Кіно і телебачення у колі мистецтв

Розділ І

Отже, “кінотелемистецтво” …

Ні, правильніше так: “кіно – телемистецтво”.

А ще точніше – кіномистецтво

і телемистецтво …

Що ми з вами про них знаємо?

Здається, геть усе: адже все наше життя – з раннього дитинства – проходить “у світлі” їх чарівних променів…

І все ж таки?..

Ну, насамперед, скажете ви, обидва вони – мистецтва…

А це, у свою чергу, означає, що й кіно, й телебачення мають здатність до художнього відображення життя,

або, як учили нас ще в школі, – до відображення дійсності в художніх образах.

(Це справді “шкільне” визначення аж ніяк не можна вважати повним і науково коректним, але нам – для початку розмови – його цілком досить; тим більше, що й останній тлумачний словник подає саме це тлумачення, доповнивши його /на початку/ лише одним, щоправда, дуже важливим словом “творче”: “Творче відображення дійсності в художніх образах” [1]. Отож “озброїмося” поки що цим визначенням, пам’ятаючи водночас мудре застереження літературознавця Анатолія Ткаченка: “Мистецтво завжди багатогранніше, об’ємніше, “кулястіше”… від його витлумачень чи то з матеріалістичного, чи з ідеалістичного полюсів…”[2].

Не забуваймо також, що під “дійсністю” слід мати на увазі – словами М.Г.Чернишевського – “все, що є цікавого для людини в житті”,

тобто не лише “зовнішній” матеріальний і духовний світ, а й внутрішній світ самого митця

І – не забудьмо вимогу великого філософа й теоретика мистецтва Геґеля:

“Мистецтво має своїм завданням розкривати істину в чуттєвій формі, в художньому оформленні”[3]).

А які бувають мистецтва?

Над цим “питанням питань” людство замислилося вже дуже-дуже давно. Одна з найдавніших спроб відповісти на нього належить ще стародавнім грекам. Поет Гесіод виклав її у “Теогонії” (VIII–VII ст. до н. е.).

За Гесіодом, на Парнасі “жили” музи, їх було дев`ять. У найславетнішій давньогрецькій “Історії” великого Геродота кожна з дев’яти книг якраз і присвячена одній з муз[4].+ Але, оскільки греки мислили синкретично, тобто нерозчленовано (від грецького synkretismos – поєднання; про значення цього терміну й охоплюване ним поняття детальніше поговоримо далі), у них не було чіткого поділу на філософію, науку й мистецтво. Тому деякі “жительки Парнасу” відали науками: Кліо була музою історії (в деяких варіантах міфу її вважають найстаршою, музою “№ 1”, що здається цілком вірогідним: адже не забуваймо, що матір’ю всіх муз, з якої виросли вони всі, вважається Мнемозіна – богиня пам`яті!); а наймолодшою з сестер була муза астрономії – Уранія. (Погодьмося, що й у цьому була певна логіка: до “мистецтв” греки відносили лише ті науки, предмет яких був якнайменш пов’язаний з невідкладними земними потребами – найвіддаленіший у часі чи в просторі).

Решта ж муз “опікувалася” мистецтвами. Ми з вами не будемо розбиратися в складних “специфікаціях” цієї “чудової сімки”, бо крім Мельпомени – музи трагедії, Талії – музи комедії, Терпсихори – музи танцю, решта четверо: Калліопа (саме її називає найстаршою інший варіант міфу), Евтерпа, Полігімнія та Ерато – “завідували” різними жанрами поезії та музики (ще одне переконливе свідчення синкретизму греків, у яких поезія не читалася і навіть не декламувалась, а неодмінно виспівувалась під музику; невипадково вже відтоді символом поезії стала назва чи зображення музичного інструменту – ліри, а відповідний рід словесного мистецтва й досі зветься лірикою!).

Звернімо, однак, увагу,.що серед семи “грецьких” мистецтв і близько не було тих, що їх ми нині звемо “образотворчими” чи “пластичними” – живопису, скульптури, архітектури. Ані Венеру Мілоську, ані Аполлона Бельведерського, ні чорнофігурні розписи на амфорах і кратерах, ані будівлю Парфенона греки за твори мистецтва не вважали – адже серед цих речей вони просто жили, просто користувалися ними в побуті. Видатний історик античної естетики Лосєв свідчить, що Гомер “не знає ні скульптури, ні живопису” як самостійних мистецтв і ототожнює образотворчі мистецтва “з ремеслом”[5].

Відтоді й почали відрізняти мистецтва “вільні”, або “мусичні” (цебто опікувані музами), і “пластичні”, або “технічні” (давньогрецькою техно означає майстерність, і тому так називали здебільшого мистецтва, витвори яких не стільки потребують натхнення, як танці, вірші чи пісні, скільки є рукотворними).

Римський філософ-стоїк і славетний драматург Сенека в “Листі до Луцілія” (І ст. н. е.) спеціально заперечує проти зарахування до числа “вільних митців” “живописців, скульпторів, різьбярів та інших прислужників розкошування”[6].

І вже за часів середньовіччя християнські догматичні естетики – хоча такої науки ще й не було[7], – “узаконили” поділ мистецтв на “непримиренні” між собою “вільні” та “механічні”; перших знову ж таки було сім. Зовсім не ті, що були у греків, але сім: граматика, риторика, діалектика (це, за римлянином Марціаном Капеллою, – так званий “тривіум”), арифметика, музика, геометрія й астрономія (а це – “квадривіум”)[8].

У ХХ столітті з`являється кінематограф. Перші теоретичні статті, присвячені йому вже на початку 1910-х років, називають його “сьомим мистецтвом”.

Чому ж “сьомим”, а не “восьмим” (адже ж сім уже було!)? І невже ж до цього аж за 20 століть ніяких інших претендентів на Парнас не з’являлось? Безперечно, з’являлися, та ще й у великій кількості.

Так, у ХІХ столітті, “за популярності позитивістської редукції духовного до біологічного, психологічного до фізіологічного”[9], – естетики, особливо французькі (М. Гюйо та інші), нараховували близько 700 мистецтв. Поміж них – мистецтво гастрономії й мистецтво парфумерії [10]. Вони виходили з того, що коли є мистецтво, яке тішить наше око, і мистецтво, що надає насолоду нашому вуху, то має бути мистецтво, адресоване безпосередньо нашому носу і нашому язикові[11]. І все ж отримати постійну “прописку” на Парнасі виявилося не так просто. Більше того – стійкою й поширеною стала інша тенденція: до певного “скорочення штатів”.

І на початку ХІХ століття великий німецький філософ Гегель створює свою “Естетику”, в якій (як і в його попередника Ф. Шеллінґа) тепер уже п’ять “класичних” мистецтв.

“Ці п’ять мистецтв, – пише він, – створюють всередині себе самих визначену й почленовану систему…”.[12]

Якщо геґелівську класифікацію взяти за основу, – а протягом ХІХ – ХХ століть вона була чи не загальноприйнятою, – то три ми вже перерахували: архітектура, скульптура, живопис. Це просторові мистецтва.

Далі йдуть часові мистецтва, які оперують лише часом. За Геґелем це буде музика.

Залишаються мистецтва просторово-часові: за Геґелем це – поезія. Поезію Геґель вважав найвищим мистецтвом.

Отже, геґелівська система мистецтв ієрархічна. На нижній сходинці – архітектура, на вищій – поезія. Чому?

Геґель був об`єктивним ідеалістом. Він вважав, що всім світом керує абсолютний дух, який може мати різний вигляд, у різних народів по-різному називатись, але він є абсолютний дух. Завдання людини, сенс усього людського життя – наблизитися до цього абсолютного духу. Завдання мистецтв – у міру своїх можливостей допомагати цю абсолютну, ідеальну істину збагнути. Чим мистецтво більш матеріальне, тим далі воно стоїть від цього ідеалу. Архітектура на вирішення цього завдання розраховувати не може, бо з допомогою грубої матерії збагнути дух не можна. А от поезія користується ідеальним у цьому відношенні матеріалом. Вона користується словом. “Невагомим“ абсолютно, не матеріальним.

Вплив Геґеля був надзвичайно великий у всьому світі. Скажімо, В.Г. Бєлінський – значною мірою “законодавець літературної моди” в Росії – був відвертим геґельянцем. Його знаменита стаття “Розподіл поезії на роди й види”[13], по суті, є переказом частини геґелівської естетики. Там така сама класифікація.

І майже все ХІХ століття проходить під прапором літературоцентризму. Саме література в цей період стає провідним мистецтвом – на неї рівняється живопис (“передвижники”), на неї рівняється музика (“могутня кучка” в Росії, велика італійська опера), не кажучи вже про драматичний театр.

Але насамкінець того ж століття народжується майбутнє мистецтво, якому вже невдовзі судилося, на думку багатьох, змінити “табель про ранги” й потіснити літературу з чільного місця. Але ще до того, як це відбулося, недавно народжений кінематограф (так би мовити, «авансом»), як ми вже говорили, було проголошено мистецтвом за порядковим номером сім.

Термін цей, судячи з усього, належить французькому мистецтвознавцеві й письменнику (італійцеві за походженням) Річотто Канудо, котрий уже 1911 р. створює “Маніфест семи мистецтв”, потім досліджує природу кіно у двох великих працях – “Естетика сьомого мистецтва” та “Роздуми про сьоме мистецтво”, а на початку 20-х засновує в Парижі Клуб друзів сьомого мистецтва (CASA) й журнал “Ґазет де сет ар”.

Чому ж, власне, “сьоме” (а не восьме) мистецтво?

“Арифметика” Канудо досить проста, хоча й оригінальна. За його переконанням, віддавна (ще від первісної людини) існують два основних мистецтва – Архітектура й Музика; від першої відгалужуються два похідних – Скульптура й Живопис, від другої – Танок і Поезія. Перша тріада (Пластичні Мистецтва) і друга (Ритмічні Мистецтва) одвічно ворогують і борються між собою. І лише Кінематограф синтезує і примирює їх, стаючи, таким чином, найвищим у цій ієрархії Сьомим (сакральне число!) Мистецтвом[14].

Отже, знов – “чарівна сімка”! (До речі, того самого 1921 року, коли було засновано Клуб друзів сьомого мистецтва, австрійський філософ-позитивіст Людвиг Вітгенштейн публікує свій “Логіко-філософський трактат”, де свою “впорядковану структуру світу” – цілісну й самодостатню – вкладає також у сім базисних речень! Цей, вочевидь, зовсім випадковий збіг так і хочеться вважати якщо не символічним, то, принаймні, симптоматичним).

А визначний французький поет, пізніше сценарист і кінорежисер Жан Кокто у своїх віршах 1916–1917 років називає кіно “Десятою музою”. Пізніше – вже за часів “великого німого” – за ним міцно закріпилося це прізвисько.

Одна ж з перших теоретичних розвідок про телебачення – стаття Всеволода Вільчека, опублікована в журналі “Вопросы литературы” в 1964-му році, – називалася “Муза № 11”. Потім, щоправда, згадали, що 11-ю на той час було вже визнано художню фотографію, а 12-ю – радіо, і зійшлися на тому, що телебачення це – “13-та муза”; від цього, мовляв, і всі нещастя.

Утім, справа ж, звичайно, не в арифметиці й тим більше не в нумерології; річ у тому, що на початок нинішнього, ХХІ століття мало знайдеться на земній кулі людей, які б сумнівалися в тому, що кінематограф – це мистецтво; можливо, й не ”найважливіше з усіх мистецтв” (яким, якщо вірити А.В. Луначарському, вважав його В.І. Ленін[15]), але мистецтво могутнє, цілком самостійне, що має мільйони шанувальників у всьому світі.

І якщо такої одностайності поки що немає стосовно телебачення (і не лише через те, що воно приблизно вдвічі молодше за кіно, а й з цілої низки причин, про які – мова попереду),

то можна з певністю сказати, що з кожним роком меншає кількість скептиків (у тому числі серед серйозних теоретиків і видатних кінематографістів), котрі відмовляють ТБ у праві зватися мистецтвом,

і щороку дедалі зростає самобутній мистецький потенціал “13-ї музи”.

Отже, погодимось на тому, що й кіно, й телебачення (хоча й не в усьому своєму обсязі!) суть мистецтва.

Але водночас їх постійно називають видовищами, якими вони, безперечно, й є – і то вже в повному обсязі.

То що ж це таке – “ВИДОВИЩА”? І насамперед – як вони “кореспондують” (цебто співвідносяться) з мистецтвами?

Уявімо собі коло, яке окреслює круг, до якого входять усі види мистецтва. А тепер ви намалюйте інший круг, де будуть усі видовища. Як він буде з першим кругом співвідноситися? Буде більшим чи меншим?

Як бачимо, обидва круги лише частково покривають площу один одного… Це означає, що не всі мистецтва є видовищами, але й далеко не всі видовища належать до мистецтва.

Та ж частина площі обох кругів, де вони збігаються, – це так звані видовищні мистецтва, або мистецькі (художні) видовища.

Таким чином, якщо згадати вже відому нам геґелівську “пентаду” (“чудову п’ятірку”) мистецтв і спробувати внести до неї таке поняття, як видовищні мистецтва (за часів Геґеля це міг би бути насамперед театр, який видатний філософ – з певних причин – “чистим” мистецтвом не вважав), то вони, цілком очевидно, разом з поезією (літературою) і складуть групу просторово-часових.

Але ж Геґеля, як бачимо, видовища не цікавлять. Більше того: перегорнувши буквально стоси книжок, можна з прикрістю пересвідчитися, що вони й зовсім нікого не цікавлять!

На жаль, як уже відзначали досі поодинокі дослідники питання[16], у термінологічних словниках будь-яке тлумачення слова “видовище” відсутнє. Немає його ні в “Театральній енциклопедії” 1961–1967 років видання, ні в “Кінословнику” 1966–1970 і 1986 років. Патріс Паві у своєму вельми представницькому “Словнику театру” також не знаходить місця для відповідного терміна, хоча й подає епітет “видовищне” (“spectaculaire”), водночас характеризуючи його як “поняття досить розпливчасте”[17]. Знаменитий “Енциклопедичний словник” Ф. Брокгауза та І. Ефрона наводить доволі розлогий перелік видовищ (як новітніх, так і історичних)[18], але визначення так і не дає. Обходяться без нього і 2-ге та 3-тє видання БСЭ (а у 1-му виданні 30-х років воно було[19]– хоча й дуже неповне й однобічне), і обидва видання УРЕ, і Український радянський енциклопедичний словник 1986–1987 рр., і “спеціалізована” енциклопедія “Культурологія, ХХ століття” (СПб., 1998), і навіть «Енциклопедичний словник юного глядача (Театр. Кіно. Цирк. Естрада. Телебачення)» (М., 1990), повністю, як бачимо, присвячений видовищам.

Нарешті, найспеціальніший і один з найновіших – “Український тлумачний словник театральної лексики” (1999) подає як основне і єдине (не рахуючи “театралізованого видовища”, визначеного цілком у дусі БСЭ 30-х) значення слова, що ми його шукаємо,

“цікавий, неординарний спектакль, розіграний провідними акторами (?) або аматорами”[20], – тобто підмінює родове поняття видовим, а термінологічне визначення – якісною характеристикою.

Отож, як бачимо, ситуація просто-таки “безвихідна”: нам нема куди звернутися в пошуках наукового визначення видовища. Може скластися враження, що про видовище зовсім ніхто не пише.

Ні, взагалі-то пишуть. Є книжки про театр, кіно, цирк, навіть про телебачення. А деякі універсали – “багатоверстатники” – і про те, і про друге, й про третє. Але про все окремо – так би мовити, за рецептами “роздільного харчування”. Навіть книжка М.А. Хрєнова про соціально-психологічні аспекти взаємодії мистецтва й публіки[21], якою ми зрештою й скористалися і на яку далі посилатимемось, усе ж таки здебільшого присвячена театрові. Бо її автор – театрознавець, йому ближче й зрозуміліше на загальні проблеми видовища дивитися крізь театральний “бінокль”. Хоча в принципі йому й вдається розглянути театр у досить широкій площині.

“…але, на жаль, немає навіть спроби створити єдину всесвітню історію видовищного мистецтва. Тільки тоді можна було б не лише повністю оцінити соціальну його значущість, але й зрозуміти взаємовплив і взаємопроникнення окремих його видів. Термін “видовищне мистецтво” вживається рідко, а шкода…”[22].

Чому ж так мало книжок про видовище?

Причин багато. Одну ми вже щойно назвали – відсутність фахівців. Мудрий Козьма Прутков недаремно вчив: “Фахівець подібний до флюсу – повнота його однобічна”. То ж чи варто дивуватися чи засмучуватись, що театрознавці (і театральні режисери) пишуть про театр, кінознавці відповідно – про кіно, а “телезнавці” (беріть у лапки, бо такої спеціальності, виявляється, немає в Державному реєстрі) – про ТБ? А хто ж має опікуватися видовищем взагалі?.. Аджеж “видовищезнавців” немає не тільки в нашому “реєстрі” – ніде у світі!

“У світі” цим займаються – вивчають, аналізують, досліджують видовища – культурологи (ось чому дивним і прикрим здається відсутність визначення видовища в “культурологічній” енциклопедії). А в нашій країні – і в колишній, і в сучасній – фактично культурології не було. Була марксистсько-ленінська теорія культури, а це, як нібито кажуть в Одесі, – “дві великі різниці”.

І тут ми з вами впритул підійшли до основної причини… Справа в тому, що з точки зору тієї самої марксистсько-ленінської теорії культури,

як і марксистсько-ленінської естетики,

і марксистсько-ленінської філософії,

так само, як марксистсько-ленінської ідеології (а іншої тоді просто “не було”!), –

писати й говорити про видовище не те, щоб заборонялось (спромігся ж якось видати свою книжку М. Хрєнов у самий “пік” “застійних” часів, щоправда, старанно замаскувавши її тему під вельми “наукоподібною” назвою; але ж й інші праці виходили[23]),

але принаймні категорично “не рекомендувалося”.

Навіть коли ми з нині покійним професором В.Б. Кісіним понад чверть століття тому почали роботу над програмою з режисури – не кіно- чи телережисури, а саме режисури широкого профілю, і без терміну “видовище” нам було не обійтись, – то виникало багато сумнівів, підозр навіть у нас самих. Чи можна про нього так всерйоз говорити?

Ми повертаємося з вами до лінгвістичних казусів, доводиться прояснювати поняття, перш ніж їх вживати. Знову доводиться пригадати безсмертного Козьму Пруткова: “Многие вещи нам непонятны не потому, что наши понятия слабы; но потому, что сии вещи не входят в круг наших понятий».

То для того, щоб вони входили до кола наших понять, треба це коло якомога розширювати.

У стародавніх римлян існувало популярне гасло: “Хліба й видовищ!”.

Які були видовища у стародавніх римлян, ми, якщо ще не знаємо (історія режисури в нас ще попереду), то про деякі з них принаймні здогадуємося. Це були, в основному гладіаторські бої, цькування живих людей дикими звірами і подібні криваві “розваги”. Це теж видовища, в яких видатний діяч німецького Просвітництва Г.Е. Лессінґ бачив “…головну причину низького рівня римської трагедії. У скривавленому амфітеатрі, – пояснював він, – глядачі забували про всі вимоги природності”[24].

У цьому гаслі “Хліба й видовищ!” передбачалось видовище як щось низькопробне. Римська чернь, якій приписують це гасло, була не вельми “витонченою публікою”.

“Соціум великий і неоднорідний, – пише велика поетеса Ліна Костенко. – У тій частині, де він плебс, він завжди потребує ”Хліба й видовищ”, і видовища його задовольняють. Народ же, у властивому сенсі слова, живе своїм нелегким життям, і, наскільки я знаю, йому все це дуже не подобається…”[25].

Власне, хрестоматійний латинський вислів “Panem et circenses!”, запозичений з четвертої сатири Ювенала – римського поета ІІ ст. н.е., - де його використано вперше, дослівно означає: “Хліба й циркових ігор!”.

Разом із хлібом плебеї не вимагали театру, хоча в Римі й існував прекрасний, серйозний театр (комедії Плавта й Теренція, “криваві” трагедії Сенеки – наведена вище думка Лессінга є надто суб’єктивною), – їм потрібно було щось простіше, загальнодоступніше, невибагливіше. Ось чому, як писав Анатолій Марієнгоф, “… у Стародавньому Римі трагіка переміг комедіант, комедіанта – акробат й акробата – гладіатор”[26].

Але так уже склалося традиційно, що всіма європейськими мовами слово “circenses” стало перекладатися більш узагальненим “видовище” і ні в чім не винний термін цей (разом з усім латинським виразом) так само традиційно набув зневажливого відтінку – на означення чогось примітивного, низькопробного, так би мовити, “другої свіжості”.

А потім, уже за радянських часів, В.І. Ленін, розмовляючи з німецькою комуністкою Кларою Цеткін, висловив свої думки про мистецтво. За соціалізму запис однієї з цих його думок: “Мистецтво належить народові” – висів у кожному кінотеатрі справа від екрану. Зліва висів інший, уже згаданий нами вислів: “З усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно”. (Це вже з іншої бесіди – з А.В. Луначарським).

У бесіді з К. Цеткін, якщо вірити авторці спогадів, він говорив дослівно таке: “…наші робітники й селяни заслуговують на щось більше, аніж видовища. Вони отримали право на справжнє велике мистецтво”[27].

Як бачите, тут також видовище протиставляється справжньому, великому мистецтву. Важко сказати, яке саме слово вжив німецькою Ленін (адже спогади К. Цеткін, зрозуміло, написані німецькою); відомо лише, що на початку цього фраґменту розмови Володимир Ілліч використав усе той же латинський вислів в оригіналі. А потім додав: “Хлібом – звичайно! Що ж до видовищ, – нехай їм! – не заперечую. Але нехай при цьому не забувають, що видовища – це не справжнє велике мистецтво, а скоріше більш чи менш гарна розвага ”[28].

Можливо, саме так було сказано – Ленін не був теоретиком мистецтва і теоретиком видовищної культури також. Більше того, він вважав, на відміну від Сталіна, що він не є фахівцем у цій справі. Це Сталін вважав себе фахівцем у всіх справах. Ленін був скромнішим у цьому плані.

Але слова Леніна були поширені масовим тиражем, канонізовані іменем Леніна.

Це визначило на дуже довгий час зневажливе ставлення до видовищ в усій ідеологічній сфері радянського мистецтва. Це дуже характерно для того часу.

Були інші ленінські слова. Він говорив, точніше, писав до Інесси Арманд про “архискверного” Достоєвського. Причому він не мав на увазі загальну оцінку творчості Достоєвського. Він (як і в багатьох інших своїх висловлюваннях про культуру та її діячів) казав про “дві сторони” творчості письменника, її певні негативні риси й певні позитивні, які, мовляв, треба “відсівати” одну від одної, так протиставляючи “архискверного” Достоєвського іншому, “нормальному”. Але оскільки Вождем сказано “архискверный”, великого письменника надовго вилучили зі шкільної програми.

Таким чином, протягом цілих десятиліть слово “видовище” було синонімом чогось неповноцінного, низькопробного, антихудожнього. Обговорювати ці питання всерйоз, на рівні солідному, науковому, вважалося непристойним.

Правда, так виглядали справи не лише в Радянському Союзі чи країнах «соціалістичного табору». Зрештою, ця проблема фундаментально, а головне – системно не вивчалася й у світовій науці, на що були особливі причини. Тому ми не можемо адресувати вас до наукової літератури, крім кількох уже названих книжок.

Через це в даній ситуації в нас з вами немає іншого виходу, аніж спробувати самотужки, власними силами розібратися в тому, що таке видовище. І зробимо ми це, так би мовити, емпіричним шляхом. Спробуйте кожен самостійно, не обговорюючи й не радячись одне з одним, зробити список десяти (більше не треба!) найцікавіших, найхарактерніших, на вашу думку, видовищ. А потім ми ці ваші списки між собою порівняємо.

Контрольні запитання для самоперевірки

1.Які ви знаєте мистецтва?

2.Які мистецтва знали стародавні греки?

3.Чому геґелівську “систему мистецтв” ми вважаємо ієрархічною?

4.Відколи й чому кінематограф називають “сьомим мистецтвом”? А “десятою музою”?

5.Як співвідносяться між собою мистецтва і видовища?

6.Чому до недавна існували труднощі щодо визначення й дослідження видовищ?

Завдання для самостійної роботи

Складіть список з десяти найхарактерніших, на вашу думку, видовищ.

Дата добавления: 2014-01-07