Теорія літератури. Поетичний синтаксис

Академік Виноградов писав: “Не слід вбачати в синтаксичному ладі художнього твору (це синтаксична будова речень і словосполучень) прямого і безпосереднього відбиття і змішувати синтаксичні форми з семантичним змістом мови”.

Синтаксичні конструкції визначають не семантичний зміст певних висловів, а характер інтонації: розповідь, запитання, наказ, вигук, прохання і т.п.

В інтонації розкривається суть висловів і речень, виявляється і емоційне забарвлення мовних відтінків. Характер інтоніції визначається не тільки і не стільки конструкцією окремого речення, скільки структурою тих органічних частин художнього твору, які дають якусь закінчену картину.

У художньому творі розрізняють інтонацію авторської розповіді та інтонацію мови дійових осіб. В інтонаціях авторської розповіді відбивається образ самого митця, його емоції щодо тих чи інших подій, явищ, людей. Особливо виразно змальовується образ автора в інтонаційно – синтаксичній організації мови ліричних творів і відстіпів.

У мові дійових осіб твору синтаксичні конструкції та інтонація, звичайно, не такі, як у розповіді автора, адже й вони зумовлені особливостями характеру. Мовна характеристика персонажів створюється насамперед змістом їх висловлювань. Але цей зміст не існує поза формою, в яку він втілений. Синтаксичні конструкції та інтонації мови персонажа є важливим чинником мовної його характеристики: розкриття особливостей вдачі, думок, переживань тощо.

Одиницею мови в синтаксисі є речення. Існують головні засоби синтаксичної організації мови, що надають мові емоційної виразності:

граматичне оформлення речень;

порядок слів у реченні;

оформлення інтонвції речень.

Їх прийнято називати фігурами.

Еліпсис (гр. “пропускання”) – це відсутність у реченні деяких його членів, які легко відновлюються читачем. Еліпсис необхідний для посилення емоційної виразновті, фіксуванні уваги на тому предметі, явищі, дії, які пропущене слово означає. Ця фігура побудована на основі порушення граматичних зв,язків між членами речення.

Наприклад: Т.Шевченко

… Там повіє буйнесенький, (пропущено слово “вітер,”

Як брат, заговорить… яке читач може відтворити)

Інверсія (лат. “перестановка”) – це незвичайний порядок слів у реченні, необхідний для підкреслення слова або слів, на які падає логічний наголос.

Наприклад: Леся Українка

… Жити хочу. Геть думи сумні..

Зустрічається і такий прийом інверсії, як відокремлення слова від інших слів, з якими воно пов,язане.

Наприклад: П.Тичина

… І молоде із –зі гори

на конях покоління летить сюди…

Інверсивні форми властиві більше мові віршованій, ніж прозовій.

Інтонаційне оформлення речень у художній мові часто досягається за допомогою різних видів повторень (чи повторів)

Наприклад: Т. Шевченко

…Чорніше чорної землі (суміжне вживання

Блукають люди… слів одного кореня)

Анафора (гр. “віднесення вперед”) – повтор слів на початку віршованих рядків чи абзаців. Анафора буває звукова, словесна, синтаксична.

Наприклад: Леся Українка

Знов весна і знов надії

В серці хворім оживають,

Знов мене колишуть мрії,

Сни про щастя навівають…

Епіфора (гр. “віднесення далі”) – повторення слів або вислову, що стоїть у кінці строфи чи абзацу.

Наприклад:В.Симоненко

Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя – єдина,

Очі твої – одні…

Поетичне кільце – повторення однакових слів на початку речень, абзаца чи строфи.

Наприклад: В.Симоненко

Ми думаємо про вас в погожі літні ночі,

В морозні ранки і вечірній час,

І в свята гомінкі, і дні робочі.

Ми думаємо, правнуки, про вас.

Паралелізм народних пісень – зіставлення двох явищ способом паралельного їх змалювання. Посідає перехідне місце між фігурами і тропами.

Наприклад: народна пісня

Ой у лузі червона калина

Похилилася,

Чого ж наша славна Україна

Зажурилася.

Антитеза (гр. “протиставлення”) –основою експресії вислову в антитезі є контрастність явищ.

Наприклад: Леся Українка Люди мучились, як в пеклі,

Пан втішався, як у раї…

Ухудожніх творах, особливо в ліричних, часто зустрічаються специфічні звороти, а саме: риторичні запитання, звертання, оклики.

Риторичні запитання –запитання, які не потребують відповіді або містять її у собі.

Наприклад: М.Рильський

Хто може випити Дніпро?

Хто властен виплескати море?

Хто наше злото – серебро

Плугами кривди переоре?..

Риторичні вигуки – це слова чи словосполучення, які передають радість, гнів, обурення, інші почуття.

Наприклад: Леся Українка

Не поет, хто забуває

Про страшні народні рани…

Риторичні звертання – це звертання до неживих предметів, абстрактних понять чи відсутніх людей.

Наприклад: М.Рильський

О земле рідна! Знаєш ти

Свій шлях у бурі, у негоді!

Риторичні запитання, вигуки, і звертання надають мові урочистого, піднесеного звучання.

Мова автора і мова персонажів. Літературна мова і мова художньої літератури.

У творах літератури розрізняють мову автора і мову персонажів (мова кожної дійової особи своєрідна). Мова автора і мова дійових осіб відмінні, бо вони виконують у творі різні функції.

Мова автора – це мова розповіді й опису, прямої храктеристики, авторських відступів, а також це мова ліричного героя (в її особливостях, інтонаціях, емоційному забарвленні виразно виступає образ автора, виявляється його ставлення до дійсності).

Мова автора характеризується індивідуальним стилем, який виявляється в особливостях манери автора, особливостях використання ним лексики народної мови, своєрідності образних висловів, синтаксичної будови речень. Все це становить творчу своєрідність.

Мова письменника зумовлена і розвитком літературної мови і особливостями стилів, характерних для літературних напрямів, для тих чи інших літературних шкіл.

Мова персонажів – є важливим засобом типізації та індивідуалізації, тобто характеристики героїв. Людям різних епох, соціального стану, місцевості, віку і т.д. властиві певні особливості. Вони виявляються і в складі лексики, і у фразеологічних зворотах, і у характері інтонації, і у вимові слів, звуків і т.п. (наприклад: І.Котляревський “Наталка Полтавка”). Індивідуалізація мови стосується і епічних, і драматичних творів. Письменник намагається знайти в мові різних людей характерні для них риси і художньо це відтворити. У зв,язку з цим важливу роль відіграють у художніх творах діалоги, внутрішні монологи. Кожен персонаж твору характеризується також і особливостями своєї лексики, а саме: загальнонародними словами, діалектизмами, професіоналізмами, характерними фразеологічними зворотами, улюбленими висловами, приказками тощо.

Поняття “мова літературна” і “мова художньої літератури” не тотожні.

Літературна мова – це не тільки та мова, якою написані художні твори, а й мова публіцистики, преси, науки, школи; це мова, норми якої зафіксовано в словниках.

Мова художньої літератури базується на нормах літературної мови, але письменник не обмежується лише тими словами і граматичними формами, які встановлені як норми лутературної мови. У мові художніх творів трапляються відступи від цих норм і вони виправдані, якщо зумовлені художніми завданнями, а саме: прагненням змалювати явища і предмети з усіма властивими їм відтінками, в їх неповторній своєрідності. Внаслідок цього письменники вживають нелітературну лексику. Смислових і емоційних відтінків надають словам і висловам також різні засоби словотворення і словосполучення (наприклад: Гулак-Артемовський, байка “Рибка” – є слово “підвечіркувать”; “Пан та Собака – “спать попхався” – авторське).

Для того, щоб дізнаватися про нову інформацію на сайті “Українська література. Теорія літератури. Готуймося до іспиту та ЗНО з української літератури.” підпишіться на RSS.

Панас Мирний. Роман з народного життя “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”. Короткий зміст.

Частина перша

І. Польова царівна

Весна. Шляхом до села Пісок йшов молодий чоловік. “Не багатого роду”. Років двадцяти. “Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших селах. Одно тільки в цього неабияке – дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духовна міць…” Це був Чіпка. Почув, що з-за жита хтось співає. Дівчина “низенька, чорнява, заквітчана польовими квітами… Маленька, кругленька, швидка і жвава, одягнена в зелене убрання,.. – вона здавалася русалкою…” Коли заговорив до неї, дівчина втекла. Чіпка пішов далі, додому. Вже видно було хату. “Не достатки, а тяжка праця кидались у вічі…” Біля хати стояла немолода вже молодиця – мати.

ІІ. Двужон

Літ за двадцять до волі у с.Піски зайшов невідомий, шукав старого Карпа Окуня. Але той років десять як помер, зосталася Ганна – небога, теж померла; та Грицько – далекий родич – забрали у некрути. Незнайомий пішов у волость, назвався небожем Окуня – Остапом Хрущем, просився у громаду. Через три тижні Остап косив у писаря сіно. А через місяць – об,явлено, що тепер він піщанський громадянин – козак, Остап Макарович Хрущ. Пішов у город найматися. Жид взяв у поштарі. На другий рік rрунт і хату купив. Шле старостів до Мотрі Жуківни – “бідної, некрасивої дівчини, уже таки й літньої, що жила в сусідах, удвох зі старою матір,ю Оришкою”. Уступила у свою хату, ніби на світ народилася. Багато працювали, але жили бідно. Через декілька років Остап узяв паспорт і пішов на заробітки. Приходить з Дону бумага, що він не Хрущ, а Притика, кинув жінку та трьох дітей. Мотря плакала цілу ніч. Незабаром наїхало в село чиновного панства. А у селі тільки й мови – про Хруща. Немає Мотрі спокою. Аж ось ведуть його у ланцюгах. Мотря зрозуміла, що вагітна. Пішли чутка, що він не Хрущ, і не Притика, а Іван Вареник – кріпак пана Польського, що панував у Пісках. Незабаром його забрали, більше не повертався – оддали в москалі. Мотря народила сина. Роди були трудні (два дні). Всі вважали малого “чортеням”. Ніхто не хотів хрестити. За кума взяли перехожого москаля, Оришка – за куму. Назвали Нечипором.

ІІІ. Дитячі літа

Мотрю та її матір стали цуратися. У хаті біднота та злидні невилазні. У сусідньому селі Мотря заробляла хліб, бо у Пісках ніхто не брав. Одяг позношувався. Дитина вийшла на славу. “Повновиде, чорняве, головате, розумне… – Але діти не гралися з ним – били. Бо Чіпка був “виродок”. Дуже любив слухати казки. “Щедрою рукою перекладала баба з своєї старої в молоду Чіпчину голову усе… А Чіпка не брав – гарбав усе те!” Одного разу з,їв весь хліб, а щоб “бозя” не бачила – виколов очі. Мати його била, та це не спиняло Чіпку. “Він би зміг – матері очі видрав, або сам собі що заподіяв, якби не баба…, її тиха мова гасила його лютощі.” Любив бабу, а матері не любив і не слухав.

ІV. Жив – жив!

Виростав Чіпка у голоді та злиднях. “Чіпка мав добру пам,ять: з неї ніколи не виходила думка, що він “виродок”. “… в малому серці ворушилось щось недобре… І просло лихо в його серці – і виростало до гарячої відплати, котра не зна ні впину, ні заборони.” Чіпці дванадцять років. Мати відправляє у найми, той не хоче. Спочатку до Бородая: той побив Чіпку за непослух, а малий мало не спалив хазяїна. Пішов до діда Уласа (вівчар). Робота прийшлася до душі. Був і другий підпасач – Грицько (козачий син, сирота, після смерті батьків віддали родичці – вдові Вовчисі). Одного разу вони знайшли горобенят, Чіпка запропонував відірвати голову. Робили це, говорячи: “А що – жив! А що – жив!”

V. Тайна – невтайна

Добре Чіпці у діда. Робота неважка. На харч – заробляв, гроші йшли на одяг, ягнята (два-три на рік) – на прибуток. Мотря й Оришка радіють, що хоч трохи втекли від злиднів. Скоро вже й свиня з поросятком, десять овечок завелося. Достатків більше. І пасіка вже. Аж помолодшала Мотря. Але ось горе – померла баба (Чікці 15 років). “Напала на його пропасниця”. Насилу Мотря одходила. Чіпці минуло 17 років. Того року кріпацькі кайдани розбилися. Але дід Улас говорив, що це не воля, що треба частину свого віддати. Дід розповідав Чіпці про батька, котрий спочатку був лакеєм у панича. Але він панича не слухав: той його то вскубне, то вщипне, а батько його по пиці – відправили на стайню. Кучер пішов мандрувати, й батько за ним у Донщину. Там оженився, оселився. Але прочув про Хруща, роздобув його паспорт, покинув усе. Але через два роки повернувся до першої дружини. Його судили – і в москалі. Чіпка очумався вже в хаті. “То не чоловік сидить, то – сам сум!”, думав: “…Чому він їх не вирізав? (панів)” Чіпка помарнів, голову обняв сум та журба. Ще й діда забрали у двір.

VІ. Дознався

Чіпка думав: “ (пани)… одібрали батька від мене… покрили мою голову соромом… Прокляті!” У селі люди кричать, пани загадали ще два роки на них відпрацювати. Чіпці довелося до плуга братися; половину хліба продав, восену корову купив. Знову весна. У неділю Чіпка пішов у поле, знову зустрів дівчину. Почали розмовляти, але її покликала мати. Її звати Галя. Після того Чіпку не пізнати – спала туга, став веселіший, привітніший.

VІІ. Хазяїн

А Грицько – непромах. Пішов з піщанами на заробітки. На зиму потяг до Ростова. Там став до одного плоту (робив, як віл, спав на голій землі, майже не їв). Назбирав дві сотні. Повернувся у Піски, купив грунт. Він тепер “… до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда”. Між парубками поводився звисока. Йому бажалося до свого добра додати жінчине. Але незчувся, як закохався у сусідську наймичку – “веселу, моторну й робочу дівчину, хоч і невеселу красулю”, – Христю (сирота). Побралися. Жили мирно, люб,язно. Матері ставили їх у приклад своїм дітям.

Частина друга

VІІІ. Січовик

Ніхто вже не пам,ятав, як і коли оселився в Пісках січовик Мирін Гудзь (немолодий козак). Одружився на козачій доньці Марині Зайцівні. Народився у них син – Іван – найкращою забавкою було будувати та розоряти землянки, окопи. Батько розповідав про татар, ляхів, а мати – про хліборобське життя. І як було хлопцю 16 років, став ходити коло волів, додивлятися до плуга. Мати з цього раділа.

Ростуть Піски. Івасю вже 20 років. Вирішили слати сватів до заможнього козака Кабанця. У нього дочка Мотря – “уродлива, моторна, працьовита, навсипуща хазяйка”. Зажив Іван з Мотрею спокійним хліборобським життям. Народилося у них три сини – Максим, Василь, Онисько. Батько садив Максима до себе на коліна, розповідав про давні чвари. Од того січова кров загомоніла у серці малого.

ІХ. Піски в неволі

Недовго так жив Мирон. Піски в неволі – оддали генералові, досталися панові Польському. Приїхав він, та не сам, а з жидком. Люди говорили, що не будуть працювати. Всі ходять радитися до Мирона. Той говорить: “…Та краще я всю свою сім,ю під турка виведу!.. ніж у себе дома, в панській неволі, пропасти…” Коли пропав старий, до Пісків вступала рота москалів, бо генерал розказав про “бунт”. Порозганяли піщан. Хто втік, хто сидів у хаті – чекав. Почав генерал робить перепис. Тижнів через два повернувся Мирон, сказав синові, що він вільний і родина його, бо той записав сина у козаки. Генерал зібрав усіх коло церкви, поділив людей: козаки – генералові. Козаків відпустив, “своїм” загадав платити за землю – Лейбі. Забрав шинок і оддав також Лейбі, який перевіз жінку і з десятеро жиденят та став “шинкувати”. Піски піднялися, розрослися. Але Мирін того не бачив – захирів та помер (було йому 99 років).

Х. Пани Польські

Генерал помер, а генеральша з синами (10-ти та 12-ти років) їде на село жити. Вистроїла генералових людей, ті вийшли з хлібом-сіллю, але вона не прийняла. Позносили декілька хат, бо ніде було насадити сад; урізали городи, бо вулиця вузька. Дехто з людей втік. Через рік генеральша синів віддала в науку, а повернулася дочка – Віра Семенівна. Звеліла знайти їй дівчину. Кирило Очкур віддав свою старшу доньку – Ганну та й не один він. Почала приймати гостей – палац гуде. Весело розкішно жила генеральша років з п,ять. Віддала старшу дочку за сусіда – панича, молодшу – за старого гусарського полковника. До найменшої їздив сотник Саєнко (“чумазий хохол”), вона його теж кохала, але мати була проти. Навіть весілля не справляли. “Повіз Саєнко свою молоду жінку до себе в Китайку, – та не повіз посагу…” Зосталася генеральша сама. Завела собі кошаче царство. Дуже не любила горничну Уляну, але подруги в ній душі не чаяли, любили її старе і мале. У всьму, що не траплялося, була винна Уляна. Знемоглася генеральша, скоро померла. Аж ось приїхав з полку старший панич – вилита мати. Осівся Василь Семенович на батьківськім добрі. Дуже йому сподобалася Уляна. Через півроку Василь Семенович зібрався кудись. Покликав Уляну, дозволив покинути їй палац, дав 50 крб., одяг. Через місяць Уляна вийшла заміж за Петра Вареника, а через три місяці народився у них син Іван. Через рік вернувся Василь Семенович з дружиною. Незабаром і брат Степан з дружиною. Поділили Піски. Молода бариня виписала молодого прикажчика – Карпа Дровиченка (Іржа – ба як уїсться). Підбив Василя Семеновича на шостий день і поле назад одібрав. Піщани розпилися, все по шинкам. Пан побудував на Красногорськім хуторі палац і перебрався туди. Щороку – то й дитина (6 дочок, 1 син). Як підріс Улянин Івась узяли його до панича в горниці. “Так же й ледащо Улянин син, а Чіпчин батько.” Дочки у пана як циганки, а у Степана Семеновича – гарні, вже й заміж повиходили. А “циганок” не беруть. Закликав уже у зяті й небагатих. Поробилися зятями Совинські, Кривинські… Кругом Гетьманського – родичі. І всі хотіли їсти.

З половини 20 –х до 60 –х років – золотий вік панування. Все кругом мовчало, терпіло рід панів Польських, та все нижче нагинало голову перед його владикою.

ХІ. Махамед

Пісял смерті Мирона й Марини лиха доля зачепила Івана і Мотрю. Іван орав, сіяв, косив… робиш, щоб було що їсти; їси, щоб здужав робити. Підростали хлопці, до всього кидалися із запалом, а найщиріше брався Максим. Зате й швидше набридло, та вже не заставиш. Таку неспокійну натуру викохав старий дід. Душа його прохала волі. А насміятися над ким, украсти – йому дай! Дійшов до літ – біда з ним. Високий, гарний, перший красень на селі. Вся молодь любила його за вдачу, безбоязний норов – всі йому корилися. Сам зведе дівчину – перший потім і насміхається. Не одна наробила сорому батькам. Старі баби прозвали Махамедом. Горілку пив, гуляв. Позаливають очі – та капості людям роблять. Люди жалілись на Максима батькові, але той нічого не міг зробити. Коли генеральша дізналася, що він кріпаків бунтує, то жалілася комісарові. Віддали його у москалі. На три дні їх закрили, а потім випустили попрощатися з родиною, але Максим пішов у шинок з москалями. Іван з того часу не згадував сина: “У мене немає третього сина – і не було ніколи!..” Іван одружив Василя та Ониська, поділив їх, зоставивши свою хату та частину поля москалеві. Скоро помер, Мотря теж. Василь і Онисько почалу сваритися, судитися і обидва збідніли. Дізналися, що Максим живий і вже став старшим над москалями.

ХІІ. У москалях

Погнали Максима у Московщину. Там кам,яні крамниці, базари, величезні хороми. Повели їх у казарми. Там смерділо. Максим не плакав, а насміхався над усім. Все було йому на іграшку. Швидко вивчився марширувати, стрибати – москаль москалем. Старі москалі його вихвалюють. Пройшов рік. Одного разу напилися, а вночі перевірка. Максим усе взяв на себе. Ротному це сподобалося. Максим став душею москалів. Товариші душі в ньому не чаяли. Звик до такого життя. Тут йому краще, ніж у батька з матір,ю. Одно тільки мучило – життя у казармі. Став ходити на “прокормлєніє” – стало чутно: то того, то другого обікрадено. Максим цілком оддався тій роботі. Старші його любили, як дійну корову. Незабаром Максима зробили унтер – офіцером.

ХІІІ. Максим – старшим

Тепер Максимові не можна було погуляти. Він запишався, гордував своїми земляками – став їх ганяти. Учні його проклинали і боялися. Стало йому те старшування гірше полину. Ні з ким душі одвести. Вивчив граматику, але хотілося погуляти. Знайшов повію та гуляв іноді з нею. Ішов 1848 рік. Повів Максим (який вже став фельдфебелем і мав тепер роту) свій взвід обороняти австрійців від венгрів. Тепер йому було зручніше глибше п,ятерню запустити в московські достачі. Думав про сім,ю. На краю міста була хата (“руїна”). Там жив москаль Терьоха з Меланією. Пили, гуляли, билися, – і була у них донька – Явдошка. Дитина як підросла, то ходила просила їсти, крала. Батьки наливали їй горілки. Підростаючи, Явдошка робилася все хижіше, до горілки привчилася, як до води. Як було їй 15 років, мати помила її, одягла та одвела у місто, у будинок. Щоночі тепер гуляє Явдошка. Зустрів її Максим – зійшлися та жили, пили, гуляли. Але полк перегнали в інше місто, тому вони повінчалися. З Явдохи вийшла справжня московка. Не страшні їй походи, моторна, весела, до гулянок удатна. Прожили 10 років. Гроші закінчилися. Народилася донька Галя – гулянки одлетіли. Почали клопотати над наживою. Максим взявся за “прокормлєніє”, Явдоха – за крадіжку, а награбоване спродували. В останній війні з турками Максима поранено. Через 30-ть років повертається у село – не впізнав: село велике, землянок не видно, одні мазанки. Оселився у батьківській хаті. Явдоха крамарувала вдома. Максим збудував нову хату. Всі дивуються, яким поважним чоловіком повернувся. Через 3 – 4 роки спродав усе й виселився на хутір, на батьківську землю, збудував будинок, мов панські хороми.

Частина третя.

ХІV. Нема землі

Восени Чіпка зібрав хліб; міркував усе, як з Галею бачитися тепер. Аж ось кличуть його у волость. Там він дізнається, що прийшов якийсь чоловік і каже, що він Луценків небіж і хоче одібрати їх землю. Чіпка відповів: “… А землі не дам! Зубами держатиму…” Через 2 тижні їх з Мотрею кличуть у волость. Прийшла бумага із суду: віддати землю Луценковому небіжу. “Немов хто гострий ніж вгородив у серце старій Мотрі”. Чіпка забрав усі гроші, збирається у місто позиватися. Говорить: “І що я без землі? … наймит… Без землі – нема волі… земля хазяїном робить…” Пішов до секретаря Чижика, але зустрів там Василя Пороха, який взявся писати “прошеніє” за могорич. Чіпка купив горілку. Порох пропонує йому спробувати. Чінка випив – “… заграло в голові… повеселішало на серці…” ночував у Пороха.

ХV. З легкої руки

Уранці взяв просьбу і пішов у суд до секретаря Чижика. Той говорить: “…Як 50 рублів, то й діло можна поправити…” Чіпка не дав і пішов до Пороха. Знову випили. Посоловіло в очах. “Очі в Чіпки налилися кров,ю… Горілка змішалася з страшною злістю…” Заснув. В обідню пору пішов додому, у хаті не світилося, пішов у шинок. Зібралися люди, засіли коло Чіпчиної горілки. Під ранок прийшов додому: “… Вони в мене батька одняли.., вони мене ще змалечку ненавиділи… Їх (людей) мучити…” Почав кожен день у шинку пити.

ХVІ. Товариство

П,ючи та гуляючи, підібрав собі Чіпка трьох товаришів: Лушня (“високий, бравий, панський, родився і виріс у пана”, звуть Тимошка. Крав у пана у дитинстві: його били, але він всеодно крав. Іноді йому ставало тяжко, соромно), Матня (“неповоротний, неохайний, любив тільки горілку”, підлітком забрали у двір до пана Польського), Пацюк (худий, низький, на все село перший співака; теж підлітком забрали до пана Польського). Зустрілися всі троє у шинку, поробилися п,яницями, злодюгами. Шинок став їм батьком, горілка – матір,ю. Пили вони на кошт Чіпки. Цілу ніч гуляють, а перед світом ідуть спати до нього. І так кожного дня. Пропив одяг, овець. Мотря пожалілася у волость. Чіпку посадили у чорну. Товариші ввечері її продрали і випустили Чіпку, пішли додому: “Де вона!.. де стара відьма?..” Схватив материну свиту нову і з товариством до Гальки – обміняти на горілку. Мати зібрала останнє збіжжя і пішла до сусідки – старої баби. Чіпка пропив усе, залишився тільки хліб. Лушня запропонував продати його жидам. Але Чіпка не погодився, сказав, що віддасть Грицьку: “… Нехай хоч він чесно поживе мою працю, коли так судилося!”

ХVІІ. Сповідь і покута

Чіпка зранку пішов до Грицька. Нова хата, біла; двір просторий, чистий. Грицька не було. Коли приїхав, розповів Христі, що жида Оврама обікрадено. Але знову прийшов Чіпка, йому було соромно і страшно. Глянув на Христю і згадав Галю. На очі навернулися сльози. “Хто ж винуватий у вашому лихові?” – запитала Христя. Чіпка відповів, що люди “своєю неправдою”. Мова Чіпки вразила дівчину жалощами. Він розповів, як забрали землю, а за 50 карбованців сказали, що повернуть. “..А я – може, кращий від них,.. та лиха моя доля!..” Віддав Грицьку хліб. Христю вразила розповідь, вона бачила, що Чіпка не такий, як про нього говорили. У неділю Грицько поїхав до Чіпки. Він з докором і жалем дивився на Чіпчине добро. На підлозі три чоловіки спало, а Чіпка на лаві. Лушня: “Нехай же сам і забира (зерно), коли поцінно купив”. На це Чіпка відповів: “…Або до роботи, або з двору!..” Грицько поставив їм могорич, і товариство засіло у шинку на цілу ніч.

ХVІІІ. Перший ступінь

Мотря зовсім оселилася у баби. Брала людям прясти. “Краще б я тебе, сину, не зродила, або, зродивши, взяла за ноги та об пень головою, ніж тепер від тебе таку зневагу приймати…”

А Чіпка гуляє. Допився до того, що у хаті – нічого. Почав згадувати Галю. “… я каторжний! Проклятий!.. що я наробив собі?!” – думав, але скоро знову напився. Грошей не було, вирішили йти красти до пана, бо “…вкрали моє щастя, мою долю…”

ХІХ. Слизька дорога

Пішли до пана, кинули там сторожа лель живого, а самі дома сплять. Совість, задобрена горілкою, Чіпку не мучила. Незабаром до хати увійшов голова з 5-ма соцькими – до них дійшла чутка, що пограбували Чіпка та його друзі. Позапирали їх у чорну. Мотря дізналася, пішла у волость, але сина не побачила, все плакала. А Чіпці з товариством байдуже. Цілий тиждень просиділи, а приїхав слідователь і випустив. Цієї ж ночі пограбували голову, потім писаря. Потрусили знову Чіпку – нічого не знайшли.

“Запалив Чіпка рай тихого щастя в Грицьковій хаті та й покинув куритися…” Серце у Христі щеміло. Чіпка, про що казав, усе те правда. Стала Христя зовсім інша й до Грицька, зробилася холодною. Але той розказав їй про те, що Чіпку посадили в чорну. Христя думала: “Коли такий чоловік отаке робить, що ж уже другі?”

ХХ. На волі

Тільки об,явили волю, піщани зашуміли. Кожен намагався менше робити, більшн собі загарбати: як би пана одурити. Одному Чіпці з товариством немає клопоту. Позатикали шибки, гріє їх жидівсько горілка. Минулося Водохреща. Час за роботу братися. Людям сказали, що вони повинні ще 2 роки відпрацювати на пана. Але пан Василь Семенович з жінкою вночі покотив у Гетьманське. А до станового послали гінця, що у Пісках бунт. Звеліли скликати усю громаду, але нічого не подіяли. Наступного дня прислали москалів. Почалася бійка. Дід Улас упав. Чіпка побачив, закипіло його серце, кричить: “… не даймо глумитися над нами! Не даймо знущатися над дідом!..”, але товариство втікло. Грицько теж заховався. Чіпку побили, “обняло його зло нелюдське”. Думав: “А ти, дурню, водився з ними!.. повірив, що й вони люди?.. Волоцюги, п,яниці, а не люди!”

Грицько розповів Христі про бійку, говорив, що так їм злодюгам і треба, що життя через них немає, все треба замикати, нічого не вдержиш.

Чіпка напився і заснув.

ХХІ. Сон у руку

Сниться Чіпці мати, дід Улас, убитий сторож. Охопив його вогонь, досягав до всього тіла. Подивився він, а то не вогонь, а людська кров – прокинувся.

Поглянув навкруги – пусто. Стояв і молився. Лилися сльози. А товариство засіло у жида Оврама. Лушня пішов до Чіпки довідатися, що там, той його ледве не вбив. Лушня збрехав, що їх пов,язали і щойно відпустили. Чіпка повірив йому і сказав: “… А зробили таке зі мною… стережіться ж тепер..! Годі гуляти!.. Станьмо й ми такими, як люди… А проте – свого не забуваймо!..” Сказав, що забере матір, згадав про Галю. Але душа його боліла помстою, серце гукало – оддячити, розум пашів – злом.

ХХІІ. Наука не йде до бука

Баба розповідала Мотрі, як Чіпку було побито. Серце в неї защеміло, боліло. Вона була тепер сердита на всіх людей. Чіпка пішов до матері. Домовилися, що зиму вона перебуде у баби, а потім перейдуть на нове хазяйство. Чіпка пішов у Крутий Яр – молотив там хліб. Весна. Чіпка з матір,ю коло хати пораються. До Великодня стояла хата, як чепурна дівчина. Мотря аж помолодшала. Чіпка полагодив хату, купив овець, зробив кошару, придбав сіна. Мотря радіє, купили корову.

Зажив Чіпка з Грицьком душа в душу. Ходять у гості. Христі Мотря сподобалася, як рідна матір, а Мотря доглядала її сина Василя. Чіпка дедалі ставав смутніший, став часто пропадати на цілу ніч. А кругом Пісок чутки, що й про лихі вчинки: то там, то там – когось пограбовано, церкву обікрадено.

Частина четверта.

ХХІІІ. Невзначай свої

Чіпка веселий, радий, робив корито для свиней. Увечері пішов у поле, зустрівся з товариством, пішли разом до Гершка. Познайомився з Максимом, поїхали до нього награбоване відвезти. Сіли вечеряти. Зустрів там Галю. Після вечері поділили гроші та пішли спати. Один Чіпка не спав. Вийшов у сіни. До нього вийшла Галя. Зізналися один одному в коханні. Зранку поснідали і почали збиратися додому. Чіпка забув кисет, Галя дала йому інший, з шовку.

Цілий тиждень лив дощ, сидів Чіпка вдома. Мати говорить про одруження. Пішов Чіпка до Галі спитати: чи піде за нього. Але Галя сказала, що вже засватана: що тоді москаль Сидір зостався у них, вони з батьком напилися та й домовилися. Галя просить Чіпку покинути таке життя, тому що тими руками, що недавно людей давив, буде жінку обіймати. Чіпка відповів, що він – отаман, і коли товариство почує, що той усе кинув, тоді йому не жити. Галя говорить, що все на ній награбоване, що давить воно їй, називає себе “розбишацькою дочкою”. Чіпка обіцяє, що все покине.

ХХV. Козак – не без щастя, дівка – не без долі

Настав вечір, а Чіпки немає. Пішов до Сидіра, дав йому грошей, щоб відмовився від Галі, та так напилися, що залишився ночувати там. Наступного дня пішов на хутір до Гудзя. Довго вони з Галею милувалися, мріяли. Потім – обідали, а ввечері пішов додому. Сказав матері, що буде одружуватися на Галі. Мотря засмутилася, бо знала її матір, але Чіпка заспокоїв, запевнив, що вона зовсім не схожа на матір.

Увечері побіг до Грицька прохати того у старости. Рано в цей день лягли з матір,ю спати.

ХХVІ. На своїм добрі

У суботу заслав Чіпка старостів. У неділю були оглядини у хаті Чіпки. Матері одна одній одразу ж не сподобалися. Через тиждень – вінчання. На радощах Максим таке весілля правив, що ніхто ніколи не бачив. Цілий тиждень гуляли. Грицько дивувався багатству, що Чіпці припало. Його заздрість розбирала. Завидували й люди. Мотря, як побачила невістку, чорні думки зразу збігли з її обличчя. Прийняла її, як дитину. Галя обнімала її, як матір. Багато добра навезла Галя, Максим подарував Чіпці трьох коней. Гарно, весело у хаті. Коло свекрухи, як коло рідної матері. Галя нашила їй очіпків, сорочок надарувала, сама коло хазяйства, Мотрі навіть не підпускала. Галя з Чіпкою, як голуби. Хлопець тепер соромився свого давнього безпуття, тієї кривавої стежки. Він ховався від своїх братчиків.

Грицькові тепер не сором водитися з Чіпкою. Дружини їх потоваришували. Заможність Чіпки розбуркувала заздрість Грицькову. Христя ж завжди заступалася за Чіпку. Галя і Христя так уподобали одна одну, мов сестри. Після Різдва народився у Христі другий син. Галя стала хрещеною. Грицько сподівався, що сину буде добре від такої хресної матері. Христя ж дивилася на це, як на довічний зв,язок з Галею. Минула зима. Почав будувати новий будинок Чіпка. Страшне й прокляте дворище лоскотало тепер заздрісні очі людей. Чіпка перестав хліба робити, став по ярмарках їздити, полотна скуповувати та перепродувати. Від нього і пішли в Пісках “полотенщики”.

ХХVІІ. Новий вік

Промайнула воля. Василь Семенович помер. Тепер став панувати син його – невеликого розуму, слабої волі. Накинули кріпакам землі. Чіпка тепер і у громаді не останній, люди поважають. Де хрестини – Чіпку в куми. Став відомий на цілий повіт. У Максима познайомився зі становим Дмитренком. Одного разу він приїхав до Чіпки у гості, привіз новину про земство (вибрати гласних, а ті управу з себе, а управа – заправляє всім). Уранці на майдані зібралася громада. Стоновий поїхав, а у Чіпчинім серці уже ворушилося бажання верховодити. Він радить людям не вибирати панів у громаду.

ХХVІІІ. Старе – та поновлене

У Гетьманському з,їхалися пани, писарі, голови, гласні. Був там і Чіпка. Позвали їх у горниці, почалися вибори. У гласні вибрали Чіпку. Він радів з того, що заробив людську шану. Але вийшло так, що там, де знайшов шану – загубив спокій та долю. Вибір його в управу нікому не був милий. Старшина на нього скоса дивилася. Шовкун знайшов “Дело об покраже пшеницы в коморах помещика Надворного Советника Василия Семеновича Польского и о прибиенин сторожа Деркача”. Дмитренко говорить Чіпці, щоб тікав з управи. Чіпка на це відповів: “… мене люди вибрали …мене люди й скинуть!” Через день прийшов приказ: “устранить гласного Варениченка по неблагонадежности”. Упала ця звістка, як грім. Чіпка їде в Гетьманське, до Пороха. Написав жалобу на пана. Минув тиждень. У предводітеля був бенкет. Принесли туди бумагу, що над ними почалося слєдствіє. Вирішили позбутися цього діла. Шовкун з Чижиком радилися, як би їм здихатися Пороха.

Галя поїхала до батька, бо той захворів. Наступного дня і Чіпка туди поїхав. Максим помер.

А у Гетьманському пани раділи, бо на Чіпчину жалобу прийшов одказ. Відкрилася земська рада. Туди прибули одні пани. Через тиждень чутка про раду оббігла весь повіт (прийнято закон про землю: у кого менше – платить більше).

Чіпці не до того. Похорон, поминки. Дізнався про раду, аж поблід увесь віз злості, кричав: “… а мужик – віл… ори, поки здужає! Дай йому полови, щоб не здох, – та знову запрягай… поки не впаде… А тоді здери з його шкуру на чоботи. Чорти, а не люди!” Дмитренко сказав, щоб не бунтував людей. Чіпка цілу ніч не спав, усе думав.

ХХІХ. Лихо не мовчить

Явдоха перебралася у Чіпчину хату. Матері не помирилися. Явдоха була горда. Мотря спочатку потакала їй, але не видержала. Почалися сварки, Галі було жалко Мотрі. Постійна гризня доливала отрутою й без того вже отруєне життя Чіпки. Хата йому остогидла. Почав згадувати старе товариство. Грицько став нудним йому, почав випивати, іноді й Галі діставалося. А Чіпка прийде додому – і п,яними руками пригортає до п,яного серця свою Галю. Завелися інші порядки в хаті, вона стала притоном гульні п,яної. Явдоха допомагала йому в його затіях. Коли прийдуть гості – Галя у куток заб,ється, Мотря на піч залізе. Грицько перестав до них ходити і Христі заборонив. Одначе та іноді бігала до куми та до Мотрі. У хаті горілка тепер господиня. Цілу ніч пропадають, а зранку цілу повозку везуть. Явдоха підтримувала Чіпку, а той, як звір, кидався на кожного заможного чоловіка. Галя – “розбишацька жінка”. Гидким та страшним здавався їй Чіпка. Несподівано померла Явдоха. Чіпка поїхав – три дні не було. Повернувся, везучи повні вози всякого добра. Мотря лаяла, він її вдарив. Уранці стара пішла у волость за те, що її “волоцюга побив”. Чіпка налив волосним, називав матір “сучкою” та грозився побити. Мотря злягла, Галя коло неї ходить. Плакали разом.

ХХХ. Так оце та правда!

Зима. Мотря одужала. Чіпка нудиться, коли немає кого з товариства. Але раптом стук: Лушня, Матня, Пацюк та ще чоловік 7 з ними. Насміхалися з Мотрі. Випили і пішли на хутір до Хоменка. Повернувся, став умиватися. Зайшли інші. Мотря побачила на кожному кров. “Одсахнусь тебе.., мій сину, моє лихо,.. перед усім світом скажу…” Почула Мотря під вікном дитячий крик – дівчинка років десяти, у крові вся, боса, розповіла, що були у них розбишаки, всіх порізали, постріляли, одна вона втекла, а хату спалили. Пішли у волость. Народу назбиралося повен двір, усіх пов,язали. Галя прокинулася, побачила усю в крові дівчину і сказала: “Так оце та правда?! Оце вона!!!” – і залилася божевільним сміхом, тіло тряслося. Грицько про все розповів Христі, та побігла до Мотрі. Галя повісилася.

Це було під осінь, на другий рік. До Сибіру на каторгу вели скованих людей. Зупинилися біля волості. Серед них був Чіпка з товаришами. Почали збігатися з усього села люди. Плакали люди, плакали розбишаки, навіки прощаючись з селом, з людьми. Один Чіпка не плакав.

Мотрю взяв Грицько догодувати. Скоро вона й померла. Коло Хоменкового хутора насипано могилу – вісім безневинних душ. Чіпчину хату опечатали, забили. А посеред села стоїть палац – там живе новий хазяїн Пісок – Данило Кряжов.

Через декілька років Чіпчину хату купив жид Гершко і завів шинок. Але й досі продирає мороз поза шкурою гуляк, як глянуть вони на хрест, що геть-геть здалека чорніє над Ромоданом…

Дата добавления: 2014-01-07