Потурач

Обвинувач

Контролер

Як залежний, так і його партнер постійно відчувають потребу у підтриманні самооцінки, що підірвана зануренням у проблему пияцтва, постійним приниженням і почуттям провини. Позиція захисника підсилює відчуття зв’язку з залежним і відповідальності за нього. Ще одним засобом реалізації відповідальності за залежну поведінку особи, що вживає ПАР, є її роль контролера. Вона містить такі зразки поведінки:

- випивки разом з алкоголіком, щоб зменшити кількість спиртного, яку він вживає,

- обмеження участі алкоголіка в будь-яких заходах, пов’язаних з вживанням спиртного,

- перебирання відповідальності за покупку спиртного, щоб контролювати його надходження в родину,

- обшуки в оселі, пошук схованого алкоголіком спиртного, його знищення,

- умовляння алкоголіка кинути пити або зменшити вживання спиртного з використання аргументу „якщо ти дійсно нас любиш”,

- перебирання відповідальності за ведення домашнього господарства, планування бюджету сім’ї.

Залежний проекує на партнерів невдоволеність собою і звинувачує їх у власному пияцтві. Беручи відповідальність за його поведінку, вони не будуть почуватися добре, доки він не припинить пити. Цього, природно, не відбувається. Тому вони все більше підсилюють контроль, а залежний все сильніше їх звинувачує. Так зпівзалежні стосунки прогресують, серйозно порушуючи життя і особи з хімічною залежністю, і його партнерів, які не вживають ПАР.

Подальше напруження механізмів психологічного захисту призводить до формування позиції „обвинувач”. Фактично це прагнення за допомогою когнітивних засобів виправдати у власних очах поразку двох попередніх стратегій поведінки і раціоналізувати негативні емоції, викликані поведінкою залежного (злість, страх, безпорадність, образа, вина, ворожість). Ось деякі типові висловлювання „обвинувача”:

- якщо б ти випивав, як усі, я б до тебе не чіплялася

- якщо б в тебе була хоч крапля волі (жалю, наполегливості, гідності, відповідальності і т.п.), ти б вже давно кинув пити,

- подивись, як ти занепастив сім’ю, ми всі через тебе страждаємо,

- кожного разу, коли ти приходиш додому нетверезим, у мене трапляється серцевий напад

Позиція обвинувача може реалізуватись і через ультиматуми, шантажну поведінку:

- якщо ти не кинеш пити, я з тобою розлучусь

- або я, або твоє пияцтво

Це інтегральна інтерпретація рольової позиції партнера особи, що вживає алкоголь (або ПАР). Вона випливає з того, що все вище перелічене насправді анітрохи не сприяє припиненню пияцтва. Ролі захисника, контролера та обвинувача дозволяють залежному уникати відповідальності за його поведінку, тобто фактично сприяють розвитку алкоголізму.

Яким чином можна перервати порочне коло взаємних підкріплень психологічного захисту учасників співзалежних стосунків? Або, іншими словами, яка рольова позиція партнера алкоголіка може бути конструктивною, такою, що допомагає позбутися залежності? Вернон Джонсон (амер., 1986) називає таку позицію інтервент. Її мета – розпізнати та дослідити власні механізми поведінки та психологічного захисту, які активізуються у стосунках з алкоголіком. Коли вони піддаються систематичному аналізу, то поволі починають слабнути. В результаті людина, близька алкоголіку, усвідомлює, що вона не є причиною вчинків того, хто п’є, і відповідає за них. Внаслідок такого дистанціювання самооцінка партнера перестає залежати від поведінки алкоголіка і він уникає пастки – безсвідомого реагування на хворобу своєї близької людини. Це дозволяє йому виробити усвідомлену, цілеспрямовану, „дорослу” поведінку в цій ситуації. В межах такої поведінки можна виділити два аспекти: 1) реальна допомога особі з хімічною залежністю, 2) допомога співзалежним (собі самому та іншим)

Першочергове завдання психологічної допомоги залежному є ініціювання процесу лікування та реабілітації. Воно полягає в сприяння прийняттю залежною особою рішення про отримання допомоги (психологічної допомоги, лікування та ін.) З того, що було сказано вище, зрозуміло – цьому зашкоджує потужна система психологічного захисту. Як її подолати? Хто може ініціювати такий процес?

Розглянемо варіант втручання „переконання”, розроблений Верноном Джонсоном.

Суть переконання – показати залежному реальну дійсність, з якою він втратив зв’язок, доступним для його сприйняття способом. Реальність в даному разі – це конкретні факти поведінки залежної особи та її негативні наслідки для нього самого та для значущих для нього людей; доступний спосіб – об’єктивний, безпристрасний та обережний, але “надійний”. Особливістю переконання є те, що воно не засуджує, не має на меті покарати залежного. Воно спрямоване перш за все на руйнування психологічного захисту, який заважає реальному і дієвому опору залежності.

Переконання – це підготовлене втручання, яке здійснюється групою людей, які є найбільш близькими для залежної особи. Оскільки вони самі є співзалежними, то їм часто теж потрібна спеціальна підготовка, спрямована на подолання власного опору, невпевненості, пасивності і т.і. Організатором акції переконання може виступати соціальний працівник або психолог.

Переваги групового переконання:

а) воно є більш переконливим для залежного, воно базується на великій кількості фактів, б) члени групи підтримують один одного, і їм легше досягти своєї цілі.

Етапи втручання “переконання”

І. Збирання команди

Крок 1. Складання списку авторитетних людей з числа тих, хто оточує особу з хімічною залежністю. Це мають бути люди, з якими в нього близькі стосунки (сімейні, виробничі та ін.) Зазвичай це подружжя, начальник (керівник, роботодавець), батьки, діти (не молодші за 8 років), близькі друзі і (або) сусіди, колеги, представники церкви. Важливі критерії для відбору членів групи: чи прислухається залежний до їхньої думки, чи траплялося їм бути поруч із залежним під час його сп’яніння і бачити його негативні наслідки.

Крок 2. Формування групи переконання: зустріч зо всіма можливими (потенційними) учасниками, отримання їх згоди на участь в акції переконання. Кожний з них повинен принаймні погодитися з тим, що

- хімічна залежність – це хвороба, а не моральний чи вольовий дефект,

- що в даний випадок потребує негайного втручання, інакше їхній близький піддається смертельній небезпеці

- їхня близька людина через її хворобу не може реально оцінити ситуації

- через хворобу ця людина займає позицію потурання (хворобі) або уникання (відповідальності за власний стан), але має змінити її на активну.

Група не повинна бути надто великою (3–5 людей). Її учасники мають бути достатньо емоційно стабільними (здатними утримувати власні емоції).

ІІ. Збирання інформації

Крок 1. Формування письмового переліку конкретних інцидентів або характерних станів клієнта, пов’язаних зі зловживанням, що викликають серйозне занепокоєння у членів команди. Кожен з них пише їх так, як він потім буде говорити про це залежному, наприклад: “В минулий четвер ти перед будинком намагався сісти п’яним за кермо. Я змушена була відбирати в тебе ключі від машини. Всі сусіди це бачили. Мені було дуже соромно”. Або: “У неділю ти привів до дому якихсь незнайомих п’яних людей. Їх вигляд був явно підозрілим. І діти, і я перелякалися. Зранку про це ти нічого не пам’ятав”.

Якщо є можливість, для підготовки об’єктивної інформації можна використати аудіо- та відеозаписи.

Крок 2. Збирання інформації про те, куди можна направити клієнта на лікування. Ця інформація має бути якомога детальнішою (види допомоги, її тривалість, вартість, особливості стаціонарного режиму, наявність підтримуючої терапії, приблизна ефективність та ін.).

ІІІ. Репетиція втручання “переконання”. Частину репетиції можна присвятити інформуванню членів команди про суть хімічної залежності, про роль сім’ї в її подоланні.

Крок 1. Вибір головуючого – людини, яка керуватиме переконанням. Це може бути начальник залежного, його друг

Тема 14. Психологічна допомога жертвам домашнього насильства

1. Насильство в сім’ї як соціально-психологічна проблема. Законодавча основа попередження та подолання насильства в сім’ї.

2. Організаційні форми психологічної допомоги жертвам насильства

3. Методи психологічної допомоги жертвам насильства

Насильство в сім’ї – проблема багатовимірна. Вона має низку соціальних, економічних та соціальних чинників. До них можна віднести такі:

- економічна ситуація, що відіграє роль стресогенного чинника, що підвищує рівень агресивності

- традиції, ментальні стереотипи („б’є – значить любить”, „дитину потрібно вчити, поки вона лежить поперек ліжка”)

- безкарність: “змова мовчання”, яка утворюється внаслідок відсутності законодавчої основи подолання насильства або відсутності необхідних для цього ресурсів: наприклад, при зверненні до лікаря (терапевта, хірурга) надається лише медична допомога, соціальна допомога не надається, ситуація не розкривається, насильник лишається без кари

- індивідуальні чинники: особистісні характеристики членів родини, сімейні звичаї, породжені особливістю сімейних стосунків, фізіологічні особливості (переваги) та ін..

У загальному виді можна виділити кілька рівнів “захищеності особистості” від насильства: соціальна (в тому числі й законодавча), психофізіологічна, інформаційна.

Усвідомлення багатовимірності природи насильства в сім’ї та необхідності створення комплексної системи його попередження й подолання призвело до прийняття закону України “Про попередження насильства в сім’ї” (15 березня 2002 р). Згідно з цим законом насильство в сім’ї розглядається як державна проблема. Здійснення заходів з попередження насильства в сім’ї покладається на:

1) спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань попередження насильства в сім’ї;

2) службу дільничних інспекторів міліції та кримінальну міліцію у справах неповнолітніх органів внутрішніх справ;

3) органи опіки і піклування;

4) спеціалізовані установи для жертв насильства в сім’ї.

Таким чином, до подолання сімейного насильства залучаються органи влади, міліція, заклади систем соціального захисту, охорони здоров’я та психологічної допомоги.

З такого підходу попередження насильства в родині та допомога жертвам насильства постає як проблема мультидисциплінарна, що вирішується на макро- та мікро рівнях (на рівні суспільства в цілому, на рівні колективу та/або родини, на рівні окремої особи).

Слід підкреслити, що насильство не обмежується фізичними діями. Закон визначає поняття „фізичне”, „сексуальне”, психологічне” та „сексуальне” насильство, а також поняття „віктимність” (поведінка жертви).

Фізичне – умисне нанесення одним членом сім’ї іншому члену сім’ї побоїв, тілесних ушкоджень, що може призвести або призвело до смерті постраждалого, порушення фізичного чи психічного здоров’я, нанесення шкоди його честі і гідності;

Сексуальне – протиправне посягання одного члена сім’ї на статеву недоторканість іншого члена сім’ї, а також дії сексуального характеру по відношенню до неповнолітнього члена сім’ї;

Психологічне – насильство, пов’язане з дією одного члена сім’ї на психіку іншого члена сім’ї, шляхом словесних образ або погроз, переслідування, залякування, якими навмисно спричиняється емоційна невпевненість, нездатність захистити себе та може завдаватися або завдається шкода психічному здоров’ю;

Економічне – умисне позбавлення одним членом сім’ї іншого члена сім’ї житла, їжі, одягу та іншого майна чи коштів, на які постраждалий має передбачене законом право, що може призвести до його смерті, викликати порушення фізичного чи психічного здоров’я

Віктимна поведінка щодо насильства в сім’ї – поведінка потенційної жертви насильства в сім’ї, що провокує насильство в сім’ї.

В межах нашого курсу ми повинні зосередитись на аспекті психологічної допомоги особам, які втягнуті в проблему насильства в сім’ї. Розглянемо види та форми допомоги дорослим, що постраждали від домашнього насильства

Організаційні форми:

- індивідуальне консультування або психотерапія

- групова робота: 1) групи жертв” 2) допомога родині (сімейна психотерапія)

Така допомога може надаватись в фахівцями (психологами, психотерапевтами, соціальними працівниками), які працюють в неспеціалізованих закладах (наприклад, в соціальних службах для молоді, в школах в якості психологів, в системі загального психологічного консультування або в якості психотерапевтів). Однак, Законом передбачено і створення спеціалізованих служб, де надається психологічна жертвам домашнього насильства. Це:

- кризові центри для жертв насильства в сім’ї та членів сім’ї, стосовно яких існує реальна загроза вчинення насильства в сім’ї;

- центри медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім’ї.

Виходячи з Закону, можна сподіватися, що в цих установах будуть створені умови для роботи мультидисциплінарних команд, які здійснюватимуть соціальну реабілітацію, психологічну та медичну допомогу, в також інформаційну підтримку та правовий захист осіб, які потерпають від домашнього насильства.

Відповідно до стану жертви насильства, якій надається допомога, можна виділити принаймні два принципово різних види допомоги:

І. Екстрена (невідкладна) допомога у випадках «гострої травми насильства» та посттравматичного стресу

ІІ. Допомога жертвам насильства у виді тривалого психологічного супроводу.

Обидва види допомоги можуть бути як індивідуальними, так і груповими.

Екстрена допомога організаційно може надаватися через так звану «гарячу лінію» –телефонну службу (телефон довіри), індивідуальне консультування, т. зв. дебрифінг в умовах групової роботи, а також через роботу з клієнтом в умовах тимчасового притулку. До завдань екстреного психологічного супроводу належить:

- нормалізація психологічного стану жертви

- оцінка потреб жертви у психологічній та фізичній безпеці та їх задоволення.

Власне, якщо жертва надто деморалізована, перша допомога повинна надаватися їй за принципами інтенсивної опіки і, відповідно, мати на меті вилучення зі стресогенного і фізично небезпечного середовища (через госпіталізацію в медичний заклад або в притулок для жертв насильства). На цьому етапі основна проблема психологічної допомоги – зниження інтенсивності негативних переживань через емпатійну індивідуальну підтримку, а інколи й завдяки медикаментозній терапії. Однак, переважна більшість психотерапевтів обстоює позицію, згідно з якою медикаментозна терапія заважає природному переживанню негативного досвіду і консолідації внутрішніх ресурсів, що зумовлюють особистісне зростання.

Суть короткотривалого втручання (так званої посттравматичної інтервенції) може бути зведено до наступного:

1. Дослідження проблеми:

А) Емоційне опрацювання. Ядро цього етапу – створення умов для дистанціювання від надмірно сильних емоцій, надання можливості клієнту «подивитися на власну проблему ззовні». Це збирання інформації про проблеми з наданням переваги в першу чергу почуттям, а вже вдруге – оцінкам. Клієнт прагне позбутися болю, і це можливе завдяки «фрагментації» проблеми, розділення напруги на окремі складові. Отже, важливо дати час клієнтові виразити почуття, не переходячи надто швидко до етапу «розв’язання» ситуації

В) Когнітивне опрацювання. Розгляд проблеми з різних точок зору, з врахуванням минулого, сучасного і майбутнього, життєвих перспектив і цілей. Фактично, це намагання «визначити» запит на психологічну допомогу або, іншими словами, допомога клієнтові у постанові цілі, якої він прагне.

2. Альтернативи і рішення.

Це короткострокове втручання, отже необхідно зосередитися на тому, що можна зробити за обставин, що склалися.

Первинну співбесіду з жертвою домашнього насильства можна структурувати таким чином. Консультант:

- презентує себе, коротко повідомляє про допомогу, яку він може надати

- підкреслює тяжкість того, що відбулося с клієнтом

- наснажує клієнта розповісти про те, що сталося

- допомагає виразити почуття, пов’язані з насильством

- пояснює, що багато людей, які зазнали насильства, переживали подібні почуття і діяли подібним чином

- надає інформацію про суть насильства

- пояснює, що відповідальність за насильство цілком несе кривдник

- резюмує розповідь клієнта

- допомагає виділити, що саме турбує клієнта найбільше і на чому можна зосередитися в першу чергу – наснажує на формулювання основної актуальної проблеми

- складає спільно з клієнтом план дії щодо розв’язання проблем, пов’язаних з насильством; обговорює можливі рішення

- підкріплює в клієнта почуття контролю, можливості власного вибору конкретних кроків

- готує клієнта до можливих віддалених реакцій на травму

- повідомляє про можливість тривалого психологічного супроводу. Пропонує таку можливість

- уточнює, хто з найближчого оточення може надати допомогу та підтримку.

Дебрифінг – це особливий від психологічної допомоги, що здійснюється через групове обговорення травмуючої події в житті клієнта. Мета Д. – мінімізувати страждання клієнта і підсилити його психологічні ресурси подолання. Специфіка дебрифінга полягає в його завданнях:

- зменшення відчуття «незвичайності», неадекватності власних переживань, отже, подолання бар’єра, що відділяє жертву від потенційних помічників

- підсилення відчуття групової підтримки, і, відповідно, підсилення надії на подолання

- підготовка до переживання реакцій, що можуть виникнути у мабутньому

- інтеграція переживань і подій

- визначення засобів подальшої самодопомоги

Тривалий психологічний супровід також може здійснюватися як у вигляді індивідуальної, так і групової роботи. В процесі індивідуального тривалого консультування слід прагнути:

· набуття клієнтом навичок презентації і усвідомлення власних почуттів

· аналізу ознак віктимної поведінки клієнта (особливостей поводження, яке підштовхує партнера до насильства; специфічних почуттів та когнітивних конструкцій – умовиводів, тверджень – пов’язаних з віктимністю)

· усвідомлення клієнтом причин віктимної поведінки: виходячи з психодинамічної позиції, віктимну поведінку можна розглядати як відтворення напрацьованих в дитинстві стереотипів емоційного реагування, використання механізмів психологічного захисту та поведінки в цілому, тобто як прояв співзалежності

· розвитку клієнта в напрямі подолання механізмів психологічного захисту, набуття ресурсів подолання позиції жертви і припинення стосунків залежності

Різновидом групового психологічного впливу є сімейна психотерапія. Її переваги полягають в тому, що за такого підходу корекційному впливу піддається вся патологічна (дисфункціональна) система, отже, результат може бути більш стабільним. Нерідко в сім’ях, де члени піддаються насильству, існує жорстка система функціональних ролей з авторитарним лідером, який нав’язує свою волю решті членів за допомогою насильства – у вигляді побиття, приниження, обмеження або у вигляді нехтування (емоційної депривації). Важливим елементом функціонування такої системи є міфи (соціальні і сімейні) – певні переконання, що породжують усталені неписані закони, яких повинні дотримуватися всі члени сім’ї. Наприклад, «батьки завжди праві», «слово чоловіка в родині – закон» і т.і. Виходячи з цього, до основних елементів сімейної психотерапевтичної роботи належать такі:

Терапевт тимчасове об’єднується з сім’єю, приєднуючись до її рольової структури. Він тимчасово бере на себе роль лідера в родині, що звернулася по допомогу. Однак, водночас він демонструє і новий ефективний спосіб комунікації, що передбачає:

- безоціночнцу позицію, толерантність, повагу до особистості, вміння «відділити» людину від її вчинків

- наснаження членів родини на самостійність, прийняття відповідальності

- допомогу в переформулюванні запиту на допомогу через усвідомлення кризи стосунків, всієї системи сімейних відносин

- допомогу в реконструюванні сімейних відносин, зміні рольової структури, досягненні більш гнучких стосунків і відносної незалежності кожного члена (отже, в подоланні співзалежності)

Завершення терапії передбачає відокремлення (відділення) терапевта від сім’ї.

В якості прикладу іншого методу групової терапії можна навести використання арт-терапії в роботі з жертвами насильства. Суть методу полягає в тому, щоб за допомогою засобів мистецтва досягається відреагування негативних емоцій. Такий спосіб є для певних категорій клієнтів більш безпечним і продуктивним, адже вони надто глибокого травмовані для того, щоб швидко подолати механізми психологічного захисту і(або) обговорювати власні проблеми. В якості завдань арт-терапії використовуються сюжетні колажі, малюнки, міні-скульптури або самовираження за допомогою інших технік. Такий метод може бути як самостійним, так і додатковим.

В роботі з жертвами насилля в сім’ї терапевти нерідко стикаються з тим, що їх клієнти були жертвами насилля вже в дитинстві. Отже, тут існує певне «замкнене коло» або «наслідування» способів поведінки – взаємовідносин, що мале місце в батьківській родині. В таких випадках терапевти стикаються з віддаленими наслідками насильства над дітьми. Якщо в дитинстві мале місце сексуальне насильство, то до його наслідків в дорослому віці, зокрема, належать:

- порушення Я-концепції, почуття провини

- труднощі міжособистісних стосунків

- сексуальні дисфункції.

Інколи наслідки сягають рівня психічних розладів, що визначаються як депресивні розлади, розлади зрілої особистості або пост травматичний стресовий розлад (ПТСР).

Більшість дослідників вважає, що головним наслідком дитячої сексуальної травми є «втрата базової довіри до себе і світу», тому досягнення терапевтичного союзу з такими клієнтами і надання їм психологічної допомоги значно утруднене.

Для жінок виділяють певні групи, для яких імовірність сексуального насилля, перенесеного в дитинстві, є вищою порівняно з рештою:

Жінки, що стали жертвами кількох зґвалтувань

Жертви домашнього насилля

Жінки, що в дитячому віці втікали з дому

Особи з хімічною залежністю

Жінки, що були в ранньому віці всиновлені або взяті на виховання

Як бачимо, є певна кореляція між фактами домашнього насилля, піддатливістю сексуальному насиллю (зґвалтуванням) і хімічною залежністю. Як було вказано раніше, це «феномени одного кола», пов’язані з патернами залежної поведінки, або з явищем співзалежності, що має джерелом специфічні стосунки в дисфункціональних сім’ях. Маніпулятивна поведінка, залежність самооцінки від ставлення значущих інших, почуття «покинутості» в разі необхідності самостійного існування, невгамований «емоційний голод», схильність до віктимної поведінки – все це зумовлює ціле коло проблем, до яких належить хімічна залежність, піддатливість фізичному або сексуальному насильству, розлади харчової поведінки (булемія або нервова анорексія), гемблінг, трудоголізм.

Окрему проблему психологічної допомоги становлять ситуації, в яких жертвами насилля є діти. Особливості цієї проблеми полягають в тому, що:

1) стосовно дітей виділяють принципово відмінний вид насилля, що визначається як «нехтування основних інтересів і потреб дитини»

2) нерідко ідентифікувати (діагностувати) насилля щодо дітей складніше, ніж до дорослих: «реальна» залежність від дорослих, сімейні та соціальні традицій, ускладнення збирання інформації якщо насилля відбулося в довербальний період, приховування фактів насилля через побоювання кари з боку кривдників, через амбівалентне до них ставлення і т.п.

3) діти перебувають у стані психофізіологічного розвитку, отже наслідки будь-якого виду насилля для них можуть бути більш небезпечними, ніж для дорослих: насилля викривлює розвиток особистості і може призвести до специфічних вад психічного та фізичного здоров’я.

Особливо складною видається діагностика сексуального насильства над дітьми, а також надання допомоги дітям, що зазнали сексуального насильства.

Рекомендовані електронні джерела.

Щербина-Прилука В.М. Насильство над дитиною як соціально-психологічна проблема. Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/pzpp/2009_11_7/550-556.pdf

Семигіна Т.В., Гусак Н.Є. Інституціалізація реабілітаційних послуг для осіб, які зазнали насильства в сім’ї. Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Usoc/2008_4/Pages%20from%20127-139.pdf

Захарова Ж.А. Предотвращение насилия в семье: Методическое пособие. Режим доступу: http://www.twirpx.com/file/166678/

Тема 15. Принципи психологічної допомоги дітям, позбавленим батьківського піклування

1. Загальна характеристики проблем вихованців інтернатних закладів. Поняття та види депривації.

2. Материнська депривація та її наслідки.

3. Завдання реабілітації дітей, позбавлених батьківського піклування.

В нашій країні проблема надання психологічної допомоги дітям, позбавленим батьківського піклування, широко обговорюється порівняно нещодавно і здебільшого у зв’язку з прийняттям державної програми реформування інтернатних закладів. Протягом тривалого часу в Радянському союзі і потім в незалежній Україні діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, утримувались і виховувались переважно в державних дитячих будинках, в кожному з яких водночас перебували десятки, а то й сотні вихованців. Тривалий час основною проблемою утримання дітей в будинках інтернатного типу в нашій країні вважались матеріальні та побутові труднощі; наприкінці 80-х – на початку в 90-х засоби ЗМІ та фахівці заговорили про насильство щодо дітей з боку вихователів або старших вихованців, і лише в останні роки увагу дослідників дедалі більше привертає феномен депривації. Саме депривація нині вважається однією з найголовніших причин численних соціально-психологічних проблем утриманців та випускників будинків інтернатного типу. Про те, що такі проблеми дійсно мають місце, свідчать, зокрема, такі дані:

за даними прокуратури Російської федерації, 40% випускників інтернатних закладів для дітей-сиріт набувають залежності від психоактивних речовин, 40% скоюють злочини, 10% завершують життя самогубством і лише решта 10% живуть, не контактуючи з органами охорони порядку, психіатричними або наркологічними службами.

В Україні нині нараховується близько 97.000 дітей, позбавлених батьківського піклування, з яких 65.000 перебуває в державних установах, включаючи інтернати, притулки та приймальники-розподільники. І хоча останніми роками вже на державному рівні активно пропагується ідея національного всиновлення, а також влаштування дітей в дитячі будинки сімейного типу, виведення вихованців з установ інтернатного типу здійснюється дуже повільно. Щорічне всиновлення становить мізерну цифру у порівнянні із загальною кількістю дітей, позбавлених батьківської опіки. Так, наприклад, протягом 2000 року було всиновлено 309 вихованців інтернатних закладів (150 – громадянами України і 159 – іноземцями). В тому ж році було скасовано 46 всиновлень у сім’ях громадян України (в іноземців – 0). Нині в Україні офіційно зареєстровано близько 24.000 дітей віком від 2 міс. до 18 років, які очікують на усиновлення.

В останні роки збільшилась увага до вивчення дійсного стану проблеми інтернатних закладів, в тому числі причин інституціалізації дітей, потреб дітей, що перебувають в інституціях, а також майбутнього вихованців, тобто випускників. Так, в одному з досліджень, проведеному 2001 р. ЮНІСЕФ в Україні, наведені загальні соціально-психологічні характеристики випускників інтерантних закладів, що, за висновком авторів, головним чином зводяться до порушення міжособистісних стосунків:

- з однолітками (суперечливе співіснування комплексу «Ми» і тенденцій до самоствердження та суперництва);

- з дорослими (рентні настанови, сприйняття дорослого як обслуги);

- з особами іншої статі (ранній сексуальний досвід, високий відсоток одностатевих сексуальних стосунків; схильність до сексуального насильства)

Водночас дослідники виявили споживацькі настанови цих підлітків, відсутність уявлення про майбутнє, проекцію життєвого досвіду на власних дітей. Щодо останнього можна додати суб’єктивну думку дослідників проблем вихованців інтернатів: «Сирітство породжує сирітство», яка підкреслює той факт, що дівчата, виховані в інтернатах, часто відмовляються від власних дітей.

Підбиваючи підсумок цьому вступу у проблему, маю зауважать таке:

1) останніми роками в Україні подолано «змову мовчання» щодо ситуації в дитячих інтерантних закладах, проблеми вихованців будинків починають активно вивчатися

2) наявність соціально-психологічних проблем вихованців, в тому числі порушення соціальної адаптації, протиправної поведінки, вживання ПАР, порушень інтелектуального та особистісного розвитку є очевидною за самого поверхового ознайомлення з їх життям;

3) поступово в українських дослідженнях дедалі частіше використовується поняття «депривація». Феномен депривації в багатьох зарубіжних розвідках розглядається як чи не найголовніший чинник таких порушень.

Термін «депривація» в широкому сенсі означає брак або позбавлення чогось. Наприклад, «депривація сну» – це позбавлення сну (природна – через якісь надзвичайні обставини, або штучна – скажімо, в умовах експерименту або з лікувальною ціллю). В психологічній літературі цей термін застосовується завдяки роботам англійського психолога Дж. Боулбі. 1952 року він опублікував статтю «Материнська турбота і психічне здоров’я», в якій виклав результати дослідження дітей, евакуйованих під час ІІ світової війни. Він, зокрема, знайшов, що діти, які в ранньому віці втратили зв’язок з матерями, в подальшому відставали в фізичному, емоційному та інтелектуальному розвитку.

Нині цей термін використовується в психології в подвійному значенні, для визначення: 1) реального обмеження умов життя та функціонування, 2) психічного стану, що виникає внаслідок таких обмежень.

В залежності від того, чого саме позбавлена людина, виділяють різні види депривації. Для психології найбільшою мірою цікаві рухова, сенсорна, інформаційна, соціальна, сексуальна, емоційна і материнська.

Коротко охарактеризуємо окремі види депривації, як вони представлені в житті вихованців інтернат них закладів.

Рухова характерна для наймолодших дітей, що перебувають в будинках малюка МОЗ України. Її наслідками може бути емоційна монотонність, яка перемежається вибухами люти й агресивності, або явище розгойдування – яктації. Вважається, що завдяки яктації – стереотипним рухам розгойдування усього тіла – дітям вдається компенсувати брак сенсорних стимулів. Дехто з дослідників відносить розгойдування до так званих «звичок заспокоєння» (поряд зі смоктанням пальця, постукуванням ногою тощо). Схильність до яктації часто корелює з затримкою інтелектуального розвитку, навіть за умов, якщо діти не мають анатомічних вад або інших очевидних чинників затримки.

Сенсорна депривація шкідлива для людини в будь-якому віці, а для дитини вона є особливо згубною (штучна експериментальна Д, Д як елемент професійної підготовки космонавтів, Д. в роботі полярників і т.п.; сенсорна Д. внаслідок втрати слуху, зору у дітей). Її наслідками є затримка інтелектуального та емоційного розвитку. В сучасній літературі не існує остаточної думки стосовно того, в якому віці вплив сенсорної депривації є для дитини найбільш небезпечним. Виділяють принаймні два періоди: перші місяці життя і період з 2,5 до 6 років.

Соціальна Д. також небезпечна для людей різного віку (пенсіонери, жінки з малими дітьми, ув’язнені та ін.) Вважається, що чим молодше дитина, тим для неї наслідки соціальної Д. гірші. Приклади: діти-мауглі, діти, яких тримають запертими – всі ці діти не можуть розмовляти або розмовляють погано, погано ходять, відчувають страх, невпинно плачуть. Навіть за умов тривалої реабілітації вони не набувають звичайних соціальних навичок. В умовах інтернатного закладу до наслідків соціальной депривації відносять розвиток «почуття Ми», або «групового почуття», внаслідок якого діти спілкуються і виявляють теплі почуття лише один до одного в групі, лишаючись байдужими або вкрай недовірливими до «зовнішнього» світу. Для таких дітей в подальшому характерна низька фрустраційна толерантність, підозрілість, заздрісність, нещирість, невдячність.

Можна намагатися пояснити вади розвитку дітей в умовах інтернат них закладів, зважаючи лише на ці види депривації. Однак, багатьма дослідженнями доведено той факт, що найвпливовішим чинником затримки психічного розвитку і подальших проблем адаптації вихованців є саме материнська депривація, тобто позбавлення дітей любові та турботи саме з боку матері.

Перш ніж розглядати прояви материнської депривації у дітей, що виховуються в інтернат них установах, коротко охарактеризуємо окремі психологічні аспекти материнства (або ширше – батьківства). В сучасній психології дитячо-батьківські відносини прийнято розглядати через категорію прив’язаності, або прихильності. Цей термін використовується у широкому та вузькому значеннях.

В широкому значенні прив’язаність – це щільний емоційний зв’язок між двома людьми, що характеризується взаємною увагою, чуйністю й бажанням підтримувати близькі стосунки.

У вузькому розумінні прив’язаність – це перший зв’язок немовляти з дорослою людиною, що характеризується сильною взаємозалежністю, інтенсивними взаємними почуттями й життєво важливими емоційними стосунками. В останньому розумінні цей термін запроваджено в роботах Дж. Боулбі та його колеги М. Ейнсворт.

Відповідно до точки зору цих авторів, для розвитку дитини першого року життя її стосунки з матір’ю мають головне значення, від них також сильно залежить її подальший психічний розвиток. За Боулбі прив’язаність немовляти проявляється в трьох аспектах її поведінки:

- мати, або інший об’єкт прив’язаності може краще за інших заспокоїти дитину;

- дитина надає перевагу грі з об’єктом прив’язаності, а якщо вона замучена чи пригнічена – саме в нього частіше шукає розради

- в присутності об’єкт прив’язаності діти почуваються впевненіше, спокійніше, не так лякаються.

Низка досліджень обґрунтовує той факт, що для формування прив’язаності важлива саме материнська роль. Її формування пов’язане зі здатністю матері точно відповідати на сигнали дитини на рівні неусвідомлюваної поведінки, що становить основу звичайного догляду за дитиною – купання, переодягання, годування та ін.

Нині в психології виділяють 5 типів прив’язаності

	Тип прив’язаності	Прояви (особливості поведінки дитини)
І.	Надійна, або міцна 65-70%	Дитина позитивно реагує на появу незнайомої людини; засмучується, якщо мати йде, а потім радії її поверненню. Мати може легко її заспокоїти
ІІ.	Ненадійна
	Уникаючий тип	Коли мати йде з кімнати, дитина, як правило, не протестує і спокійно продовжує грати
	Амбівалентний тип	Діти тяжко переживають, коли батьки йдуть, а коли вони повертаються, поводяться двоїсто – то туляться до них, то відштовхують
	Дезорганізований тип	В поведінці дитини спостерігаються елементи обох описаних вище типів, а також страх та розгубленість
	Контролююча поведінка	Інверсія ролей, коли дитина виконує функції дорослого: деспотично вимагає чогось від батьків або, навпаки, перебільшено переймається благополуччям дорослого.

У спостереженням Ейнсворт було доведено, що в чуйних матерів, уважних до потреб дитини, діти характеризуються надійною, міцною прихильністю. Ненадійна прихильність формується, якщо:

- матері дбають про дітей «за натхненням», демонструють непослідовність у поведінці, почуттях (то проявляють бурхливу любов, а то поводяться холодно, байдуже, нехтують дітьми)

- матері надмірно нав’язливі щодо дітей (постійно їх «смикають», залучають до ігор, взаємодії, не проявляючи чутливості до потреб дитини)

- матері постійно нехтують дітьми

- батьки часто фізично карають дітей (імовірно, це одна з головних причин контролюючою поведінки).

Можна стверджувати, що надійна прихильність – це прояв того надбання першого року життя, яке Е. Еріксон визначив як базисна довіра до світу. Або, інакше кажучи, наслідком ненадійної прихильності є брак базисної довіру до світу. Для формування базисної довіри необхідні принаймні дві умови: теплота материнської турботи та її постійність.

Прихильність – це достатньо стабільна характеристика людської поведінки. Тип прихильності зберігається в більшості випадків на все життя.

Брак базисної довіри породжує страх, агресивність, недовіру до інших людей та себе самого, небажання пізнавати нове, навчатися. Так, за даними різних досліджень,

- діти з надійною прихильністю в подальшому краще контактують з іншими дітьми, мають більше друзів, рідше вступають у конфлікти

- вони мають менше поведінкових проблем

- вони краще пристосовуються до життєвих труднощів, можуть проявити стійкість в екстремальних ситуаціях (мають вищій рівень фрустраційної толерантності)

Нині накопичено багато даних, що відображають характеристики дітей, які зазнали материнської депривації. В зарубіжних публікаціях описані діти, які лишилися без материнської турботи через евакуацію, перебування в концентраційних таборах, лікарнях, інтернат них закладах та інших дитячих установах. Однак, однією з найбільш вражаючих за наслідками історій материнської депривації є документована історія, що відбулася в гітлерівській Германії. З метою «виведення чистою арійської раси» було відібрано абсолютно здорових, без спадкових захворювань, потенційних батьків, створено 20 пар, в яких жінки без ускладнень виносили вагітність і народили здорових дітей. Після пологів дітей одразу ж забирали в матерів і поміщали в спеціальний дитячий будинок, де їх вирощували в добрих – з точки зору забезпечення життєвих, тобто фізичних потреб, умовах. Цей експеримент закінчився нищівною поразкою: серед 20 дітей лише одна дитина відповідала віковим нормам розвитку. Решта сильно відставали в мовному розвиткові, частина набула гігієнічних навичок лише в 6 років. За оцінками експертів, головна причина такого уповільнення розвитку в тому, що діти були позбавлені найважливішого – справжньої любові матері. «Немовлята лежали в колисках, як телята в інкубаторі. Жоден не звертався до них з ласкавим словом» (Лангмейєр, Матейчик, 1984).

Узагальнюючи дані багатьох досліджень материнської депривації, А. Прихожан зауважує, що найбільше через депривацію страждають емоційна й вольова сфера дітей – центральні для розвитку особистості. Низький рівень інтелекту розглядається як вторинне утворення, в основі якого полягає брак мотивації до навчання, нездатність спрямувати зусилля на виконання завдань.

Досить важливим для подальшого розвитку дитини є фактор часу – вік, коли дитина лишилася без материнської опіки. Виявлено, що діти, які відразу після народження опинилися в дитячому будинку, в подальшому значно відрізняються від тих, які потрапили до інтернатних закладів пізніше. За Боулбі, вихованці будинків малюка (діти, що зазнали материнської депривації від народження) мають так званий «без емоційний» характер. Їм притаманні:

- відставання інтелектуального розвитку

- невміння формувати значущі контакти з іншими людьми

- невиразність емоційних реакцій

- агресивність

- невпевненість в собі

Діти, що зазнали материнської депривації пізніше, розвиваються за «невротичним типом», маючи різноманітні ознаки порушень поведінки, психосоматичних розладів, затримки інтелектуального розвитку, однак, серед «патологічних особистісних утворень» перевага надіється механізмам психологічного захисту.

Дані нашого власного дослідження, проведеного у двох інтернатних закладах (ДБЗТ для дітей віком 7 – 16 років і ДБ для дітей віком 3 – 7 років) минулого року, в цілому підтверджують дані інших дослідників. Ми намагалися оцінити стан психологічного розвитку вихованці і оцінити їх потреби у психологічній допомозі. Було обстежено близько 40 дітей шкільного віку і близько 70 дітей дошкільного віку. Ми виявили, що більшість досліджених дітей що мають недостатній рівень інтелектуального, соціального та емоційного розвитку. Більшість старших дітей мали низькі показники шкільної успішності. Важливою особливістю досліджуваної групи була дисгармонійність розвитку передумов інтелекту: наприклад, здатність до концентрації уваги, механічна пам’ять розвинені добре, а здатність до узагальнення, показники абстрактного мислення погані. В цілому найбільше бракувало саме тих характеристик інтелекту, що забезпечують пристосування до нових умов, соціальну адаптацію. В емоційній сфері у старших дітей було виявлено підвищений рівень ситуаційної тривожності, незрілість емоційних реакцій. Проективні методики дали змогу виснувати, що в дітей фрустрована потреба в теплих міжособистісних відносинах, вони почуваюся самотніми, є емоційно залежними, занепокоєними, дратівливими. В певної частини виявлено схильність до відірваних від реальності фантазій, підвищений рівень домагань.

Ми дійшли висновку, що навіть найстарші з обстежених дітей емоційно не готові до самостійного рішення життєвих проблем, можуть мати проблеми як щодо соціалізації, так і до предметної діяльності, їх здатність до адаптації значно знижена. Притаманний багатьом дітям негативізм стане на заваді кооперації з іншими, прийняттю підтримки та допомоги. З іншого боку, емоційна незрілість, залежність робить їх піддатливими впливу авторитетних, старших або фізично сильніших осіб. Таким чином, зважаючи на виявлені нами особистісні характеристики, ми вочевидь впевнилися в тому, яким чином інтернатний заклад «вирощує» осіб, що вживатимуть психоактивні речовини, скоять злочини, будуть причетними до секс-бізнесу,

Слід зазначити, що в дитячому будинку змішаного типу ми не відчули актуальності проблеми насильства або ранніх сексуальних стосунків. Підлітки чоловічої статі, за рідким виключенням, значно відставали у фізичному розвиткові, в них також були виявлені ознаки неповного формування статевої ідентичності (недостатнє засвоєння чоловічої ролі).

Чи можна подолати або пом’ягшити, скоригувати наслідки материнської депривації?

За даними Кларка (1976), О’Коннар (2000) реабілітація дітей, що зазнали материнської депривації, є цілком можливою. За їх дослідженнями, предикторами покращення здатності формувати надійні емоційні зв’язки у випадку всиновлення депривованих дітей було таке:

- високий рівень освіти батьків

- наявність в них значних матеріальних, особистісних та соціальних ресурсів

- тривалість депривації не більше як 2 роки

- відсутність в анамнезі дітей насильства

Для реабілітації депривованих дітей використовується «терапія прихильності», що спрямована на формування емоційних зв’язків між дитиною та її найближчим оточенням. Її важливим елементом є емоційно насичені тілесні контакти (навіть підлітків притискують до себе, обіймають, гойдають спеціально навчені вихователі). Чим раніше починається така інтервенція, тим краще. Згодом імовірність встановлення прихильності стає дедалі меншою.

Але що ми можемо застосувати в наших умовах?

Вимогою часу є розвиток системи психологічної реабілітації вихованців дитячих будинків. Форми:

Допомога в умовах інтернатних закладів

Супровід (в тому числі психологічна допомога) сімей і колишніх вихованців

Є абсолютно очевидним, що адекватний розвиток дітей може бути забезпечений тільки за реорганізації системи їх життя з максимальним наближенням до умов сімейного виховання. Проте просте переміщення дитини в сім’ю не забезпечить розв’язання її проблем. Зміна обстановки завжди викликає стрес, є травмою. У більшості дітей з сім’єю пов’язані болісні переживання, вони мають досвід дисгармонійних відносин, що негативно позначиться на адаптації до нового сімейного оточення. Тому майже всі діти потребують спеціальної підготовки до всиновлення. Тренінги „сімейних відносин” мають бути спрямовані на розвиток емпатійних здібностей, вміння безпечно проявляти емоції, ідентифікувати та вербалізувати власні бажання. Такі тренінги мають бути щільно пов’язані з розвитком просоціальних настанов, набуттям соціальних навичок. Діти з вираженими порушеннями емоційного стану, що не „відреагували” ранній травматичний досвід, потребують індивідуальної допомоги психолога або психотерапевта.

Ми вважаємо, що, навіть за умов вилучення дітей з сімей слід докладати зусиль до збереження зв’язків з членами біологічної родини, в першу чергу, з батьками. Про це свідчать і дані зарубіжних досліджень. Так, в 30-ті роки минулого століття Дюрфе і Вольф порівняли характеристики дітей, що виховувались в дитячих установах. Частина дітей виховувалась власними матерями, решта – персоналом. В результаті діти, виховувані власними матерями, мали кращі показники розвитку, і це при тому, що їх матері були абсолютно неблагополучні (одинокі, з низьким рівнем освіти, не зацікавлені у власних дітях). Отже, ми рекомендували розшук біологічних батьків, залучення інших членів родини, сприяння встановленню «особливих» стосунків з братами та сестрами (якщо ті перебувають в одному закладі) як заходи, що допоможуть сформувати «сімейні» почуття.

Для надолуження інтелектуального розвитку, набуття просоціальних навичок необхідно збагачення зовнішнього середовищі, залучення дітей до предметної діяльності, що має відношення до забезпечення їх життєдіяльності. Однак, цього замало. До цього необхідно додати переорієнтацію діяльності персоналу будинків з „суто виховної” на „емоційно-розвивальну”, що пов’язана з емоційною зацікавленістю в окремих дітях. Є, наприклад, російській досвід «закріплення» персоналу за дітьми.

І, нарешті, індивідуальна та групова психокорекція (тренінги особистісного росту, розвитку комунікативних вмінь тощо). Дуже корисним була б організація груп підтримки для випускників закладу, і, з іншого боку, залучення найбільш успішних випускників до роботи в групах вихованців.

Рекомендовані електронні джерела:

Гречаный С.В. Депривационные расстройства в младенческом возрасте. Режим доступа: http://mdspb.narod.ru/03infant_health7.htm

Особенность психологической службы в учреждениях интернатного типа. Режим доступа: http://reihorn.narod.ru/internat.html

Голышников В.И. Социальная адаптация выпускников интернатных учреждений. Режим доступа: http://menobr.ru/material/default.aspx?control=15&id=4636&catalogid=27

ã Карагодіна О.Г.

Дата добавления: 2014-01-07