Тема 2.5. Соціальна політика

1. Сутність і мета соціальної політики.

2. Основні завдання і показники соціальної політики.

3. Реальні доходи населення та їх регулювання.

4. Регулювання обсягу споживання матеріальних благ і послуг.

5. Державне регулювання оплати праці.

6. Регулювання ринку праці й зайнятості населення.

1. Соціальна політика – це діяльність держави щодо досягнення наступних цілей:

- створення і регулювання соціально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства;

- усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів;

- забезпечення соціальної справедливості й соціально-політичної стабільності у країні;

- створення системи правових, організаційних, регулятивно-контрольних заходів держави з метою узгодження цілей соціального характеру із цілями економічного зростання.

Соціальна політика держави включає:

- регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламентацію умов взаємодії суб^’єктів економіки в соціальній сфері;

- вирішення проблеми безробіття і забезпечення ефективної зайнятості;

- розподіл і перерозподіл доходів населення;

- формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;

- забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури;

- створення системи соціального захисту населення;

- захист навколишнього середовища тощо.

Основні елементи системи соціального захисту:

- встановлення допустимих параметрів життя;

- захист населення від зростання цін і товарного дефіциту для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму громадянам;

- вирішення проблеми безробіття і забезпечення ефективної зайнятості, перепідготовки кадрів;

- пенсійне забезпечення;

- утримання дитячих будинків, інтернатів, будинків для людей похилого віку;

- соціальні трансферти;

- соціальне обслуговування;

- надання необхідної медичної допомоги;

- соціальне страхування тощо.

2. Основні завдання соціальної політики:

- правове забезпечення соціального захисту населення, прийняття відповідних законодавчих та нормативних актів;

- прямі державні витрати з бюджетів різних рівнів на фінансування соціальної сфери;

- соціальні трансферти у вигляді різного роду соціальних субсидій;

- впровадження ефективної прогресивної системи оподаткування індивідуальних грошових доходів населення;

- прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці;

- встановлення соціальних і екологічних нормативів і стандартів;

- державні програми з вирішення конкретних соціальних проблем;

- обов^’язкове державне страхування в різних формах;

- пенсійне забезпечення;

- розвиток державного сектора економіки і виробництво суспільних товарів і товарів;

- підготовка та перепідготовка кадрів;

- організація оплачуваних громадських робіт;

- соціальне партнерство.

Проаналізуємо показники, що харак­теризують рівень розвитку соціальної сфери.

Показники рівня розвитку охорони здоров'я – це кількість і струк­тура медичних закладів, кількість лікарів, рівень захворюваності — кількість днів непрацездатності, показники інвалідності й ви­робничого травматизму.

До показників рівня розвитку освіти належать кількість за­кладів освіти (дошкільних, початкових, середніх, вищих); кіль­кість навчальних закладів за формами власності (державні, при­ватні, муніципальні); кількість учнів і студентів у навчальних закладах за їх видами й формами власності; матеріальна база за­кладів освіти; витрати на утримання дітей у дошкільних і шкіль­них навчальних закладах.

Показники рівня розвитку культури - середній термін навчання однієї особи віком від 25 років (узагальнюючий показник, прий­нятий у світовій практиці); кількість закладів культури за типами (бібліотеки, музеї, театри, кінотеатри); сума коштів, спрямованих на розвиток культури тощо.

Транспортне забезпечення характеризується показниками: плата за проїзд у міському транспорті; витрати на міський транспорт.

Показники забезпеченості житлом - загальна площа житлового фонду, площа на душу населення; рівень і динаміка оплати жит­лово-комунальних послуг.

Важливим результатом аналізу є виявлення частки й динамі­ки податків і обов'язкових платежів. За умови їх зростання змен­шується безподатковий дохід, а це, у свою чергу, ускладнює про­цес заощаджень. Зростання частки витрат на обов'язкову оплату послуг не завжди свідчить про високий рівень споживання цих послуг. Таке явище може мати місце і при умові зростання різних тарифів за одночасного зменшення споживання послуг.

Розрахунки природного приросту населення дозволяють ви­явити його позитивну або негативну динаміку. Якщо цей показ­ник зростає, то це означає, що в країні має місце перевищення народжуваності над смертністю, тривалість життя висока. Але може виникнути і несприятливий процес депопуляції, який су­проводжується, як правило, низьким показником середньої три­валості життя і свідчить про те, що внаслідок постійного переви­щення смертності над народжуваністю природний приріст населення знижується.

Важливим показником рівня життя населення є частка витрат на соціальну сферу в державному бюджеті й стан соціальної ін­фраструктури. Зменшення частки цих витрат, особливо на охоро­ну здоров'я та освіту, відкидає країну за рівнем інтелектуального потенціалу далеко назад. Коливання у темпах зміни кількості на­селення з вищою освітою впливає і на ринок праці, на якому ко­ливатиметься пропозиція робочої сили та змінюватиметься її якість.

Використання вільного часу характеризується наступними показниками: кількість закладів відпочинку, туризму, спорту; вартість путівок до туристичних, санаторно-курортних закладів; витрати на екс­курсійне, культурно-масове обслуговування.

Рівень життя населення визначається як сукупність умов життя відповідно до досягнутого рівня економічного розвит­ку країни.

Аналіз рівня життя населення охоплює три аспекти:

- зіставлення соціально-економічних індикаторів у динаміці з попередніми роками;

- зіставлення соціально-економічних індикаторів з науковими нормами;

- зіставлення з іншими країнами.

Соціально-економічні індикатори рівня життя населення можна розглядати як узагальнюючі, що відображують сумарне споживан­ня і можливості такого споживання, і як відносні, що характери­зують окремі сторони добробуту населення. Типовими узагальню­ючими показниками є рівень і динаміка номінальних і реальних доходів населення, загальний обсяг споживання населенням благ і послуг. Особливість цих показників полягає в тому, що вони від­ображують не тільки абсолютні зміни в рівні життя населення, а та­кож відносну динаміку в розрахунку на душу населення, сім'ю, тисячу або 10 тис. жителів. Друга група показників визначається тільки у відносному вираженні: споживання основних продуктів харчу­вання, інших споживчих товарів, забезпеченість послугами охоро­ни здоров'я, освіти, транспортними, житлово-комунальними тощо на душу населення, сім'ю, тисячу або 10 тис. мешканців.

Для визначення рівня життя в різних країнах експерти використовують поняття індекс розвитку людського потенціалу, або скорочено - індекс людського розвитку (ІЛР).

Індекс людського розвитку має такі три складові:

1) тривалість життя населення;

2) рівень освіченості населення;

3) обсяг ВВП на душу населення.

З метою забезпечення нормального рівня життя держава визначає розмір прожиткового мінімуму. В Україні його визнано базовим державним соціальним стандартом.

При аналізі прожиткового мінімуму розрізняють:

- фізіологічний мінімум – вартість товарів, необхідних для задоволення тільки основних фізіологічних потреб, причому протягом відносно короткого періоду, практично без придбання одягу, взуття, інших непродовольчих товарів;

- соціальний мінімум (бюджет мінімального достатку) - мінімальні норми задоволення фізіологічних, соціальних, духовних потреб; вартість товарів і послуг, які суспільство визнає необхідними для збереження прийнятого рівня життя.

3. Складові механізму розподілу й перерозподілу доходів:

- надання суспільних благ;

- використання законодавчих актів;

- система оподаткування;

- трансфертні платежі.

Вирізняють номінальні й реальні доходи населення. Номінальні доходи характеризують обсяг грошових доходів незалежно від темпів інфляції і оподаткування. Реальні доходи враховують зміну споживчих цін і тарифів, витрати на податки та ін­ші обов'язкові платежі, й спрямовуються на особисте споживання і заощадження.

Оскільки зіставлення в динаміці можливі тільки за реальними показниками, значення номінальних доходів переводяться в реаль­ні за допомогою індексу споживчих цін — індексу Ласпейреса. Останній називають також індексом вартості життя, тому що він характеризує вплив коливання споживчих цін на рівень життя населення і розраховується за коливанням цін певного фік­сованого набору товарів і послуг, який споживає середній житель країни. Підвищення цін призводить до погіршання структури і якості споживання населення. Тому в деяких країнах ставки за­робітної плати прив'язують до зміни індексів вартості життя.

Заробітну плату також вирізняють як номінальну і реальну. Ку­півельну спроможність населення характеризує реальна заробітна плата, яка визначається співвідношенням номінальної, зменшеної на особисті податки і обов'язкові платежі, й індексу споживчих цін:

=, (2.1)

де W_r і W_n - реальна і номінальна зарплата; Т_р — особисті пода­тки; — платежі обов'язкові; I_L – індекс споживчих цін (Ласпейреса).

Низький платоспроможний попит населення на вітчизняні то­вари, що визначається реальною заробітною платою, є однією з причин стагнації. Його пожвавлення розглядається як стимулю­ючий чинник щодо відновлення економічного зростання.

Оскільки між реальною заробітною платою і інфляцією існує обернена залежність, то за умови зростання номінальної заробіт­ної плати темпами, нижчими за темпи інфляції, реальна заробітна плата зменшуватиметься.

Аналізу також підлягає диференціація доходів населення за показниками:

1) коефіцієнт фондів характеризує, у скільки разів доходи 10% найбагатшого населення перевищують доходи 10 % найбідніших;

2) децільний коефіцієнт диференціації показує, у скільки разів мінімальний дохід 10 % найбільш забезпечених верств населення перевищує максимальний дохід 10 % найменш забезпечених.

Графічно диференціація доходів характеризується кривою Лоренца (рис.2.1).

Процент доходів

Процент сімей

Рис. 2.1 – Крива Лоренца

Бісектриса ОС характеризує абсолютну рівність у доходах, коли певний відсоток сімей одержує такий самий відсоток доходу. Лінія ОАВС показує фактичний розподіл дохо­ду, існуючу нерівність у доходах. Чим більше відхилення кривої Лоренца від бісектриси, тим більша нерівність у розподілі дохо­ду. Рівень нерівності в розподілі доходу характеризує коефіцієнт Джині (). Він розраховується як відношення заштрихованої площі ОАВС (рис. 2.1) до площі трикутника ОDС:

= (2.2.)

Чим значніша в суспільстві диференціація доходів, тим більше значення коефіцієнта Джині наближається до 1. За умови теоретич­ної абсолютної рівності в доходах коефіцієнт Джині дорівнює нулю.

4. Витрати населення визначаються як його кінцеве споживання і аналізуються за такими складовими:

- обсяг і структура витрат на купівлю продуктів харчування і споживчих промислових товарів;

- витрати на оплату послуг;

- податки, обов'язкові платежі й добровільні внески;

- приріст заощаджень у вкладах;

- придбання цінних па­перів.

Витрати на споживання продуктів харчування і промислових товарів залежать від купівельної спроможності населення, що визначається, як зазначалось вище, реальною заробітною платою, а також рівнем заощаджень і освіти.

Для аналізу використовують показник «місткість споживчо­го ринку» (О_с):

= + + +, (2.3)

де — обсяг виробництва споживчих товарів; — залишки товарних запасів; М_с — обсяг імпорту споживчих товарів; Х_с — обсяг експорту споживчих товарів.

Потенційна місткість споживчого ринку — це здатність його суб'єктів купити (спожити) товари. Реальна місткість відхиляєть­ся від потенційної, характеризує обсяг фактичної реалізації това­рів і визначається особистими й суспільними потребами.

Споживання основних продуктів харчування визначається в кілограмах на душу населення за такими видами: м'ясо і м'ясопродукти, молоко і молочні продукти, яйця (штук), риба і рибопродукти, цукор, олія, картопля, овочі й фрукти, хлібні продукти. Ці показники розраховують в абсолютному, відсот­ковому співвідношенні й в динаміці. Якщо виявляється постійне зниження рівня споживання основних продуктів харчування, то це вказує на його неповноцінність і незбалансованість. Крім то­го, за міжнародними стандартами витрати на харчування в обсязі 50 % від доходів сім'ї і вище свідчать про низький рівень життя у країні.

Слід зазначити, що основою розвитку економіки в будь-якій країні є наявність середнього класу — великої частки економічно активного населення з пристойним (а не середнім по країні) для сучасної людини рівнем матеріального забезпечення, якого дося­гають власною високооплачуваною працею. Тобто у світі належ­ність до середнього класу визначається не обсягом приватної власності, а рівнем грошових доходів і можливістю їх заробля­ти. У розвинутих країнах саме середній клас є опорою ринкових соціально-економічних перетворень, одним з чинників соціаль­но-економічної та політичної стабільності суспільства. Представ­ники середнього класу стимулюють споживчий попит, є основ­ними платниками податків, мають досить вагомий голос у вирішенні політичних і економічних питань, усвідомлюють свої соціально-економічні інтереси й активно діють заради їх реалі­зації. У свою чергу, соціально-економічні перетворення повинні бути підпорядковані інтересам середнього класу.

Зазначимо, що за критеріями бідності, прийнятими ООН, до категорії бідних (яких не можна відносити до середнього класу), належать ті, хто мають на проживання 1—2 долари на добу. За цими ж критеріями 50 % сімейного бюджету на харчування ви­трачають найбільш зубожілі верстви населення. Отже за цими ознаками можна сказати, що в Україні середній клас тільки ство­рюється.

5. Основною складовою грошових доходів населення є заробітна плата. Її величина впливає на загальні показники соціально-економічної ефективності ринкового ладу в цілому і є обґрунтуванням стимулів до праці.

Мінімальна зарплата (МЗП) – гарантований державою соціальний мінімум нетарифікованої праці.

Функції МЗП – мотивація власника робочої сили до участі в праці.

Складові державної політики заробітної плати:

- проведення глибокої структурної реформи зарплати;

- підвищення ролі тарифних угод і колективних договорів у регулюванні доходів;

- удосконалення податкового регулювання доходів населення;

- створення умов для зростання продуктивності праці;

- зростання рівня реальної зарплати;

- періодична індексація зарплати у зв^’язку із підвищенням споживчих цін;

- ліквідація заборгованості з виплат зарплати.

В Україні правове забезпечення заробітної плати здійснюється відповідно до Закону “Про оплату праці”, деяких інших актів, які регламентують нарахування, оподаткування і виплату зарплати, а також системи колективних договорів і угод.

6. Ринок праці – сукупність соціально-економічних відносин щодо зайнятості й використання працівників у суспільному виробництві.

Державне регулювання ринку праці – система правових і організаційно-економічних заходів держави щодо забезпечення ефективної зайнятості, нормативних умов праці та раціонального використання робочої сили.

Об^’єкти державного регулювання ринку праці:

- зайнятість;

- соціальні відносини між роботодавцями і працюючими;

- трудові відносини;

- підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації працівників;

- розподіл і перерозподіл робочої сили.

Суб^’єкти державного регулювання ринку праці в Україні:

- Міністерство праці й соціальної політики;

- Державна служба зайнятості;

- відділи й управління з праці та соціальних питань при державних адміністраціях.

Функції державної служби зайнятості:

- аналіз і прогноз попиту й пропозиції на робочу силу;

- надання консультацій з приводу працевлаштування, професійної підготовки;

- облік громадян, які звернулися в службу зайнятості, реєстрація безробітних;

- сприяння пошуку робочого місця;

- організація професійної підготовки, перепідготовки;

- надання грошової допомоги;

- участь у реалізації державних і регіональних програм зайнятості.

Види державних програм, спрямованих на зниження рівня безробіття:

- стимулювання зростання зайнятості й збільшення кількості робочих місць;

- підготовка і перепідготовка робочої сили;

- сприяння найму робочої сили;

- соціальне страхування безробіття.

Дата добавления: 2014-01-07