Питання 1. Специфіка наукового пізнання

Діалектика як наріжний філософський метод наукового пізнання.

Форми та методи наукового пізнання.

Специфіка наукового пізнання.

В С Т У П

Наукове пізнання є одним із найбільш формалізованих видів пізнання й тому висуває найбільші вимоги до методології дослідження. Зваживши на важливість методологічної функції філософії, необхідне опанування категоріального апарату і методів наукового дослідження саме у контексті загального курсу філософії, практичне призначення якого – підготувати студента до майбутньої наукової діяльності. Історія пізнання у філософії засвідчує, що філософія впливає на наукове пізнання певною мірою на всіх його етапах, але найбільше – при побудові фундаментальних теорій.

Розгляд специфіки наукового пізнання, основних етапів і складових наукового дослідження, а також методів – загальнонаукових і власне філософських – є важливим підґрунтям загальної фахової культури студентів, що є запорукою успішного виконання наукових досліджень різного рівня – від курсової і дипломної до дисертаційної роботи, а також є невід’ємною складовою загальної та філософської ерудиції майбутнього фахівця.

Особливою теорію, що стала евристичною методологією наукового дослідження, є діалектика, яка виникла в античній філософії, а піку свого розвитку досягла у вченнях Г. Гегеля та К. Маркса. Відповідно, розгляд наукового пізнання та його методів у контексті філософії передбачає й опанування діалектики як власне філософського, а разом із тим, евристичного наукового методу – що складає смисловий стрижень епістемології як філософського вчення про наукове пізнання.

Тема присвячена науковому пізнанню та його методам, її опанування передбачає осягнення категоріального апарату теорії наукового дослідження, осягнення специфіки різних етапів і методів наукового дослідження.

Отже, сьогодні ми виносимо на обговорення наукове пізнання та його методи. Дану тематику доцільно згрупувати у три навчальні питання:

Однією з якостей, що відрізняє наукове знання від ненаукового, є його системність. Це означає, що той емпіричний матеріал яким володіє наука, відповідним образом організований, зведений в певні класи і групи. Наукове знання має надто складну структуру, воно складається з безлічі самих різноманітних елементів.

На "мікроскопічному" рівні науки можна виділити, наприклад, такі елементи, як поняття, судження, умовиводи,що добре відрізняються одне від одного за рядом формальних якостей. Однак вони не висловлюють специфіку наукового знання, оскільки в таких формах здійснюється як наукове, так і донаукове пізнання. По цій причині не варто зупинятись на понятті, судженні, умовиводі.

Для системи наукових знань характерно використання більш великих блоків, якими є - гіпотеза, теорія, модель. Ці форми наукового знання навіть з чисто зовнішньої формальної сторони відрізняються від зазначених вище, саме вони характерні для сучасної науки.

Крім того, будуть розглянуті і такі форми наукового знання, що відрізняються, скажемо від суджень не формально (як, наприклад, теорія або модель), а тільки функціонально. До їхнього числа відноситься проблема, ідея, принцип, закон, припущення тощо. З формальної сторони це просто звичайні судження. Однак по своїм функціям в русі наукового пізнання і в організації знання означені його форми істотно різняться. Тому акцент буде зроблений на аналіз їхньої ролі в процесі пізнання, їхні відношення одне до одного і до більш складних форм наукового знання.

Наукове дослідження завжди являє собою ланцюг слідуючих одна за одною проблем. Проблемний зміст науки входить в її загальний зміст як її складова. Однак область проблем і область вже завершеного знання настільки тісно взаємопов'язані, що механічно відмежувати їх одне від одної неможливо.

Проблема повернута не тільки в майбутнє, але і у минуле. З одного боку, в ній констатується недостатність досягнутого до певного моменту рівня знання, неможливість пояснити на основі цього знання нові явища дійсності. З іншого боку, проблема несе в собі частку знання, наявності якого вона зобов'язана своїм порушенням. Таким чином, проблема - це форма розвитку знання, форма переходу від старого знання до нового. Вона виникає разом з виникненням "революційної ситуації" старе знання вже не задовольняє нас, а нове ще не сформувалося повністю.

Дуже часто проблему зв’язують і навіть ототожнюють з питанням, підкреслюючи, що проблема - це важливе, складне питання.

Очевидно це не зовсім вірно. Можна сказати, що всяка проблема зв'язана з питанням, але не всяке питання є проблемою. Проблема знаходить в питанні своє концентроване вираження, вузловим пунктом будь-якої проблеми є центральне питання. Складна проблема може розпадатися на ряд приватних проблем і відповідно висловлюватися в відповідних приватних питаннях. Однак головною рисою проблеми є те, що для її рішення, для відповіді на питання, що її виражають, необхідно вийти за рамки "старого" знання.

Що ж стосується питання взагалі, те нерідко для відповіді на нього цілком достатньо "старого" знання. Таке питання при всій його важливості і складності для науки не є проблемою. Як народжується і розвивається проблема? Який механізм її порушення? Очевидно початковим пунктом виникнення проблеми є виникнення проблемної ситуації в науці, тобто протиріччя між знанням людей про потреби в якихось практичних або теоретичних діях і незнанням шляхів, способів здійснення цих дій.

Кінцевою основою проблемної ситуації є практика. Виявляється недостатність нашого знання про об’єкт, даючи "негативні" результати, практика призводить до виникнення нових проблем. При цьому не можна забувати, що наука володіє відносною самостійністю, внутрішньою логікою свого розвитку, своїми внутрішніми протиріччями, що теж створюють проблемні ситуації, зумовлені практикою не безпосередньо, а лише в результаті внутрішніх причин, що виникли в наслідок цієї практики. Так складається справа в багатьох областях науки: в математиці, теоретичній фізиці і т. д.

Багатогранність пізнання світу і кожного явища в цілому дуже часто ставить більше нових проблем, ніж вирішує старих, з'являються підпроблеми. В зв'язку з цим проблема являє собою галузеву систему, що може бути зображена за допомогою деревоподібної структури.

Поява нових проблем, висування нових аспектів колишньої проблеми закономірно є реалізацією однієї з основних вимог діалектичої логіки - всебічність дослідження об'єкту.

Слід розрізняти не тільки проблему і питання, але і також проблему і проблемний задум. В задумі на вказуються шляхи рішення проблеми, вона тільки ставиться. Розвинена ж проблема містить в собі і вказівку на шлях її вирішення. На рівні задуму, як правило, залишаються в науці "передчасні" проблеми, - тобто такі для яких ще не визріли "шляхи рішення", як теоретичного, так і практичного характеру. В той же час розвиток проблеми є одночасно і її рішенням.

Хоча порушення проблеми і її рішення - процеси якісно різні, але різкий кордон між ними провести не можна. Порушення проблеми є одночасно і початком вирішення, і чим більше просунувся дослідник на шляху порушення проблеми, тим більше він просунувся і на шляху її вирішення.

Неповнота знання про об’єкт дослідження може породити виникнення фіктивних проблем (наприклад "вічний двигун").

Ідеї, особливо нові і фундаментальні, грають в науці виняткову роль. Добре відомо, що широкі горизонти відкриваються перед наукою в випадках виникненя неочікуваних ідей.

Термін "ідея" був введений вперше, швидше всього, давньогрецькими філософами.

Спочатку поняття носило чисто онтологічний зміст (Демокріт, Платон). Відхід від чисто онтологічного розуміння ідей зв’язаний з Аристотелем, що поклав початок розуміння ідей як форм мислення.

Поділилися (філософи нового часу) з питання про ідеї емпіризму і раціоналізму. Емпіризм, абсолютузуючи досвід і ігноруючи специфіку мислення, вважає ідеєю результат будь-якого акту пізнання, ототожнює ідею з поданням (Д. Локк). Раціоналізм, навпаки, відриваючи мислення від досвіду, неспроможний пояснити об’єктивність ідей і примушений постулувати їх природженість (Р. Декарт) і навіть звертатися до допомоги Бога. Діалектико-матеріалістична гносеологія не відкидає повністю всі попередні тлумачення ідей, а долає їх однобічність, вбирає і зберігає їх позитивний зміст.

Основні постулати ідей:

1) Ідея - це форма мислення, досвідчене походження ідей.

2) Ідея - це специфічна форма мислення, головна функція якої полягає в систематизації, синтезі знань (Е. Кант).

3) Ідея - це вища форма вираження об'єктивної істини, її зв’язок з практикою і втіленням в дійсність (Г. Гегель).

В формальній логіці існує точка зору згідно з якою, ідея висловлюється за допомогою поняття і не має формально логічних відмінностей від нього.

Якщо будь-яка ідея є поняттям, то не будь-яке поняття є ідеєю. Поняття стає ідеєю тільки тоді, коли воно виконує функцію остова деякої системи знань.

Відмінність між поняттям і ідеєю відносна, так як її можна провести тільки в межах певної системи знання. Одне і теж поняття в різноманітних системах знання може грати різноманітну роль. Лише тоді, коли на його основі відбувається синтез знання, формування системи знання, лише тоді поняття виступає як ідея. Такою є функція поняття електромагнітного поля в класичній електродинаміці і т. п.

Для сучасної науки найбільш типовою формою знання є теорія. В складі теорії ідея виступає як вхідна думка, центральне положення, що об’єднує в теорію поняття і судження,що входять в цілісну систему. В цьому є її функціональна відмінність від поняття. Що ж стосується відмінності ідеї від поняття, що входять в теорію, то суть його в наступному: в ідеї відбивається фундаментальна закономірність, що лежить в основі теорії, в той час як в інших поняттях відображені ті або інші істотні сторони і аспекти цієї закономірності.

Ідеї, що висловлюють надто загальні і фундаментальні закономірності, можуть не тільки слугувати остовом теорії, але і зв’язувати ряд теорій в галузь науки, окрему область знання. Є і такі ідеї, що лежать в основі всієї науки, в фундаменті пізнання взагалі. Крім того, ідея може існувати до створення теорії - як передумова її побудови.

Ідея не тільки основа теорії, але і її кордон (різним ідеям відповідають різні теорії). Але, як відомо, ці ж якості притаманні і науковому принципу. Це говорить про те, що поняття ідеї і принципу однакові.

Певно, що всякий принцип висловлює фундаментальну закономірність, в зв’язку з чим надзвичайно загальні і важливі закони нерідко називають принципами (наприклад закон збереження енергії і матерії). В той же час, зрозуміло, в ранг принципу не зводяться нехай і важливі, але маючі локальний характер закони,що є складовими теорії.

Не слід, очевидно жорстко зв'язувати ідею і принцип, оскільки далеко не завжди наукові принципи виступають як абстрактні вирази ідей. Нерідко в якості ідей розглядаються принципи, одні і ті ж важливі наукові затвердження називаються то принципами, то ідеями (наприклад, говорять як про діалектичий принцип розвитку, так і про діалектичу ідею розвитку).

З формально-логічної сторони принцип не можна відрізнити від ідеї і закону, він теж являє собою судження.

Але якщо функцією ідеї є систематизація знання при формуванні наукової теорії, то подібним образом і принцип грає цілком певну роль, але вже по відношенню до емпіричного, досвідченого знання. Принцип в науці виступає як безпосереднє узагальнення досвіду, фактів.

Отже принцип, будучи узагальненням фактів, може в той самий час використовуватися при побудові теорії як основна її мислення, тобто грати роль ідеї. Якщо ж в складі теорії він використовується як звичайне знання, то ідеєю теорії його назвати не можна.

Все викладене показує, що будь-який принцип і будь-яка ідея являють собою закони науки, оскільки в них висловлюються істотні і необхідні відбивання дійсності. В той самий час закон не завжди виступає як принцип або ідея. Якщо, скажімо, в процесі розгортання будь-якої теорії отримано деяке дуже важливе твердження, то воно не виступає ані як принцип, ані як ідея, а розглядається саме в якості закону. Зрозуміло, це зовсім не значить, що в подальшому такий закон не може бути узагальнений в результаті розповсюдження на інші просторі області дійсності, перетворений в фундаментальний принцип. Однак це не виключає також необхідність відмежування законів, принципів і ідей в системі всього наявного знання.

Під теорією розуміють систему знань, що описує і пояснює сукупність явищ деякої області дійсності і зводить відкриті в цій області закони до єдиного об'єднуючого початку.

Побудова теорії спирається, на результати, отримані на емпіричному рівні дослідження. В теорії ці результати упорядковуються, приводяться в струнку систему, об’єднану загальною ідеєю, уточнюються на основі абстракцій, ідеалізацій, принципів, що вводяться в теорію.

До знову створюваної теорії ставиться ряд важливих вимог:

1.Наукова теорія повинна бути адекватна об’єкту, що описується, та дозволяє в певних межах замінити експериментальні дослідження теоретичними дослідами.

2.Теорія повинна відповідати вимогам повноти опису будь-якої сфери дійсності, тобто все багатство дослідних даних в цій області повинно бути описане в термінах вхідного базиса теорії, за допомогою її основних принципів, понять, абстракції, ідеалізації, аксіом.

3.Повинні бути пояснені взаємозв’язки між різноманітними компонентами в рамках самої теорії; повинні існувати зв’язки між різноманітними положеннями теорії, що забезпечують перехід від одних тверджень до інших.

4.Повинна виконуватися вимога внутрішньої непротиречивої теорії і відповідність її дослідним даним. В протилежному випадку теорія повинна бути вдосконалена, або навіть відкинута.

Теорії, що задовольняють викладеним вимогам можуть розрізнятися за рядом якостей, основними з яких є евристичність, коструктивність і простота.

Евристичність теорії відбиває її передвіщувані і пояснюючі можливості. Вона є вагомим аргументом на користь істинності теорії. Причому, особливе значення в цьому плані має математичний апарат теорії, що дозволяє не тільки робити точні кількісні передбачення, але і відкривати нові явища, що вже траплялися неодноразово.

Конструктивність теорії полягає в простій перевірюваності, що здійнюяється за певним правилам її основних положень, принципів, законів.

Простота теорії досягається шляхом введення узагальнених законів, "скорочення" і "ущільнення" інформації за допомогою визначення скорочень. Слід мати на увазі, що можна оцінювати теорію не тільки з точки зору статичної, але і динамічної простоти: перевага віддається тій теорії, що може бути уточнена і розповсюджена на більшу безліч фактів шляхом незначних уточнень і переробок, тобто є більш простою в своїй динаміці, русі. В принципі в результаті цих “скорочень” і “ущільнень” одержується дуже проста теорія, але дуже непоказова (прикладом можуть слугувати довідники минулих років і ті, що випускаються зараз). Для сприйняття такої теорії,що "упакована" потрібні фахівці, а це в більшості випадків неможливо.

Наукова теорія розвивається під впливом різноманітних стимулів, що можуть бути зовнішніми і внутрішніми. Зовнішні стимули являють собою невирішені задачі, протиріччя що були виявлені в складі теорії. Розвиток теорії відбувається в 3х основних формах:

1. Інтенсифікаційна форма розвитку, коли відбувається поглиблення наших знань без зміни області застосування теорії.

2. Екстенсифікаційна форма розвитку, коли відбувається розширення сфери застосування теорії без істотної зміни її змісту. В такому випадку здійснюється екстраполяція теорії на явища, що знов відкриваються або вже відомі. Прикладом цього може слугувати розповсюдження теорії на область оптичних явищ.

3. Екстенсифікаційно-інтесифікаційна (комбінована) форма розвитку. Такою формою розвитку є наприклад, процес диференціації наукових теорій.

В розвитку теорії можуть бути виділені два відносно самостійних етапи: еволюційний, коли теорія зберігає свою якісну визначеність, і революційний, коли здійснюється ломка її основних вхідних початків, компонентів, математичного апарату і методології. По суті таким стрибком в розвитку теорії є створення нової теорії. Здійснюється воно тоді, коли можливості старої теорії вичерпані.

В процесі розвитку теорії як на першому, так і на другому етапі надто істотну роль грає узагальнення.

Існують різноманітні засоби узагальнення теорій. Найважливішими з них є:

1. Узагальнення, основане на застосуванні абстракції ототожнення, коли теорія, розроблена для сфери явищ А екстраполюється в область Б, що може бути ототожнена з сферою А.

2. Узагальнення шляхом об'єднання декількох теорій в одну в результаті виявлення загальних і фундаментальних закономірностей, що має силу в розглядуваних кожною теорією областях. Так, Максвелл узагальнив в єдиній теорії електромагнітного поля вчення про електрику і магнітизм.

3. Узагальнення шляхом усунення зі складу базису теорії тієї або іншої аксіом. Так, наприклад, була створена "абсолютна" геометрія Бользі, по відношенню до якої геометрії Лобачевского і Евкліда виступають як приватні випадки.

4. Узагальнення з граничним переходом, коли вводяться нові характеристичні параметри по відношенню до предметів колишньої області, виявляються нові властивості і відношення об’єктів в межах колишньої області. Таким шляхом були створені релятивістська і квантова механіка як узагальнення механіки класичної.

Узагальнення дозволяє не тільки розкрити внутрішні взаємозв’язки між законами, але також пояснити багато фактів, виявити кордони придатності теорії, ущільнити укладену в теоріях інформацію і підвищити їх еврістичність.

Теорія як система наукового знання виникає не відразу. Найважливішу роль в її становленні грає гіпотеза, що є формою переходу від фактів до законів.

Існує дві точки зору на суттєвість гіпотези. Згідно одній з них терміном "гіпотеза" називається особливого роду наукова теорія (П. В. Копнін). Тут припущення грає ту роль, яку в теорії грає ідея. Але існує і інший погляд, згідно якого гіпотеза ототожнюється з припущенням.

Однак недоцільно вважати припущення гіпотезою, оскільки існують і такі припущення, що не можна назвати гіпотетичними. Прикладом може слугувати відоме в математиці методичне припущення при доказі від противного, ідеалізуюче припущення в фізиці про існування деякого об’єкту (абсолютний нуль), коли з самого початку є також припущення про неможливість його реального існування.

Таким чином зважаючи на безліч припущень доцільно розглядати їх як особливу форму мислення, що має цілком визначене відношення і до гіпотези.

Специфічною особливістю гіпотетичного припущення є реальність його мислення. Саме тому припущення сприяє відкриттю нових фактів і їхньої селекції, виходячи з певної позиції. Припущення змушує активно, цілеспрямовано досліджувати різноманітні явища для того, щоб виявити дані, підтверджуючі або спростовуючі його.

Науковий пошук, якщо їм керує гіпотетичне припущення перестає бути аморфним, набуває внутрішньої структури і тому стає більш результативним.

Підкреслюючи більшу важливість гіпотетичного припущення, слідує відмітити, що воно істотно відрізняється від здогадки. Припущення в гіпотезі виростає з розмаїття фактичного матеріалу, в той час як здогадка створюється без достатньої підстави. Наприклад подання Левкіппа і Демокріта про те, що всі тіла складаються з атомів, не більш ніж здогадка.

В своєму розвитку гіпотеза проходить три стадії:

1.Накопичування фактичного матеріалу і висловлювання на його основі припущення.

2.Формування гіпотези, тобто виведення слідств зі зробленого припущення, розгортання на його основі цілої теорії - припущення.

3.Перевірка отриманих висновків на практиці і уточнення гіпотези на основі результатів такої перевірки.

Якщо при перевірці отриманих слідств виявляється, що вони відповідають дійсності, то гіпотеза перетворюється в наукову теорію. Причому таке перетворення являє собою процес, змістом якого є як всебічний розвиток і заглиблення гіпотези, так і все більш ґрунтовна її практична перевірка.

В звичайній гіпотезі робиться припущення про фізичні властивості об'єкту, а після цього вже дається його математична теорія. При використанні методу математичної гіпотези послідовність дій прямо протилежна: спочатку конструюється математичний опис об’єкту, а після цього знаходиться фізичне тлумачення отриманих результатів. Чисто формальні, математичні дії висуваються в авангард наукового пошуку.

Як було підкреслене вище, прямий зв’язок математичної гіпотези з досвідом надто слабкий. Однак це зовсім не значить, що практика не керує дослідником в цьому випадку - нехай хоча б і побічно.

Математичні гіпотези повинні відповідати:

1.Принципу відповідністі, тобто при переході до умов колишньої теорії нові рівняння повинні переходити в колишні.

2.Дотриманню законів збереження.

3.Відсутності порушення закону причинності.

4.Рівняння повинні бути інваріантні по відношенню до системи перетворень, що вважаються обов'язковими для всякої фізичної теорії.

5.Рівняння повинні бути прості і стрункі.

Як відомо, в процесі пізнання модель виступає передусім в якості джерела інформації про оригінал і слугує засобом її фіксації. Ця фіксація особливо яскраво висловлена у знакових моделях, що являють собою специфічну форму знання, тісно звя’зану з такими його формами, як теорія, гіпотеза, затон і т. д. В людській діяльності будь-яка знакова система, що фіксує знання про деякий об’єкт, завжди використовується як його інформаційний знаменник, тобто термін "модель" виявляється застосовується не тільки до опису оригіналу на деякій прийнятій штучній мові, але і до його природно - мовного опису. Тому не випадково термін "модель" вживається найчастіше як синонім понять "гіпотеза", "теорія" і т. д.

Поряд з цим, загальновизнаним є вживання терміну "модель" для позначки опису об'єкту на мові спеціальних символів.

Отже, в тлумаченні моделі, як форми знання, можна виділити дві точки зору:

1. Модель розглядається, як надто широка гносеологічна категорія для означення будь-яких знакових систем.

2. В клас моделей включаються лише описи об’єктів на мові спецсимволів.

Друга точка зору представляється більш прийнятної, оскільки при цьому не тільки виділяються в особливу групу справді існуючі знакові системи, але і вдається уникнути надзвичайно складної і непотрібної модернізації термінології.

Модель грає істотну роль в систематизації знання і виявляє тому надто тісний зв’язок з різними його формами. В відношенні до проблеми модель виступає:

а) як засіб рішення проблем, виниклих в процесі дослідження оригіналу;

б) як джерело нових проблем;

в) як джерело проблем і засіб їхнього рішення водночас.

Ілюстрацією до будь-якого з означених пунктів може слугувати така знакова модель, як таблиця Менделеєва.

Розширення області проблем веде до розширення розмаїття моделей.

В складі теорії ідея може здійснювати свою функцію як в обхід моделей, так і при їхній допомозі, що дозволяє говорити про особливі "модельні" теорії. В таких теоріях модель виступає, як ядро теорії і процес дослідження моделі, являє собою процес розгортання теорії. Модель органічно вростає в тіло теорії і можна сказати, що в такому випадку без моделі немає теорії.

Тісна єдність моделі і теорії, а особливо математизація теорій, дає деяку підставу для їх ототожнення. Однак, по-перше, існують моделі органічно не зв’язані з теорією (таблиці, графіка та інше); по-друге, хоча найчастіше теорія з формальної сторони являє собою систему здебільшого математичних символів, не дивлячись на це в порівнянні з моделлю вона виступає, як значно більш складна система.

Сучасний узагальнений підхід до моделювання дозволяє розглядати висловлені в символічній формі закони як моделі відповідних явищ. Нерідко модель виступає як складне утворення, включаюче ряд законів. Це показує, що модель як форма знання тісно зв’язана з законом, принципом, математичною гіпотезою і в деякому сенсі співпадає із ними.

Усяка теорія в процесі свого розвитку прагне стати внутрішньо завершеною, несуперечливою, систематизованою. Процес систематизації знань це не пасивний акт відбивання системної природи предмету, що вивчається. Систематизація - активний творчий процес, в ході якого досягається більш глибоке відбивання дійсності, здійснюються наукові відкриття.

Законам в ході цієї систематизації належить центральне місце в організації знань. Організацією знань є надання їм такої форми, в якій вони можуть функціонувати в суспільстві - зберігатися і закріплюватися, передаватися від однієї особи до іншої, використовуватися в практичній діяльності. Жодної заданої функції знання не може виконати з належною повнотою, якщо воно не систематизоване. В залежності від задачі, що ставиться перед теорією, змінюється і характер її систематизації. Один характер систематизації вимагається в навчальній літературі, інший в науковій і третій в випадку практичної діяльності.

В усіх означених випадках в основі систематизації знань лежить відбивання сутності дійсності.

Наукова систематизація знань можлива лише в основі законів, що відкриваються наукою. Без знання законів систематизація носить випадковий, довільний характер. Знання при цьому зв’язуються лише зовнішнім образом. В підсумку одержується викривлене відбивання дійсності. Закони ж науки, розкриваючи сутність об'єкту,що відбивається, допомагають відрізняти істотне від несуттєвого, головне від другорядного, розташовувати емпіричний матеріал в строго умотивованому порядоку, де одне явище з необхідністю випливає з іншого. В результаті одержується систематизована теорія предмету, вираження його сутності.

Закони є тим центром тяжіння, навколо якого концентрується емпіричний матеріал. І всі факти, якими володіє та або інша наука, неминучо проходять через це "чистилище". Саме в контексті законів емпіричний матеріал набуває певного сенсу. Закон зводить нескінченне розмаїття матеріалу до єдиної основи, "знімає" його в собі. В результаті збереження в науці багатьох частковостей, деталей стає зайвим. Вносячи організуючий початок в ті знання, що характеризують поведінку предметів, закон виявляє основу цієї поведінки. Але мислення при цьому нічого не привносить в знання. Воно лише виділяє ту основу, що розсіяна в масі емпіричних даних, тобто сутність, або закон.

Організація знань в строго умотивовану систему, як я щойно відзначила, спирається на відбивання сутності дійсності. Звідси з природною необхідністю слідує висновок про те, що структура теорії визначається структурою об'єкту,що відображається.

Тому, по-перше, структура теорії не може бути нав’язана об’єкту ззовні. По-друге, зв’язки елементів структури теорії повинні відповідати тим зв’язкам, що існують в об’єкті. Це означає, що структура теорії повинна встановити свої елементи в тому ж порядку, в якому вони розміщені в об’єкті, тобто архітектоніка теорії повинна відповідати архітектоніці об’єкту, що відображається. І те, що в об’єкті є істотним і визначальним, повинно бути істотним і визначальним в структурі теорії.

Але теорія не зводиться до відтворення всіх елементів об’єкт, що пояснюється. Структура теорії не повторює структуру об’єкту, що відбивається в усіх його деталях. Отже, структура теорії не мертва копія структури об’єкту. Це відображення його сутності, в якій акумулюються найбільш характерні і істотні ознаки предмету. Таким чином збіг структур теорії і предмету, що відбивається здійснюється в загальних рисах, в цілому.

Динамічні процеси сучасного світу ставлять кожну людину в досить складні умови. Постійне посилення напруження, світоглядний дискомфорт, а почасти й логіко-методологічний відчай пов'язані зі швидкою зміною ціннісних орієнтацій та глобалізацією світу. Необхідність пошуку ефективних рішень і швидкі знаходження їх не завжди оптимізуються, породжуючи конфліктно-кризові ситуації. Все це — реалії сучасного світу, проблеми людського буття, збереження й розвитку особистості, її внутрішнього світу, світоглядної та методологічної культури.

У цьому плані значне місце займають логіко-гносеологічні та логіко-методологічні проблеми. Розвиток науки, пошук щораз нових шляхів її розвитку та зміна ставлення до самої науки надзвичайно актуалізують інтерес до методології наукового пізнання, потребують постійного розвитку й удосконалення методологічних досліджень.

У вченні про наукове пізнання, його методи й форми, як уже зазначалося, важливим є дослідження емпіричного й теоретичного рівнів.

На емпіричному рівні здійснюється спостереження об’єктів, фіксуються факти, проводяться експерименти, встановлюються співвідношення, зв’язки, закономірності між окремими явищами.

На теоретичному — створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв’язки, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності.

Емпіричний і теоретичний рівні наукового пізнання розрізняються й за тим, з якого боку вони досліджують об’єкт, яким чином одержано основний зміст знання, що є логічною формою його вираження, науковою та практичною значимістю одержаного знання.

На емпіричному рівні наукового пізнання об’єкт відображається з боку його зовнішніх зв’язків і проявів, які доступні переважно живому спогляданню. Формою вираження знання емпіричного рівня є сукупність суджень. На їх базі формулюються закони, що відображають взаємозв’язки, взаємодії явищ навколишньої дійсності та безпосередньої діяльності. Практичне застосування знання, одержаного на емпіричному рівні, обмежене.

Що ж до розвитку наукового знання загалом, то воно є початковим, вихідним для побудови теоретичного знання. На емпіричному рівні основний зміст знання одержується, як правило, з безпосереднього досвіду, експерименту. Важливими тут є насамперед форма знання та поняття, що становлять мову науки і виражають результати емпіричного рівня пізнання. На цьому рівні дуже важко, а іноді й неможливо визначити ступінь загальності та застосовуваності одержаного знання. Тому практичне застосування цього знання часто призводить до помилок.

На теоретичному рівні наукового пізнання об’єкт відображається з боку його внутрішніх зв’язків та закономірностей, які осягаються шляхом раціональної обробки даних емпіричного пізнання, а суб’єкт завдяки мисленню виходить за межі того, що дається у безпосередньому досвіді й здійснює перехід до нового знання, часто не звертаючись до чуттєвого досвіду. Тоді абстрактне, теоретичне мислення виступає не лише формою вираження результатів пізнавальної діяльності, а й засобом одержання нового знання.

На теоретичному рівні суб’єкт оперує поняттями вищого рівня, здійснюючи сходження від емпіричних об'єктів до ідеалізованих (ідеальних "об'єктів"), широко застосовує абстракції, які не мають емпіричних корелятів. Кожне поняття асоціюється з певною сукупністю уявлень та наочних образів. Передбачається, що наявна в чуттєвому досвіді інформація осмислена й засвоєна новими понятійними засобами більш високого рівня абстрагування.

Елементарні частки, наприклад, не можуть бути предметом безпосереднього чуттєвого споглядання, але показання приладів, що їх реєструють, фіксуються нашими органами чуття. Інша річ, що ці показники мало лише сприймати, їх треба розуміти. Йдеться про більш високий рівень теоретичного переосмислення чуттєвих даних у концептуальній картині дійсності. Теоретичний рівень наукового пізнання здійснюється на широкому, різноманітному та складному фундаменті, ґрунтується на перегляді та переосмисленні розвитку попередніх теорій.

Отже, емпіричний і теоретичний рівні наукового пізнання відрізняються:

по-перше, гносеологічною спрямованістю досліджень. На емпіричному рівні пізнання орієнтується на вивчення явищ та поверхових, "видимих", чуттєво-фіксованих зв’язків між ними, без заглиблення в сутнісні зв’язки та відношення. На теоретичному ж рівні основними гносеологічними завданнями є розкриття сутнісних причин та зв’язків між явищами.

По-друге — пізнавальними функціями. Основною пізнавальною функцією емпіричного рівня є описова характеристика явищ, теоретичного — їх пояснення.

По-третє — характером і типом одержуваних наукових результатів. Результатами емпіричного рівня є факти, певні знання, сукупність узагальнень, взаємозв’язки між окремими явищами. На теоретичному рівні знання фіксуються у формі сутнісних характеристик, законів, теорій, теоретичних систем та системних законів.

По-четверте — методами одержання знань. Основними методами емпіричного рівня є спостереження, опис, вимірювання, експеримент, індуктивне узагальнення; теоретичного ж рівня — аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний методи, ідеалізація, єдність логічного й історичного, сходження від абстрактного до конкретного тощо.

По-п'яте — співвідношенням чуттєво-сенситивного та раціонального компонентів у пізнанні. На теоретичному рівні домінує раціональний компонент, на емпіричному — чуттєвій. Чуттєві та раціональні компоненти пізнання як вираження пізнавальних здібностей та можливостей суб’єкта завжди функціонують у єдності, хоча й співвідношення їх на емпіричному й теоретичному рівнях різне. Незважаючи на зазначені відмінності, емпіричний і теоретичний рівні наукового пізнання органічно взаємопов’язані й взаємозумовлюють один одного в цілісній структурі наукового пізнання.

Емпіричне дослідження, виявляючи факти, нові дані спостережень та експериментів, стимулює розвиток теоретичного рівня, ставить перед ним нові проблеми й завдання. Теоретичне ж дослідження, в свою чергу, розглядаючи та конкретизуючи зміст науки, відкриває нові перспективи пояснення й передбачення фактів, тим самим орієнтуючи та спрямовуючи емпіричне пізнання.

Емпіричне пізнання опосередковується теоретичним: теоретичне пізнання вказує, які саме явища та події мають бути об’єктом емпіричного дослідження, які параметри об’єкта мають бути виміряні і в яких умовах має здійснюватись експеримент. Теоретичний рівень виявляє і вказує емпіричному ті межі, в яких результати його можуть бути істинні і в яких його знання може бути застосоване на практиці. Саме в цьому й полягає евристична функція теоретичного рівня наукового пізнання.

Теоретичний та емпіричний рівні наукового пізнання характеризуються лише відносною самостійністю, межа між ними досить умовна. Емпіричне переходить у теоретичне, а те, що колись було теоретичним, на іншому, більш високому етапі розвитку стає емпірично доступним. Провідна роль у цій єдності, залежно від предмета, умов та наявних наукових результатів, належить то емпіричному, то теоретичному.

Завдання наукового пізнання полягає в тому, щоб розкрити внутрішню природу, сутність об'єкта (предмета, речі, явища, процесу тощо), дослідити й зрозуміти закони, закономірності й тенденції їх функціонування та розвитку. Вирішення цих проблем можливе в процесі тривалого й складного шляху розвитку науки і практики, котрі виробили цілий арсенал різноманітних прийомів, методів та засобів наукового пізнання (дослідження).

Наука як сукупність теоретичних знань про навколишній світ є процесом пізнання, що здійснюється в особливій, специфічній сфері суспільної діяльності. Це особливий вид духовної діяльності — виробництва об'єктивно-істинного, за змістом систематизованого знання. Наука — це не лише самі знання, котрі є соціальною цінністю людства й зберігаються суспільством, а и важка творча праця вчених наукових співтовариств, колективів, що спрямована на досягнення щораз нових рівнів знань.

Наукові знання, будучи продуктами теоретичної діяльності, на відміну від інших конструкцій духовної діяльності, вирізняються системністю, логічністю, аргументованістю та обґрунтованістю. Це теоретичні системи, в яких відображаються об'єктивні зв'язки, відношення, закони й сутнісні сторони явищ природи й суспільства. Вони слугують людині й суспільству, пояснюючи різноманітні явища та події сьогодення, передбачаючи хід розвитку в майбутньому.

Пояснення й прогнозування є однією з головних функцій наукового знання, спираючись на які людина раціонально управляє природними й суспільними явищами і процесами. Наукові знання й наукова діяльність є соціальне значимими і мають суспільний характер. Діяльність на теренах науки, розподіл праці науковців, обмін науковою інформацією тощо мають не лише велику соціальну, а й практичну користь.

Процес наукового пізнання (пізнавальний цикл) — це певна схема дій суб’єкта стосовно об’єкта, в якому вирізняють окремі методологічні процедури та етапи (пункти): постановка завдання, вирішення завдання, перевірка його правильності, постановка нового завдання або ж зміна попереднього.

У тому разі, якщо регулярно спостерігається відхилення результатів експериментальних даних від рішень у рамках теорії, необхідно: переформулювати завдання; дослідити коректність математичного апарату; виявити зовнішні (сторонні) фактори втручання в хід експерименту; насамкінець, переглянути теорію, на базі якої було отримане принципове рішення. Дослідження цих механізмів пізнавального процесу в його істотних моментах і становить конкретне завдання методології, а саме формулювання схеми цього процесу є початком методологічного дослідження.

Специфіка науково-пізнавального процесу не заперечує виявлення загального, закономірного, а навпаки, з необхідністю передбачає його. Знаряддя спостереження соціолога й генного інженера різні, як і різні об’єкти їхнього дослідження. Одначе чіткість, уважність, уміння узагальнювати, абстрагувати та інші процедури багато в чому є подібними, якщо не однаковими, а відтак — необхідними і тому й іншому. Беззаперечно, поняття котрі використовує математика, Істотно відрізняються від понять політології, соціології тощо, але способи формування понять є загальними (спільними), подібними.

Проте навіть для того, щоб виявити істотне, загальне в науковому розумінні, його необхідно вміти помітити у неподібному зовнішньому. А це потребує створення розвинутої концепції, котра б на теоретичному рівні розкривала закономірності певного класу явищ, предметів, речей, процесів навколишньої дійсності. Відповідно ця діалектичність виводить на органічну єдність філософські, загальнотеоретичні міждисциплінарні та конкретно-наукові (спеціальні, часткові) методи в процесі наукового пізнання, а в остаточному підсумку — на зв’язок науково-дослідної діяльності (наукового пізнання) з методологічною.

Безпосередній зв’язок пізнання з практикою визначає донаукове, так зване стихійно-емпіричне, буденне пізнання, яке виникає разом з формуванням людського суспільства і здійснюється людьми в процесі всіх видів їхньої життєдіяльності. Його називають стихійним, оскільки воно не передбачає постановки будь-яких пізнавальних завдань, які б не стосувались безпосередньо потреб практики.

Це пізнання, разом з тим, є емпіричним, оскільки воно не йде далі окремих тверджень про різні властивості та окремі відношення предметів повсякденного досвіду. Тут схоплюються певні закономірні взаємозв’язки і взаємозалежності, які яскраво відображені в народній мудрості, в т.ч. у прислів’ях, народних прикметах тощо.

Донаукове стихійно-емпіричне пізнання одночасно є і формою практичної діяльності, воно безпосередньо вплетене в неї. Безпосередня мета його — не пізнання світу, а саме виробництво предметів, яке, зрештою, неможливе без певного знання про предмети та знаряддя праці, способи їхньої зміни, застосування. Правда, це не означає, що практика зумовлена пізнанням. Знання в своєму виникненні, в своїй донауковій формі іманентне практиці, чим зумовлює її якісну визначеність як специфічно людської форми діяльності.

Характерними рисами донаукового стихійно-емпіричного пізнання є те, що:

По-перше, даний рівень пізнання спирається, як правило, не на будь-які теоретично-пізнавальні концепції, а на багаторазове повторення поколіннями людей однакових операцій з речами та їхніми властивостями, що і дає змогу відібрати такі способи практичної діяльності, які враховують певні об’єктивні властивості цих речей і є достатньо ефективними для одержання необхідних практичних результатів.

По-друге, донаукове, стихійно-емпіричне пізнання не має своїх специфічних методів і спеціальних засобів. Засобами цього рівня пізнання є знаряддя праці, які одночасно виконують як виробничі, так і пізнавальні функції.

По-третє, результати цього рівня пізнання, звичайно, виражаються та закріплюються у виробничому досвіді, в певних рецептурних правилах, які фіксують дії, необхідні для одержання корисного ефекту, забезпечення результативності людської діяльності.

По-четверте, донаукове, стихійно-емпіричне пізнання не пов’язане з певним конкретним об’єктом пізнання. Об’єктом тут є ті різноманітні явища, з якими пов’язані люди в процесі своєї життєдіяльності. Зміни в характері життєдіяльності, розширення її сфери призводить до того, що люди стикаються з усе новими і новими явищами дійсності, тому об’єкт цього рівня пізнання є дуже широким і невизначеним.

На відміну від донаукового, стихійно-емпіричного пізнання наукове пізнання виникає лише на певному етапі історичного розвитку людства. Виникнення його пов’язане з суспільним розподілом праці, з відділенням розумової праці від фізичної і перетворенням розумової праці, духовної діяльності у відносно самостійну сферу.

Наукове пізнання являє собою відносно самостійну, цілеспрямовану пізнавальну діяльність, яка складається із взаємодії таких компонентів:

1) пізнавальної діяльності спеціально підготовлених груп людей, які досягли певного рівня знань, навичок, розуміння, виробили відповідні світоглядні та методологічні установки з приводу своєї професійної діяльності;

2) об’єктів пізнання, які можуть не збігатися безпосередньо з об’єктами виробничої діяльності, а також практики в цілому;

3) предмета пізнання, який детермінується об’єктом пізнання і проявляється в певних логічних формах;

4) особливих методів та засобів пізнання;

5) уже сформованих логічних форм пізнання та мовних засобів;

6) результатів пізнання, що виражаються головним чином у законах, теоріях, наукових гіпотезах;

7) цілей, що спрямовані на досягнення істинного та достовірного, систематизованого знання, здатного пояснити явища, передбачити їхні можливі зміни і бути застосованим практично.

Наукове пізнання, таким чином, — це цілеспрямований процес, який вирішує чітко визначені пізнавальні завдання, що визначаються цілями пізнання. Цілі пізнання, в свою чергу, детермінуються, з одного боку, практичними потребами суспільства, а з іншого — потребами розвитку самого наукового пізнання.

У науковому пізнанні в діалектичній єдності чуттєвого та раціонального, де головна роль належить раціональному мисленню. Проте його основні форми (поняття, судження, умовиводи) не відображають повною мірою його специфіку, оскільки вони функціонують як на донауковому, так і на науковому рівні пізнання. В науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми та засоби, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.

Ідея — це форма наукового пізнання, яка відображає зв’язки, закономірності дійсності і спрямована на її перетворення, а також поєднує істинне знання про дійсність і суб’єктивну мету її перетворення.

Ідея в науковому пізнанні виконує багато функцій, основними з яких є:

1) підсумовування досвіду попереднього розвитку знання;

2) синтезування знання в цілісну систему;

3) виконання ролі активних евристичних принципів пояснення явищ;

4) спрямування пошуку нових шляхів вирішення проблем.

Ідея одночасно є і формою осягнення в мисленні явищ об’єктивної дійсності, і включає в себе усвідомлення мети й проектування подальшого розвитку пізнання та практичного перетворення світу, фіксуючи необхідність і можливість такого перетворення. Ідея, таким чином, є особливою формою наукового пізнання. Ідея не просто відображає дійсність такою, як вона існує тут і тепер, але і її розвиток в можливості, в тенденції, вона фіксує не лише суще, але і належне, спрямовує пізнавальну діяльність людини на практичне перетворення дійсності згідно зі змістом наявного знання.

Проблема — це форма і засіб наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображенням проблемної ситуації, яка об'єктивно виникає в процесі розвитку суспільства як протиріччя між знанням про потреби людей у яких-небудь результативних практичних та теоретичних діях і незнанням шляхів, засобів, знарядь їх реалізації.

Проблема — це суб’єктивна форма вираження необхідності розвитку знання, яка відображає суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому пізнанні; вона є одночасно засобом і методом пошуку нових знань. Постановка проблеми — це вихід із сфери уже вивченого в сферу того, що ще належить вивчити. Проблема як знання про незнання відображає негативний момент проблемної ситуації, який свідчить про обмеженість суб'єкта, його пізнавальних та практичних можливостей на певному етапі розвитку. Як пошуковий метод проблема включає в себе нове знання, але воно має характер припущення і поряд з істинними положеннями містить також і заблудження.

Проблема — це етап зародження нових знань, що має активний пошуковий характер, і в якому істинне переплітається з неістинним, об'єктивний зміст не відділений від суб'єктивного. Це також початковий етап становлення наукової теорії. В такому разі проблема є джерелом розвитку теорії, пошуком шляхів її використання для вирішення практичних завдань, а також визначення меж її застосування і, тим самим, виявлення її обмеженості. Розвиток пізнання можна уявити як перехід від постановки одних проблем до їхнього вирішення, а потім до постановки нових проблем та подальшого вирішення їх.

Гіпотеза — це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких формується один з можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до більш повного, точного.

Гіпотези висуваються в контексті розвитку науки для вирішення якої-небудь конкретної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або ж для усунення суперечностей між теорією та негативними даними експериментів шляхом проведення перевірки, доведення. Після цього гіпотеза перетворюється в наукову теорію або замінюється новою гіпотезою. Заміна однієї гіпотези іншою в процесі розвитку наукового пізнання не означає, що попередня була безкорисною на певному етапі пізнання: висунення нової гіпотези, як правило, спирається на результати перевірки попередньої, навіть тоді, коли результати були негативними. Тому стара гіпотеза, зрештою, стає необхідним історичним і логічним етапом становлення нової.

На основі трьох зазначених форм наукового пізнання в їхній діалектичній єдності формується наукова концепція, яка обґрунтовує основну ідею теорії.

Концепція — це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії, це науково обгрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії, але на відміну від теорії він ще не може бути втіленим у струнку логічну систему точних наукових понять.

Теорія — це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об'єкта. Теорія на відміну від гіпотези є знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою. Вона дає істинне знання та пояснення певної сфери об’єктивної дійсності, дає змогу зрозуміти її загальні, необхідні, суттєві, внутрішні закономірні властивості та зв’язки.

Від гіпотези теорія відрізняється позитивною визначеністю своєї істинності, достовірним знанням. Від інших видів достовірного знання теорія відрізняється своєю точною логічною організацією і своїм об’єктивним змістом, а відповідно і своїми пізнавальними функціями. Теорія дає змогу зрозуміти об’єкт пізнання в його внутрішніх зв’язках і цілісності, пояснює багатоманітність наявних фактів і може передбачити нові, ще невідомі, прогнозуючи поведінку систем у майбутньому. Дві найважливіші функції теорії — пояснення та передбачення.

Усі форми та засоби наукового пізнання — ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія діалектично взаємопов’язані, і взаємообумовлюють одна одну.

У сучасному науковому пізнанні, залежно від характеру об’єктів пізнання, методів та засобів їх вивчення, від особливостей вирішуваних проблем, виділяють три основних види наукових досліджень.

1. Фундаментальні теоретичні дослідження, спрямовані на пошук принципово нових ідей, шляхів і методів пізнання та пояснення. Розв’язання їх потребує глибокого аналізу розроблюваних систем наукового знання — теорій, законів, гіпотез, а також критичного вивчення пізнавальних можливостей, методів та засобів наукового пізнання, якими користується дослідник. Прикладом таких досліджень можуть бути відкриття періодичного закону Д. І. Менделєєвим, створення спеціальної та загальної теорії відносності А. Енштейном, вивчення законів суспільного розвитку та інші.

2. Цілеспрямовані теоретичні дослідження. Вчений тут, як правило, має справу з уже сформульованими теоретичними проблемами, йому належить критично вивчити раніше запропоновані рішення, емпірично перевірити визнані наукою закони, теорії, гіпотези. Важливою метою цього виду наукового дослідження є розмежування перевірених та гіпотетичних знань.

3. Прикладні наукові дослідження. Вони спрямовані на практичне використання сформульованих законів та теорій, пошуки методів практичного застосування нових і вже відомих джерел енергії, способів створення нових засобів праці, матеріальних засобів пізнання. Досить часто прикладні дослідження ведуть до нових наукових відкриттів.

У науковому пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний. Вони відрізняються: глибиною, повнотою, всебічністю осягнення об’єкта; цілями, методами досягнення та способами вираження знань; ступенем значимості в них чуттєвого та раціонального моментів.

На емпіричному рівні здійснюється спостереження за об’єктами: фіксуються факти, проводяться експерименти, встановлюються емпіричні співвідношення та закономірні зв’язки між окремими явищами. На теоретичному — створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності.

Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання розрізняються також і тим, з якого боку вони досліджують об’єкт, яким чином одержано основний зміст знання, що є логічною формою його вираження, науковою та практичною значимістю одержаного знання.

На емпіричному рівні наукового пізнання об’єкт відображається з боку його зовнішніх зв’язків і проявів, які доступні, в основному, живому спогляданню. Логічною формою вираження знання емпіричного рівня є система суджень та умовиводів, за допомогою яких формулюються закони, що відображають взаємозв’язки та взаємодії явищ дійсності в їхній безпосередній даності. Практичне застосування знання, одержаного на емпіричному рівні, обмежене, а щодо розвитку наукового знання в цілому, то воно є початковим, вихідним для побудови теоретичного знання.

На емпіричному рівні основний зміст знання одержується, зазвичай, з безпосереднього досвіду, з наукового експерименту. Раціональними тут є насамперед форма знання та поняття, що становлять мову науки, в якій виражені результати даного рівня наукового пізнання. На цьому рівні дуже важко, а іноді і неможливо визначити ступінь загальності та застосованості одержаного знання. На емпіричному рівні осягаються лише явища, а не сутність, тому практичне застосування цього знання часто призводить до помилок.

На теоретичному рівні наукового пізнання об’єкт відображається з боку його внутрішніх зв’язків та закономірностей, які осягаються шляхом раціональної обробки даних емпіричного пізнання, а суб’єкт за допомогою мислення виходить за межі того, що дається в безпосередньому досвіді, і здійснює перехід до нового знання, не звертаючись до чуттєвого досвіду. Абстрактне мислення є тут не лише формою вираження результатів пізнавальної діяльності, а й засобом одержання нового знання.

На теоретичному рівні суб’єкт користується абстракціями більш високого рівня, ніж на емпіричному. Він здійснює сходження від емпіричних об'єктів до ідеалізованих (ідеальних об’єктів), широко застосовує поняття, які не мають емпіричних корелятів. Правда, в тій мірі, в якій кожне поняття асоціюється з певною сукупністю сприйнять, уявлень та наочних образів, він має також і чуттєво-сенситивні компоненти. Крім того, елімінація чуттєвого компонента із теоретичного рівня передбачає, що вся наявна в чуттєвому досвіді інформація осмислена та засвоєна новими понятійними засобами більш високого рівня абстракції. Елементарні частки, наприклад, не можуть бути предметом безпосереднього чуттєвого споглядання, але показання приладів, що їх реєструють, фіксуються й нашими органами чуття. Інша справа, що ці показання не достатньо лише сприймати, їх треба розуміти. Мова йде про більш високий рівень теоретичного переосмислення чуттєвих даних у концептуальній картині дійсності. Теоретичний рівень наукового пізнання здійснюється на ширшому, багатоманітнішому та складнішому емпіричному фундаменті, ніж звичайне емпіричне дослідження, засновується на перегляді, переосмисленні та розвитку попередніх теорій, що є однією з найважливіших його особливостей.

Отже, емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання відрізняються:

По-перше, гносеологічною спрямованістю досліджень. На емпіричному рівні пізнання орієнтується на вивчення явищ та поверхових, "видимих", чуттєво-фіксованих зв’язків між ними, без заглиблення в суттєві зв'язки та відношення. На теоретичному ж рівні головним гносеологічним завданням є розкриття сутнісних причин та зв’язків між явищами.

По-друге — пізнавальними функціями. Головною пізнавальною функцією емпіричного рівня є описова характеристика явищ, теоретичного — пояснення їх.

По-третє — характером і типом одержуваних наукових результатів. Результатами емпіричного рівня є наукові факти, певна сумативність знання, сукупність емпіричних узагальнень, закономірні взаємозв’язки між окремими явищами. На теоретичному рівні знання фіксуються у формі сутнісних законів, теорій, теоретичних систем та системних законів.

По-четверте — методами одержання знань. Основними методами емпіричного рівня є спостереження, опис, вимірювання, експеримент, індуктивне узагальнення; теоретичного ж рівня — аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний методи, ідеалізація, єдність логічного та історичного, сходження від абстрактного до конкретного.

По-п’яте — співвідношенням чуттєво-сенситивного та раціонального компонентів у пізнанні. На емпіричному рівні домінує чуттєво-сенситивний компонент, на теоретичному — раціональний.

Слід розрізняти поняття "чуттєве" та "раціональне" від понять "емпіричне" та "теоретичне". Поняття "чуттєве" та "раціональне" характеризують пізнавальні здібності людини, а "емпіричне" та "теоретичне" — відносно самостійні етапи та рівні наукового пізнання. Чуттєві та раціональні компоненти пізнання як вираження пізнавальних здібностей та здатностей суб’єкта завжди функціонують у єдності, хоч співвідношення їх на емпіричному та теоретичному рівнях різне.

Однак, незважаючи на зазначені відмінності, емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання органічно взаємопов'язані і взаємо-обумовлюють один одного в цілісній структурі наукового пізнання. Емпіричне дослідження, виявляючи нові факти, нові дані спостереження та експериментів, стимулює розвиток теоретичного рівня, ставить перед ним нові проблеми та завдання. Теоретичне дослідження, в свою чергу, розглядаючи та конкретизуючи теоретичний зміст науки, відкриває нові перспективи пояснення та передбачення фактів і, тим самим, орієнтує та спрямовує емпіричне пізнання. Емпіричне знання опосередковується теоретичним: теоретичне пізнання вказує, які саме явища та події мають бути об’єктом емпіричного дослідження, які параметри об’єкта мають бути виміряні і в яких умовах має проводитись експеримент. Теоретичний рівень також виявляє і вказує емпіричному ті межі, в яких результати його істинні, в яких емпіричне знання може бути застосованим практично. Саме в цьому і полягає евристична функція теоретичного рівня наукового пізнання.

Теоретичний та емпіричний рівні наукового пізнання характеризуються лише відносною самостійністю, межа між ними досить умовна. Емпіричне переходить у теоретичне, а те, що колись було теоретичним, на іншому, більш високому етапі розвитку стає емпірично доступним. Кожній науці на усіх її рівнях притаманна діалектична єдність теоретичного та емпіричного, з одного боку, і емпіричного та теоретичного — з іншого. Провідна роль у цій єдності залежно від предмета, умов та вже наявних наукових результатів належить то емпіричному, то теоретичному; єдність між ними базується на єдності наукової теорії та науково-дослідної практики.

Дата добавления: 2014-01-07