Інша ситуація склалася у Галицько-Волинському князівстві

Тут тривалий час точилася боротьба синів князя Романа за владу. В цю боротьбу були втягнені сусідні держави — Угорщина, Польща, Литва, Пруський орден хрестоносців, Австрія. Князь Данило навіть оволодів Києвом, але не осів у старій столиці.

Битва під Ярославом 1245 р. завершила боротьбу Романовичів за спадщину та звільнила землю від чужинців.

ü Але прийшла татарська навала. Князь Данило був визнаний ханським васалом.

ü Європейська коаліція, очолена Папою Інокентієм IV, виявилася безсилою проти татар і не виправдала сподівань Данила, коронованого в Дорогичині 1253 р. королем Галицько-Волинської держави.

ü Для короля Данила найактуальнішим був би організований хрестовий похід проти орди. Проте такі військові сили він не зміг здолати. У мирний час Данило засновував нові міста (Данилів, Львів, Холм) і села. На будівництві працювало чимало різних майстрів. Держава ще процвітала за Лева — сина Данила та Володимира — сина Василька, які зміцнювали свої землі, багато будували, розвивали культуру. Правління їх наступників також діяло активно. Сини Юрія І — Андрій і Лев були непоборним щитом від татар. На них закінчилася династія Данила. Син їхньої сестри Марії та Мазовецького князя, котрий прийняв православ'я й ім'я Юрій, був останнім з княжої родини. Боярська опозиція його отруїла 1340 р. Тоді "була збурена національна державність. На землі Галичини і Волині накинулись сусіди і розділили її поміж собою. Польща захопила Галичину" (Гру-шевський, 1993, с 65).

За князювання Данила Галицького і Володимира Васильковича та їхніх нащадків споруджувалося чимало храмів, творилося ікон, хоча не засвідчено ансамблевих розписів. Тоді ж зміцнювалися тісні контакти з мистецтвом Західної Європи, які в подальшому не припинялися.

В цей період було засновано чимало монастирів:

ü у Придніпров'ї та чернігово-сіверських землях їх налічувалося близько 30,

ü на Волині — понад 40,

ü Поділлі — понад 10,

ü Галичині — близько 50-60.

Серед монастирів відомі такі, як львівські — Івана Предтечі, св. Юрія, св. Онуфрія та св. Михайла, а також Онуфрієвський у Лаврові, Верхратський, Крехівсь-кий, Унівський.

Монастирі стали осередками освіти й іконописання.

Галицько-Волинське князівство, яке знаходилося на крайньому заході, мало тісні культурні зв'язки з Угорщиною, Чехією і Балканами, сприймало, освоювало і переробляло елементи архітектури цих країн. Тут активно розвивається замкова архітектура,отримує поширення такий варіант церковної споруди, як кругла в плані ротонда. На жаль, багата архітектура цієї землі практично не збереглася.

· Загалом у мистецтві Київської Русі, як і в мистецтві Західної Європи, архітектурі належало провідне місце. Живопис, різьблення по каменю, художнє лиття перебували у залежності від архітектурно-художнього задуму.

· У другій половині XI століття посилилося прагнення до самостійності князів Новгорода, Чернігова, Полоцька та інших міст Київської Русі. Цьому сприяв і сам Ярослав Мудрий, який перед смертю розділив державу між своїми синами й онуками.

Процес розпаду Київської держави поглиблювався ще й постійною виснажливою війною з кочівниками. Позбавлені підтримки сусідніх князівств, діючи ізольовано, удільні князі часто терпіли поразки в боях з кочовими племенами. Сумно оповідає про це автор «Слова о полку Ігоревім»:

„А князі самі на себе

Незгоду взяли кувати,

А невірні набігали па руську землю

По білиці з двору брали”

(Переклад М. Рильського)

До кінця XII століття величезна давньоруська держава остаточно розпалася. Суспільні процеси відбилися і на характері мистецтва. Загальний, єдиний розвиток давньоруської культури був перерваний. Помітнішими ставали ознаки формування різних місцевих художніх шкіл, які складалися відповідно до умов розвитку того чи іншого князівства. Водночас слід зазначити, що вплив високих художніх традицій Київської Русі відчувається у розвитку кожної з цих шкіл.

Великих успіхів досягли культура і

Роздробленість об'єктивно сприяла:

· зростанню міст, розвитку в них ремесел і торгівлі.

· У нових центрах розвивається культура, тісно пов'язана з місцевою народною творчістю.

· Архітектори переходять на місцеві будівельні матеріали: в Подніпров'ї і на Волині — на цеглу, у Галичі та Володимиро-Суздальській землі — на білий камінь. Звідси бере початок значна художня різноманітність в архітектурі давньоруських земель.

Найкраще архітектура XI—XIII століття збереглася у «стольному граді» Сіверської землі — Чернігові, мальовничо розташованому на березі Десни.

Так, майже одночасно з Софією Київською в Чернігові було збудовано Спасо-Преображенський собор – величну споруду, розкішно прикрашену всередині. У головному соборі можна побачити риси, близькі до західноєвропейського романського стилю: масивність об'єму, вузькі вікна, кругла сходова вежа.

Подальша переробка візантійської системи знайшла своє вираження в однокупольній церкві Параскеви П'ятниці. Існує припущення, що ця будівля зведена видатним архітектором того часу Петром Милоногом. Він уперше застосував «сходинкові» арки, які набули надалі значного поширення. Петро Милоног також побудував у Києві складну інженерну споруду — кам'яну підпірну стіну під горою, яка розмивалася водами Дніпра. Літописець пише, що кияни дуже любили це місце, де вони «немовби ширяли у повітрі».

Мистецтво Владимиро-Суздальського князівства, наймогутнішого в другій половині XII ст. Через його землі проходив Волзький торговельний шлях, що сприяло виникненню і розвитку нових міст – Ростова, Ярославля, Углича, Костроми, Москви, в яких переважало торгово-ремісниче населення. Саме на нього спиралися владимирські князі у боротьбі проти боярської опозиції і дрібних удільних князів за об'єднання всіх руських земель під егідою Владимира, який вважався спадкоємцем Києва.

Розташоване на крутому березі ріки Клязьми, головне місто князівства чимось справді нагадувало Київ. Його центральна, князівська частина, забудована за типом київської, була обнесена дерев'яними стінами і оточена земляними валами. В'їзд до неї здійснювався через велику арку з баштами (названу подібно до київської «Золотими воротами»).

Тут же знаходився і головний Успенський собор (1185-1189).

Могутній куб п'ятиглавого храму неначе вінчає вершину Владимирського пагорба, його фасади розчленовані тонкими круглими колонами на п'ять нерівних частин, кожна з яких завершується напівкруглим перекриттям. Вузькі витягнуті вгору вікна неначе повторюють обриси частин фасадів. Легкий рельєфний пояс з напівколонок і арочок оперізує посередині всю будівлю. До цього слід додати, що входи обрамлені глибокими порталами, а на фасадах зустрічаються рельєфи з каменю, які оживляють поверхню стін. Інтер'єр храму було прикрашено фресками, однак від живопису XII століття майже нічого не залишилося.

Якщо в Успенському соборі різьблені рельєфи застосовуються лише подекуди, то в іншій пам'ятці Владимиро-Суздальської архітектури –

Дмитрівському соборі (1194-1197), неначе пишним килимом, покриті всі стіни. Рельєфні зображення святих, фантастичних птахів, тварин, рослин перетворені тут на своєрідний орнамент, в якому помітний вплив дерев'яного різьблення, дуже розповсюдженого в місцевому народному мистецтві.

Широке будівництво велося в Боголюбові, Суздалі та інших містах Володимиро-Суздальської землі. У Боголюбові збереглися рештки однієї з найдавніших пам'яток середньовічної цивільної архітектури – кам'яного двоповерхового князівського палацу (1158-1165).

Властиві володимирській архітектурі якості – пропорціональність. почуття ритму, гармонійна цілісність – знайшли своє найвище втілення у

церкві Покрова на Нерлі (1165).

Ця невелика споруда, яка неначе вся напрямлена у висоту, відзначається благородством і вишуканістю пропорцій, на диво відповідних пропорціям людини. Оточений зеленою дібровою, віддзеркалений у тихих, ніби зачарованих водах ріки, цей стрункий білосніжний храм чудово вписався в ліричний рівнинний краєвид і постає перед глядачем сповненим неповторної поезії і святковості. В рельєфах, які скупо прикрашають стіни храму, переважають зображення стилізованих рослин і напівфантастичних тварин. Переосмислений у фантазії художника світлий і прекрасний світ реальної природи став головною темою оздоблення архітектурної споруди. Так народні смаки і уявлення знаходили своє місце в релігійних сюжетах, в трактуванні канонічних схем.

Ми вже згадували, що монументальний живопис володимиро-суздальських храмів майже не зберігся до наших днів. Деяке уявлення про живописні традиції місцевої школи можуть дати ікони,

які відзначаються своїми великими розмірами, яскравими кольорами, площинністю трактування, виразністю ліній і силуетів.

В іконі «Дмитрій Солунський» (кінець XII - початок XIII ст.) герой релігійної легенди більше схожий на князя, ніж на святого. Велична поза Дмитрія Солунського, його гарне, але дещо байдуже обличчя, спокійний жест рук, що тримають напівоголений меч, повні сановитості й благородства. «Світські» риси зображеного і багатство його одягу дозволяють припустити, що прообразом святого міг бути сам князь Всеволод III («Велике гніздо»).

Імпозантний вигляд має ікона «Велика Панагія» з Ярославля (початок XII ст.). Чітко окреслена постать Марії з піднесеними руками, в одязі, укладеному ламаними симетричними складками, здається особливо величною і монументальною. Сині, червоно-цегляні кольори вбрання богоматері, червоне підніжжя, білий німб на золотому тлі звучать яскраво й нарядно.

На початку XIII ст. Володимиро-Суздальське князівство почало занепадати. Землі розділилися на кілька невеликих удільних володінь. Втрачає свою цільність і мистецтво володимиро-суздальської школи. Проте традиції її мали велике значення для наступного етапу розвитку руської культури.

Велику роль після занепаду Києва став відігравати Новгород. Розташований на історичному шляху з «варяг у греки», Великий Новгород був розвиненим ремісничим і торговельним центром. В ньому склався своєрідний соціально-політичний устрій: після повстання 1136 року Новгородське князівство стало феодальною республікою. Влада князя була обмеженою, а вирішальну роль відігравало віче, в якому впливовою силою були купці й ремісники. Участь народу в управлінні державою надавала життю Новгорода риси демократизму, що, в свою чергу, обумовило характер новгородської культури.

У середині XI ст. в Новгороді був споруджений Софійський собор, який за планом нагадував Київський.

Могутні, високі стіни Софії Новгородської майже позбавлені прикрас. Лише маленькі вузькі вікна, схожі на бійниці, і невеликі виступи-лопатки порушують їх гладінь. У строгих формах собору є щось від суворої природи північного краю, від стриманої мужності волелюбних новгородців. Навіть п’ять куполів Софії за своєю формою нагадували шоломи воїнів. Скромним було й внутрішнє оздоблення храму. Образам монументальних розписів новгородського собору, які дійшли до нас у вигляді кількох фрагментів, також властиві суворість і стриманість.

У другій половині XII століття в Новгороді проводилось велике кам'яне будівництво, причому не стільки на кошти князя і духовенства, скільки багатих купців, бояр, цехових об'єднань ремісників і міщан. Часто храми були призначені для жителів однієї вулиці, одного кварталу і навіть для якогось цеху. Через це розміри храмів були невеликими і відзначалися простотою архітектури. Найчастіше споруджували церкви з одним куполом, товстими стінами, складеними з грубого каміння; фасади були розчленовані виступами-лопатками, з асиметрично розташованими вікнами, виразно виявленими півколами перекриття.

Характерним зразком такої архітектури є церква Спаса Нередиці (1198) поблизу Новгорода. Невисока, ніби притиснута до землі, трохи важкувата будівля хвилястими окресленнями покрівлі, уступами різних за величиною апсид, асиметрією темних плям віконних прорізів по своєму пластична і мальовнича на тлі північного рівнинного пейзажу. Через масивні стіни, маленькі вузькі вікна і важкі стовпи, що підтримують склепіння, внутрішній простір храму невеликий і похмурий.

Стіни, склепіння, стовпи споруди були покриті фресковим живописом, часом без урахування архітектурних конструкцій та прийнятих іконографічних схем. Образи персонажів релігійних легенд вражали своєю незвичайністю: вишикувавшись у ряд, великоголові, з широко розплющеними очима святі неначе застигли у своїй поважності, їх непропорційні приземкуваті постаті, великі руки і ступні ніг, грубуваті і разом з тим скорботні обличчя виразно свідчать, хто служив прообразом біблійних персонажів. Художник відобразив типові риси своїх співвітчизників-новгородців, так само як взяті з побуту різноманітні атрибути святих. Досить вільно трактується сцена з «Страшного суду», що зображує багатія, посадженого в пекельне полум'я, який просить у бідняка краплю води. В усьому цьому яскраво виявилися народні уявлення і розуміння традиційних релігійних легенд.

У середині XIII ст. процес поступального розвитку давньоруської культури було перервано монголо-татарською навалою.

Дата добавления: 2014-01-07