Поняття доказів, та їх основні ознаки

Ми вже звертали увагу на те, що під час кримінально-процесуального доказування не використовуються засоби не передбачені законом. Засобами доказування й пізнання в кримінальному провадженні є докази та їх джерела.

Закон визначає доказами в кримінальному провадженні фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню (ч.1 ст.84 КПК).

Фактичними даними у кримінальному провадженні є не будь-які факти об’єктивної дійсності, а тільки такі, які суб’єкти доказування виділяють за їх зв'язок зі скоєним правопорушенням, і які здатні підтвердити чи спростувати обставини предмету доказування.

Не визначаючи самі фактичні дані, що можуть стати доказами у кримінальному провадженні, закон визначає процесуальні джерела з яких такі дані можуть бути отримані: показання, речові докази, документи, висновки експерта (ч.2 ст.84 КПК).

Таким чином поняття доказів базується на єдності змісту (свідчення про фактичні дані) та їх процесуальна форма (процесуальне джерело, в якому ці свідчення знаходяться).

Наявність самих фактичних даних ще не дає підстав використовувати їх як докази. Для того щоб такі фактичні дані використати в якості доказів, вони обов’язково повинні мати такі властивості, як належність та допустимість.

Закон визначає належність доказу, як його спроможність прямо чи непрямо за своїм змістом встановити обставини, що підлягають доказуванню, або мають значення у кримінальному провадженні, достовірність чи недостовірність, можливість чи не можливість використання інших доказів (ст.85 КПК).

Така властивість, як належність доказу вказує на його зв'язок з предметом доказування та внутрішню якість доказу, в силу якої фактичні дані встановлюють обставини, що мають значення для правильного прийняття рішення в провадженні. Таким чином зміст належності доказів це його здатність встановлювати обставини, для доказування яких вони використовуються.

Іншою обов’язковою властивістю доказів, яка визначена законом є допустимість доказу. Допустимість доказу в широкому його розумінні є законність його отримання. Кримінально-процесуальний закон у ч.1ст.86 визначає, що доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у встановленому цим Кодексом порядку. Тобто, допустимість доказу – це по суті його процесуальна придатність бути використаним у кримінальному провадженні при прийнятті процесуальних рішень суб’єктами доказування.

Докази, що визнані недопустимими не можуть бути використані у кримінальному провадженні. Закон не дає повного переліку доказів, які можуть бути визнані недопустимими, але визначає у яких випадках вони безперечно визнаються такими.

Недопустимими кримінально-процесуальний закон визнає докази отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод особи, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини (ч.1 ст.87 КПК).

Крім того, закон визначає, що суд зобов’язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод:

1) здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов;

2) отримання доказів внаслідок катування, жорсткого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження;

3) порушення права особи на захист;

4) отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права;

5) порушення права на перехресний допит;

6) отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинувачуваним у цьому кримінальному провадженні.

Перелічені обставини зобов’язують суд визнати такі докази недопустимими під час будь-якого судового розгляду, крім випадків, коли в судовому засіданні вирішується питання про відповідальність за вчинення зазначеного істотного порушення закону.

Другу групу доказів, які можуть бути визнані недопустимими, складають відомості, які стосуються особи підозрюваного чи обвинувачуваного, якщо вони використовуються на підтвердження її винуватості у вчиненні кримінального правопорушення. Але ця група доказів не є безумовно недопустимими. І закон визначає випадки у яких вони можуть бути визнані допустимими:

- якщо сторони погоджуються визнати їх допустимими;

- якщо їх подає сам підозрюваний чи обвинувачуваний;

- якщо підозрюваний чи обвинувачуваний використав подібні докази для дискредитації свідка;

- якщо вони подаються для доказування умислу чи мотиву, або підозрюваний чи обвинувачуваний мав можливість, підготовку, обізнаність потрібні для вчинення ним правопорушення та не міг помилитися щодо обставин, за яких він вчинив правопорушення;

- якщо докази певної звички або звичайної ділової практики підозрюваного чи обвинувачуваного є допустимим для доведення того, що певне кримінальне правопорушення узгоджувалося із цією звичкою підозрюваного, обвинувачуваного.

Вперше кримінально-процесуальний закон визначає й процесуальний порядок визнання доказів недопустимими.

Докази можуть бути визнані недопустимими тільки судом у нарадчий кімнаті. Але, якщо під час судового розгляду буде встановлена явна недопустимість доказу, то суд має право визнати його таким, не допускаючи подальше його дослідження.

Про недопустимість доказів сторони мають право подавати клопотання й наводити заперечення проти визнання доказів недопустимими (ст.89 КПК).

Крім визначених в законі ознак доказів належності та допустимості – вони повинні мати й такі властивості, як достовірність та достатність.

Достовірність доказів – це відповідність фактичних даних, які отримано у встановленому законом порядку, результатам перевірки доказів та їх джерел під час кримінального провадження.

Достатність доказів означає ту необхідну сукупність належних, допустимих та достовірних доказів, які необхідні для встановлення обставин правопорушення відповідно до об’єктивної дійсності і ухвалення обґрунтованого рішення, як під час досудового розслідування, так і під час судового провадження.

Класифікація доказів залежить від ознак за якими вона здійснюється.

Дата добавления: 2014-01-07