Зародження психологічної думки на Сході

За декілька тисячоліть до нашої ери на Сході склалися великі цивілізації: єгипетська, індійська, китайська тощо, в надрах яких почався рух ідей, який привів до сучасного наукового знання. Підґрунтям цього руху служив відносно великий рівень виробничої діяльності, матеріальної культури. Розвиток виробничих сил призвів до розшарування суспільства, виникнення рабовласницьких держав. В них панувала релігійна ідеологія, невід‘ємним компонентом якої було безсмертя душі, здатної покидати тіло, мандрувати, переміщуватися на інший бік видимого світу.

Разом з тим, джерела, які дійшли до нас, загартували не тільки релігійні погляди на психічну діяльність. Вони містять і паростки природно-наукового знання про неї.

Своєю передумовою це знання мало загальне уявлення про те, що живе тіло перебуває у залежності до зовнішньої природи, а діяльність душі у свою чергу, – від життя тіла.

В середині теолого-міфологічного способу пояснення речей формувалися уявленнями, які вступали з ним у протиріччя. Йде процес раціоналізації міфів, суб‘єктоподібні сили поступово ставали безособовими. Застарілі імена набували нового змісту. І хоча божество залишалося верховним владикою, його вплив на людське життя залишався все більш опосередкованим.

Це, зокрема, можна відслідкувати з опису механізму психічної діяльності у єгипетській «Пам‘ятці мемфіської теології» (кінець ІУ тисячоліття до н.е.). Відповідно цьому твору, будівничим всього існуючого, архітектором Всесвіту є бог Птах. Що б люди не думали та про що б не говорили, їх серцем і мовою володіє він. Володіє завдяки системі тілесних органів. Значення органів відчуттів, наприклад, було таким: боги «створили зір очей, слух, дихання носу, щоб давали вони повідомлення серцю». Щодо ролі серця, то воно «будь-якій свідомості дає можливість прорости». Інакше кажучи, вже в цьому древньому папірусі сформувався висновок про те, що умовою «будь-якої свідомості» є діяльність центрального тілесного органу.

Для відкриття співвідношення «периферія – центр» щодо пізнавальної діяльності людини вимагалась висока степінь узагальнення емпіричного матеріалу. Не менш важливим з точки зору природно-наукового розуміння психіки був і висловлений у цьому ж творі погляд на слово. Слово сприймалось древньою свідомістю як «двійник» мовлення, володіння яким прирівнювалось до володіння предметом, його вважали засобом логічного впливу.

Але у «Пам‘ятці мемфіської теології» ми зустрічаємо дещо інше. Там стверджується: «Язик повторює те, що задумане серцем». Породження язика лише повторює те, що породжується тим самим тілесним органом, куди сходяться повідомлення від органів відчуттів і де «проростає свідомість». На думку древнього автора так створені були всі праці, всі твори мистецтва тощо. Створені вони були Птахом, але свої плани він реалізовував за допомогою тіла, діючого в силу власної будови. У цій будові периферичні органи поєднані з центральним, з якого виходить свідомість і мова.

Так народжувались погляди, які, залишаючись в межах теологічного світогляду, створювали всередині його безперспективні для наукової думки окремі ділянки причинного розуміння. Таке розуміння не могло мати тоді іншої опори, окрім досягнень древньосхідної медицини. Але великою перешкодою для її розвитку були релігійні забобони, які забороняли анатомізувати тіло. Схема організму виглядала фантастичною і передавалася у такому вигляді від покоління до покоління.

У всіх країнах Сходу (а потім у Древній Греції) вирішального значення набув кровообіг, і основою життя вважалося два начала: рідина крові та повітря. Людина розглядалась у древньоєгипетських медичних папірусах як «істота, яка перебуває в одуховленій пневмі”.

У китайських медичних джерелах «Книга про внутрішнє», основний текст, який дійшов до нас з УІІІ століття до н.е., головним органом, «князем тіла», також вважається серце, а за життєву основу береться повітроподібне начало – «ці». Змішуючись в організмі із іншими складовими частинами, «ці» поряд з фізіологічними виконує і психічні функції. Воно передає людині дар мови і «рухає думками». Якщо думки локалізувались у серці, то почуття – у печінці.

На думку медиків Древньої Індії головний орган психічної діяльності також міститься в серці. Лише потім поряд з «серцецентрованою» з‘являється «мозкоцентрована» схема.

Від медиків йде вчення і про темпераменти. Воно показувало стихійне розуміння причин індивідуальних відмінностей між людьми. Обґрунтування цих відмінностей гуморальними особливостями випливало із вчення про елементи тіла. За основу темпераменту індійські і китайські лікарі брали три елементи: повітроподібне начало (у китайців ці), жовч (іноді кров) і слиз. Відповідно люди поділялись у залежності від переваги одного із елементів на декілька типів.

Китайські лікарі виділяли наступні типи людей:

1. З перевагою жовчі (або крові): відмінні особливості такої людини, яку порівнювали з тигром, - сила і хоробрість.

2. З перевагою ці: така людина неврівноважена, рухома, часто переходить від сміху до плачу, за манерою поведінки схожа на мавпу.

3. З перевагою слизу: малорухомий тип.

Хоча розвиток природничо-наукових знань про людський організм обмежувався різними релігійно-моральними заборонами, раціональне пояснення психофізіологічних явищ пробивало собі шлях. Його виразні уявлення про повітря, що безпосередньо поєднує живе з середовищем, як носія душевних процесів; ідея про залежність душі від життя тіла; пояснення властивостей цього тіла (в т.ч. і психічного), суміші у ньому природних елементів.

Соціальні запити обумовили появу філософських шкіл, хоч і тісно пов‘язаних з релігією, але разом з тим, у них обговорювались раціональні, логічно корінні проблеми людського існування та її ставлення до світу в цілому.

Ці школи виходили з уявлень, що попередньо склалися, трансформуючи їх відповідно новим умовам. Для Індії вихідними стали тексти Вед (друге тисячоліття до н.е.), завершенням яких вважалися Упанішади (б. 1000 р. до н.е.). Загадкова мова Вед відкривала широкий простір для полярно різних інтерпретацій. Проблема душі обговорювалась, насамперед, як етична з точки зору правильної поведінки, вдосконалення особистості, досягнення блаженства. Загальноприйнятними були догми про перенесення душ, винагородження і кару.

У цьому плані склався основний зміст сформованих у VІ ст. до н.е. релігійних вчень джайнізму і буддизму. Вирішуючи етичні проблеми, обидва напрямки відбивали певні погляди на душевні явища у їх відношенні до тілесного. Джайнізм вважав тіло джерелом несвободи душі. Буддизм не сприймав душу як особливу сутність: психічне – потік неповторних миттєвостей, що змінюють стани один одного.

Школи, які виникли пізніше (Санкх‘я, Веданта, Йога, Міманса, Неля, Вайшешика) також підпорядковували вивчення душі метафізико-етичним завданням.

Веданта розвивала суб‘єктивно-ідеалістичні тенденції Упанішад. Справжнє «Я» – це не тлінне тіло, не суб‘єкт як носій вражень у стані неспання або у сні, а особлива інтуїтивна свідомість. У ній суб‘єкт і об‘єкт, зовнішнє і внутрішнє не відрізняються. Це Атман, який тотожний Брахману – безкінечне підґрунтя світу. Індивідуальна душа відрізняється від Атмана. Її божественна природа прихована за потоком чуттєвих сприйнять і тілесних прагнень. Шляхом пізнання і суворої моральної дисципліни вона виключає їх, стає ідентичною Брахману.

Інша школа – Йога – вчила, що для досягнення справжнього пізнання необхідно вгамувати всі види психічної діяльності, що його ускладнюють. Йога виробила систему прийомів (т.зв. восьмирічний шлях), який включав спочатку регуляцію тілесних функцій (поза, дихання тощо), а потім і внутрішніх психічних актів – уваги і мислення. Прагнення вирішити етико-психологічні проблеми визначило живий інтерес до психології індивіда. Розроблялись спеціальні прийоми розчленування психічних станів і навіть управління ними.

Етичною спрямованістю відрізнялись також і школи, що склались приблизно в середині першого тисячоліття до н.е. в Китаї. Засновниками цих шкіл вважаються Лао-цзи, Конфуцій і Мо-цзи.

Лао-цзи (кінець ІV – початок V ст. до н.е.) приписується створення книги “дао де цзин” – видатної пам‘ятки світової філософії. В ній натурфілософський погляд на буття, який бере початок з древнього поняття дао (“дао” – це шлях, дорога), відноситься до важливих категорій древньокитайського мислення. В уявленні про нього закарбувалась ідея всезагальної закономірності, яка править землею і небом, усім, що коїться в світі), поєднується з постулатами, які приписують людині певний спосіб поведінки щодо дао, а саме не діяння.

Якщо даосизм вимагав осягнути шлях світового процесу з метою слідувати йому, то інша течія китайської філософсько-релігійної думки – конфуціанство – мала спрямованість на роздуми про традиції, звичаї, мораль. Дао для неї – це сила, яка діє у моральному спілкуванні людей, у поведінці правителів та історії держави. Конфуціанством була поставлена проблема співвідношення вродженого і набутого у людській психіці. Засновник школи Конфуцій (551-479 до н.е.) вчив, що знання і психічні якості є вродженими. Людина від природи добра, псують її зовнішні обставини. Отже, потрібно долати їх шкідливий вплив, виховувати здібності до самозаглиблення і внутрішнього самовдосконалення. Цю точку зору відстоював послідовник Конфуція Мєн-цзи (б. 372-289 до н.е.).

Але у конфуціанстві виникла і інша течія, представлена Сюнь-цзи (б. 298-238 до н.е.). Заперечуючи вродженість таких позитивних моральних якостей, як співчутливість, скромність та інші, він вважав, що людина за власною природою зла, а доброта – навпаки – продукт виховання. Якби було б по-іншому, то навіщо людей виховувати. Для чого бажати те, що маєш? Характер людини подібний посудині, яку майстер перетворив у глину.

Етико-релігійний ідеал школи Мо-цзи (б. 480-400 р. до н.е.) відрізнявся від містичних тенденцій даосизму, конфуціанського самозаглиблення, яким протиставлявся активний вплив на життя.

Психологія пізнання. В основі ряду індійських теорій розумової діяльності знаходиться ідея нерозривного зв‘язку органу пізнання з його об‘єктом. Ці теорії розглядали декілька форм зв‘язку відчуваючого органу з його об‘єктом. Крім звичайних форм зв‘язку вивчались незвичайні. Так, ньяіки виділяли: а) спілкування із всіма індивідуальними об‘єктами даного класу; б) спілкування з об‘єктом через його образ, який оживає в пам‘яті; в) спілкування з минулими і майбутніми об‘єктами, які викликаються у пам‘яті шляхом заглибленого розмірковування.

Перший спосіб тлумачиться як споглядання загального, другий – асоціація (наприклад, зорове сприйняття сандалового дерева викликає “спілкування” з його запахом). Остання форма розглядалась як йогівське сприйняття. Пізнавальний акт розумівся як такий, що невіддільний від об‘єкта, на який він спрямований. Вважалося, що пізнаюче може з’явитися тільки разом з пізнаваним.

В індійській літературі віддавна розрізнялись дві форми сприйняття: невизначене (нирвикалпа) і визначене (савикалпа). Перше – чисто сенсорне, що дає безпосереднє враження предмету від його контакту з органом, друге – розчленоване, втілене у мовних структурах. Аувайте – Веданта розуміла під невизначеним сприйняттям хаотичну масу чуттєвих вражень, в яких немає ні індивідуального, ні загального. Сприйняття стає визначеним завдяки розумінню. Поняття, згідно одного із головних коментарів Веданти, Шапкаре (кінець VІІІ – початок ІХ ст.) – це архетипи, за образом яких копіюється чуттєвий світ.

Буддисти стверджували, що визначене сприйняття – це вже не сприйняття, тому що пошкоджено впливом інтелекту. Слово, як довільний знак багатьох об‘єктів, викривлює образ, перешкоджає спогляданню речі в її неповторності.

Ряд представників школи Міманси критикували і ведантистів і буддистів, стверджуючи, що невизначене сприйняття має два аспекти – родовий і специфічний, які ще не представлені в ньому розчленовано. Родова ознака властива багатьом індивідуальним об‘єктам, специфічна – тільки даному. При невизначеному сприйнятті об‘єкт не може бути усвідомлений у своїй одиничності, тому що для цього необхідно розмежувати його від інших. Але він не може бути усвідомлений і під родовим аспектом, тому що для цього він має бути об‘єднаний з іншими. Це досягається лише завдяки мові, яка розділяє те, що властиве речам самим по собі.

В античній психології, як ми далі це побачимо, також йшов пошук перехідних моментів від сприйняття до мислення. Але тут центром аналізу були уявлення, тобто образи, що зберігались після впливу предмету на органи почуттів. В індійській психології основна увага надавалась сприйняттю як такому, різним перетворенням всередині чуттєвого образу.

Велике місце у психологічних вченнях індусів займали проблеми ілюзії сприйняття, галюцинацій, сновидінь, а також можливостей особливого, надчуттєвого сприйняття, що вивчалось Йогою. Деякі буддійські філософи виходили з того, що не існує нічого, крім серії безпосередньо переживаючи образів. Тим самим відмінність реального і ілюзорного сприйнять по суті втрачало смисл.

Але це були зовсім не пануючі і тим більш не одиничні уявлення індусів про ілюзорно-галюцинаційні явища. Містичним поглядам протистояли природничо-наукові. Реальність або ілюзорність образу, як вчив Бхатта – один із відомих філософів школи Міманса, має визначитись, виходячи із характеру відношень між органом і зовнішнім об‘єктом. Якщо ці відношення з будь-яких причин перекручуються, сприйняття стає ілюзорним. Причини розладу можуть бути або периферичні (органи почуттів), або центральні (манас). При неправильному функціонуванні манаса образи пам‘яті проектуються у зовнішній світ. Тоді виникають галюцинації. Сновидіння є також нічим іншим, як свого роду галюцинації, які представляють оживлення підсвідомих вражень, викликаних попередніми сприйняттями.

Проблема перехідних моментів у динаміці психічного життя представляла для індійських філософів незрівнянно більший інтерес, на відміну від західноєвропейських. Ні в кого, мабуть, поняття «Я» в його різних формах не було до нового часу предметом дуже прискіпливого аналізу, як у індусів. Це було безпосередньо пов‘язано з їх релігійно-метафізичними пошуками. Але разом з тим були спроби розібратися в досить реальних проблемах: як можливе пізнання суб‘єктом діяльності власного розуму; чи усвідомлюється при сприйнятті тільки його об‘єкт або також сам психічний акт, чи тотожна свідомість самосвідомості, чи осягається «Я» безпосередньо або через його проявлення у мисленні, почутті тощо.

Якщо при вивченні сприйняття, пам‘яті, мови індійські школи будували свої узагальнення і вели дискусії на ґрунті реального спостереження та емпіричного знання, то складна проблема свідомості і самосвідомості, до якої не було інших підходів, крім самоспостереження, відкривало широкий простір для помилок і спекуляцій.

Матеріалістичні теорії. В Індії вчення Локаяти (гарванів) у боротьбі з містикою взагалі не сприймало поняття «Я» як самостійну сутність. Аргументація гарванів полягала в тому, що органи відчуттів нам нічого не кажуть про це «Я», а побічне знання, отримане шляхом висновків, не може бути достовірним. Свідомість – побічний продукт чотирьох основних елементів природи.

Відомо, що вчення гарванів розроблялось чотирма школами. Одні ототожнювали свідомість з організмом в цілому, інші – з життєвою силою (мабуть, малося на увазі загальнобіологічне начало), треті – з діяльністю органів відчуттів, четверті – з монасом, тобто з психічним у широкому сенсі слова.

Чарвани були одними із перших в історії психології борцями з принципом субстанціональності свідомості.

В Китаї відомим представником матеріалізму був Ван Чун (27- 104) – автор полемічної праці “Критичні розмірковування”. Він виступав проти тих, хто, “пробуючи пізнати небо, виходить із людини”, тобто переносить на природу ознаки цілеспрямованої людської поведінки. Філософ доказував, що єдиним правильним є протилежний шлях. Закономірність природи – засіб пізнання людської психіки. Він виступав проти положення щодо вродженості знань, що мало і теоретичний, і практичний сенс, тому що деякі соціальні сили приписували собі особливі інтелектуальні якості.

Фань Джен (450-515) написав працю про знищення духу. Цей трактат, написаний у вигляді відповідей, захищав точку зору про те, що психіка, будучи функцією матеріального тіла, невіддільна від нього: “Тіло – це матерія духу; дух – це функція тіла... Назви різні, але сутність одна... Дух для матерій те ж, що гострота для ножа... Природно, що без гостроти немає ножа, а без ножа немає гостроти. Ніхто не чув, щоб ніж зникав, а гострота залишалася. Чи можна припустити, що тіло вмирає, а дух продовжує існувати?”.

Між різними культурами віддавна проходив обмін матеріальними і духовними цінностями, але в наш час щодо багатьох ідей втрачена можливість вияснити, виникли вони на ґрунті даної культури, чи розвинули їх, будучи засвоєними від інших. Так, наприклад, уявлення про кровообіг як головний фактор тілесного і психічного життя розроблялась у Вавилоні, Єгипті, Китаї, Індії, Греції. Але кому належить пріоритет і які були шляхи передачі цього вчення (у тому випадку, якщо воно не виникло у одного народу незалежно від іншого), залишається невиясненим.

В інтелектуальній сфері усувається різниця між чуттєвою і розумовими формами пізнання і встановлюється практика так званого споглядального розмірковування (медитації), результатом якого є переживання цілісного буття (цілісність внутрішнього і зовнішнього), повна самозаглибленість. Практика споглядального розмірковування служить не стільки засобом пізнання світу, тому що одним із основних засобів перебудови психіки і психофізіології особливості – в якості конкретного методу особливо популярна йога. Стан повної задоволеності і самозаглибленості, абсолютної незалежності внутрішнього буття – позитивний еквівалент погашення бажань – є звільнення або нірвана.

Атман (санскр. – дихання, душа, я сам), в древньоіндійських релігійних висновках і наукових вченнях, що виходять від них, – всепроникаюче суб‘єктивне духовне начало, “Я”, душа, – протипоставляється брахману як вищій об‘єктивній реальності. В той же час співпадає з ним, тому що брахман усвідомлює себе і тим самим стає атманом. Звідси ідея тотожності атмана і брахмана в упанішадах.

Брахман – безособистісне абсолютне духовне начало, вища об‘єктивна реальність, із якого виникає світ у всьому, що в ньому знаходиться. Разом з тим, все що є у світі, руйнується, розчиняється у Брахман, але сам він поза часом і простором, поза наслідково-причинними зв’язками, вільний від якостей і дій, безвідносний явищам (феноменального) світу, і не може виразитися в термінах бути в межах будь-якої логіки. Тому часто Брахман визначають як – немислимий, невидимий, нечутний, непізнаваний, незмінний, не проявлений, безначальний, безкінечний (ні це, ні це (na iti, na iti) тощо. Не пізнаваний звичайною свідомістю або різними раціональними конструкціями Брахман пізнається лише вищою релігійною інтуїцією, яка знаходиться в основі цілісного досвіду (анубхова).

Буддизм – 6,5 ст. до н.е. – світова релігія, засновником якої є індійський принц Сідухартка Гаутама, котрий отримав ім‘я Будди.

Центральна проблема – проблема буття людини. Стрижнем змісту Буддизму є проповідь Будди про “чотири благородні істини”: існує страждання, причина страждання, звільнення від страждання, шлях, що веде до звільнення від страждань.

Страждання і звільнення постають у Буддизмі як різні етапи єдиного буття: страждання – стан буття проявленого, звільнення – непроявленого.

Психологічно страждання визначається у буддизмі як очікування невдач і втрат, як переживання, хвилювання взагалі, в основі якого знаходиться почуття страху, яке невіддільне від присутньої надії. В сутності страждання тотожне бажанню задоволення, і в кінцевому результаті просто будь-якому внутрішньому руху і сприймається не як будь-яке порушення начального блага, а як органічне, властиве життю явище. Смерть внаслідок прийняття буддиських концепцій безкінечних перероджень, не змінює характеру цього переживання, поглиблює його, перетворюючи у невідворотне і безкінечне. Космічне страждання розкривається у буддизмі як безкінечне “хвилювання” (поява, зникнення, і знову поява) вічних і незмінних елементів безособового життєвого процесу, спалахів життєвої енергії. Це “хвилювання” викликається відсутністю справжньої реальності “Я” і світу.

Звільнення буддизм представляє насамперед як знищення бажань, точніше угамування їх пристрастей. Буддизм принципом так званого «середнього шляху» рекомендує запобігати крайнощам – як потягу до чуттєвого задоволення, так і придушенню цього потягу. У морально-емоційній сфері пануючого у буддизмі є концепція терпимості і “відносності”, з позицій якої моральні приписи не мають обов‘язково виконуватись і можуть бути порушені (відсутність поняття відповідальності і вини як чогось абсолютного, чіткої межі між ідеалами релігійної і світської моралі).

Йога – поєднання, участь, порядок, а також глибоке мислення, споглядання, комплекс прийомів для досягнення особливого духовного стану. Логічна техніка в її пов‘язаних один з одним аспектах – самообмеження (аскетизм) і входження у стан споглядання (медитація) –поділяється всіма напрямками древньоіндійської думки.

Оригінальним здобутком Йоги є розроблений нею практичний шлях до звільнення через систематичне тренування тіла і душі (внутрішня зосередженість через безпосереднє бачення, або переживання). Згідно Йоги, вільна душа зв‘язана з фізичним тілом і т.зв. тонким тілом (почуття, розум, емпіричне “Я”, інтелект). “Я” – це чиста свідомість, але вона схильна ототожнювати себе з модифікаціями розуму. Йога означає закінчення цієї залежності, звільнення “Я”. Розвивається теорія модифікацій розуму, яка залежить від співвідношення складових частин мислення – сатви, яка є основою задоволення і джерелом позитивних емоцій; раужася, стимулюючого елементу (в т.ч., що приводять у рух) і породжують страждання; тамаса – пасивного, негативного початку, який породжує апатію, байдужість; пітьму, аморфність тощо, і визначаючих п‘ять рівнів духовного життя: 1)розсіяний стан, коли розум іде від одного об‘єкта до іншого; 2) притуплений стан розуму, наприклад у сні; 3) відносно спокійний стан; 4) зосередження розуму на одному об‘єкті; 5) зупинка будь-якої діяльності розуму. Перші три стани несумісні з Йогою, два останні – відкривають шлях до неї, тому що очищають розум.

Йога передбачає три шляхи до звільнення в залежності від особливостей того, хто вступає на цей шлях: шлях пізнання; емоційне залучення до божества; шлях активної дії. Йога розробила цілу систему послідовного очищення і просвітлення розуму: приборкання; етична культура, яка проявляється у виробленні моральних настанов; вироблення стійкого положення; дисципліна тіла; регуляція дихання; ізоляція почуттів, увага; розмірковування; зосередженість. Послідовне застосування цих засобів веде до досягнення обох видів Йога: свого роду екстаз споглядання, коли розум повністю входить в об‘єкт, приймає його форму і дозволяє усвідомити об‘єкт мислення у всій його повноті і якості та т.зв. нульовий екстаз, зупинка всіх модифікацій розуму і психічних процесів, коли нічого не пізнається і не мислиться.

Обидва типи Йоги створюють Йогу зосередження. Правила етичної поведінки формуються Йогою у відповідності з вісьмома логічними засобами. Так, приборкання означає ненанесення шкоди всьому живому; притуплений стан розуму – правдивість в словах і думках; відносно спокійний стан – не злодійство; зосередження мислення на одному об‘єкті – стримування почуттів, бажань, прагнень; зупинка будь-якої діяльності – безкорисливість тощо.

Карма (санскр. – дія, діло, жереб). У широкому сенсі – це загальна сума здійснених живою істотою вчинків та їх наслідків, які визначають характер його нового народження, тобто подальшого існування; у вузькому сенсі – вплив вчинених дій на характер сьогоднішнього і наступного існування. В обох випадках Карма виступає як невидима сила, при чому, лише загальний принцип її дії представляється ясним, внутрішній механізм – скритим. Карма визначає не тільки благополучні або неблагополучні умови існування (здоров‘я – хвороба, багатство – бідність, щастя – нещастя, а також стать, строк життя, соціальний статус тощо), але у кінцевому рахунку – прогрес або регрес щодо головної мети людини: звільнення від пут “профанічного існування” і підпорядковування законам причинно-наслідкових зв‘язків і залежності взагалі, зокрема, вказує шлях із кола безкінечних перероджень.

Разом із концепцією санкарм представляє собою спробу замінити уявлення про божественну обумовленість морального порядку ідеєю природного, космічного, морального світооблаштування, підкреслюючи роль моральної активності особистості (активне вольове зусилля особистості стає вихідною крапкою нового розвитку). Обумовленість сьогоднішнього і майбутнього існування має характер моральної відплати за скоєне (а не впливам невідворотних божественних або космічних сил). Відрізняється Карма від поняття долі або року в античному світогляді.

Конфуціанство – “жу цзя” (школа вчених книжників).

Вихідною для Конфуціанства можна вважати концепцію “неба” і “небесного веління” (наказу, тобто долі). “Небо” – це як і частина природи, так і вища духовна сила, яка визначає природу і людину (“Життя і смерть визначається долею, багатство і знатність залежать від неба”). Людина, наділена небом, визначається певними етичними якостями, має діяти у відповідності з ними і вдосконалювати їх за допомогою навчання. Мета Конфуціанства – вдосконалення – досягнення рівня “благородного мужа”, доброго і справедливого щодо народу, який шанує старших і вищих. Центральне місце в Конфуціанстві займає концепція жань (людяність) – закон ідеальних стосунків між людьми в родині, суспільстві, державі, у відповідності з принципом “Чого не бажаєш собі, того не роби іншим”.

Після смерті Конфуція Конфуціанство розпалося на вісім шкіл, основні: ідеалістична школа Мен-цзи і матеріалістична Сюнь-цзи.

Мен-цзи – тези про те, що від природи людина є доброю. Звідси випливало вроджене знання добра і здібність творити його, виникнення зла в людині в результаті відхилення від власної природи, скоєння помилок або нездатності відгородити себе від шкідливого зовнішнього впливу, необхідність повного розкриття істинної природи людини.

Сюнь-цзи виходив із концепції ці – першоматерії або матеріальної сили, яка володіє двома формами: інь і ян, світ існує і розвивається у згоді з природними пізнаними закономірностями; небо – активний природний елемент світу, воно не управляє людиною, а навпаки, може бути підпорядковано ним і використане в інтересах людей. Від людини, як частини природи, залежить щастя і нещастя, багатство і бідність, здоров‘я і хвороба, порядок і смуток. Людина за природою зла, народжується з бажанням збагачуватися, на неї необхідно впливати за допомогою виховання.

Чарвани як різновид локаяти, заперечує як традиційні брахмансько-ведейські принципи – існування бога – абсолюта і душі (брахмана і атмана), закон карми як основу моральності законодоцільності існуючого. Вважаючи істинним лише те, що можна збагнути за допомогою безпосереднього сприйняття, Чарвани стверджує тільки існування цього світу і вважає єдиною реальністю матерії. Визнається наявність чотирьох елементів: землі, води, вогню, повітря, із спонтанного поєднання яких створюється все. Одночасно Чарвани підкреслює висунуті ще локаятою принцип індивідуальної природи кожної речі.

Чарвани бачить в поняттях добра і зла ілюзію, створену людською уявою, реальне тільки страждання і насолода.

Локаята (від санскр. – лока – (цей) світ, те що йде із цього світу.

Суттєвим є тільки те, що сприймається органами відчуттів. Звідси заперечення Локаяти бога і душі (зокрема брахмана і атмана), Раю та Пекла, взагалі будь-якого іншого світу, визнання існуючим тільки чуттєво-сприймаючого матеріального світу і його законів. Особливістю Локаяти є утвердження наявності індивідуальної природи кожної речі, яка визначає її будову і долю. Все, що впливає на річ, не в змозі змінити хід її існування.

Арабська психологія. З VІІІ по ХІІ ст. велика кількість психологічних досліджень проводились на Сході, сюди перемістились основні психологічні і філософські школи Греції і Риму. Важливе значення мав наступний факт: арабські вчені наполягали на тому, що вивчення психіки має ґрунтуватися не тільки на філософських концепціях про душу, але і на даних природних наук, передусім медицини.

В той час в халіфаті, який розповсюджувався від Середньої Азії до Іспанії, було дозволено не тільки відмінні від ісламу релігійно-філософські погляди, але і не заборонялось проведення природно-наукових досліджень, в тому числі – вивчення роботи органів відчуттів і мозку.

Так відомий вчений того часу Ібн-аль-Хайсам (965-1039) зробив ряд важливих відкрить у галузі психофізіології сприйняття. Його природно-науковий підхід до органів сприйняття (насамперед, до зорової системи) визначався першою в історії психологічної думки спробою трактувати їх функції, виходячи із законів оптики. Важливим було те, що ці закони доступні дослідженню і математичному аналізу. За основу зорового сприйняття Ібн-аль-Хайсам взяв побудову в оці за законами оптики образу зовнішнього об‘єкту. Він доводив, що цей процес визначається зовнішніми, фізичними причинами, оскільки в подальшому до прямих оптичних ефектів приєднуються, хоча і безсвідомо, додаткові психічні акти, завдяки яким виникає сприйняття форми оточуючих предметів, їх величини, об‘єму тощо.

Не обмежуючись загальними міркуваннями про залежність явищ від фізичних (оптичних) факторів і законів, Ібн-аль-Хайсам експериментально вивчив такі важливі явища як бінокулярний зір, зміщення кольорів і ефекти, що при цьому спостерігаються, а також явище контрасту тощо. Він переконливо доводив, що для повноцінного сприйняття необхідний рух очей – переміщення зорових осей. Завдяки цьому організм автоматично проводить операції, які являють собою свого роду судження про місцезнаходження сприйнятих предметів, їх віддаленості від людини, їх співвідношення між собою. У тому випадку, коли сприйняття предметів було короткочасним, око встигає правильно сприйняти тільки вже знайомі людині об‘єкти, що залишили сліди в нервовій системі. Якщо сліди минулих вражень ще не накопичились, то законів оптики ще недостатньо для того, щоб пояснити, як виникають враження про навколишній світ. Ці закони необхідно об‘єднати з законами, завдяки яким працює нервова система.

Неабияке значення для психології мали і праці іншого видатного арабського мислителя – Ібн Сінна (латинізоване ім‘я – Авіценна, 980-1037), який був одним із видатних лікарів в історії медицини.

Його вчення склалося в епоху соціально-економічного розквіту халіфату – великої імперії від Індії до Піренеїв, яка створилася як результат арабських завоювань. Культура цього державного організму вмістила досягнення багатьох народів, які проживали в ньому.

Ібн Сінна був енциклопедистом, його творчість не обмежувалась медициною і психологією, але найбільших досягнень він мав саме в цих галузях.

У своїх філософських працях Ібн Сінна розробив так звану теорію двох істин, яка мала величезне значення для розвитку не тільки психології, але й інших наук в середньовічний період. В психології ця теорія допомогла вивести предмет її вивчення із загального предмету богослов‘я.

Таким чином, перед психологією відкривалась сфера власних досліджень, незалежних від релігійних постулатів і схоластичних сілногізмів. В теорії двох істин доводилось, що існують дві незалежні як паралельні прямі істини – віра і знання. Тому істина знання, не входячи в дотик і протиріччя з релігією, має право на власну галузь досліджень і на власні методи вивчення людини. Відповідно складались два вчення про душу – релігійно-філософське і природничо-наукове.

Вивчаючи процес пізнання, Ібн Сінна підкреслював, що в кожній речі є всезагальне, яке об‘єднує її з іншими предметами даного класу, а також відмінне від інших одиничне – те, що характеризує саме цю річ. Такі різні властивості є у всіх оточуючих предметах, в тому числі і у людини, і вони є предметом дослідження різних наук. Виходячи з цього, вчений доводив, що медицина і психологія мають особливий предмет. Філософія досліджує сутність, множинне в кожній речі, в той час як медицина і психологія вивчають конкретне, одиничне.

Узагальнене знання, накопичене світовим досвідом вивчення поведінки живих істот та їх проявів, з якими мала справу практична медицина, було викладено в трактаті Ібн Сінна “Канон лікарської науки”. Цей трактат протягом декількох століть був популярним не тільки на Сході, але і у державах Західної Європи (починаючи з ХІІ ст., коли він був перекладений латинською мовою). У Європі цей трактат затьмарив праці великих лікарів минувшини Гіппократа і Галена. Вже тільки це свідчить про те, що Ібн Сінна не обмежувався уявленнями про функції організму, які накопичила попередня наука, а збагатив своє вчення новими відомостями і узагальненнями. Необхідно мати на увазі, що на той час медицина вважалась не як вузько-спеціальна галузь лікування. Вона охоплювала пояснення, які у подальшому почали відносити до таких дисциплін, як хімія, ботаніка, астрономія, географія тощо. Всі ці дисципліни охоплювали емпіричні знання, вміло оброблені Ібн Сінною в “психологічну картину людини”.

Положення Ібн Сінна про залежність психічних явищ від фізіологічних торкались чутливості організму, його здібностей реагувати на зовнішні подразники, а також його емоційних станів. Пізнання функцій душі було спрямовано на пізнання матеріального, органічного тіла, доступного чуттєвому спостереженню, впливу лікарських і хірургічних засобів тощо.

Ібн Сінна не обмежувався опорою на факти практичного вивчення простих реакцій організму. Він вчив, що, використовуючи ці факти, можна пояснити і таке складне явище в психічному житті як уява, коли людина відновлює і навіть змінює у своїй душі сприйняті раніше образи речей.

У всіх випадках Ібн Сінна апелював до власного лікарського досвіду. Він був одним із перших дослідників в галузі вікової психофізіології, вивчав зв‘язок між фізичним розвитком організму та його психофізіологічними особливостями в різні вікові періоди. При цьому він надавав важливого значення вихованню: саме завдяки вихованню здійснюється вплив психіки на організм, вона, будучи активною силою, здатна фізіологічні властивості цього організму змінити у певному напрямку. Особливе місце відводилось почуттям, афектам, які переживає дитина в різні вікові періоди. Афекти виникають, як правило, при спілкуванні з батьками, при їх впливі на дитину. Відповідно, виникаючими у дитини тими чи іншими афектами дорослі формують її натуру, її організм, усю систему її психофізіологічних функцій.

За цими положеннями криється загальна думка про здатність регулювати внутрішні психологічні стани людини шляхом впливу на її зовнішню поведінку. Ідея взаємозв‘язку психічного (як залежного від цієї поведінки) і фізіологічного розроблялась Ібн Сінною із власного медичного досвіду. Збереглися відомості, що в ряді випадків він виступав як природний психотерапевт, вилікував юнака, який мало не загинув від небажання приймати їжу. При лікуванні використовувався прийом, який у сучасній науці називається асоціативним експериментом. По зміні пульсу цього юнака Ібн Сінна, називаючи різні об‘єкти, встановив, які саме з цих об‘єктів викликають у нього афект, що не дозволяв приймати їжу.

Ібн Сінні також приписується постановка дослідження, яке попередило вивчення явища, названого експериментальним неврозом. Двом баранам давали однакову їжу. Але один харчувався в нормальних умовах, а біля іншого стояв на прив‘язі вовк. Страх впливав на поведінку при їжі цього барана. Він хоч і їв, але швидко схуд і загинув. Невідомо, яке пояснення дав вчений цьому дослідженню, але його схема свідчить про відкриття ролі зіткненняпротилежних емоційних станів (потреба у їжі – з одного боку, страх – з іншого), у виникненні глибоких соматичних зрушень. Це дає підґрунтя бачити Ібн Сінні початки експериментальної психофізіології емоційних станів.

Інший відомий арабський мислитель – Ібн Рушд (латинізоване ім‘я – Аерроес, 1126 – 1198) жив в Іспанії, потім в Марокко, де займав посади судді і придворного лікаря. Його основні праці являли собою оригінальний коментар до творів Аристотеля. Цей коментар набув значення самостійного вчення, яке здійснило великий вплив на західноєвропейську думку епохи Середньовіччя. Відзначається думка Ібн Рушда про те, що релігію можна розглядати як вірування, яке містить в певній формі філософську істину.

Ібн Рушд доводив, що згідно вченню Аристотеля, необхідно вивчати нерозривні зв‘язки між функціями організму і відчуттями, почуттями, думками, які людина відчуває в якості процесів, властивих його душі. Будучи лікарем, Ібн Рушд ретельно вивчав будову людського тіла і його органів почуттів, довів залежність сприйняття навколишнього світу від властивостей нервової системи.

Головний висновок Ібн Рушда полягав у тому, що разом з розпадом тіла індивідуальна душа людини також ліквідовується. Разом з тим арабський мислитель висунув думку про те, що універсальний для усіх людей розум зберігається після розпаду тіла, і це свідчить про богоподібність людини.

Світ вічний і рухається за власними законами, які можна логічно пояснити. Можливе і дослідження природи речей, в тому числі і душі людини, і кожний володіє здібностями до такого пізнання. Не виключаючи індивідуальних здібностей, які обмежують можливості кожної окремої людини, Ібн Рушд підкреслював, що можливості людини в осягненні істини необмежені, і важливо тільки навчити людей правильно мислити, прищепити їм бажання розмірковувати. Загальна здібність до мислення, пізнання світу і його законів, будучи вродженою, властива кожній людині. Таким чином, безсмертний розум відділявся від смертної душі. Цей розділ про розум і душу був одним із важливих положень теорії Ібн Рушда і став об‘єктом критики з боку теологів.

Він також відзначав, що здібність до мислення є потенційною. Як сонце впливає на око, викликаючи в ньому відчуття світу, так і визнаний розум, вважав Ібн Рушд, впливає на наші потенційні здібності, викликає у судження, для їх актуалізації, усвідомлення необхідні певні умови, а саме – пізнавальна мотивація, зовнішні враження, добрі вчителі.

Питання на семінар:

1. Психологічні уявлення Шумеро-Вавілонської культури.

2. Психологічна думка у Стародавньому Єгипті.

Питання на самостійну роботу:

1. Психологічні погляди стародавнього Сходу і Китаю.

2. Психологічні погляди стародавньої Японії та Індії.

Рекомендована література:

1. Ярошевский М.Г. История психологии.-М., 1996.

2. Нариси з історії вітчизняної психології ХІХ ст.: У 2 т.∕ за ред. Г.С.Костюка. Київ, 1955.

3. Павлов І.П. Умовний рефлекс ∕ Вибрані твори ∕.К., 1949.

4. Петровский А.В., Ярошевский М.Г. История и теория психологии. Ростов Н∕Д., 1996-т.1,2.

5. Петровский А.В., Ярошевский М.Г. Основы теоретической психологии.- М., 1997.

6. Потебня А.А. Слово и мир.- М., 1989.

7. Платон. Отрывки из диалогов. Соч. в 3 т. М., 1968.

8. Локк Д. Избранные философские произведения: В 2 т. М., 1966.

9. Лейбниц Г.В. Сочинения: В 4 т.-М., 1982.

10. Лукреций Кар. О природе вещей.-М., 1968.

11. Марцинковская Г.Д. История психологии.-М.: Изд. Центр

12. «Академия», 2001.-554 с.

13. Маслоу А. Психология бытия. М., 1997.

Дата добавления: 2014-01-07