Правила голосування

Один із найбільш поширених принципів погодження – правило більшості: прийнятою всіма вважається альтернатива, що отримала найбільше число голосів. Правило більшості приваблює своєю простотою та демократичністю, але має особливості, що вимагають обережного поводження із ним. Перш за все воно лише узагальнює індивідуальні переваги, і його результат не є критерієм істини. Тільки подальша практика показує, чи правильним або помилковим було рішення, прийняте більшістю голосів. Саме голосування є лише формою погодження наступних дій. По-друге, навіть у простішому випадку вибору із двох альтернатив легко уявити собі ситуацію, коли правило більшості не спрацьовує: розділення голосів порівну при парному числі голосуючих. Це породжує варіанти: „голова має два голоси”, „більшість проста (51%)”, „переважна більшість (біля ¾)”, „абсолютна більшість” (близько до 100%), нарешті, „правило одноголосності (консенсус, правило вето)”.

Підкреслимо, що при довільному із цих варіантів розуміється відмова від прийняття рішення, якщо жодна із альтернатив не отримала необхідного відсотку голосів. Оскільки у реальному житті відмова від подальших дій, наступних за рішенням, буває неприпустимою, а перехід до прийняття за груповий вибір окремого „диктатора” – небажаним, розробляються різні прийоми, що скорочують число ведучих до відмови ситуацій.

Наприклад, якщо два експерти дали протилежні переваги між двома варіантами a та b, то можна зробити вибір, порівнюючи „ силу переваги ” кожного експерта. При можливості введення кількісного критерію оцінки це зводиться до арифметичної операції, але при порядковому порівнянні є можливість оцінки „ сили переваги ”. У кримінальній практиці у таких випадках експертам пропонується в одному ряду із a та b впорядкувати по перевазі ще декілька альтернатив, скажемо c, d та e. Нехай перший експерт дав упорядкування (c, d, a, b, e), а другий – (b, c, d, e, a). Тоді можна зробити висновок, що ступінь переваги b порівняно із a у другого експерта більше, ніж ступінь переваги a перед b у першого, та прийняти рішення на користь b (за цим прийомом стоїть ряд припущень – порівнянність інтенсивності переваг, однакова компетентність експертів і таке інше, що вимагають перевірки у відповідних випадках).

Навіть для консенсусу, що вимагає одноголосності, розроблені полегшуючі його досягнення прийоми. Так, Р. Акофф відмічає: „ Консенсус часто важко досягнутий, але рідко неможливий. Я виявив, що у важких випадках дуже ефективна наступна процедура. Перше – максимально уточнити формулювання альтернатив, між якими консенсус не допускає вибору. Друге – колективно побудувати тест ефективності альтернатив та прийняти консенсусом рішення, що даний тест справедливий та що всі згодні слідувати його результату. Третє – провести тест та використати його результат. Я спромігся успішно застосувати цю процедуру навіть у тому випадку, коли законодавці однієї країни не могли прийти до згоди, вводити чи ні смертну страту за вбивство. У результаті обміркування члени законодавчого органу прийшли до згоди, що всі вони мають одну мету – мінімізувати число жертв насильства. Як тільки така згода була досягнутою, проблема була зведена до конкретного питання: чи зменшує введення смертної страти число вбивств? Всі погодилися, що необхідно провести дослідження, котре дасть відповідь на це питання. Таке дослідження було проведене і його результати використані (воно показало, що число вбивств убивств у ряді держав до та після відміни чи введення смертної страти помітно та значимо не змінювалося)”.

Якщо не вдалося досягти консенсусу не тільки стосовно самих альтернатив, але й відносно способу їх перевірки, то, за Акоффом, треба знайти консенсусне рішення, що ж робити далі. Цікаве його спостереження, що у таких випадках зазвичай приймалося рішення доручити вибір одному з авторитетних та відповідальних осіб. Фактично це перехід від демократичного, що не дало рішення, правила голосування, до недемократичного, що призводить до деякого рішення „диктаторського” принципу.

Дата добавления: 2014-01-07