнішні впливи соціуму на особистість і через смислове занурення індивіда у власний ментальний досвід.

Основними функціями соціокультурного простору є:

1) інформаційно- пізнавальна;

2) нормативно- регулятивна;

3) ціннісно-духовна.

Кожна людина реалізує власний проект життєздійснення в цьому специфічному соціокультурному просторі.

Лю­дина поза соціокультурним простором - не особистість, а біологічно розвину­тий людський індивід, хоча в принципі сьогодні така ситуація можлива лише теоретично (пригадаймо хоча б Робінзона Крузо з відомого роману Даніеля Дефо). Заглиблюючись в аналіз складових соціокультурного простору, необхідно звернути увагу на материзну, те, що ми називаємо батьківщиною, з якої проро­стає багатство душі, від думки, про яку людянішає серце, світлішає розум. Не­помітно для себе людина не тільки росте, але й виростає тоді, коли засвоює мо­раль, культуру, цінності, ідеал свого народу у найкращих взірцях. Не опанува­вши цього, неможливо самозбутися у мислі та труді, досягти високого рівня у культуротворенні, професійній діяльності. Можна засвоїти іншу культуру, не набувши ментальної, але для самозвершення необхідно злитися з нею, перели­цювавши її цінності у особистий духовний світ, і таке новоутворення теж слу­гує основою соціокультурного розвитку. Так чи інакше, бути самим по собі, не­залежним від суспільства неможливо не тільки тому, що суспільство прив'язує до себе економікою, мораллю, іншими відносинами, але й тому, що людина бі­льше прив'язана до нього його ж цінностями.

А тепер уявімо собі, що фізична особа непричетна до духовних основ свого народу, ні іншого. Вона буде прагматична, жорстка, цинічно-раціональна, словом, дегуманізована, позаяк її єство не облагороджене почуттями добра, співпереживання, співчуття. Коли до цього ж її дії вступають у протиріччя з за­коном, така людина асоціальна, її життєтворення та благополуччя (духовне й матеріальне) побудоване на значному ущемленні інших. Отже, соціокультурний простір є якщо не абсолютним, то соціо-домінантним чинником у визначенні світоглядних, психічних, етичних спряму­вань особистості.

Соціокультурний простір - ієрархічно складна, поліціннісна, енергетично стійка величина. Його обшир та значення залежать від географічного розмі­щення, природних багатств, кількості населення, історичного розвитку, а найбі­льше - від засвоєного, національно спродукованого багатства в матеріально-технічній, теоретично-прикладній та духовно-ціннісній сферах. Соціокультур­ний простір - це діяння всіх поколінь нації у науці, культурі, освіті, історичний ланцюжок здобутків, з якого виростає національна гідність, гордість, самопова­га. Нарешті, соціокультурний простір нації - це живильне середовище для по­чуттів, емоцій, діяльності та установок людини. Все це складає тло, зміст і сенс особистості.

Проілюструємо сказане на прикладі культури української нації та пересі­чного українця. Свій початок український етнос бере з Трипільської культури й досяг найбільшого розквіту в часи Київської Руси. З її розпадом українська на­ція та культура зазнають лише втрат. Вони не означають занепаду абсолютного, але прогрес української культури, інтелектуальний розвиток нації серйозно сповільнений, пригальмований розмиванням національних інтересів, цінностей, потреб і безпосередньо пов'язаний з порушенням емоційно-вольової сфери та свідомості як загалу, так і кожного зокрема в своїй більшості. Не торкаючись причин занепаду Київської Руси (тут є напрочуд багато теорій), скажемо насту­пне. Провідники Давньоруської держави сотворили та утримували в певних па­раметрах інформаційну, нормативну та ціннісно-духовну якість, яка регулюва­ла, направляла, орієнтувала миследії та поведінку спільноти. З занепадом прау-країнської держави руйнується соціокультурне середовище, зникають, або сут­тєво деформуються його найважливіші складники: обмін інформацією, переда­ча знань, збереження й примноження духовності у вигляді науки, освіти, писе­мності. Утворені прогалини, або соціокультурні ніші заповнюються елемента­ми іншого соціокультурного змісту, які, в свою чергу, інтенсивніше руйнують наявний та утверджують прийшлий. Так, Галицько-Волинське князівство своєю духовністю потіснила Литовська держава, а спустошений в часи монголо-татарського іга простір більшої частини північних і центральних князівств за­повнив слов'янізований угро-фінський та слов'янський конгломерат племен з азійськими домішками монголів — московіти, центром яких став Петербург (Петергоф). Його творець Петро І, маючи слов'янську кмітливість, монгольську жорстокість та агресивність, німецьку методичність, норманську витривалість, московську нахабність та безсоромність, присвоює ім'я РУСЬ всій Московії й буквально плюндрує культуру Київської Руси з її витоками та здобутками в українському середовищі.

Носії й творці цієї культури — етнос і його найяскравіші індивіди, — залишившись у поруйнованому духовному світі, обмежили власний культурот-ворчий ріст, що привело до звуження сфери функціонування й замулення національного. Перший (етнос) звів його в основному до підтримки вірувань і тра­дицій, другі (еліта) - в значній мірі до інтелектуального прислужництва іншим народам. І лише одиниці - до подальшого розвою національної духовності. Та суть історичних, політичних і економічних трансформацій полягає у зміні фе­нотипу українця, який, перебуваючи в іншоцінностях, стає заручником генної структури власного організму і внаслідок цього змінюється емоційно-вольова та характерологічна сутність русича, українця. Тепер стає зрозуміло, що одне тільки усвідомлення перебігу психічних процесів, психічних станів та психіч­них властивостей особистості є недостатнім, бо вони в людини існували, іс­нують і будуть існувати. Необхідно говорити про їх якісний бік, особливо емо­ційно-вольову та світоглядну сфери, типові якості характеру. Соціокультурний простір, таким чином, виступає джерелом, причиною і наслідком звершень особистості, її досягнень у самостановленні. Зміна соціокультурного простору /внутрішня - самим етносом, як правило, веде до прогресу нації, нових досяг­нень у культурі; /зовнішня - іншою субкультурою, є асимілятивна/ спотворює духовний світ корінного населення і приводить його до занепаду. В означено­му ми не говоримо про вплив і взаємовплив культур, ми акцентуємо увагу на духовній зміні середовища проживання, яке змінює психічні стани, світоглядні установки особи, нації, народу і цим самим змінює їх розвиток та самостанов-лення. Як відбувається зміна, які переваги і які втрати супроводжують при цьо­му особистість та його корінну спільноту - ось те коло питань, яких необхідно торкнутися при ознайомленні з миследіяльністю та життєактивністю в умовах національного відродження й економічного розвитку української держави. Де­які з цих питань висвітлює соціальна психологія, проте вона фіксує тільки на­явний зріз якостей та властивостей етносу й не розглядає їх в етногенезі. Змоделювавши розвиток психосоціальних якостей українців в етногенезі, можна говорити про організацію економічних, політичних, соціальних умов, які забез­печують продуктивну сферу миследіяльності та житттєактивності української спільноти й кожного індивідуума зокрема.

Універсальною формою осмислення зовнішнього світу та свого власного в українця є синтезація. Використання синтезації у миследіяльності зумовлює відповідні психічні стани. Це - підвищений оптимізм та почуттєвість, релігій -на заколисаність і навіть містицизм, самозабуття та самозвеличування аж до побутової ейфорії, які межують з роздвоєністю, невпевненістю та невиправда­ною впертістю. Характерною ілюстрацією такої поведінки українця є класичні твори О. Вишні та І. Нечуя-Левицького. Остап Вишня не раз підкреслював без­порадність свого українського героя в екстремальній ситуації. "Якби ж то знат­тя, - говорить він, що так воно станеться!" Або безпечність тоді, коли необхід­на концентрація вольових зусиль. "Якось воно буде, бо ще ніколи не було так, щоб не було ніяк". Рецидив браку волі в емоційно-почуттєвій сфері, що особ­ливо яскраво спостерігається сьогодні. "Як живеш?" - питає українець україн­ця. П'ять відсотків скаже "добре і дуже добре", а дев'яносто п'ять, які живуть за межею бідності (не згідно з європейськими стандартами, а відповідно до конкретних економічних реалій), дадуть відому відповідь: "Аби не гірше". Ку­ди вже гірше! І нарешті, як зрозуміти ненависть і ворожнечу між двома сім'ями, основу яких складають рідні брати та їх мати? Але вчитаймося в по­вість "Кайдашева сім'я", де емоційна напруга родинних стосунків стала пред­метом аналізу Нечуя-Левицького, і отримаємо типову характеристику українсь­кого селянина.

"Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Кар­пом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то набли­жалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти. Дві сім "і, як дві чорні хмари, наближа­лись одна до другої, сумно й понуро ".

В той же час синтезація виробила в українця певні соціальні якості. Він характеризується такими рисами, як працьовитість, гостинність, ліричність, по­чуттєвість, що коріняться в його хліборобській натурі. А вибуялий індивідуа­лізм (за О. Кульчицьким), непоступливість, упертість, хитрість, егоїзм пранача-лом виходили з характеру воїна, пращура котрого вів князь Святослав на ворога, попереджуючи того чесним "Іду на Ви". Але тоді русич мав принципово ін­ші риси: рішучість, наполегливість, кмітливість, патріотизм, відповідальність. В антиподи вони стали перетворюватися внаслідок зміни соціокультурного сере­довища і цінностей, які це середовище породжувало.

Теоретики українського націоналізму Дмитро Донцов, частково В'ячеслав Липинський в психологічному єстві українців виділяють применшення сили волі, відсутність вкрай необхідних якостей, які забезпечу­ють високу напористість у відстоюванні державних та особистих інтересів шляхом світоглядної та фізичної експансії.

Стосовно українців поняття "націоналізм" трактувалося й трактується нині тільки як шовінізм під дещо іншою назвою "український буржуазний на­ціоналізм". І тепер українці-манкрути та більшість російськомовних громадян України так і ставлять знак рівності між націоналізмом в українців та поняттям "шовінізм". А коли впритул пригледітися, то тільки російська культура й була для всіх культур, об'єднаних в Російську імперію, а потім у Радянський Союз, шовіністичною, під ще м'якшою назвою "культура народів СРСР" з "мовою міжнаціонального спілкування". Тому виникає потреба розкрити значення на­ціоналізму й опуклити зміст шовінізму.

Націоналісти - гілочка від нації. Але гілочка найпотужніша, найоснов-ніша. Все добре, красиве, вічне, непересічне, що створене за віки й тисячоліття, становить основу націоналізму. Це не сповідування й не теорія певної частини нації, це часточки розуму, таланту, рук, енергії, думок, життя сотень і сотень тисяч, мільйонів наших попередників на українській землі; це наш фольклор, обряди, традиції, наша мова, наша пам'ять, наше загострене відчуття честі, гід­ності, працьовитості. Націоналізм культивується на невмирущості історії наро­ду, його доблесті та його стражданнях. Націоналізм - це неспотвореність історії прадідів, це вміння зберегти і пронести далі, аж до своїх онуків, вогонь і дух предків. Націоналізм - це найсильніші, найсвятіші, найчутливіші поривання нації в її найдостойніших синах і дочках.

Націоналізм не може бути ні тимчасовим, ні м'яким, ні буржуазним. Він є таким, яким є сам народ. Без націоналізму не було б жодної нації і жодної дер­жави. І боротьба проти українського націоналізму чи скептичне відношення до нього є боротьбою проти української державності і зневага до українського на­роду. Але націоналізм характерний тим, як це не парадоксально звучить для ба­гатьох, що він об'єднує народи на найвищих його досягненнях, на чистоті наці­онального "Я", де кожна нація зачудовується іншою як частинкою світової культури. Те глибоке й неповторне, яке здатний зрозуміти інший в іншому че­рез історію, культуру і є націоналізм. Краса - творення, а не руйнування, краса, що запліднюється добром, співпереживанням, формує в націоналістів такі яко­сті, як взаєморозуміння, взаємопідтримка, взаємовідповідальність.

Проте коли націоналізм, або, точніше кажучи, почуття, що складають йо­го основу, підпорядковують собі духовність інших народів, змушують орієнту­ватися на чиєсь національне "МИ", створюють державні умови для зневаги чи утвердження меншовартості іншої культури, культивують один національний взірець, тоді такий "націоналізм" без усяких переходів, без окремих відтінків стає шовінізмом. Ось така суттєва і цілком вловима грань у розуміння націона­лізму та шовінізму. І не можна підмінювати націоналізм патріотизмом. Патріо­тизм - це певний етап в життєдіяльності певної особи, а націоналізм - найсок-ровенніше, ментальне в душі людини, від якого проростають і патріотизм, і ге­ройство, і звитяжність, і милосердя. Таким чином, націоналізм - це ще й внут­рішня спонука, осяяна свідомою любов'ю, що має на меті воскресити, утримати й розвинути в нації перевірене віками та поціноване людством.

ПОВЕДІНКА – 1)система внутрішньо взаємопов’язаних дій, які здійснюються будь-яким складним (за організацією) об’єктом; ця система підкорена логіці і спрямована на реалізацію тієї чи іншої функції, притаманної даному об’єкту: збереження і розвиток життя індивіда, ліквідацію їхнього недостатку, досягнення певної мети; 2) одна із надбіологічних, історично розвиткових і ситуативно зумовлених, програм життєактивності, що забезпечує відтворення і зміну соціального життя в усіх його основних змістових і формальних виявах, регулюється суспільними нормами моралі і права та знаходить конкретне утілення в проступках (асоціальна поведінка) або вчинках (здебільшого гуманна, соціально і внутрішньо конструктивна поведінка).

Дата добавления: 2014-01-07