ТЕМА 7. Інформаційна Й аналітична робота дипЛОМАТИЧНИХ представНИЦТВ

Зазначимо, що описані відомості мають науково–методичний характер, а не є установками якогось конкретного відомства або інстанції. У МЗС кожної держави і навіть у кожному дипломатичному представництві склалися або складаються свої традиції ведення інформаційно–аналітичної роботи, виробляються свої вимоги до підготовлених документів і оцінки їх якості.

7.1. Джерела інформації дипломата

Джерела інформації для дипломата. Вивчення ситуації в країні перебування і інформування про неї свій уряд є однією з конвенціональних функцій дипломатичного представництва. У багатьох випадках це найважливіша функція посольства. Цілі інформаційно–довідкової й аналітичної роботи дипломатів визначає уряд держави призначення дипломатів. Вони, як правило, відповідають стратегічним цілям зовнішньої політики і практичним запитам держави. Конкретні завдання для кожного дипломата, дипломатичного представництва і консульської установи формуються з урахуванням актуальних потреб.

У більшості зовнішньополітичних відомств зарубіжних держав має місце планування інформаційно–довідкової і аналітичної роботи на рік, квартал, місяць. Разом з тим, допускається ініціатива дипломата: він може на власний розсуд вибрати об'єкт спеціального вивчення, досліджувати його (природно, не на шкоду виконанню інших доручень, покладених на нього керівництвом) і підготувати інформацію про об'єкт дослідження для відправки в Центр, тобто в МЗС своєї країни.

Джерела інформації дипломата в цілому визначені міжнародним правом, національним законодавством країни перебування і практикою, що склалася в кожній країні. Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. зобов'язує держави, що підписали конвенцію, сприяти акредитованим у них дипломатам у вивченні всіх сторін суспільного життя.

Відкриті і закриті джерела інформації. Збір інформації можна проводити відкрито або приховано, іноді кажуть – таємно. При відкритому зборі інформації використовуються несекретні джерела, що, поза сумнівом, є законним. Як наголошувалося, розвідники і дипломати, вирішуючи кожен свої специфічні завдання, часто на практиці користуються одними джерелами інформації.

Одна з проблем використання відкритих джерел – це їх виявлення. Інформація у великій кількості і в багатьох формах надходить від різних адресатів. Але зовсім не треба мати багату уяву, щоб здогадатися про основні місця її зосередження.

Інша проблема під час роботи з відкритими джерелами – їх надлишок. В кінці XX ст. у світі щорічно видавалося до 100 тис. книг, близько 60 тис. наукових журналів, де публікувалося 2,5–3,0 млн. статей, виходило понад 1 млн. описів винаходів і т.д. Кількість новин в засобах масової інформації, текстів промов, матеріалів конференцій і т.п. Збільшення об'єму інформації закономірно змушує звертатися до аналітики. Звідси ще одне актуальне завдання роботи з відкритими джерелами – проблема якості.

Фахівці зобов'язані вміти виявити основну частину значущих фактів в обмежений час. Вони повинні щомісяця переглядати велику кількість матеріалів, журналів і газет, побоюючись пропустити важливе відкрите джерело.

Приховані джерела – це сфера, до якої треба підходити з обережністю. Якщо вірити А.Даллесу, то завдання таємного збору відомостей полягає головним чином у тому, щоб, обійшовши всі перешкоди, наблизитися до потрібного об'єкта. Подібні дії називаються таємними тому, що їх виконавці прагнуть замаскувати свої мотиви або власну особу, а іноді і те, й інше. Для цього використовується широкий набір засобів і методів – від впровадження агентів і пошуку інформаторів до спостережень за допомогою технічних пристроїв.

На практиці збір закритих даних забезпечується в основному так званими польовими агентами, а не аналітиками, оскільки нелегальні операції пов'язані з ризиком.

Наведемо перелік, який може бути корисним під час ранжирування різних типів джерел інформації. У нього входять відкриті, легкодоступні джерела і джерела, які недоступні без застосування деяких специфічних методів. У зв'язку з цим рекомендується така класифікація інформації про конкурента, розроблена У. Уейдом:

1) друковані видання і офіційні документи;

2) інформація від службовців конкурента, отримана без прийомів;

3) огляди ринку і звіти консультантів;

4) фінансові звіти і аналітичні огляди брокерів;

5) проспекти торгових ярмарків, виставок і конкурентів;

6) аналіз продукції конкурентів;

7) звіти торгових агентів своєї корпорації;

8) офіційні бесіди службовців корпорації із співробітниками, що працюють у конкурента;

9) "душевні" розмови або камуфляж питань з тематики, яка цікавить, у ході звичайної професійної бесіди зі службовцями конкурента на конференціях і нарадах;

10) приховане пряме спостереження;

11) бесіда зі службовцями конкурента під приводом обговорення питання про його можливий прийом на роботу в корпорацію, без реального наміру це зробити;

12) переговори з конкурентом про придбання ліцензії з однією метою – отримати інформацію;

13) найм професійного детектива для отримання спеціальної інформації;

14) найм співробітника, що пішов з фірми конкурента, для отримання інформації про «ноу–хау»;

15) посягання на власність конкурента;

16) підкуп постачальника або службовця конкурента;

17) "впровадження" свого співробітника у фірму конкурента;

18) прослуховування розмов конкурента;

19) крадіжка креслень, зразків, документів і іншої власності;

20) шантаж і здирство.

Наведений перелік починається з легальних і етичних джерел інформації, але у міру зростання порядкових номерів ці джерела стають все більш нелегальними і неетичними. Його доцільно використовувати як шкалу для оцінки діяльності.

Можна стверджувати, що секретні відомості і відкрита інформація взаємопов'язані і насправді зливаються в щось єдине. Реалізувати зовнішньополітичний курс виключно на одних секретних даних, не зіставляючи їх з відкритими і офіційними документами, навряд чи є розумним і ефективним. Звідси збір і аналіз різноманітної інформації залишається одним з основних аспектів дипломатичної роботи.

Офіційні візити і бесіди з державними і політичними діячами. Тому щонайпершим джерелом інформації про події в країні перебування є офіційні візити і бесіди з державними і політичними діячами. Слідуючи букві і духу Віденської конвенції, керівники і відповідальні чиновники зобов'язані відповідати на запити, які робляться іноземним дипломатом. Проте зміст відповідей може бути як повним, таким, що цілком вичерпує тему, якої стосується запит, так і формальним, таким, що повторює загальновідому інформацію, або навіть ухильним. Ступінь відвертості представника держави під час бесіди з іноземним дипломатом залежить передусім від стану двосторонніх відносин між їхніми країнами. Повнота і глибина відповідей зумовлюється також ступенем зацікавленості уряду в розповсюдженні інформації, якою зацікавилися іноземці. Таким чином, офіційні контакти з владою країни перебування в одному випадку можуть дати дипломатові найдостовірнішу і найсвіжішу інформацію з найбільш обізнаних і компетентних джерел – з перших рук, а можуть бути безрезультатними.

Контакти дипломатів з представниками влади і політичної еліти взагалі регулюються нормами дипломатичного протоколу. Посол, посланник акредитуються при главі держави і у них формально немає верхньої планки службової ієрархії, вище якої вони не можуть підійматися в офіційних контактах. Однак отримати аудієнцію в глави держави в більшості випадків буває не просто. До того ж придворний етикет сучасних монархів не передбачає питання сюзерену з боку іноземних дипломатів. Дипломати під час аудієнції змушені чекати, що монарх зволить їм повідомити. Практично аналогічна ситуація має місце і під час аудієнції в президентами з тією лише різницею, що президенти зазвичай бувають значно балакучішими.

Натомість зустрічі з міністрами, депутатами (сенаторами), лідерами політичних партій нерідко дозволяють послам цілком задовольнити власну цікавість. Хоча проблема повноти і достовірності отриманих відомостей і в цьому випадку залишається актуальною.

Повірений в справах своєї країни, тимчасовий повірений акредитуються при міністрі закордонних справ країни перебування, і в щоденній роботі можуть зустрічатися із заступниками міністра, директорами департаментів міністерства. Співрозмовниками і джерелами інформації для консулів можуть бути керівники і чиновники адміністрації регіонів, що входять до складу консульського округу, а також співробітники консульського департаменту міністерства закордонних справ держави акредитації.

Відповідність інших дипломатичних посад (радника–посланця, радника, аташе і т.д.) службовому положенню їхніх місцевих співрозмовників (міністр, сенатор, лідер політичної партії, чиновник міністерства закордонних справ країни перебування і т.д.) визначається протокольним і службовим старшинством у цій державі, а також становищем і статусом обох держав в світовій спільноті. Не зважаючи на те, що протягом ХХ ст. міжнародні відносини в цілому і дипломатія зокрема піддалися значній демократизації, неписана ієрархія між державами зберігається. У дипломатичних відносинах між великою і малою країнами дипломати малої, природно, обмежені в контактах із високопоставленими чиновниками великої держави. І навпаки, дипломати великої держави без зусиль отримують аудієнцію у керівників невеликої держави, якщо тільки відносини між ними не перебувають у стані кризи.

Неформальні контакти і бесіди з суспільно–політичними діячами, вченими, бізнесменами. Істотні доповнення до інформації, отриманої під час аудієнцій і офіційних зустрічей, можуть дати неформальні контакти і бесіди з суспільно–політичними діячами, вченими, бізнесменами. Досвідчений дипломат заводить широкі знайомства в усіх сферах суспільства країни перебування і уміло використовує їх. Нерідко для дипломата має велику цінність не стільки інформація (вона може бути загальнодоступною), скільки її професійна інтерпретація і оцінка. У цьому випадку якраз і потрібні глибокі знання фахівців відповідної сфери.

Особливо продуктивною буває робота дипломата з політичною опозицією країни перебування. Представники опозиції через свою нелюбов до уряду з більшою відвертістю говорять про проблеми і труднощі в своїй країні, пропонують дипломатам критичний аналіз стану справ, внутрішньої і зовнішньої політики, нерідко розгадують і розкривають таємні плани і наміри можновладців. Водночас дипломатам, аналізуючи зміст бесід з представниками опозиції, доводиться робити поправки на упередженість, політичну заангажованість співрозмовників.

Дипломатичний і консульський корпус. Часто джерелом інформації виступає дипломатичний і консульський корпус. Між дипломатами різних країн, насамперед союзницьких і дружніх, встановлюються неформальні відносини і вони обмінюються між собою інформацією та оцінками з приводу ситуації в країні перебування, здійснюючи своєрідний «бартер» інформацією.

Закономірним є питання про межі допитливості іноземних дипломатів. Світова практика і національне законодавство держав досить чітко визначають ці межі. Питання про закриті сфери життя суспільства і держави вже давно стало предметом міжнародного розгляду нарівні, скажімо, з питаннями про дотримання прав людини. Світова спільнота погодилася з тим, що закритих сфер суспільного життя в демократичній державі не повинно бути. Природно, що і законодавчо, і морально захищається особисте життя громадян, особливо ті її сторони, які стосуються інтимної сфери. У рамках законів також охороняється комерційна таємниця.

Щодо державних справ, то закритими (тобто недоступними для широкої публіки, вітчизняної і зарубіжної преси, а значить – і дипломатів) можна оголошувати лише ті, що безпосередньо стосуються національної безпеки. Причому світова спільнота визнає справедливим закриття деяких сфер лише тоді, якщо це буде зроблено у формі закону (а не підзаконних актів – указів, директив, наказів, інструкцій тощо) і в межах здорового глузду. Якщо держава не дотримується цих норм, довільно закриває ті чи інші сфери державної діяльності і суспільного життя – така держава оголошується недемократичною, світова спільнота піддає її осуду.

Не вважається закриттям інформації не розголошування планів, які знаходяться в стадії розробки, проектів документів, що проходять професійну експертизу, та інших підготовчих, робочих документів державних установ. Але ті ж документи, підготовлені до ухвалення згідно з ними рішень, повинні бути доступними для громадського обговорення.

Саме дипломатичне листування також відноситься до закритих сфер діяльності. Держава має право встановлювати для дипломатичних документів різні рівні секретності: «Для службового користування», «Таємно», «Особливої важливості» або інші. Таким правом також володіють дипломатичні представництва і консульські установи. Документи міждержавного спілкування – ноти вважаються такими, що не підлягають розголошуванню «за замовчуванням». Однак за необхідності кожна із сторін може піддати гласності як відправлені, так і отримані ноти.

У представників іноземної держави іноді виникає бажання дізнатися про справи в країні перебування більше, ніж це можна зробити законними способами. Нерідко з цією метою дипломати прагнуть встановити з громадянами країни перебування, що володіють закритою інформацією, т.з. довірчі стосунки. Як стимул за передачу закритої інформації пропонуються (залежно від обставин) гроші, туристичні поїздки в країну дипломата, відпочинок, лікування, навчання у вузі і т.д. Отримання або спроби отримання закритої в країні інформації є порушенням міжнародного права (Віденська конвенція про дипломатичні зносини, 1961 р.) і національного законодавства країни перебування. Часто спроби налагодити довірчі стосунки закінчуються для дипломата повним провалом, його оголошують «персоною нон грата» і він з конфузом залишає країну.

Дипломат обмежений також у виборі засобів і методів збору інформації. Незаконні способи отримання інформації: підкуп, шантаж, крадіжка, грабіж не повинні бути присутніми в арсеналі дипломата.

Дипломатія за своїми цілями і методами роботи певною мірою схожа з розвідкою. Розвідувальні органи держав, передусім – великих, нерідко використовують дипломатичні представництва і консульські установи для розміщення там своєї резидентури. Дипломати і розвідники (з дипломатичними паспортами) нерідко сидять у тих самих кабінетах у приміщенні посольства. Проте розвідка, якщо вона не отримує інформацію із закритих сфер, втрачає сенс свого існування. Ризик, на який йде розвідник, не завжди приносить позитивні результати. І якщо розвідника (формально – дипломата) оголошують «персоною нон грата» за незаконні дії в чужій країні, страждає авторитет дипломатичної служби акредитуючої держави [1].

Газети, телебачення, радіо, спеціальні журнали і бюлетені. Серед усіх можливих джерел інформації для дипломатів (для розвідників також) на перше місце за обсягом отримуваних відомостей висуваються ЗМІ. Газети, телебачення, радіо, спеціальні журнали і бюлетені давали до недавнього часу не менше 90% корисних відомостей. Останніми роками серйозну конкуренцію ЗМІ складає Інтернет. І хоча законодавство більшості країн не відносить Інтернет до ЗМІ, реально його можна розглядати в тій самій групі джерел, що і преса, ТБ, радіо. До того ж через Інтернет можна дістати доступ до новинних стрічок інформаційних агенцій, сайтів газет, науково–дослідних і аналітичних центрів, урядових установ.

Сьогодні в розвинених державах світу сформовано надзвичайно насичене інформаційне поле. Влада, політичні партії, впливові економічні кола нерідко використовують ЗМІ для формування в людей (співгромадян і населення зарубіжних держав) певного світогляду і поведінкових установок. У міжнародних відносинах друкована інформація, як правило, характеризується ситуативністю, націленістю на забезпечення підтримки громадськістю планів, конкретних кроків або позиції уряду. Одні ЗМІ роблять це відкрито, інші прикривають свої настанови за об'єктивністю і незалежністю. Тому аналітична робота в країні перебування неможлива без вільної орієнтації в «інформаційному океані», знань особливостей і специфіки місцевої преси.

Робота з пресою займає значну частину робочого часу дипломата. У невеликих за чисельністю дипломатичних представництвах і консульствах кожному співробітнику видається завдання щодня знайомитися зі змістом декількох десятків газет, теле– і радіопрограм, сайтів. У великих посольствах дипломати об'єднуються в групи і відділи, що займаються окремими напрямами суспільного життя країни перебування. Спеціалізація дещо скорочує коло обов'язкових для вивчення джерел.

Ефективність ЗМІ як джерела забезпечується, по–перше, системною, тобто регулярною і плановою роботою з ними, а по–друге, критичним сприйняттям газетних і телевізійних сенсацій. Дослідникові необхідно пам'ятати про можливу політичну зацікавленість авторів публікацій і залежність видань від джерел фінансування.

Гарантією добротності і об'єктивності зібраної дипломатом інформації служить широта і комплексність джерельної бази. Перевірка і повторна перевірка достовірності і актуальності отриманих відомостей – запорука успішної підготовки інформаційно–довідкових і аналітичних документів.

Необхідно підкреслити, що дипломатичні представництва в більшості випадків не володіють монополією на інформування керівництва своєї країни про ситуацію в країні перебування. Конкуренцію їм складають, як вже наголошувалося, розвідувальні служби і, особливо, преса. Журналісти газет, радіо, телебачення, інформаційних служб цілодобово збирають по всьому світу відомості про найбільш важливі і цікаві події і прагнуть якнайшвидше повідомити про них свої редакції. Перевага дипломатів полягає в продуманому відборі корисної інформації для акредитуючої держави, гарантії її достовірності, аналітичному супроводі.

Спостереження. В процесі збору фактів і перевірки гіпотез важливу роль відіграє спостереження. Існує чотири різних види спостережень: фізичне, психологічне, електронне і вивчення відомостей. У всіх варіантах справа спостерігача – лише спостерігати, описувати і пояснювати.

Фізичне спостереження – постійне, рухоме або періодичне – є звичайний метод ідентифікації об'єкта і контролю за його участю в суспільній діяльності. Серед фахівців існує думка, що таке спостереження є найстародавнішим, відпрацьованим і дуже ефективним методом збору конфіденційної інформації. Причому дані, які отримують за допомогою цього способу, дуже важко і деколи неможливо добути іншими засобами.

Один з простих прийомів збору інформації за допомогою спостереження – складання графіка активності об'єкта. Якщо кожну його дію фіксувати і аналізувати, то скоро стає можливим за почерком або за іншими показниками передбачати поведінку об'єкту спостереження. Так, американський соціолог Ч. Міллс вивчав еліту і відповідно до цього будував розпорядок щоденних робочих контактів так, щоб вони включали: а) людей, які були серед тих, кого він хотів вивчати; б) людей, які перебувають з ними в безпосередньому контакті; в) людей, які так чи інакше виявляють до них стійку професійну цікавість.

У круговерті крупних політичних подій аналітикові доводиться вести спостереження мало не на вулиці, фіксуючи все, що відбуваються, а іноді не соромитися, наприклад, навіть простувати серед демонстрантів. Але для того, щоб зрозуміти, що відбувається в тебе на очах, потрібна попередня підготовка.

Дипломатичні представники через традиційний характер виконуваних ними обов'язків, що склався, все таки не є розвідниками. Оскільки будь–яка діяльність, направлена на те, щоб чинити вплив на внутрішню політику країни перебування недозволеними засобами (наприклад, отримання секретної інформації), може розглядатися як грубе порушення ними своїх обов'язків, то дипломат більше зобов'язаний вести спостереження згідно з законодавством і двосторонніми договорами й угодами.

Дата добавления: 2014-01-07