Жан-Жак Руссо

1. Гельвецій Клод-Адріан (1715-1771) – філософ-сенсуаліст, діяч Просвітництва, ідеолог буржуазної революції. Основні твори: «Про розум», «Про людину, її розумові здібності і її виховання».

На думку Гельвеція, діяльність людського розуму зводиться до відчуттю, точніше до порівняння відчуттів. Людина народжується морально нейтральною (не злою, не доброю), здатною до фізичної чутливості. Чутливість є джерелом пристрастей та діяльності людини.

Прагнення до щастя доброчесністю.

Гельвецій вважав, що людина повинна стати «розумним єгоїстом», поєднувати єгоїстичне прагнення до вигоди і блага суспільства.

Задача держави, закона і моралі – з`єднати інтереси індивіда і суспільства, утверджувати справедливість, знищувати вади.

Політика націлена на досягнення щастя людства, співпадає з єтикою і є основою моралілюдини.

Гуманність, за словами Гельвеція, – це «згусток всіх інших доброчесностей » (справедливості, суспільного обов`язку та ін.)

2. Філософ-матеріаліст Гольбах Поль-Генріх-Дітріх (1723 – 1789) в своїх працях «Основи спільної моралі, або Катехізіс природи», «Соціальна система, або Прородні принципи моралі та політики» та ін. розвивав ідеї Гельвеція. Він вважав:

ü всі знання та ідеї людина отримує за допомогою відчуттів

ü матерія – це все, що діє на відчуття людини

ü сутністю матерії є рух

Гольбах стверджував, що метою кожного створіння є самозбереження, а двигуном діяльності людини є прагнення до благополуччя.

Нерівність людей в суспільстві створює можливість для співробітництва та обміну результатами їх діяльності на основі взаємної користі.

Мораль основана на солідарності інтересів особистості та суспільства.

Основа моралі – інтереси людини, її зміст – позбавлення людини від страждань. Основні моральні якості: справедливість, помірність, благорозумність, суспільно корисна діяльність.

Мораль, орієнтована на благо суспільства, корисна індивіду, так як дозволяє йому реалізувати свої інтереси. Гольбах писав: «Доброчесність… - користь людей об`єднаних у суспільстві».

3. Жан-жак Руссо (1712 – 1778) був ідеологом Великої французької революції. Основні праці: «Про суспільний договір», «Роздуми про походження і підставах нерівності між людьми» і т.д.

Єгоїзм, індивідуалізм буржуазного суспільства, на думку філософа, основані на приватній власності, є джереломвад, несправедливості. Порядок и десципліна в суспільстві підтримуються:

ü жорстким примушуванням;

ü вірою в Божу кару;

ü добровільною згодою громадян.

Основою мораліРуссо вважав природне прагнення людини до свободи і щастя, доброзичливістьта співчуття. Мораль же відображає відносини людей, які виникли в результаті суспільного договору.

Руссо вважав, що:

ü людина за своєю природою створіння не розумне, а ємоціональне, доброчесність передує роздумам;

ü моральні уявлення, що склалися під впливом культури, є хибними;

ü цивілізація руйнує природні доброзичливість і милосердя людей;

Мислитель вважав моральним ідеалом «природний стан» людини та надавав великого значення безпосередньому природньому відчуттю людини. Заради збереження цього відчуття Руссо закликав до повернення до природи, простоти, «природньому стану» людини.

Великого значення мислитель надавав вихованню:

ü відчуттям та доброзичливості можна навчити;

ü до особистості дитини потрібно відноситися з повагою, намагатися розвивати його природні здібності та інтереси;

ü моральне виховання потрібно поєднувати з фізичним;

ü єгоїстичне самозакохування повинно бути замінене на любов до відчизни.

Головною нагородою для людини є суспільне визнання його доброчинності, поваги.

Французкі просвітителі стверджували, що в результаті морального вдосконалення людини можливі об`єднання єгоїстичних інтересів у суспільний інтерес, гармонія людини та суспільства.

Питання 26: Розвиток етичної думки Нового часу. Етична думка І.Канта

1.Емпіричний світ. Світ ноуменів.

2. Класифікація імперативів.

3.Формування категоричного імперативу.

1.Немецький філософ Імануїл Кант (1724-1804) є засновником критичної філософії, першим здійснив теоретичний аналіз моральності. Праці Канта, присвяченні етичним проблемам: «Основи метафізики моралі», «Релігія в рамках лише розуму», «Критика практичного розуму», «Метафізика моральності» і т.д.

Кант визначив границі пізнання. В праці «Критика практичного розуму» він встановив непізнання речей самих по собі, «речей в собі» - ноуменів. Вони:

ü знаходяться поза простором, часом, причинності;

ü не залежать від сприйняття людей;

ü основними їх ознаками є свобода.

Людина нічого не може уявити поза простором, часом, причинністю, які вона сприймає як свій чуттєвий досвід. Ноумени, впливаючи на пізнання людей, породжують явища зовнішнього, емпіричного світу – «речі для нас», феномени. Вони:

ü доступні розумінню людей;

ü суб’єктивні, існують не самі по собі, а тільки в уяві людей;

Емпіричний світ феноменів, заснований на законі необхідності, егоїстичний. В ньому людина повинна відстоювати свої інтереси і повністю підкорюватися необхідності.

Кожна людина одночасно належить світу феноменів (як істота чуттєва) і світу ноуменів (як істота розумна).

В надемпіричному світі людина:

ü володіє свободою волі;

ü підкорюється моральному закону;

ü вірить в Бога і безсмертя душі.

Існування світу ноуменів – постулат, «точка зору, яку розум змушений прийняти поза явищами для того, щоб мислити себе практичним» (І.Кант).

Людина має право вибору: підкорятися емпіричним прагненням або практичному розуму. І разом з тим він повинен, за думкою Канта, підкорятися імперативам практичного розуму.

2. Кант виділяв імперативи:

ü гіпотетичні – укази, що зв’язують практичні цілі індивідів з умовами їх досягнення («якщо хочеш бути поважним, будь чесним» і т.д.). Вони залежать від обставин і періодично змінюються. Вчинки, здійснені за наказом гіпотетичних імперативів, Кант називав легальними. Вони можуть приносити людині користь, але не є моральними;

ü категоричний (безумовний) імператив заснований на апріорному (переддосвідному) законі моралі. Цей закон:

· носить безумовний і всезагальний характер, не є конкретним пердписанням, а тільки задає направленість пізнання і діяльності;

· не залежить від конкретних обставин і приватних емпіричних цілей, реалізується в будь-яких обставинах;

· являється регулятивним принципом, диктує образ поведінки в будь-яких обставинах;

· утверджує необхідність виконання обов’язку по відношенню до інших людей;

· є самоцінним.

3. Кант дав декілька формулювань категоричного імперативу.

ü «Чини відповідно тій максимі, яка… сама може стати всезагальним законом» (максима – суб’єктивний принцип поведінки). Це означає, що людина повинна вести себе так, щоб її поведінка була:

· схвалена усіма людьми;

· відтворена усіма людьми.

На відміну від «золотого правила моралі» категоричний імператив не концентрує уваги на корисності людини. Вищою метою моральної поведінки Кант вважав благо всього людства.

ü «Роби так, щоб ти завжди ставився до людства і в своєму обличчі, і в обличчі будь-кого іншого так само, як і цілі, і ніколи не відносився би до нього як до засобу». Кант стверджував, що будь-яка людина:

· має гідність;

· абсолютно цінна;

· є метою сама по собі, а це означає, що не може бути засобом.

Кант закликав людей не втрачати гідності і не дозволяти іншим ущільнювати її.

Всі якості людини, зовнішні блага набувають моральні характеристики тільки завдяки добрій волі. Вона, безумовно, не підлягає впливу зовнішніх мотивів, є властивістю розумної істоти чинити відповідно до законів.

Кант надавав великого значення добрій волі людини, її прагненню втілити в життя категоричний імператив. Благий намір цінний сам по собі, навіть якщо результат не був досягнутий.

Кант сформулював принцип, згідно з яким воля кожної людини (розумної істоти) сама може встановлювати загальні закони.

Суб'єктивним принципом моральності є борг, який полягає в:

✓ чистоті морального мотиву (мотивом діяльності є моральний закон);

✓ твердості моральних переконань.

Через борг затверджуються загальність морального закону і гідність особи.

У праці "Основоположение к метафизике нравов" Кант сформулював аксіому своєї етичної теорії:

ü Моральний закон заснований на абсолютній необхідності;

ü Моральні норми категоричні, безумовні, їх не можна порушувати нікому і за жодних обставин. Вони задають границі, порушивши які, людина втрачає моральність.

Питання 27: Розвиток етичної думки Нового часу. Етична концепція Ф.Гегеля

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) розвивавтеорію діалектики, визначив значення етики в системі суспільних відносин. Свої етичні погляди філософ виклав в працях «Філософія праці», «Феноменологія духу», «Енциклопедія філософських наук».

Гегель розмежував поняття «мораль» та «моральність».

Моральність – це об’єктивний аспект вчинків людини, те, якими вони є насправді. Моральність:

· співпадає зі звичаями суспільства на даному етапі його розвитку, є суспільною природою людини;

· об’єднана з політичною свідомістю людини;

· не пов’язана з волею індивіда;

· це подолання людиною свого природного єства, підкорення індивідуальності інтересам держави.

Формами розвитку моральності є: родина, суспільство, держава.

Основними моральними цінностями Гегель вважав працю та силу духу, яка виражається в діяльності людини. Людина, що зайнята творчою працею, є двигуном історичного прогресу.

Гегель розвивав ідею Канта про моральність як подолання природного єства індивіду. Оскільки суспільний інтерес вище інтересів індивіда, то суспільна моральність вище індивідуальної моральності.

Гегель, полемізуючи з Кантом, стверджував, що не можна зводити переконання та совість індивіда в ранг закону. «Єдність суб’єктивності та об’єктивного у собі… є моральність».

Зміст моральності – моральні закони, якими керуються члени суспільства.

Гегель вважав, що з переходом у кожну нову історичну епоху моральність піднімається на більш високий щабель розвитку.

Мораль – суб’єктивний аспект вчинків людини, яким він їх бачить. Це сфера особистісних переконань, оцінок, переживань. Мораль є результатом сучасного класового суспільства, у якому люди роз’єднані, відчужені від держави. Вони повинні керуватися юридичними нормами та виконувати певні обов’язки.

Поза юридичного примусу можливі моральна свідомість (воля та обов’язок) і моральний вибір.

Згідно з Гегелем моральність – це форма співвідношення індивіда та суспільства, що властива даному історичному періоду, ступень розвитку суспільства.

Гегель стверджував, що на якісно новому ступені розвитку будуть відродженні античні ідеали:

· вільний розвиток усіх прошарків населення;

· подолання атомізації інтересів;

· злиття моральності із законом держави та ін.

Зло Гегель вважав рушійною силою історичного розвитку та розглядав як позитивний фактор.

Гегель розмежовував поняття «свобода» та «свавілля».

Свавілля – свобода дій, що суперечить моральності.

Свобода – це:

· поєднання розуму та волі;

· пізнана необхідність;

· заміна егоїстичних інтересів інтересами всезагальними.

Питання 28: Розвиток етичної думки Нового часу. Моральна концепція Л. Фейєрбаха.

Людвіг Андреас Фейєрбах (1804-1872) був одним із опонентів Гегеля. Він притримувався традицій антропологічного матеріалізму. Етичні проблеми Фейєрбах розглядав в працях «Думки про смерть та безсмертя», «Сущність християнства», «Евдемонізм», «Основи філософії майбутнього».

Феєрбах стверджував, що природа існувала раніше ніж дух («... Не Бог створив людину, а людина створила богів») і не зводиться тільки до механічних законів.

Релігія має земне коріння (гносеологія, психологія) і являється ілюзорним баченням світу.А людина вклала в ідею Бога кращі сторони свого духу.

Фейєрбах стверджував, що людина має вклонятися лише людині («Людина людині Бог»). Людина – істота природна, психофізична, стражденна і бажаюча.

Тяжіння людини до щастя являється:

· Головним її тяжінням;

· Природним тяжінням;

· Моральним тяжінням основою моралі.

На думку Фейєрбаха, бажанням людини досягти щастя можна пояснити співчуття, аскетизм і навіть самогубство. Критикуючи вчення Канта, Фейєрбах заперечував обов*язок в якості основної мети людини.

Феєрбах вважав, що:

· Людина завжди знаходиться у співвідношенні з іншими людьми;

· В основі суспільства людей лежить зв’язок двох людей («Я і Ти»);

· Основою соціального життя являються міжвідносні стосунки;

· Борг людини – турбуватись про щастя людей, з якими вона знаходиться у відношеннях, тобто щастя може бути лише спільним;

· Кращою формою відношень між людьми являється кохання.

Феєрбах стверджував, що статеве кохання – це праобраз, приклад будь-якого кохання: батьківського, братнього і т.д. Кохання (будь-яке) Фейєрбах вважав ознакою буття, виявленням творчості людей, намагання до самовдосконалення (кохання, направлене на себе).

Почуття кохання – це самовідчуття людини, єдинство людей, загальний принцип філософії. Головним завданням філософії Фейєрбах вважав допомогу людству в досягненні щастя.

Питання 29: Розвиток етичної думки Нового часу. Песимістична концепція А. Шопенгауер.

1. «Світ як уявлення»;

2. «Світ як воля»;

3. Моральність.

1.Артур Шопенгауер (1788-1860) – автор песимістичної концепції моралі. Етичних проблем торкався в роботах «Світ як воля і уявлення», «Про волю в природі», «Дві основні проблеми етики» та ін.

«Світ як уявлення». Шопенгауер вважав:

• речі, дані в просторі і часі, є простими явищами;
• простір і час – це суб’єктивні явища;
• світ, що існує в просторі й часі, - здається, "мозкова примара";

істинна реальність (у Канта – «річ у собі»):

• існує як воля («світ як воля»);
• діє поза інтелектом людей;
• є прагненням, сліпою всепроникаючою силою.

2. «Світ як воля». Відштовхуючись від ідей Канта, Шопенгауер вважав, що:

• в основі світобудови лежить воля;
• воля – ірраціональна сила, «річ у собі», незбагненна розуму людини (як кантівський ноумен).

Шопенгауер розумів волю як свідоме бажання, несвідомий інстинкт, «сліпу волю до життя», яка осягається внутрішнім сприйняттям людини.

Тим, що сутність світу – воля – нерозумна і сліпа, Шопенгауер пояснював недосконалість нашого світу (він стверджував, що це – гірший із світів). У світі відбувається «боротьба всіх проти всіх» - джерело усіх страждань на землі.

У житті людини насолода після того, як вона досягнута, залишає почуття незадоволеності. Задоволення – це недовговічна відсутність страждань, реальними є тільки страждання.

Позбавлення від страждань можливо з допомогою подолання «волі до життя», переходу в тишу, небуття (аналог буддійської нірвани) - "квієнтива волі". "Квієнтива волі може досягатися за допомогою співчуття, філософського пізнання, естетичного споглядання.

3. Дії, мотивом яких є бажання особистого блага, Шопенгауер вважав егоїстичними, аморальними. Критерієм моральності Шопенгауер вважав відсутність егоїстичних мотивів.

Єдина форма моральності – взаємна симпатія людей. Чуже страждання повинне сприйматися як своє.

Співчуття Шопенгауер підрозділяв на дві норми поведінки:

· пасивне співчуття ("не шкодь");

· активне співчуття ("допомагай").

Шлях до припинення страждань лежить «через свідоме подавлення волі аскетичним запереченням життя, відмовою від прагнення продовження роду і тим самим – відмовою від постійної «цепи» мук» (А. Шопенгауер).

Питання 31: Розвиток етичної думки нового часу. Теорія утилітаризму Д.Мілля

1.Принцип користі.

2.Моральні санкції. Рівні морального щастя.

1.Англіський філософ Джон Стюарт Мілль (1806-1873) розвинув і методологічним способом обґрунтував етичну теорію утилітаризму. Утилітаризм (від лат. Utilitas-користь) - переконання, що в основі моралі лежить прагнення до всезагального добробуту, користі – “найбільше щастя найбільшого числа людей” (Д. Мілль).

Мілль систематизував свої етичні погляди в працях “Утилітаризму”, “Основи політекономії” та інші. Він розвинув ідеї свого вчителя Бентама (1748-1832) – засновника утилітаристської етичної доктрини.

Мілль стверджував, що;

- всі люди прагнуть до задоволення своїх потреб і бажань;

- щастя людини заклечається в безперервному задоволені і відсутності страждань;

Критерієм моральної оцінки задоволення, вигоди (а також всіх явищ життя) в утилітаризмі являється відповідність вищої цілі – загальну щастю. Благо заклечається не у задоволені особистих інтересів.

Основою моралі Д.Мілль вважав принцип користі: “такі правила для керівництва людині в його вчинках через дотримання деяких доставляється всьому людському існуванню, найбільш вільне від страждань і най можливішої насолоди ” (Д.Мілль).

Принцип користі імперативний, являється обов’язком людей. Користь заклечається в загальному щасті. Завдання людини допомагати щастю інших людей. В першу чергу люди повинні прагнути до зменшення і усунення нещастя.

Мілль вважав, що щастю перешкоджають:

- себелюбність, егоїзм і песимізм людей (люди приймають ні чого, крім задоволення и розваг, тому розчаровані реальним життям);

- недостатній розумовий розвиток людей, який забороняє розумінню істинного щастя (це не тільки екстаз, але й спокій задоволення);

- свавілля держави заважає людині користуватися джерелами щастя.

Мілль думав, що прогрес суспільства, розвиток наук допоможуть справитися з цими перепонами.

Оцінюючі, деякі добродії в рамках своєї концепції, філософ робить наступні висновки:

- якщо “ держава особистим щастям може бути корисна для щастя інших”, значить, життя людей не досконале;

- самопожертва не є самоціллю;

- аскетизм має зміст, тільки якщо приносить добро людям;

- загальне добро зв’язане з “ золотим правилом моралі” із християнською заповіддю любові.

2.Мілль виділяв два види моральних санкцій (суворих постанов, мір впливу), спонукати людей до скоєння вчинків:

- внутрішні: совість – безкорисне почуття, обумовлене моральним боргом;

- зовнішні: любов до Бога, страх гніву Божого або немилості людей.

Моральні почуття природні і органічні, вони благо набутими, розвиваються під впливом зовнішніх санкцій і вражень.

Мілль стверджував, що добродій не самоцінна, а є засобом досягнення щастя. Людина, орієнтуючись на загальне добро, повинна досягти хоч би свого особистого добра в процесі досягнення вона повинна керуватися совістю.

Мілль виділяв в головному моральному принципі нижчі рівні моральності (другорядні принципи). Вони є:

- значущими і обов’язковими, як і головний принцип;

- ними керуються люди в конкретних вчинках (заповіді декалога).

Щастя в уяві утилітаристів – задоволення, відсутність страждань. Пріоритетними являються зовнішні задоволення, а чуттєві задоволення вторинними.
Людина може отримувати задоволення від того, що робить добро. Якщо людина робить добро не за для задоволення, отже, ціль його дій – добробут інших.

Маючи право морального вибору, людина обирає найвищі задоволення, відповідні його гідності (це почуття – одне з умов щастя людини).

Д.Мілль інтерпретував категоричний імператив Канта наступним чином: “… Ми повинні керуватися в … чинках таким правилом яке, може визнать всіх розумних істот з користю для їхнього колективного інтересу”.

Мілль визнавав, що “…велика частина гарних вчинків здійснюється не через прагнення до всезагального добробуту, а через прагнення до індивідуального блага через яке і здійснюється загальне благо”. (Спільне благо – це сума приватних благ).

Справедливість задається поняттям права. Основні вимоги справедливості:

ü «не нашкодь»;

ü вдячність («добром за добро»);

ü «возмездие»;

ü «беспристрасность» (вдячність або «возмездие» по заслугам, не зважаючи на обличчя).

Виробляючи моральну оцінку вчинку, на думку Мілля, треба виходити з тих же вимог. Оцінка повинна бути безпристрасною: однакові вчинки оцінюються за одними критеріями, особисті якості, моральний облік людини не приймаються до уваги, за окремим вчинком не оцінюється характер людини.

Питання 32: Етика ХХ ст. Марксистcька етична теорія

1.Вчення К. Маркса і Ф. Енгельса

2.Мораль соціалістичного суспільства

1.Карл Маркс (1818 – 1883) і Фрідріх Енгельс (1820 – 1895) не створили спеціальної етичної теорії. Марксистська філософія визначила новий підхід до етичних проблем - соціально-історичний.

У капіталістичному суспільстві панували товарно-грошові відносини, майнова залежність, експлуатація і ін. Ці явища зробили вплив на всі сфери життя суспільства. У суспільстві (буржуазному) наростають індивідуалізм і моральне відчуження людини. Основною цінністю стає багатство. Цінність людини в буржуазному суспільстві визначають послуги, які воно може надати.

З часом індивідуалізм абсолютизується, стає антигуманним і перешкоджає розвитку особи. Духовний світ іншої людини сприймається як ворожий. Маркс стверджував, що виходом з цього положення для людини індустріальної цивілізації стали:

- Відчуження від моральних норм і цінностей, що діють в суспільстві;

- Роздвоєння моральної особи людини на "не справжню" і "справжню" (у особистому житті, поза соціальною роллю людини);

- Відчуження особи від духовного світу інших людей.

На думку Маркса і Енгельса, мораль соціально обумовлена і заснована на економічних стосунках в суспільстві. Основний елемент моралі - соціальний ідеал, що історично розвивається. Пролетаріат, будучи найпрогресивнішим класом буржуазного суспільства, повинен вважати своєю метою ліквідацію несправедливого ладу. Маркс і Енгельс стверджували,що пролетарська мораль:

- Історично прогресивна;

- Заснована на "матеріальній практиці";

- Носить загальнолюдський характер;

- Звільнена від релігійних догм;

Основоположники марксизму розвинули принцип історизму Гегеля, розробили соціально-історичний підхід до моралі:

- моральність визначена способом життя людини;

- спосіб життя визначений пануючим в суспільстві способом виробництва (не лише у матеріальній сфері, але і усьому громадському життю).

2. Радянська етична теорія переосмислила установи марксизму, доповнила їх новими ідеями. Марксистсько - ленінська ідеологія СРСР включала в себе вчення про мораль.

Мета вчення - побудова комуністичного суспільства. У комуністичному суспільстві передбачалися:

- розподіли благ по потребах членів суспільства;

- вільний розвиток кожної людини як умова вільного розвитку усіх людей;

- висока свідомість людей, подолання егоїстичних прагнень.

Основні положення марксистсько-ленінської етики. Ідеали комуністичного суспільства, на думку ідеологів, досягаються тільки революційним шляхом. Революція припускає насильство відносно інакодумців. Пролиття крові не виключається. Насильство намагалися виправдати тим, що революція здійснюється в інтересах більшості трудящого.

Пролетарська партія очолює революцію, є організатором нового суспільства.

В. Ленін стверджував, що єдиним критерієм моральності є вірність завданням пролетарської боротьби і партії.

Ідеологи марксизму проголосили:

- пріоритет інтересів класу над інтересами індивіда;

- підпорядкування людини колективу (трудовому, партійному);

- особисте, сімейне життя людини підконтрольні колективу і партії.

Аморальними вважалися:

- прагнення до матеріального благополуччя;

- побутові блага, комфорт;

- наслідування моди і так далі

У соціалістичному суспільстві формально була проголошена свобода совісті. Проте єдино вірною вважалася безрелігіозна мораль.Віруючі часто піддавалися переслідуванню.

Важливим принципом марксистсько-ленінської етики є інтернаціоналізм: братерство гноблених класів різних країн, допомога у визвольній боротьбі пролетаріату інших країн.

Обов'язковою рисою моральної людини соціалістичного суспільства є оптимізм, віра у світле майбутнє, перемогу комунізму і т.і.. Моральна рефлексія, песимізм, сумніви відкидалися як буржуазні, розкладаючі.

Практична мораль у сфері політики базувалася на принципах, вироблених Макіавелі. Основною метою (перемогою комунізму) виправдовувалися жорстокість, репресії, переслідування інакомислячих та ін.

Питання 33: Етична думка ХХ ст. Швейцер

1. Егоїстичний і моральний періоди життя. «Подвижничество».

2. «Благословення перед життям». Етика.

1.Альберт Швейцер (1875 - 1965) виклав своє етичне учення в працях "Культура і етика", "Філософія релігії І. Канта" і ін. Швейцер виділяв в житті людини два періоди:

- егоїстичний період самоствердження - присвячений задоволенню приватних прагнень;

- моральний, християнський - період самозречення, служіння людям.Ніж більше уваги чоловік приділяв собі в першій половині життя, тим краще він розвинув свої здібності і тим більше корисний буде людям в другій частині життя.

Цей висновок Швейцер зробив на основі свого життєвого досвіду: у віці 30 років він пожертвував благополучним життям і успішною кар*єрою заради місіонерської діяльності в Африці. Він побудував схему ухвалення морального рішення (переходу до другого періоду життя):

- загальна ціннісна орієнтація, визначення мотивів;

- конкретний намір, оцінка протистоячих сил, вибирання засобів досягнення;

- ухвалення рішення.

На думку Швейцера, недопустимими і аморальними є втручання у внутрішній світ людини, нав'язування своїх думок і оцінок. Людина повинна здійснювати лише ті вчинки, за які може нести повну відповідальність.

Керівництвом до дії є відчуття провини за благополучне егоїстичне життя. Швейцер стверджував, що жителі багатих розвинених держав несуть відповідальність за страждання народів третього світу.

Найяскравішою рисою особи Швейцера було подвижництво - безпосереднє служіння людям. Ознаки подвижництва:

- допомога в будь-яких умовах і життєвих обставинах;

- подвижник повинен знаходитися в тих самих умовах, що і ті, кому він допомагає, терпіти ту ж нужду;

- діяльна допомога (вона переважно слів співчуття);

- здійснення очевидне гуманних дій;

- чистота мотивів допомоги (її не нав'язують).

Людина не повинна використовувати нещастя інших для самоствердження, милування собою.

Безкорисливе служіння людям є гарантією чесності.

2.Швейцер стверджував, що європейська культура знаходиться в глибокій кризі. Його ознаки: панування матеріального над духовним, підпорядкування індивіда цілям суспільства.

Головною причиною кризи культури є криза світогляду, яка виразилася в:

- песимістичному мисленні;

- втраті зв'язку з етичними ідеалами;

- прагненні до зовнішніх успіхів і добробуту;

- неглибокому обгрунтуванні етичного ідеалу.

Швейцер вважав за необхідне відновити зв'язок оптимістичного Світогляду європейських людей з єтикою, обгрунтувати залежність світогляду від етики.

Швейцер писав: "... миро- и жизнеутверждение соотнесено с этикой, и... это является мировоззрением культуры". "Благоговение перед жизнью"-ідея, що містить разом миро- та життєво ствердження і етику.

Світогляд етичного світо- та життєствердження і його ідеали культури обгрунтовані в мисленні. Людина, що думає про себе і своє місце в світі, затверджує себе як волю до життя серед інших.

У основі самоідентифікації лежить існування (а не думка). Існування виражене у волі до життя, затверджується як задоволення або страждання, є дійсним предметом думки людини.

Воля до життя виявляє відношення людини до себе і навколишньому світу, приводить людину в діяльний стан.

Відношення людини до волі до життя може бути:

-негативним, протиприродним, необгрунтованим в логічному мисленні (може вилитися в самогубство);

-позитивним, природним (благоговіння перед життям).

В особи мислячою, етичною:

*воля до життя позитивна;

*діяльність прямує благоговінням перед життям;

*затвердження волі до життя є етичним завданням.

Основним принципом етичного, на думку Швейцера, є "...пробудження висловлювати рівне благоговіння перед життям як по відношенню до своєї волі до життя, так і по відношенню до будь-якої другоії".

Добром є все, що сприяє збереженню і розвитку життя.

Зло - все, що знищує життя або перешкоджає її розвитку.

Швейцер вважав, що етика народилася з містики (залучення до вічного, неземному шляхом магічного акту або умогляду). Вона можлива не як знання, а як дія і індивідуальний вибір, який сполучає індивіда з іншими живими істотами. Практична етика збігається з основним принципом етичного (благоговінням перед життям) і наказує лише одне правило - благоговійне відношення до життя у всіх її формах і в будь-яких обставинах.

"Благоговіння" виражається в прагненні зберігати будь-яке життя, робити максимально можливе добро. "Світ є... драма роздвоєння волі до життя, оскільки одна істота затверджується (або існує) за рахунок іншого".

Швейцер стверджував, що зло є злом навіть тоді, коли воно неминуче або життєво необхідне. (Наприклад, вбивство тварин ради підтримки життя людини.) Тому чистій совісті у людини бути не може, але людина здатна зменшити його.

Питання 34: Російська етична думка ХІХ - ХХ ст. Етичні погляди Ф. М. Достоєвського.

Федір Михайлович Достоєвський (1821 – 1881) виклав свої етичні думки в творах "Записки з підпілля", "Злочин і кара", "Ідіот" та інші.

Достоєвський стверджував абсолютну цінність кожної людини. Найважливішою проблемою він вважав двоїстість душі людини, поєднання світлого "божественного" початку і егоїзму, жорстокості, тяги до саморуйнування та інше.

Душа людини розглядається ним як діалектика добра (Бога) і зла ("бісів"). Людина постійно стоїть перед проблемою вибору між добром і злом. Люди підпорядковані законам природи і суспільства, обтяжені цією залежністю, намагаються довести вільність можливого вибору.

Відступ від норм моральності Достоєвський вважав не тільки наслідком природних схильностей, а й явищем духовного світу людини.

Достоєвський заперечував раціоналізм свободи людини, стверджував, що свобода часто носить ірраціональний і деструктивний характер. Людина може керуватися свідомим (розумом, совістю) і несвідомим (бажаннями, пристрастями)

Люди часто хочуть діяти "за своєї дурної волі". Така воля поєднана з байдужим розумом, може призвести до злочину і саморуйнування особистості.

Іноді вибір вірної моральної позиції лежить через страждання і навіть злочин. Єдиною вірною етичної позицією є християнство. Людина, на думку Достоєвського, не може жити без Бога в серці.

Будь-який вчинок людини повинен бути морально обгрунтований і виправданий. навіть гармонійний світ "загального щастя" не повинен досягатися ціною страждань, "сльози дитини".

Достоєвський відкидав автономію особистості, оскільки:

· індивід, замкнутий на собі, є носієм аморальності;

· люди об'єднані глибинним духовним зв'язком, загальним братством.

Мораль заснована на відчутті Бога.Цце відчуття виявляється в коханні:

· яка розповсюджується я на весь світ, всі живі істоти;

· моральної;

· діяльної;

· постійною;

Тільки така любов, на думку Ф.М Достевского може врятувати людство від зла.

Питання 35: Росiйська етична думка XIX-XXст. Л.М.Толстой

Дата добавления: 2014-01-07