Отже,спілкування — це різноманітні контакти між людьми, зумов­лені потребами спільної діяльності

Спілкування: види, рівні, засоби, сторони та функції.

Тема 6. Міжособистісні стосунки. Спілкування

Ключові терміни та поняття: спілкування, функції спілкування, вербальне спілкування, невербальне спілкування, інтеракція, комунікація, перцепція, рівні спілкування, невербальна комунікація, проксемічні засоби, кінестичні засоби, пара- екстралінгвістична система, візуальний контакт, позиції спілкування, сумісність, форми взаємодії, ефекти установки у спілкуванні.

Спілкування - важлива духовна потреба людини як суспільної іс­тоти. Потреба людини в спілкуванні зумовлена суспільним спосо­бом її буття та необхідністю взаємодії в процесі діяльності. Будь-яка спільна діяльність, і в першу чергу трудова, не може здійснюватися успішно, якщо між тими, хто її виконує, не будуть налагоджені від­повідні контакти та взаєморозуміння.

Спілкування — явище глибоко соціальне. Соціальна природа спілкування виявляється в тому, що воно зав­жди відбувається в середовищі людей, де суб'єкти спілкування по­стають як носії соціального досвіду. Соціальний досвід спілкування виявляється в змісті інформації, що є його предметом (знання, ві­домості, способи діяльності), у засобах (мовна та немовна комуніка­ція при спілкуванні), у суспільне вироблених упродовж всього істо­ричного розвитку видах спілкування.

За змістом спілкування охоплює всі царини людського буття та діяльності, об'єктивні та суб'єктивні їх вияви. Спілкування між людьми має місце при передаванні знань, досвіду, коли формують­ся різноманітні вміння та навички, погоджуються та координують­ся спільні дії тощо.

Особливість спілкування - в його нерозривному зв'язку з діяль­ністю. Діяльність є головним середовищем і необхідною умовою ви­никнення і розвитку контактів між людьми, передавання потрібної інформації, взаєморозуміння та узгодження дій.

Змістом спілкування завжди є інформація, зумовлена потребами взаємодії людей. Вона може стосуватися повідомлення нових знань, наприклад роз'яснення вчителем понять, пояснення сутності певних явищ, процесів, інформування про події, що відбуваються, обґрунтування певних положень, побудови гіпотез тощо. Спілкування мо­же бути засобом передавання умінь і навичок.

За допомогою словесного опису та пояснення дії, її демонстру­вання та вправляння в ній людину можна навчити виконувати пев­ну діяльність. Саме так опановуються професійні навички, фізичні та будь-які інші дії.

Змістом спілкування є знання, уміння та навички — зміст свідомос­ті людини. Реальні контакти між людьми, впродовж яких вони безпосеред­ньо сприймають один одного, створюють середовище для об'єктив­ного виявлення особливостей їхньої поведінки, манер, рис характе­ру та емоційно-вольової сфери. Саме в таких контактах розкрива­ється справжня значущість людини для людини, виявляються людські симпатії та антипатії.

Художня література дає безліч прикладів того, якої глибини і різ­номаніття психологічних нюансів можуть сягати стосунки між людь­ми в ситуаціях безпосереднього взаємосприймання, як відбувається процес проникнення у внутрішній світ людини, в її почуття через зовнішні вияви. Іноді виразний погляд або жест можуть нести ін­формацію значно більшу, ніж вимовлене слово.

Важливий вплив на характер спілкування справляють взаєми­ни, що склалися між членами контактної групи. Від того, які склалися взаємостосунки, залежить уся система спілкування кон­кретної особистості, її манери, колорит, засоби, що використову­ються.

Вербальна комунікація. Передавання інформації під час спілкування забезпечується за допомогою мови — головного, специфічно людського знаряддя спілкування, а також немовними засобами.

Мова як засіб спілкування виникла і сформувалася історично, в ході розвитку людського суспільства, з його потреб.

Природа мови є знаковою. Кожне слово — це знак, що має пев­ну співвіднесеність з предметами зовнішнього світу. За кожним сло­вом як знаком історично закріпилося певне значення, зрозуміле для спільності, яка користується цією мовою.

З розвитком соціального і технічного прогресу людства постійно розширювалося коло потреб людини, що спричиняло розвиток і вдосконалення мови як засобу спілкування. Словниковий запас і досконала граматична будова мови сучасного цивілізованого сус­пільства дають можливість передавати будь-яку інформацію та без­ліч відтінків і деталей об'єкта інформації.

Мова є засобом нагромадження та передавання суспільного дос­віду. Завдяки спілкуванню за допомогою мови відображення дій­сності у свідомості однієї людини доповнюється тим, що було у свідомості інших людей, внаслідок чого зростають можливості для об­міну інформацією.

Вербальна комунікація за допомогою слова — головна і най­більш досконала форма людського спілкування. Рівень володіння мовою, багатство та культура мовного висловлювання визначають можливості та ефективність спілкування кожної конкретної осо­бистості.

Паралельно з мовою як засобом спілкування за допомогою сло­ва широко використовуються нсмовні засоби — жести, міміка, інто­нація, паузи, манери, зовнішність. Спілкування як жива безпосеред­ня комунікація суб'єктів закономірно виявляє емоції тих, хто спіл­кується, утворюючи невсрбальний аспект обміну інформацією.

Невербальна комунікація. Це особлива мова - «мова почуттів». Вона — продукт суспільного розвитку людей, що значно посилює змістовий ефект вербальної комунікації, а за певних обставин може її замінювати. Відомо, наприклад, що мовчання іноді буває красномовнішим, ніж слова, а обмінюючись поглядами, люди можуть збаг­нути зміст інформації, який не вкладається в адекватні категорії вер­бального висловлювання.

Велике значення для встановлення змістовних та емоційних кон­тактів у спілкуванні має зовнішній вигляд людини. На його підста­ві складається перше враження про людину, яке нерідко визначає розвиток подальших стосунків. Зовнішній вигляд людини складаєть­ся з тілесного вигляду, одягу, манери поводитися, звичок. Певною мірою він може свідомо змінюватись, але у своїй сутності лишаєть­ся консервативним.

Зовнішній вигляд. Це невичерпне джерело і засіб комунікації. Ве­личезну інформацію несе вираз обличчя, що виникає під впливом думок, почуттів, стосунків, які в певних ситуаціях чи життєвих ін­тервалах є домінуючими. Істотні деталі зовнішності — зачіска, одяг, аксесуари — це елементи оцінних суджень про людину. На їх підста­ві виникають оцінні судження про людину, її приналежність до певної групи, професії тощо.

За манерами людини можна судити про її вихованість, самооцін­ку, ставлення до інших.

Найбільш динамічно зовнішній бік невербального спілкування виявляється в жестах, міміці.

Жест — це соціальне сформований та усталений рух, що передає психічний стан людини. Міміка та жести мають біологічну природу, містять елементи природженого характеру і в той же час соціальні за походженням.

Наприклад, міміка страху, жести погроз походять від біологічно доцільних захисних рухів, що мають місце в поведінці тварини. Мі­міка та жести протягом вербального спілкування дають можливість

посилювати смислові наголоси на елементах інформації, що переда­ється, і створювати таким чином більший емоційний ефект від ус­відомлення її значущості.

Проте слід мати на увазі: гіпертрофована міміка та жестикуляція, позбавлені змістового підґрунтя, можуть ускладнити сприймання ін­формації, а то й просто дезорієнтувати реципієнта. Як особливий різновид невербального спілкування виокремлюють тактильно-м'язову чутливість.

Тактильно-м'язова чутливість генетичне є одним із найпотужні­ших каналів отримання життєво важливої інформації. За допомогою тактильно-м'язової чутливості можна пізнати досить широкий спектр характеристик іншої людини: її фізичну силу, деякі особли­вості особистісного плану, стосунки, психічний стан тощо.

Тримаючи, наприклад, у руці долоню іншої людини, залежно від обставин можна певною мірою скласти уявлення про її психічний стан, взаєморозуміння та контакт, ставлення до ситуації, наміри.

Важливу роль в ефективності спілкування, як свідчать дані спеці­альних досліджень зарубіжних психологів, відіграє просторове перебу­вання співрозмовників один стосовно одного, дистанція та комуніка­тивна спрямованість. Загальновідомо, що важливі політичні акції — пе­реговори керівників, деякі зустрічі — проводяться за «круглим столом».

При спілкуванні «обличчя до обличчя» сторони мають можли­вість отримувати вичерпну інформацію про предмет розмови, ви­значати суб'єктивну позицію та ставлення до неї іншої сторони.

Як зневажання може бути розцінена репліка, зроблена іншою особою «крізь зуби», або відсутність запрошення сісти, коли до цьо­го спонукають об'єктивні умови. Комунікативне значення дистанції в спілкуванні вивчає напрям психології, що має назву праксеміка.

Праксеміка виокремлює чотири дистанції у спілкуванні.

1) інтимну;

2) особисту, яка засвідчує, що ті, хто спілкується, є близькими

друзями;

3) соціальну, яка характеризує офіційні контакти між сторонами,
які входять у стосунки;

4) публічну, що має місце між чужими людьми (епізодичні, ситуаційні контакти).

Немовні засоби спілкування, які супроводжують вербальне пові­домлення, створюють підтекст, який полегшує, збагачує і поглиблює сприймання інформації, що передається. Відповідність нсвербаль-них засобів спілкування цілям і завданням, змісту словесної кому­нікації — значущий елемент культури спілкування.

Почуття відповідності надзвичайно важливі в роботі педагога і всіх тих, для кого засоби вербальної та невербальної комунікації є інструментом їхньої професійної діяльності.

Спілкування -це багатоплановий процес, в якому можна виокреми­ти такі головні функції: комунікативну, інтерактивну, перцептивну.

Комунікативна функція — це різні форми та засоби обміну і пере­давання інформації, завдяки яким стає можливим збагачення досві­ду, нагромадження знань, опанування діяльності, узгодження дій та взаєморозуміння людей. Комунікативна функція спілкування, шо здійснюється за допомогою мови, є необхідною умовою наступнос­ті розвитку поколінь, соціального та наукового прогресу людства, ін­дивідуального розвитку особистості.

Обмін інформацією, що відбувається між людьми в різних видах діяльності, забезпечується комунікативною функцією спілкування в усіх сферах життя суспільства.

Інтерактивна функція спілкування. Вона передбачає контакти між людьми, які не обмежуються лише потребами передавання інформа­ції. Спілкування завжди передбачає певний вплив на інших людей, зміну їх поведінки та діяльності. У цьому випадку виявляється інте­рактивна функція спілкування, функція впливу на інших людей.

Поради, інструкції, вимоги, накази, висловлені в мовній формі та адресовані іншій особі, є спонуканнями до дії та регуляторами її поведінки.

Спільна діяльність, її зміст та умови виконання вибудовують та­ку модель взаємодії особистостей, коли кожний з учасників послі­довно впливає своїми вчинками на інших і в свою чергу змінює свої дії під їх впливом.

Соціальний контроль — це оцінка діяльності з погляду її відпо­відності прийнятим у суспільстві зразкам поведінки, що регламен­туються нормами взаємовідносин людей. Спільна діяльність людей — явище суспільне, яке перебуває під соціальним контролем.

Взаємодія між людьми відбувається ефективно тоді, коли їх по­ведінка відповідає прийнятим зразкам, тим ролям, які обрали спів­розмовники.

Соціальна роль — нормативно ухвалений зразок поведінки, якої чекають від кожного, хто займає ту або ту соціальну позицію. Вона сприймається як специфічна або професійна поведінка - лікар, вчи­тель, інженер; за віком - дитина, дорослий.

Кожна людина може виконувати в житті кілька ролей: в сім'ї -батько, на роботі — керівник, у колі друзів — товариш тощо. Взає­модія людей, які грають кілька ролей, регулюється рольовими очі­куваннями. Рольові очікування - цс сподівання на таку поведінку іншої людини, яка відповідає її рольовому статусу.

Поведінку людей із взаємним очікуванням кваліфікують як так­товну, це важлива умова успіху в спілкуванні. Якщо пацієнт, прийшовши на прийом до лікаря, відчує уважне ставлення до своїх проблем, лагідність, доброзичливість, намагання уважно розібратись у симптомах захворювання, він перейметься до­вірою до нього, правильно зрозуміє поради та рекомендації щодо лі­кування.

Випадки, коли очікування одного із співрозмовників не виправ­довуються через те, що вони суперечать принципам і переконанням співбесідника, виходять за межі його соціальне регламентованих цінностей та норм, не є безтактовністю. У таких ситуаціях особис­тість, розуміючи нереальність того, що від неї очікують, може обсто­ювати свою позицію і не наголошувати на тому, наскільки тактовна її поведінка з погляду співрозмовника.

Свідоме ігнорування рольових очікувань іншої сторони, що не­рідко має місце в повсякденних ситуаціях спілкування, є нетактов­ністю. Вияви нетактовності мають місце тоді, коли людина виявляє неуважність до співрозмовника (відволікається на сторонні речі), пе­рериває його або поводить себе всупереч соціально визначеній нор­мі рольового регламенту (керівна особа відмовляється вирішувати питання, які перебувають в її компетенції) тощо,

Нетактовність — це деструкція рольових очікувань у процесі спілкування, яка порушує ефективну взаємодію учасників процесу спілкування і яка може призводити до конфліктних ситуацій. Особ­ливо небезпечними є порушення вимог тактовності в педагогічному спілкуванні.

Негативні наслідки цього виявляються в напруженості та кон­фліктності стосунків між викладачами і студентами (головним чи­ном юнаками), в різкому зниженні дієвості виховного впливу на особистість дитини. Виявляючи принциповість і вимогливість у стосунках з учнями, педагог повинен засвідчувати свою повагу та довіру до вихованців, прагнення зрозуміти їх, піти на розумний компроміс.

Уміння поєднувати вимогливість і повагу до учнів створює спри­ятливі психологічні умови для формування самоповаги, що має важливе значення для становлення культури спілкування та розвит­ку контактів.

Обмінюючись інформацією, встановлюючи комунікативні зв'яз­ки для досягнення цілей діяльності, взаємодіючи між собою і здій­снюючи різнобічні впливи на інших партнерів по спілкуванню, лю­ди безпосередньо сприймають один одного і мають можливість пі­знавати фізичні, психологічні та індивідуальні особливості, прита­манні кожному із співрозмовників.

Перцептивна функція спілкування. Інформація, яку отримують співрозмовники під час контактів по різних каналах, дає можливість скласти більш або менш об'єктивне враження про те, що являє собою партнер по спілкуванню, проникнути в його внутрішній світ, зрозуміти мотиви поведінки, звички, ставлення до фактів дійсності. Шлях пізнання людини людиною у процесі спілкування є складним актом. Адекватний психологічний портрет суб'єкта спіл­кування формується залежно від об'єктивних і суб'єктивних чин­ників і включає в себе дію трьох важливих механізмів сприймання людини людиною: ідентифікацію, рефлексію (інтерпретацію) і стереотипізацію.

Серед умов, які сприяють взаємопізнанню в спілкуванні, важли­ва роль належить чинникові особистісно-соціальної значущості пред­мета комунікації, характеру ситуації спілкування та тривалості кон­тактів. Коли зазначені умови об'єктивно присутні в спілкуванні, ймо­вірність виявлення істотних психологічних рис особистості зростає. Перший етап у механізмі пізнання людини людиною - іденти­фікація.

Ідентифікація — це спосіб розуміння іншої людини через усві­домлюване або неусвідомлюване уподібнення тому самому суб'єкту, який пізнає. Суть цього полягає в тому, що в ситуаціях взаємодії партнери намагаються зрозуміти один одного, ставлячи себе на міс­це іншого. Так, студент добре розуміє хвилювання та поведінку ін­шого студента перед іспитом, закоханий — страждання того, кого спіткала невдача у взаємності.

Для визначення власної тактики в спілкуванні співрозмовникові важливо знати, як індивід, що входить з ним у контакт, сприймає його самого. Усвідомлення суб'єктом того, як його сприймає пар­тнер по спілкуванню, має назву рефлексія.

Рефлексія поглиблює сприймання іншої людини, оскільки дає уявлення про ставлення до себе як до суб'єкта сприймання.

У процесі спілкування ідентифікація та рефлексія постають в єдності, завдяки чому забезпечується його психологічна інформа­тивність. Дефіцит апріорних знань про психологію людей, з яки­ми доводиться спілкуватися, не дає співрозмовникам можливості відразу визначитись у тому, як найкраще підтримувати і розвива­ти контакти.

Програмуючи свою комунікативну діяльність, суб'єкт намагаєть­ся зрозуміти й пояснити причини, що зумовлюють дії та вчинки кожного.

Пояснення вчинків іншої людини через приписування їй імовір­них почуттів, намірів, думок і мотивів поведінки має назву причи­нова інтерпретація (згідно з A.B. Петровським). Помилкова причи­на в інтерпретації поведінки співбесідника ускладнює, а іноді й уне­можливлює нормальну взаємодію у процесі спілкування.

Інтерпретація дій і вчинків здійснюється або на підставі іденти­фікації, тобто через приписування іншому тих мотивів і почуттів,

які, на думку суб'єкта, він сам виявив би в аналогічній ситуації, або шляхом віднесення партнера по спілкуванню до певної категорії осіб, стосовно яких існують певні стереотипні уявлення.

Стереотипізація — це класифікація форм поведінки та інтерпре­тація їхніх причин через співвіднесення із зразками, що відповіда­ють соціальним стереотипам. Стереотип — це сформований за кон­кретних соціальних умов образ людини, яким користуються мов штампом. Стереотипізація як прийом узагальнення типових рис, притаманних особистостям як носіям певних соціальних та психо­логічно важливих характеристик, широко застосовується в класич­ній художній літературі. Такими є персонажі «Мертвих душ» М.В. Гоголя — Чичиков, Манілов, Коробочка, Плюшкін; Голохвастов із комедії І. Карпенка-Карого «За двома зайцями» та ін.

У буденному житті стереотипізація в оцінці людських якостей, таких, наприклад, як доброта, репрезентована в судженні «Свою со­рочку віддасть іншому, не пошкодує», скупість — в судженні «У ньо­го посеред зими снігу не випросиш».

Стереотипізація може складатись як результат узагальнення влас­ного досвіду суб'єктом міжособистісного сприймання, до якого при­єднуються відомості, отримані з книг та інших джерел. Стереотипі­зація є свідченням проникнення в психологічну сутність особистос­ті та виявлення найхарактерніших її рис.

Якщо стереотипізація ґрунтується на достатній об'єктивній ін­формації, на основі якої робляться узагальнення, вона відображає вищий рівень пізнання людини людиною.

Проте стереотипізація може бути помилковою, мати характер упередженості, коли інтерпретація фактів, на підставі яких роблять­ся узагальнення, виявляється недостатньо аргументованою, а самі факти не вичерпують сутності стосунків.

Так, при сприйманні незнайомої людини важливу роль відіграє первинна інформація, яку отримує суб'єкт сприймання. Якщо в ре­ципієнта попередньо створити відповідну установку стосовно іншої людини, то вона може відіграти вирішальну роль у сприйманні в процесі спілкування. Спрацює стереотип.

Експериментальне доведено, що попередня інформація, яку от­римує суб'єкт сприймання, виявляється істотним підґрунтям для формування упередженості в оцінці іншої людини.

В одному експерименті двом групам студентів була показана фо­токартка однієї й тієї самої людини. У першому випадку експери­ментатор схарактеризував її як видатного вченого, а в другому — як злочинця. Пропонувалося за зовнішнім виглядом дати їй характе­ристику.

Перша група студентів, якій була дана інформація про «видатно­го вченого», повідомила, що зовнішність людини на фотокартці Спілкування як соціальне явище охоплює всі сфери суспільно­го буття та діяльності людей і може бути схарактеризоване за різ­ними параметрами, а саме: залежно від контингенту учасників, тривалості стосунків, міри опосередкування, завершеності, бажа­ності тощо.

Залежно від контингенту учасників можна виокремити міжособистісне, особистісно-групове, міжгрупове спілкування.

Міжособистісне спілкування характерне для первинних груп, в яких усі члени підтримують між собою безпосередні контакти і спіл­куються один з одним. Особливості спілкування визначаються зміс­том і цілями діяльності, що їх реалізує група.

Особистісно-групове спілкування має місце тоді, коли одного із співрозмовників представляє особистість, а другого - група. Таким є спілкування вчителя з класом, керівника з колективом підлеглих, оратора з аудиторією.

Міжгрупове спілкування передбачає участь у цьому процесі двох спільностей, кожна з яких обстоює свою позицію, прагне до реалі­зації своїх цілей, або ж обидві групи намагаються дійти згоди щодо певного питання, досягти консенсусу.

У разі можливих гострих суперечностей в обговорюваному питан­ні може виникнути міжгруповий конфлікт. У міжгруповому спілку­ванні кожна особистість постає як виразник колективного інтересу, активно його обстоює, обираючи для цього засоби, які найповніше відображають колективну позицію.

Спілкування може відбуватись як взаємодія людей, між якими встановлюється комунікативний зв'язок, коли співрозмовники без­посередньо сприймають один одного, встановлюють контакти і використовують для цієї мети всі наявні в них засоби. Таке спілкуван­ня характеризується як безпосереднє.

У безпосередньому спілкуванні функціонують багато каналів зво­ротного зв'язку, що інформують співрозмовників про міру ефектив­ності спілкування.

Опосередковане спілкування ~ це комунікація, в яку включена проміжна ланка - третя особа, технічний засіб або матеріальна річ. Опосередкування може бути репрезентоване телефоном як засобом зв'язку, написаним текстом (листом), адресованим іншій людині, або посередником. Міра опосередкування у спілкуванні може бути різною, залежно від засобів, що використовуються для досягнення цієї мети.

Істотний вплив на характер спілкування справляє час, протягом якого триває процес, регламент.

Регламент — це своєрідний каталізатор змісту та способів спілку­вання. Саме він створює ситуацію, коли потрібно висловлюватися так, щоб «словам було тісно, а думці просторо».

Короткочасне спілкування виникає із ситуаційних потреб і діяль­ності або взаємодії і обмежується розв'язанням локальних комуні­кативних завдань. Такими різновидами спілкування є консультація з певного, конкретного питання, обмін враженнями з приводу акту­альних подій тощо.

Довготривале спілкування — це взаємодія в межах однієї або кіль­кох тем, обмін розгорнутою інформацією щодо змісту предмета спілкування. Тривалість комунікативних зв'язків визначається ціля­ми спілкування, потребами взаємодії та характером інформації, якою оперують співрозмовники.

Спілкування вважають завершеним, коли повністю вичерпано зміст теми, до того його учасники однозначно оцінюють результати взаємодії як вичерпні.

При незавершеному спілкуванні зміст теми розмови залиша­ється не розкритим до кінця і не відповідає очікуванням співроз­мовників. Незавершеним спілкування може бути з об'єктивних причин, коли між співрозмовниками виникають просторові проблеми (роз'єднаність людей) або проблеми щодо засобів зв'язку та стосовно інших необхідних умов для підтримування контактів.

Суб'єктивними причинами є заборона, небажання комунікантів продовжувати спілкування, усвідомлення необхідності його припинити. Залежно від ситуації, характеру та цілей спілкування класифікація його різновидів може бути здійснена й за іншими критеріями.

Окрім того, розрізняють такі види спілкування:

1) мовне, нелювне, комбіноване. Спеціалісти вважають, що 55% інформації ми отримуємо при немовному спілкуванні міміка, жести, пантомілііка), 38% інформації дає нам голос, тон, Іпелібр і лише 7% - злііст сказаного.

2) ділове і "вільне" (Іюзаділове).

3) "співвіднесене" і "співпідлегле".

4) особистісно-орієнтоване і соціально-орієнтоване.

5) необхідне, бажане, небажане, нейтральне.

6) намірене і ненамірене.

Намірене (ігноруєте когось, "не дивитесь в його бік"); ненамірене (ви запізнюєтесь і часто це говорить само за себе).

В спілкуванні слід виділити три сторони:

1. Сприйняття, оцінка, пізнання та розуміння одне одного.
Цю функцію називають периептивною стороною спілкування -від слова "сприйняття", або перцепція. Перцептивна сторона спілкування включає в себе процес формування образу іншої людини, що досягається баченням за фізичними даними її психічних властивостей та особливостей поведінки.

2. Обмін інформацією, або комунікативна сторона спілкування. Комунікативна сторона спілкування пов'язана із виявленням специфіки інформаційного обміну між людьми як активними суб'єктами, тобто з урахуванням відносин між партнерами, їх установок, цілей, намірів. Це призводить не лише до руху інформації, а й до уточнення тих знань, думок, фактів, якими обмінюються люди.

3. Взаємодія, тобто обмін діями, поведінкою. Ця сторона називається інтерактивною, виявляється у формі організації спільної діяльності і являє собою обмін думками, почуттями, діями людей.

Народившись, кожен попадає не тільки в природний світ, що склався, але і в світ установлених і регламентованих людських відносин. Вступаючи в контакти, частину цих відносин людина порівняно активно перебудовує з урахуванням особистих взаємин. Через це можна умовно виділити три рівні спілкування: соціально-рольовий, діловий, інтимно-особистий.

Соціально-рольовий рівень.

Основний принцип взаємин на цьому рівні - соціабельність (знання, засвоєння і реалізація норм і вимог соціальної сфери). Наприклад, у громадському транспорті необхідно дати місце старшим людям і пасажирам із дітьми, терпляче ставитись до постійних прохань передати гроші на квиток і т. ін.

Другий рівень спілкування — діловий.

На цьому рівні людей об'єднують інтереси справи і спільна діяльність, направлена на досягнення мети. У ділові відносини ми вступаємо' з колегами на роботі, а також з людьми, які розділяють наші захоплення в різних об'єднаннях, неформальних групах у громадському житті. Основний принцип ділових відносин - раціональність (підвищення ефективності співробітництва).

Дата добавления: 2014-01-07