Кодекс цінностей сучасного виховання в Україні

Важливо зазначити дає змогу підкреслити особливу актуальність двопрограмного наукового пізнання природи українсь­кої ментальності: а) в напрямі структуралізації менталітету соці­альних утворень різної масштабності і психічної дії і б) в контексті вив­чення повсякденного життя україн­ців. Очевидно також, що висока смислокультурна насиченість народ­ної ментальності обумовлює широку різноаспектність її теоретичного ос­мислення залежно від предметного співвіднесення і форм вияву цього надскладного феномена. Критичний аналіз цієї проблемивказує на перспективність таких основ­них пластів наукової інтерпретації української ментальності:

• історико-державний. менталь­ність є проекцією воєнно-політичної історії України;

• геокультурний (соціокультурний). народна ментальність характеризується як наслідок природ­них та культурних умов історичного життя української нації;

• історико-археологічний: риси української душі виводяться з географічних особливостей просторово-часових координат проживання народу;

• історико-філософський: етно-і націогенез підлягає осмисленню та інтерпретації засобами філософству­вання;

• літературно-художній: ево­люція властивостей українського ду­ховного загалу фіксується за визна­ними творами письменників;

• соцієтальний: ментальність структурується за особливостями психокультури українського соціуму як цілісності (риси, стани і процеси соцієтальної психіки);

• соціально-психологічний: властивості та особливості національ­ної ментальності та української душі підлягають науковій інтерпретації з огляду на те, як люди сприймають, взаємодіють і розуміють одні одних у малих і великих групах, етнічних, національних та інших континен­тальних спільнотах;

• фольклорно-етнонаціональний: моделі психосоціальних особливостей українців одержуються шляхом (мето­дом) інтерпретації фольклорних текстів та етнографічних знакових систем;

• описово-експертний: професій­ний опис і кваліфіковане оцінювання українського народу в ситуаціях ста­тики і динаміки міжетнічних та між-групових контактів упродовж історії;

• описово-іноетнічний: вико­ристання історичних пам'яток з опи­сами українців, зроблених іноетніч-ними спостерігачами;

• психолого-педагогічний: по­яснення українського характеру через усуспільнені способи (форми) від­творення нових поколінь українців, передусім засобами освіти, національ­ного виховання, сімейного, шкільного та виробничого навчання;

• ситуативно-повсякденний: вивчення способу життя народу, типо­вих форм його повсякдення як реалізації його духовно-творчих потенцій.

Логіка теоретико-методологічного обґрунтування природного взааємозязку і взаємодоповнення національї культури та українського менталітету ставить проблему якості і саморозвитковості першої, змісту і структури - другого. Вперше на це звернув увагу Борис Попов [4, с. 31—33], який зміст досліджуваного менталітету розмежував на три компоненти: а) національний дім (сімейно-родинні зв'язки, спільна територія мешкання і рідна земля, національні одяг, їжа, житло, господарський уклад життя); б) духовна культура народу (мова, музичний і словесні фольклор, національні риси характеру, звичаї, традиції, література, мистецтво, віросповідання); в) історична доля народу (потреба зберегти себе як народ, можливість відчути свою приналежність до рідного народу, факти національної кривди, соціальні конфлікти, стихійні лиха тощо) та емпірично дослідив інтенсивність установок чотирьох народів України (українців, росіян, поляків та болгар). Так у структурі етно-свідомості українців мають місце збалансовані установки на основі людського життя й духовні вартості народу, котрі, як не парадоксально свідчать про духовне здоров'я нації її нормальний реалізм, здоровий глузд; та відчуття власної сили.

Борис Гершунський ґрунтовно розрізняє індивідуальний, суспільний та соціумний (соцієтальний) менталітети і досліджує останній як "кореневу систему" духовності, яка визначає і критеріально забезпечує похідні й досить різноманітні ментальності людей та спільнот, котрі утворюють даний соціум на тому чи іншому етапі його історичного розвитку" [1, с. 133]. Історія ментальностей - один із важливих аспектів всесвітньо відомої Школи "Анналів" (Люсьєн Февр, Марк Блок та ін.). У сучасному витлумаченні її суть полягає в соці­ально розмитих умонастроях, неяв­них установках думки і ціннісних орієнтаціях, автоматизмах і навичках свідомості, динамічних і водночас дуже усталених позаособових утвореннях. "Тому дослідник ментальностей, - на думку А. Гуревича, - має справу не з філософськими, релігійними чи полі­тичними переконаннями або доктри­нами як такими, - його турбують не теорії, а те підґрунтя, на якому вибудовуються, зокрема, й теорії. В центрі його уваги - образ світу, який закладений культурою у свідомість людей окремого суспільства і перетво­рюється ними спонтанно, здебільшого поза контролем їхньої "буденної сві­домості" [2, с. 10-11].

Термін "ментальний", як відомо, стосується психічного змісту життє-активності індивіда, оскільки ха­рактеризує те, що є в думках, у внут­рішньому світі особистості. Згідно із психоаналітичною теорією Зігмунда Фрейда, в ньому, передусім, наявні неусвідомлені потяги, що виявля­ються в обмовках, описках, снови­діннях, забуваннях та довільному продукуванні незвичних асоціацій чи психічних образів. Відповідно до аналітичного підходу Карла Юнга, у структурі особистості, крім Его як центру сфери свідомості та особистого несвідомого (пригнічені конфлікти), є чи не найглибший пласт психіки – колективне несвідоме, у якому в фор­мі архетипів, або первинних психіч­них образів ("персона", "тінь", "самість", "мудрець" та ін.) утримується увесь духовний спадок людської ево­люції - сліди емоцій і пам'яті, думок і переживань. Як зазначає Олена Донченко, "однією з надзви­чайних здогадок Юнга є визнання того факту, що ми народжуємося не тільки з біологічною, а й із психоло­гічною спадковістю, яка визначає наші поведінку та досвід. Тому колек­тивне несвідоме утримує психічний матеріал, котрий не виникає в осо­бистому досвіді..., воно мов повітря, яким дихають всі і який не належить нікому"[3, с. 15].

До того ж стверджується, що взаємозв'язок менталітету і соціуму складний, неоднозначний. А. Гуревич вказує, що в ході історії, "мисленнєвий ін­струментарій" людини й суспільства неодмінно змінюється, тому що мен­тальність як світобачення не тотож­на ідеології, котра має справу з про­думаними системами думки, й пере­важно залишається непрорефлекто-ваною і логічно невиявленою. Мен­тальність - не філософські, наукові чи естетичні системи, а той рівень сус­пільної свідомості, на якому думка невід'ємна від емоцій, латентних зви­чок і прийомів свідомості". Звісно, у внутрішньому світі інди­віда, крім різноманітних психодуховних станів і процесів, комплексів і конструктів, форм і механізмів та багатьох інших психічних утворень спонтанного чи спричиненого поход­ження, є також вищі духовні потреби і переживання (прекрасного, істини, гармонії), альтруїстичні прагнення і вчинки (добро, чесність, відданість), творчі злети людського духу (інтуї­ція, інсайт, любов, катарсис). Із психологічної точки зору, менталітет людей "виявляється через систему поглядів, оцінок, норм та умонастро­їв, які ґрунтуються на наявних для даного суспільства знаннях і віру­ваннях та визначають разом з осново­положними потребами й архетипами колективного несвідомого ієрархію цінностей, а відтак, і характерні для представників даної спільності переконань, ідеалів, схильностей, інтересів та інших соціальних установок, котрі відрізняють цю спільність від інших". Навіть "витки духовності особи треба шукати не в значеннях, а за ними - в глибинному смислі вчинків людей, історичних подій, епосі", тобто в ментальності народу.

Отже, духовний світ ментальності за своєю сутністю має інтерсуб'єктивний характер, тобто утримує велику кількість психічних процесів, утворень і механізмів, які усвідомлюються і раціоналізуються частково й фрагментарно. Звідси надскладна структурна організації психосоціального змісту ментальності, що динамічно поєднує у знятому вигляді опозиційні характеристики життя і діяльності людини - природне і культурне, емоційне і раціональне, несвідоме і свідоме, індивідуальне і суспільне, унікальне й універсальне, інстинктивне і духовне. Природно, що ментальність, утримуючи важкофіксовані витоки культурно-історичного поступу народу, життєво поєднує, здавалося б, несумісне - високораціоналізовані форми свідс мості (ідеологія, наука, церква тощо) і світ людських несвідомих структур та неозначених культурних кодів, що зумовлюють спосіб життя представників певної спіль­ності. Зазначені опозиції, з одного бо­ку, наповнюють ментальність склад­ним біопсихосоціальним змістом, з іншого - розчиняються у її дина­мічних структурах.

Ментальність – це також соці­ально-психологічна самоорганізація представників певної культурної тра­диції, що характеризується єдністю їхніх установок, переживань, думок, почуттів і виявляється в тотожності світосприйняття і світобачення. Вона визначає той рівень суспільної свідомості, на якому думки не від­ділені від емоцій, почуття від вольо­вих дій, учинки від загального посту­пу життєактивності, а тому люди ко­ристуються латентними звичками і прийомами усвідомлення, не помі­чаючи цього, не вдумуючись у їх суть, не зважаючи на ступінь їх логічної обгрунтованості. Борис Гершунський у зв'язку з цим пише: "В кінцевому підсумку, і локальними людськими вчинками, і світовою історією загалом рухає менталітет - ті глибинні, "ко­рінні" духовно-моральні, культурні цінності і світоглядні засади інди­відуальної та суспільної поведінки, які за умов їх узгодженого, масового вияву за своїм духовним енергетич­ним потенціалом не можна співвід­носити ні з якими рукотворними ма­теріальними енергоносіями чи полі­тичними акціями..." [1, с. 17].І далі: "Історію людської цивілізації можна зрозуміти... лише на основі вивчення істинно рушійних, творчих зусиль поведінки людини і суспільства, тіль­ки в її ментальному вимірі. Так само передбачити майбутнє можна лише на засадах вивчення ментальних переваг і життєвих пріоритетів людських спільнот" [Там само ].

Ментальність - це й чуттєво-мисленнєвий інструментарій освоєння довкілля. Тому вона є природним спо­собом бачення світу, достеменно не-прорефлексованим і логічно необ­грунтованим, немає усталеної системи миследіяльності. Вона швидше - переживання думки на шляху до усві­домлення буття. В кожному сус­пільстві є специфічні умови для структурування суспільної свідо­мості: традиції, культура, мова, спосіб життя і релігійність утворюють своєрідну матрицю, в межах якої й формується національна ментальність. У культурно-історичному вимірі сус­пільного буття вона постає як спільне психологічне оснащення представ­ників певної культури, що дає змогу хаотичний потік різноманітних вра­жень інтегрувати свідомістю у певне світобачення. Останнє, врешті-решт, і визначає поведінку людини, соці­альної групи, суспільства, внаслідок чого суб'єктивний "зріз" суспільної динаміки органічно вливається до об'єктивного історичного процесу в структурно-динамічній повноті ментальних настанов усіх рівнів - від ідейно-теоретичного до буденно-емоційного та несвідомого.

При цьому ментальне ядро етносу знаходиться між двома рівнями філо-і онтогенетичного функціонування психіки: непідвладними історії архетипами колективного несвідомо­го, які глибинно визначають людську всезагальність, і соціально змінними формами суспільної свідомості, котрі завжди характеризуються унікальніс­тю і неповторністю психологічного розвою. Тому ментальність - склад­ний природно-соціальний продукт духовного життя нації, якість якого визначають: а) природні умови жит­тя, в) традиції та історично усталені моделі поведінки представників одно­го етносу, в) соціальні інститути (струк­тури) і г) культурні стратагеми інди­відуального розвитку і самореалізації нації. Менталітет як сутнісна форма вияву ментальності - не стільки набутий результат людських відносин і поведінки, скільки очі­кування цього результату, який повинен статися на основі визна­чальних програм і доктрин розвитку різних сфер суспільного життя (ідео­логія, політика, освіта тощо)

Очевидно, що психологічний зміст ментальності різноманітний, поліструк-турний, динамічний. Він тотально пронизує як підвалини, серцевину, так і вершини духовного життя пред­ставників певної етнонаціональної спіль­ноти. Відтак менталітет - квінтесен­ція культури народу, категорія не лише психологічна та культурологіч­на, а й соціальна і навіть моральна. Саме у цьому пізнавальному кон­тексті виняткової актуальності набу­ває дослідження української менталь­ності як амбівалентного, супереч­ливого феномена стабільного історич­ного руху нації, обріїв її цивілізаційного самоутвердження і духовного розвитку.

Сформована різними історичними процесами та під впливом складного конгломерату різноманітних течій, українська культура набула таких ментальних рис, які власне і визначили її особливість. Негативні наслідки процесу культурної глобалізації, реальність буття України в світовому співтоваристві, позначились за останні десятиліття певною втратою автентичних культурних традицій, які сформувалися протягом попереднього культурно-історичного розвитку.

Саме втрата культурних традицій, вплив на духовний розвиток українців масової західної культури не дають змоги надати країні бажаної культурної динаміки, здійснити прорив на якісно новий рівень духовного життя українців. Причиною духовного та культурного зубожіння є ментальна перебудова, яка пов’язана із зміною пріоритетів, акцентів суспільного життя в цілому. Процес звільнення від одних стереотипів і вироблення нових не завжди супроводжується позитивним результатом. Втрата ментальних рис, які відрізняють культуру українців від інших народностей, призводить до духовного зубожіння нації. Процес руйнування важко зупинити, а ще важче відновити.

Реалії сьогодення свідчать про вплив негативних процесів на розвиток української культури. Проблема культурного та духовного зубожіння нації все частіше стає об’єктом стурбованості науковців. Так, С. Кримський наголошував, що на тлі нових інтерпретацій та феноменів ментальності і духовності фундаментальне значення зберігає і в ХХI столітті християнський Дакалог і, насамперед, трійця: Віра – Надія – Любов. Вона є наскрізною для європейської культури, хоч і набуває різного тлумачення в різні часи. Духовність, навіть в нові часи, часи оновлення життя потребує узгодження сьогодення з віковічними традиціями Святого Письма. Одним iз важливих напрямів цього узгодження в ХХI столітті є формування в контексті нового відчуття глобальності історії етики солідарності.

Саме повернення до людських істин має враховувати політика держави в галузі культури. Завдання сучасної державної культурної політики мають орієнтуватися на максимальне збереження ментального прояву у вітчизняній культурі. Розробка принципів, напрямків та стратегії культурного розвитку країни повинні ґрунтуватися на особливостях української ментальності задля збереження цілісності української культури і духовності.

Про необхідність культурного відродження наголошувалось на засіданні Гуманітарної ради, лейтмотивом якої стала ідея усвідомлення значення культурних цінностей для престижу держави. Під головуванням Президента було визначено першочергові завдання, серед яких – необхідність відродження культурного й духовного життя на селі. Учасники засідання наголошували на тому, що було декілька спроб виробити таку політику на засадах гуманізму, прав людини, але досі ця сфера залишається недостатньо впорядкованою і містить елементи стихійності. Передусім гуманітарній політиці бракує національної зорієнтованості.

Слово "національної" трактують не у вузько етнічному, а в широкому загальнодержавному розумінні. На думку учасників, поки що гуманітарна програма нашого уряду була значною мірою спрямована на реалізацію російських національних інтересів. Тих інтересів, які в чомусь навіть супротивні інтересам української держави. Тому важливим моментом ідеологічної складової державної культурної політики має стати національний пріоритет. Ця концепція має забезпечити більш системну роботу над окремими програмами з реалізації гуманітарної політики, складовою якої є культура.

Розглядаючи культуру як складову гуманітарної політики науковці наголошують на збереженні, підтримці та розвитку культурного капіталу і продукту. Сформована століттями українська ментальність має стати невід’ємною і важливою складовою культурної політики держави, основним завданням якої є збереження культурної самобутності.

Напрямки та завдання культурної політики держави повинні бути направлені на піднесення української культури в контексті європейських цінностей. Використання духовного багатовікового потенціалу української культури повинно слугувати актуалізації національного менталітету, формуванню національної еліти, здатної гідно служити своїй країні та жити для неї.

Національна ментальність як складова неповторної картини світу є важливим чинником формування світовідчуття, ідентифікації людини як представника спільноти, оскільки саме в ментальності закладено код нації, досвід її буття. Негативне ставлення до збереження власної ментальності може призвести, як вже зазначалось, до духовного зубожіння нації.

Перед українською державою постає непростий шлях культурної модернізації, переосмислення української національної культури, її позиціонування в світовому культурному просторі як самобутнього і самодостатнього етносу.

Список використаної літератури:

1. Енциклопедія етнокультурознавства / Ю. І. Римаренко, В. Г. Чернець та ін.; за ред. Ю. І. Римаренка.– К.: ДАКККіМ, 2001. – Ч. 1. – Кн. 2. – 522 с.

2. Костомаров М. Книги буття українського народу / М. Костомаров // Українознавство: [хрестоматія]. –К.: Либідь, 1993. – 490 с.

3. Українська душа / заг. ред. В. Храмова – К.: Фенікс, 1992. – 128 с.

4. Історія філософії. Словник / за заг. ред. В. І. Ярошовця. – К.: Знання України, 2006. – 1200 с.

5. Стражний О. С. Український менталітет: Ілюзії. Міфи. Реальність / О. Стражний. – К.: Книга, 2008. –368 с.

6. Гуревич А. Я. К пониманию истории как науки о человеке / А. Я. Гуревич // Историческая наука на рубеже веков / отв. ред. А. А. Фурсенко. – М., 2001. – С. 166–174.

7. Фурман А. В. Психокультура української ментальності: наукове видання / А. В. Фурман. – Тернопіль: Економічна думка, 2002. – 132 с.

8. Пахльовська О. Ave, Europa!: статті, доповіді, публіцистика (1989–2008) / Оксана Пахльовська. – К.: Пульсари, 2008. – 654 с.

Дата добавления: 2014-01-07