Тема 2.2. Державне регулювання цін та інфляції

1. Необхідність і методи державного регулювання цін.

2. Антиінфляційна політика.

1. Світова практика доводить, що державне регулювання цін за­стосовується в усіх країнах. Ступінь і форми державного втру­чання у процеси ціноутворення залежать від стану економічного розвитку країни, питомої ваги державного сектора, рівня моно­полізації і конкуренції, інтенсивності інформаційних процесів та інших факторів. Так, на етапі формування ринкових відносин або під час кризових ситуацій держава безпосередньо втручаєть­ся в самий механізм ціноутворення, компенсуючи нездатність ринку утворювати рівноважні ціни. В умовах розвиненого ринку при стабільній грошово-фінансовій системі державне втручання в ціни обмежується лише відповідним впливом на передумови й побічні наслідки вільного ціноутворення. При цьому уряди роз­винених країн можуть здійснювати регулювання цін на певні товари й послуги, що мають особливе соціальне значення для на­селення (електроенергія, водопостачання, поштові послуги та ін.). У різних країнах питома вага регулювання цін коливається в межах 5—20 %, зокрема в США прямо чи опосередковано регу­люється до 10 % цін і тарифів.

Державне цінове регулювання в Україні регламентується спеціальним законодавством: Законами України «Про ціни і ці­ноутворення», «Про місцеве самоврядування», «Про захист економічної конкуренції» та ін.. Закони в галузі ціноутворення встановлюють основні правила форму­вання і застосування цін в країні, порядок контролю за ціна­ми, відповідальність за їх порушення, права та обов'язки окре­мих органів виконавчої влади у сфері ціноутворення. Зазначені закони доповнюються і конкретизуються спеціальними рішен­нями Верховної Ради, указами Президента чи постановами КМ.

З метою здійснення цінової політики держава створює спеці­альну систему органів ціноутворення, до якої в Україні входять загальнодержавні, регіональні й відомчі установи. До першої групи належать Кабінет Міністрів України, Міністерство еконо­міки, до другої — Управління з питань цінової політики Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської місь­ких державних адміністрацій.

До повноважень Кабінету Міністрів України у сфері ціно­утворення належать: здійснення у країні державної політики цін; визначення переліку продукції, товарів і послуг, державні фіксовані й регульовані ціни і тарифи на які затверджуються відповідними органами державного управління; визначення повноважень органів державного управління в галузі встанов­лення і застосування цін (тарифів), а також щодо контролю за цінами й тарифами. Поряд цим Кабінет Міністрів України своїми постановами затверджує мінімальні ціни на цукрові буряки та і цукор, мінімальні ціни на вітчизняні й імпортні горілку і лікеро-горілчані вироби, склад витрат підприємств житлового господарства, що входять до квартирної плати, тощо.

Діяльність Мінекономіки у сфері ціноутворення спрямована на реалізацію цінової політики в країні, аналіз і прогнозування динаміки цін і тарифів, розроблення відповідних пропозицій що­до регулювання цін і отримання інфляції.

Основні повноваження у сфері ціноутворення надані місце­вим органам виконавчої влади, що дає їм змогу оперативно, з урахуванням місцевих особливостей проводити в життя цінову політику держави. Їхні управління з питань цінової політики регулюють: ціни на паливно-енергетичні ресурси (вугілля, газ скраплений, торф паливний та ін.), що відпускаються населен­ню для побутових потреб; граничні рівні рентабельності й то­рговельні надбавки на дитяче харчування; тарифи на платні послуги, що надають лікувально-профілактичні державні й ко­мунальні заклади охорони здоров'я; граничні рівні торговель­них надбавок на окремі вітчизняні та імпортні лікарські засоби і вироби медичного призначення, а також встановлюють тари­фи на перевезення пасажирів і вартість проїзних квитків у мі­ському пасажирському транспорті (метрополітені, автобусі, трамваї, тролейбусі); тарифи на виробництво теплової енергії, на послуги водопостачання та водовідведення, за погодженням з Мінекономіки — тарифи на послуги кабельного телебачення тощо.

Певну роботу в галузі ціноутворення проводять відомчі ор­гани, до яких належать міністерства і відомства. При встанов­ленні цін вони, як правило, погоджують свої рішення з Мініс­терством економіки і з питань європейської інтеграції України та деякими іншими державними організаціями (Пен­сійним фондом, Національним банком України). Так, Мініс­терство транспорту і зв’язку України за погодженням з Мінекономіки встановлює тарифи на перевезення вантажів і пасажирів заліз­ничним транспортом, Державний комітет зв'язку та інформа­тизації України — тарифи на основні послуги електро- і по­штового зв'язку, Національна комісія регулювання енергетики регулює тарифи на електроенергію, що відпускається населен­ню для побутових потреб, встановлює граничний рівень опто­вих і роздрібних цін на природний газ, тарифи на трансформу­вання магістральними трубопроводами газу, нафти та нафтопродуктів; Мінфін за погодженням з Мінекономіки та НБУ затверджує ціни на дорогоцінні метали у виробах і брухті та дорогоцінне каміння, що скуповуються у населення, і т. ін. У цілому перелік продукції, ціни на яку підлягають державно­му регулюванню, постійно скорочується, що свідчить про від­повідну дерегуляцію цієї сфери економіки.

Втручання держави у процес ціноутворення здійснюється у трьох основних формах: обмеження рівня ціни; введення по­даткових платежів, що ведуть до вилучення доходів у вироб­ників і споживачів; державна підтримка цін через дотації. Різ­номанітні методи державного регулювання цін можна об'єд­нати у дві групи: прямі методи та непрямі (опосередковані).

Пряме регулювання, як правило, переважає на початковому етапі створення ринку, коли його регулювальні здібності ще не­достатньо розвинуті, або в разі виникнення кризової ситуації в економіці. До прямих методів належать: установлення фіксова­них (твердих) цін на найважливіші товари та послуги; застосу­вання граничних цін або граничних коефіцієнтів їх підвищення; декларування зміни цін, заморожування (блокування) цін на пев­ний строк; уведення граничних рівнів посередницько-збутових націнок і торговельних надбавок; дотування виробників деяких товарів; укладання договорів про ціни між підприємствами і державою тощо.

Непрямі методи державного регулювання цін переважають на етапі зрілого ринку і в нормальних умовах розвитку економіки, коли регулювальний потенціал ринкового механізму реалізується на повну силу. За допомогою цих методів держава регулює пове­дінку об'єктів, які беруть участь у процесі ціноутворення, але не диктує самий порядок, способи визначення цін та їхній рівень. Непряме регулювання досягається в основному за допомогою зміни рівня та диференціації ставок товарних податків (ПДВ, ак­цизний збір, мито), пільгового оподаткування і кредитування, граничних нормативів рентабельності тощо.

Рішення щодо запровадження або скасування державного ре­гулювання цін, реєстрації декларованих цін чи їх зміни надсилається монопольному утворенню, відповідному органу Антимонопольного комітету й органу державного контролю за цінами. У разі перевищення рівня регульованих цін і тарифів або їх під­вищення без декларування до порушників застосовуються відпо­відні санкції.

Контроль за додержанням дисципліни цін здійснюється голов­ним чином системою спеціальних органів, до складу якої входять Державна інспекція з контролю за цінами Мінекономіки України і підпорядковані їй державні інспекції Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських держав­них адміністрацій. Головними завданнями інспекцій є: здійснен­ня державного контролю за дотриманням встановленого порядку затвердження і застосування цін, захист законних інтересів гро­мадян; викорінення фактів зловживань суб'єктами підприємниц­тва з метою одержання незаконних доходів за рахунок підвищення цін; експертиза економічного обґрунтування цін і тарифів, встановлених підприємствами й організаціями незалежно від форм власності та господарювання.

Крім державних інспекцій право контролю за дотриманням порядку застосування цін і тарифів мають також інші державні й недержавні установи, зокрема податкові, фінансові й антимонопольні служби, комітет захисту прав споживачів. Права вказаних органів порівняно з інспекціями дещо обмежені. Якщо дер­жавні інспекції цін мають право самостійно приймати рішення щодо застосування фінансових санкцій і стягнення штрафів через податкові органи, то інші служби в разі виявлення порушень мо­жуть тільки надавати органам контролю за цінами матеріали й акти перевірок для їх подальшого розгляду.

2. Антиінфляційна політика — це комплекс відповідних заходів державного регулювання економіки, спрямованих на боротьбу з інфляцією. Втілення в життя такої політики вимагає від уряду розроблення антиінфляційної програми, яка визначає мету, завдання і шляхи її реалізації, що залежить від стадії інфляційного проце­су, його інтенсивності та інших факторів. Важливою частиною розроблення антиінфляційної програми є встановлення кількісних показників, які визначають її кінцеві ре­зультати. До таких належать цінові показники (темп інфляції, ін­декс споживчих цін, індекси оптових цін та ін.), динаміка грошо­вої маси в обігу, розмір і динаміка державних видатків тощо.

Вибір конкретних шляхів антиінфляційної політики обумовлю­ється впливом багатьох факторів, у тому числі: характером інфля­ційних процесів; загальногосподарською кон'юнктурою; особливо­стями теоретичної бази економічного розвитку країни; політичними аспектами, оскільки треба визначити об'єкт (сектори економіки, вер­стви населення), який нестиме головний тягар інфляційних витрат.

У міжнародній практиці з метою боротьби з інфляцією поши­рені такі класичні напрями антиінфляційної політики:

- дефляційна політика (регулювання попиту);

- політика доходів (регулювання витрат);

- адаптаційна політика.

Сутність дефляційної політики полягає у впливі на окремі елементи платоспроможного попиту з метою його обмеження та формування нового співвідношення попиту і пропозиції як на то­вари, так і на гроші. На практиці з метою регулювання попиту використовуються заходи грошово-кредитної, бюджетної і структурно-інвестиційної політики.

Заходи грошово-кредитної політики передусім спрямовані на обмеження і стабілізацію грошового обігу. З цією метою вико­ристовуються такі важелі впливу на грошову масу:

- облікова ставка;

- норма обов'язкових резервів;

- операції на відкритому ринку.

Заходи грошово-кредитної політики мають бути головними лише на початковому етапі реформування економіки. Після досяг­нення первинної стабілізації грошової одиниці необхідно перейти до другого етапу реалізації антиінфляційної політики шляхом ви­користання фінансових (бюджетних) заходів. Грошово-кредитні й фінансові елементи антиінфляційної політики мають різні об'єкти впливу. Якщо перші мають справу з кредитом і грошо­вим обігом, то другі — з відносинами, що складаються у сфері формування, перерозподілу і використання фінансових ресур­сів Проте і грошово-кредитні, і фінансові заходи в процесі боро­тьби з інфляцією тісно пов'язані й взаємодіють між собою.

Фінансовий механізм антиінфляційної політики спрямований на забезпечення збалансованості державних фінансів, на скоро­чення бюджетного дефіциту, що можна досягти за рахунок зростання доходів і скорочення державних видатків. Збільшення надходжень до бюджету може бути здійснено за рахунок підви­щення податків, що дасть позитивний результат у короткостро­ковому періоді. Але в подальшому політика посилення податко­вого пресу приведе до приховування прибутків, підриву стимулів до праці та інвестування, викличе гальмування економічного розвитку і, як наслідок, скорочення надходжень до державного бюджету. Тому вважається більш доцільним розвивати податкову систему в напрямі зниження ставок оподаткування, що може ста­ти дійовим інструментом антиінфляційної політики.

У країнах з перехідною економікою найактуальнішим є вирішення проблеми фінансування діючих і дотування збиткових підприємств. Держава повинна надавати пряму бюджетну під­тримку тільки окремим підприємствам, які відповідають пріори­тетам її структурної політики і здатні у разі такої підтримки до­сягти ефективного господарювання. При цьому потрібно спрямовувати грошові ін'єкції безпосередньо на виробництво, а не на сплату нагромаджених раніше боргів.

Обмеження грошової маси й досягнення фінансової стабілі­зації є головними, але не єдиними напрямами приборкання ін­фляції попиту. Відомо, що кількість грошей в обігу може бути великою або малою тільки відносно кількості товарів, тобто їх ве­личина залежить від товарного забезпечення грошової маси. Звідси збільшення обсягів виробництва при незмінному абсолют­ному розмірі грошової маси веде до її відносного зменшення і, відповідно, до спаду темпів інфляції. Тому одним з напрямів дефляційної політики є збільшення виробництва, передусім у галу­зях, які випускають споживчі товари й надають послуги насе­ленню. З цією метою використовуються заходи структурно-інвестиційної політики, які передбачають: обмеження монополіз­му і розвиток конкуренції, залучення іноземних інвестицій; про­ведення раціонального протекціонізму по відношенню до націо­нального виробника; недопущення відпливу вітчизняних капіта­лів за кордон; формування ринку позичкового капіталу тощо.

Класичним напрямом антиінфляційної політики є також полі­тика доходів, сутність якої полягає у прямому обмеженні зрос­тання цін і заробітної плати, а також використання економічних стимулів або санкцій з метою утримання їх зростання в певних межах. Політика доходів справляє подвійний вплив на інфляцію. Об­межуючи розміри підвищення цін і заробітної плати, політика доходів зменшує зростання витрат на виробництво товарів, у ціни яких включаються такі величини. Це перешкоджає самороз­витку інфляційних процесів і стримує їх інтенсивність. Вод­ночас стримування зростання цін на товари і заробітної плати ви­значає динаміку доходів населення, що сприяє обмеженню платоспроможного попиту. Тому політика доходів часто викори­стовується в поєднанні з напрямами дефляційної політики.

У практиці розвинених країн використовуються різні варіанти політики доходів, екстремальним з яких є прямий контроль за рів­нем цін і заробітної плати шляхом їх «заморожування». Досвід використання цього методу в деяких європейських країнах вияв­ляє його незначну ефективність. Так, фіксація цін викликає дефі­цит товарів і веде до виникнення прихованих форм інфляції, а подальше скасування обмежень на їх підвищення обумовлює прискорення зростання цін. Крім того, при проведенні політики доходів легше контролювати не ціни, а заробітну плату, оскільки в цьому зацікавлені керівники підприємств. Тому, як правило, більш успішними заходами політики доходів є зниження темпів зростання заробітної плати, а не регулювання цін. Адміністративне стримування цін як інструменту антиінфля­ційної політики може застосовуватися в умовах перехідного пе­ріоду, але тільки як тимчасовий елемент для подолання спеку­лятивних і стихійних процесів. У довгостроковому часовому інтервалі такий напрям антиінфляційної політики неефективний, оскільки прямий державний контроль над цінами блокує ринко­вий механізм, порушує систему зв'язків між виробниками і спо­живачами, стримує процеси подолання диспропорцій, що в кін­цевому підсумку створює умови для подальшого зростання цін. Тому в сучасних умовах перевага віддається більш ефективним формам контролю: обмеженню рівня цін тільки в певних розмі­рах; укладанню угод про цінову політику з галузями; встанов­ленню темпів підвищення заробітної плати при укладанні ко­лективних угод; обмеженню зарплати за допомогою податків. Останній шлях передбачає введення диференційованих ставок податку на прибуток залежно від темпів зростання цін на вироб­лену продукцію і заробітної плати.

Для проведення політики доходів держава може створювати спеціальні тимчасові органи або використовувати традиційні струк­тури, наприклад Міністерство фінансів України. Вважається, що найбільшу результативність політика доходів приносить тоді, ко­ли в регулюючих органах беруть участь представники трьох заці­кавлених сторін: держави, підприємств і профспілок.

Серед заходів антиінфляційної політики певне місце посіда­ють методи не стільки боротьби з інфляцією, скільки пристосу­вання до неї. До них, зокрема, належить адаптаційна політика, яка реалізується в першу чергу за рахунок індексації доходів. Спричинене інфляцією підвищення цін неминуче веде до зни­ження доходів населення, особливо тих його верств, які не мо­жуть захиститися від знецінення грошей. У зв'язку з цим виникає необхідність захисту інтересів населення через повну або частко­ву індексацію доходів шляхом підвищення заробітної плати пра­цівників бюджетних установ, пенсій, грошових виплат і вкладів населення з урахуванням зростання цін. Така індексація може бу­ти проведена як одноразово — при окремому підвищенні регуль­ованих і фіксованих цін на споживчі товари й послуги, так і пері­одично — при безперервному їх зростанні. Періодичність індек­сації грошових доходів населення залежить від інфляційного по­рогу, який у розвинених країнах визначається урядом за погодженням з профспілками. Така індексація не усуває інфля­цію, а тільки пом'якшує її негативний вплив, але вона сама може перетворитися у потужний інфляційний фактор, якщо здійсню­ється в умовах бюджетного дефіциту, який фінансується за раху­нок грошової емісії.

Адаптаційна політика спрямована також на гасіння інфляцій­них очікувань, тобто на подолання страху суб'єктів економічної системи щодо безперервного подорожчання товарів і знецінення заощаджень. Стикаючись із постійним зростанням цін і намага­ючись хоча б зберегти свій життєвий рівень, населення зменшує свої заощадження і збільшує поточний попит. Підвищення останнього викликає чергове зростання цін, яке посилює адап­тивні інфляційні очікування. Таким чином утворюється надзви­чайно небезпечний для економіки перманентний механізм інфляції, що важко зупинити.

У таких умовах населення чекає від держави не стільки ком­пенсації знецінених доходів, скільки приборкання самої інфляції. Світовий досвід доводить, що проблема гасіння адаптаційних очікувань скоріше долається в умовах постійного розвитку і зміц­нення механізму ринкової системи та довіри населення країни до уряду, який веде непохитну боротьбу з інфляцією.

Отже проведення антиінфляційної політики залежить від співвідношення багатьох економічних процесів і ступеня їхньої активності. Тому найбільша ефективність її застосування може бути досягнута лише за умов комплексного використання роз­глянутих вище шляхів боротьби з інфляцією.

Дата добавления: 2014-01-07