Форми держави

Уряд

Уряд – це є колегіальний орган виконавчої влади держави, наділений загальною компетенцією з здійснення керівництва державним управлінням. Найпоширенішими назвами урядів є наступні – рада (кабінет) міністрів, державна рада та федеральна рада. Залежно від форми державного правління та обсягу повноважень парламенту щодо формування уряду розрізняються дві основні моделі формальної процедури створення уряду: парламентська й позапарламентська (президентська). У країнах з парламентськими і змішаними республіканськими формами правління застосовують парламентський спосіб, за якого парламент безпосередньо здійснює певні відповідні процедури. Повноваження на формування уряду має та партія чи партійна коаліція, котра за результатами виборів отримала більшість місць у парламенті (хоч можливе формування й уряду меншості, для затвердження якого все одно потрібна більшість голосів у парламенті). Процедури формування уряду передбачають дії парламенту й глави держави, хоча характер і послідовність їхніх дій бувають різними.

За політичним складом уряд може бути однопартійним, коаліційним, а також безпартійним. Однопартійним уряд є тоді, коли одна із політичних партій отримала в результаті виборів абсолютну більшість місць у парламенті або його нижній палаті та може сформувати уряд. Коаліційним уряд буває за умови, коли жодній із партій у результаті виборів не вдалося отримати в парламенті/палаті абсолютної більшості місць, а формування уряду є результатом згоди поміж партіями про спільну урядову програму. Безпартійний уряд створюється в тому разі, коли політичним партіям у парламенті не вдалося домовитися про створення коаліції, але розпускати парламент (нижню палату) небажано. Такий уряд включає фахівців, які можуть бути членами тієї чи іншої партії, проте їхня партійна належність значення не має. Безпартійний уряд називається ще службовим, діловим або чиновницьким. Можливе створення й уряду меншості, котрий спирається на підтримку неурядових (або неурядових та урядових) партій у парламенті. Він може бути однопартійним чи коаліційним, але в будь-якому разі партії, які входять в уряд, більшості в парламенті не мають.

Позапарламентський (президентський) спосіб формування урядів застосовують в президентських і деяких змішаних (напівпрезидентських) республіках, коли уряд формується президентом. Роль парламентів у цьому навіть юридично є незначною. Глава держави формує уряд, як правило, із представників своєї партії, хоча іноді в тих або інших політичних цілях він включає в уряд окремих представників інших партій. Часто уряди, які формуються цим способом оцінені як непартійні та це має місце переважно в авторитарних системах.

До складу уряду, окрім глави, звичайно входять державні міністри й міністри та міністри без портфеля, державні секретарі. Інститут глави уряду, якого у більшості країн називають прем'єр-міністром, або першим міністром, існує в парламентських чи змішаних (напівпрезидентських) республіканських формах правління, оскільки в президентських республіках його функції виконує глава держави (або навіть голова адміністрації президента). Повноваження глави уряду широкі. Він керує діяльністю уряду, відповідає за національну оборону, забезпечує виконання законів, призначає на військові та цивільні посади. У країнах зі змішаною республіканською формою правління роль центру урядової організації та діяльності розподіляється між главою уряду і президентом. Таке явище називають дуалізмом виконавчої влади.

Назва " державний міністр " є невизначеною. В одних країнах ранг державного міністра вищий від звичайного, в інших – нижчий, третіх – державними міністрами називаються всі члени уряду. Проте в деяких країнах, крім міністра, для керівництва міністерством призначається державний статс-секретар, котрий або виконує функції заступника міністра, або відає певною ділянкою роботи всередині даного відомства. Міністри без портфеля не керують якими-небудь відомствами, а на засіданнях уряду мають право вирішального голосу. Іноді вони виконують окремі доручення прем'єр-міністра, координуючи роботу групи міністерств і відомств.

Структурними ж одиницями уряду є міністерства. У значній більшості країн структура та кількісний склад уряду жорстко не фіксуються, бо вони визначаються кожного разу при створенні уряду або його реорганізації. Існує певний «класичний» перелік міністерств, які обов'язково входять до уряду. Це насамперед міністерства внутрішніх і закордонних справ, оборони, фінансів, юстиції.

Обсяг повноважень уряду значною мірою залежить від системи державного правління. Однак за будь-якої форми він виконує такі основні функції: 1) управління державним апаратом; 2) виконання законів; 3) нормовстановлююча діяльність; 4) складання і виконання бюджету; 5) здійснення зовнішньої політики.

Єдина за своїми сутнісними характеристиками (територія, населення, політична влада, апарат, суверенітет) держава існує в багатоманітних конкретних формах.

Форма держави – сукупність найбільш загальних ознак держави, зумовлених інституціональними та територіальними функціональними способами організації влади. У політології існує три основних категорії, які розкривають форму держави: форма державного правління (інституціональні характеристики організації влади), форма державного устрою (територіальні характеристики організації влади), а теж політичний режим (функціональні характеристики організації влади). Аналіз форм держави має важливе значення, оскільки дає ключ до розуміння конкретних форм організації державної влади і здійснення політики.

Форма державного правління – спосіб організації державної влади, зумовлений принципами формування і взаємовідносин вищих органів держави. Тут йдеться про систему формування і взаємовідносин інституту глави держави, законодавчої, а теж виконавчої влади. Залежно від правового статусу глави держави та формування цього вищого органу державної влади розрізняють дві основних форми державного правління – монархія і республіка.

Монархія – така форма правління, за якої верховна державна влада юридично належить одній особі – монарху (королю, імператору тощо) і передається в порядку престолонаслідування. Влада монарха не похідна від будь-якої іншої влади, органу в виборців. Монарх формально виступає джерелом державної влади, усіх державно-владних повноважень. У республіці глава держави є виборним й змінюваним, а його влада виступає похідною від представницького органу (парламенту) або виборців.

У сучасному світі зберігаються два історичних типи монархії – абсолютна та конституційна. Абсолютна монархія формулюється зосередженням усієї повноти державної влади в руках монарха, відсутністю будь-яких представницьких установ. Уряд призначається монархом, виконує його волю. Абсолютна монархія збереглась у Саудівській Аравії, Катарі, Омані, Об'єднаних Арабських Еміратах та ін.

Конституційна монархія називається обмеженою, адже у ній влада монарха обмежується конституцією. Конституційна монархія існує у видах – дуалістичної і парламентської, які відрізняються ступенем обмеження влади монарха. Дуалістична монархія характеризується наявністю 2 політичних установ – монархії і парламенту, які поділяють державну владу. Цей поділ проявляється у тому, що монарх юридично та фактично незалежний від парламенту у сфері виконавчої влади. Він призначає уряд, який несе відповідальність перед ним. Парламент наділяється законодавчими повноваженнями, проте ніякого впливу на формування та діяльність уряду не має. Дуалістична монархія не знає інституту парламентської відповідальності уряду, а парламент не може відправити уряд у відставку. Законодавчі повноваження органу законодавчої влади істотно обмежені на користь монарха. Він користується правом абсолютного вето, яке парламент подолати не може, правом розпуску парламенту та призначення до його верхньої палати. Дуалістична монархія зберігається в Йорданії, Кувейті, Марокко та ін.

У парламентській монархії влада монарха обмежена у сфері як законодавчої, так і виконавчої влади. Він «царює, але не править». Юридично за монархом можуть зберігатися значні повноваження, але фактично не всіма ними може користуватися. Так, формально за ним зберігається право призначення глави уряду й міністрів, але зробити це він може лише відповідно до пропозицій лідерів партії чи коаліції партій парламентської більшості, адже сформований іншим чином уряд не отримає вотуму довіри у парламенті й не утвердиться. Формально уряд вважається урядом монарха, та відповідальності перед монархом він не несе. Уряд формується парламентським шляхом та несе відповідальність за свою діяльність лише перед парламентом. Саме політична відповідальність уряду перед парламентом за свою діяльність є основною відмінною ознакою парламентської монархії. Зазвичай це повноваження парламенту врівноважується правом уряду запропонувати монархові розпустити парламент та призначити дострокові вибори. Глава держави вимушений прийняти й виконати цю пропозицію, тому що в противному разі парламентська більшість, в основі якої було сформовано уряд, заблокує роботу парламенту. У випадку же висловлення вотуму недовіри урядові останній або йде у відставку, або ж через главу держави розпускає парламент і призначає позачергові вибори.

Ще одним правовим засобом впливу уряду на монарха є контрасигнування, тобто скріплення його актів підписом глави уряду та (або ж) окремого міністра, без якого вони не набувають юридичної сили. Тим самим глава уряду або міністр беруть на себе відповідальність за акт монарха, оскільки сам монарх відповідальності за свої дії не несе.

На відміну від дуалістичної монархії, у парламентській монархії центральне місце в системі органів державної влади посідає не монарх, але уряд, який не тільки здійснює повноваження та прерогативи монарха, а й контролює та спрямовує (через парламентську більшість) всю діяльність парламенту. Парламентська монархія нині існує у ряді розвинених країн – Австралії, Бельгії, Великобританії, Данії та Іспанії, Канаді, Нідерландах, Новій Зеландії, Норвегії, Швеції, Японії тощо.

Специфічні риси має монархічна форма правління в країнах, які в минулому були домініонами Великобританії, а пізніше увійшли до Британської Співдружності Націй – Австралії, Канади, Нової Зеландії та ін. Власних монархів вони не мають. Главою держави в кожній із них формально вважається монарх Великобританії, а фактично його функції здійснює генерал-губернатор, що призначений британським монархом за поданням уряду країни з числа її жителів. Хоча в сучасних розвинених країнах монархія є здебільшого слабкою політичною установою, котра не відіграє істотної ролі у здійсненні державної влади, але загалом на сьогодні вона існує в 44 країнах світу, в тому числі 11 європейських. У 1978 р. було поновлено монархію в Іспанії. На референдумі, проведеному в 1999 р. у Австралії, виборці висловилися на користь збереження монархічної форми правління.

Одна з причин збереження монархії та, що в багатьох країнах інститут монархії, особа монарха є символом єдності і верховним арбітром нації, а тому й запорукою непорушності політичної системи, бо влада монарха не залежить від гри політичних сил. За відсутності в парламенті чітко визначеної більшості монарх може відіграти вирішальну роль у її творенні та формуванні уряду.

Республіка – це форма державного правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або ж формуються загальнонаціональною представницькою установою (парламентом). Республіка – найпоширеніша форма правління. Нині над 140 держав є республіками.

Існують три різновиди республіканської форми правління – це президентська республіка, парламентська республіка і республіка змішаного типу (в політології її сьогодні іменують напівпрезидентською системою). Основна відмінність між ними полягає у способі формування і функціонування уряду. У президентській республіці уряд формує і очолює президент, який одночасно виступає главою держави і главою уряду. Сформований позапарламентським шляхом, уряд не несе за свою діяльність відповідальності перед парламентом (припиняє повноваження за наслідками виборів президента). У парламентській республіці уряд формують парламентським шляхом, він несе перед парламентом політичну відповідальність, а також зобов'язаний піти у відставку в разі висловлення йому парламентом вотуму недовіри (також формально за наслідками парламентських виборів). Сформований із представників політичних партій парламентської більшості, уряд через задану більшість фактично контролює і спрямовує діяльність парламенту. Врешті за змішаної (напівпрезидентської) форми державного правління – парламент-президентської чи президент-парламентської (а за західними вимогами, прем’єр-президентської й президент-парламентської) – уряд формується спільно президентом і парламентом, а та чи інша назва змішаної форми правління визначається тим, у кого із них більше повноважень щодо формування та функціонування уряду.

Основними ознаками президентської республіки є 1). дотримання формальних вимог жорсткого поділу влади й запровадження збалансованої системи стримувань і противаг; 2) обрання президента на загальних виборах; 3) поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента, а теж відсутність посади прем'єра; 4) формування уряду президентом за обмеженою участю парламенту; 5) відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом; 6) відсутність права глави держави на розпуск парламенту; 7) відсутність інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами міністрів, які несуть за них відповідальність.

Класичною президентською республікою вважаються США. Президентська ж республіка впроваджена також у ряді країн Латинської Америки, Африки та деяких інших. Класичному варіанту президентської республіки притаманна наявність двох центрів влади – президента та парламенту, між якими немає тісних функціональних відносин, тому дана форма правління називається ще дуалістичною республікою. У президентській республіці виконавча влада має порівняно невеликі можливості для впливу на законодавчу владу, тоді як остання наділена певними засобами контролю за діяльністю першої. Однак при цьому дві гілки влади залишаються незалежними одна від одної, що в разі досконалої системи стримувань та противаг забезпечує демократичне здійснення державної влади.

Парламентська республіка характеризується проголошенням в ідеї принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність. Ознаками парламентарної республіки є: 1) здійснення повноважень глави держави та глави уряду різними особами, а теж наявність посади прем'єр-міністра; 2) обмеженість владних повноважень глави держави і водночас віднесення реальної компетенції у сфері виконавчої влади до уряду і до його глави; 3) формування уряду парламентом за участю глави держави, який зазвичай є номінальним; 4) формальна політична відповідальність уряду (колективна та індивідуальна) перед парламентом; 5) право глави держави розпустити парламент, яке як правило ефективно контролює уряд; 6) контрасигнування актів глави держави главою уряду та (або) відповідним міністром.

Парламентсько-республіканська форма правління дуже поширена в розвинених країнах. На європейському континенті парламентська республіка існує в Албанії, Греції, Естонії, Італії, Латвії, Угорщині, Чехії, ФРН. На відміну від президентської республіки за парламентською республікою президент обирається не на загальних виборах, а парламентом або ж спеціальною колегією, яка в основному складається з депутатів того ж парламенту. У парламентських республіках, як й у парламентських монархіях, фактичним центром здійснення державної влади виступає не президент і не парламент, а уряд, глава якого фактично є першою особою в державі. Усі важелі реальної влади тут знаходяться в руках керівників партій, яким належить більшість місць у парламенті і які формують уряд. В політологічній літературі парламентські форми правління нерідко визначаються як «правління партій».

Однією з сучасних форм державного правління є так звана напівпрезидентська (змішана) форма республіканського правління. Ознакою заданої форми правління є поєднання елементів президентської і парламентської форм, сильної президентської влади і ефективного контролю парламенту за діяльністю уряду. Як в президентській республіці, глава держави обирається на загальних виборах і юридично та реально наділяється великими повноваженнями, особливо у сфері виконавчої влади, а іноді навіть очолює її. Уряд формується, як і в парламентській республіці, за участю тією чи іншою мірою парламенту, несе політичну відповідальність як перед президентом, так і перед парламентом. Подвійна політична відповідальність уряду – це є основна ознака змішаної республіканської форми правління. Ще однією важливою ознакою заданої форми правління є дуалізм виконавчої влади: президент здійснює загальне керівництво урядом, котрий очолює прем'єр-міністр.

Класичним зразком змішаної республіканської форми правління є Франція за конституцією від 1958 р. В Європі ця форма впроваджена також в Австрії, Болгарії, Ірландії, Ісландії, Македонії, Польщі, Румунії, Словенії, Словаччині, Фінляндії і Хорватії тощо. Змішану форму правління мають більшість країн, що утворилися на теренах колишнього Радянського Союзу.

Форма державного устрою – це спосіб територіальної організації держави, що визначається принципами взаємовідносин держави як цілого та її територіальних складових. Якщо форма державного правління – відносини поміж вищими органами держави, то форма державного устрою – відносини між різними органами влади, що існують у територіальних одиницях держави, з центральними органами державної влади. Хоча форми державного устрою різноманітні, але розрізняють дві основних форми – унітарну і федеративну.

Унітарною є така держава, територія якої складається із адміністративних або політико-адміністративних одиниць. Відмінність між адміністративними і політико-адміністративними одиницями полягає в тому, що останні мають ті або інші ознаки власної державності та виступають як автономні утворення. За своєю юридичною природою автономія є самоврядуванням населення на частині території держави, що виявляється у наданні органам автономії законодавчих повноважень із питань місцевого значення. Але правовий статус автономних одиниць відмінний від статусу звичайних адміністративно-територіальних одиниць. Найчастіше статус надається тільки окремим частинам держави (Україна), хоч існують і такі країни, вся територія яких складається з автономних утворень (Іспанія, Італія). З урахуванням історичних та географічних чинників автономії можуть утворюватися за адміністративним та національним принципами. Так в Іспанії, наприклад, більшість автономних областей утворено за адміністративним принципом, а Басконію й Каталонію – навпаки ж, за національним. Національні автономії існують у Молдові, Узбекистані та деяких інших державах.

За ознакою централізації політичної влади унітарні держави розподіляються на децентралізовані, відносно децентралізовані, централізовані. У децентралізованих унітарних державах існує конституційний розподіл повноважень між центральною владою й територіальними одиницями вищого рівня. Відносно децентралізованими унітарними державами є такі, в яких вищі територіальні одиниці мають винятково або головним чином адміністративний характер, проте самоврядний характер мають лише низові одиниці. У централізованих унітарних державах місцевої автономії немає взагалі, а функції влади на місцях здійснюють тільки призначені центральною владою адміністратори.

З особливостями територіального устрою пов'язані ознаки унітарної держави. Це єдина конституція, норми якої застосовуються на всій території країни без будь-яких вилучень або обмежень. Єдина система органів державної влади, юрисдикція яких також поширюється на територію всієї країни. Єдина система права, теж єдина судова система, яка здійснює правосуддя на всій території країни. Це також і єдине громадянство. Населення унітарної держави має єдину політичну належність. Ніякі адміністративно-територіальні одиниці власного громадянства мати не можуть.

Унітарна форма державного устрою є переважаючою у світі. Унітарні, зокрема, більшість держав Європи, Латинської Америки та Африки.

Федерація – союзна держава, територія якої складається з державних утворень, наділених юридичною і певною політичною самостійністю. Головна відмінність між унітарною і федеративною державами полягає в тому, що територія унітарної країни складається з самоврядних адміністративних і політико-адміністративних одиниць, які не мають політичної самостійності, федеративну державу ж складають державні утворення з певною політичною самостійністю, а федеративна держава виступає як союз цих утворень. Тому унітарні держави називаються ще простими, а федеративні – складними.

Федеративна форма державного устрою існує більш ніж у 20 країнах: Австралії, Австрії, Аргентині, Бразилії, Венесуелі, Індії, Канаді, Малайзії, Мексиці, Нігерії, Росії, США, ФРН, Швейцарії та ін. Державні утворення, які складають федерацію, є її суб'єктами й мають свої органи влади та власний адміністративно-територіальний поділ. Території суб'єктів федерації мають різні назви: штати (Австралія, Бразилія, Венесуела, Індія, Малайзія, Мексика, Нігерія, США), провінції (Аргентина, Канада, Пакистан), землі (Австрія, ФРН), республіки (Росія, Югославія), а також кантони (Швейцарія, хоч часто тут говорять про конфедерацію).

Федеративна форма державного устрою має такі характерні ознаки: 1. територія федеративної держави в політико-адміністративному плані не є єдиним цілим. Вона складається із територій суб'єктів федерації; 2. у більшості федеративних держав із загально-федеральною конституцією і загально-федеральними законами діють теж конституції та закони суб'єктів федерації. Й при цьому забезпечується верховенство федеральної конституції і федеральних законів; 3. у федеративній державі поряд із її федеральною системою органів законодавчої, виконавчої та судової влади існують системи органів законодавчої, виконавчої та судової влади суб'єктів федерації; 4. відмінною ознакою федеративного устрою є двопалатна структура парламенту. В минулому були однопалатні парламенти при федеративному державному устрої; 5. у більшості федерацій поряд з федеральним громадянством існує також громадянство суб'єктів федерації. Проте тут ідеться не про подвійне громадянство, а про два рівні громадянства однієї держави.

Методи утворення федеративних держав: 1. в результаті договору незалежних суб'єктів щодо створення нового державного об'єднання із перетворенням учасників договору у суб'єктів федерації (США); 2. приєднання до держави нових територій і наділення їх правами суб'єкта федерації (так, до США в результаті завоювання був приєднаний штат Техас, шляхом купівлі – штати Луїзіана й Аляска) або ж утворення нових суб'єктів федерації на частині території раніше існуючої держави (наприклад, утворення п'яти нових німецьких земель на території колишньої НДР); 3. наслідок підвищення статусу регіональних утворень та перетворення їх на суб'єктів федерації (Бельгія); 4. шляхом еволюції конфедерації у федеративну державу із перетворенням колишніх незалежних держав у суб'єктів федерації (так були утворені Швейцарія та Об'єднані Арабські Емірати).

Конфедерація – це така форма союзу держав, за якої держави зберігають свій суверенітет у повному обсязі. Конфедерація є не особливою формою державного устрою, а формою об'єднання суверенних держав.

У різний час конфедераціями були такі: Австро-Угорщина до 1918 p., Швеція і Норвегія до 1905 р., США із 1781 до 1787 p., Швейцарія із 1815 до 1848 p., а теж Германський союз із 1815 до 1867 p., із 1958 до 1961 р. конфедерацію Об'єднана Арабська Республіка складали Єгипет і Сирія, із 1982 по 1989 р. Сенегал і Гамбія утворювали конфедерацію Сене-Гамбія. Хоча нині Швейцарія офіційно називається конфедерацією, реально за своїм устроєм вона є федерацією. Своєрідною формою конфедерації в умовах монархічного правління є унія – об'єднання двох держав під спільним правлінням одного монарха. У XIX ст. унія існувала поміж Нідерландами і Люксембургом, із 1814 до 1905 р. – між Швецією і Норвегією, із 1918 до 1944 р. – поміж Данією та Ісландією. Нині відоме тільки одне об'єднання держав із ознаками конфедерації – це є Європейський Союз, до складу якого входять 27 європейських держав. Деякі із ознак конфедерації є наявні у Співдружності Незалежних Держав, хоча вона не є конфедеративним утворенням. Конфедеративна ж форма об'єднання держав характеризується такими основними ознаками: 1) конфедерація утворюється на підставі відповідних договорів; 2) суб'єкти конфедерації мають право вільного виходу з неї; 3) суверенітет у конфедерації належить країнам, які входять до складу; 4) до предмету відання конфедерації входить невелике коло питань: війни та миру, зовнішньої політики, формування єдиної армії, а теж системи комунікацій тощо; 5) у конфедерації утворюються тільки ті державні органи, які необхідні для вирішення завдань, особливо виокремлених за договірними актами; 6) постійно діючі державні органи конфедерації позбавлені владних повноважень; та 7) суб'єктам конфедерації належить право відмови у визнанні або в застосуванні актів союзної влади та ін.

Імперія – велика держава, яка містить у своєму складі території інших народів і держав. Імперії створювалися з головної держави – метрополії і кількох або багатьох приєднаних (колоній), у тому числі й шляхом завоювання, країн або народів, які не встигли створити власну державність або втратили її. Імперія має монархічну форму правління, її главою є імператор. Імперії відомі в усі історичні епохи. Хоча деякі із них існували тривалий час (наприклад, Римська, Візантійська, Російська, стародавні східні імперії), в цілому вони виявилися нестійкими утвореннями та припинили своє існування. Причини розпаду імперій різноманітні: зовнішні завоювання, внутрішній соціальний розклад, формаційні соціально-економічні перетворення. Паралельно із існуванням імперій і на основі їх розпаду відбувався процес утворення національних держав. Сьогодні імперських утворень у світі не існує.

Політичний режим – форма організації і функціонування політичної системи, котра визначає конкретні процедури і способи організації установ влади, відносини поміж громадянами і державою, стиль ухвалення рішень тощо. По суті, це поняття означає, як політичний процес (уряд) і той, хто його очолює, користуються владою, контролюють і управляють соціальними процесами.

Політичні режими розрізняють за такими критеріями: 1) спосіб формування органів влади; 2) співвідношення поміж центральною та регіональною владою; 3) становище й роль політичних партій, громадських організацій у суспільному житті; 4) правовий статус особистості; 5) політична культура; 6) тип реалізації силових функцій держави; 7) спосіб формування органів влади.

В політичній науці розрізняють три основні різновиди політичних режимів: тоталітарний, авторитарний та демократичний.

Термін тоталітаризм введено в політичний лексикон італійським філософом Д. Джентіле, який вважав, ніби держава, відіграючи першорядну роль в долі нації, мусить мати необмежену владу і встановити всеохоплюючий, тотальний державний контроль над суспільством. Пізніше термін був використаний лідером італійських фашистів Б. Муссоліні для характеристики свого руху, який мав на меті створення тоталітарної держави.

Осмислення реальної практики тоталітарних держав розпочалося в 50-60-их рр. XX ст. Розробка цілісної теоретичної концепції тоталітаризму була започаткована працями Ф. Хаєка "Шлях до рабства" (1944 p.), Г. Арендт "Витоки тоталітаризму" (1951 p.), К. Фрідріха та 3. Бжезинського "Тоталітарна диктатура та влада" (1956 p.). В цих книгах вперше було проведено порівняльний аналіз тоталітарних режимів у Німеччині і СРСР. Пізніше до цієї теми дослідження повернулись цілий ряд відомих істориків, політологів та інших фахівців. Усі перераховані прихильники концепції тоталітаризму вважають, що до основних ознак даного режиму можна віднести такі:

1. Політична система ґрунтується на ідеології, котра пронизує всі сфери життя суспільства. Відкрита незгода із нею карається як найтяжчий злочин. Тоталітарна ідеологія ґрунтується на соціальних міфах, а закладена в ній мета слугує засобом легітимації режиму.

2. Основною ланкою в політичній структурі суспільства є добре організована, побудована за ієрархічним принципом масова політична партія на чолі з лідером, як правило, харизматичного типу. Політизуючи всі органи державної влади, ця партія зрощується з державою.

3. Управління здійснюється через терор, який направляє партія і таємна поліція. Приводом для терору є систематичне формування "образу ворога" та на цій основі – агресивної політичної свідомості як соціально-психологічного фону для репресій.

4. Засоби масової інформації існують під монопольним контролем держави, що дозволяє маніпулювати суспільною свідомістю творити її.

5. Армія контролюється партією і урядом.

6. Державний контроль над економічною сферою суспільства (а це є державна власність, командно-адміністративна система управління економікою тощо).

Залежно від ідеології, яка впливає на зміст політичної діяльності, тоталітаризм може бути представлений як комунізм, фашизм або ж націонал-соціалізм. Історично першою класичною формою тоталітаризму є комунізм. Комуністичний тоталітаризм виник після Великої Жовтневої революції 1917 р. Другим різновидом тоталітарних політичних систем є фашизм. Виникає в Італії в 1922 р. Італійський фашизм ставив за мету діяльності не побудову нового суспільства, а відродження величі італійської нації і Римської імперії. Третій різновид тоталітаризму – це націонал-соціалізм. Як реальний політичний і суспільний устрій він виник у Німеччині в 1933 р.

Авторитаризм є одним із найбільш поширених в історії видів політичного режиму. Характерними ознаками авторитарного режиму є:

1. Відмова від принципів конституційності та законності. Якщо конституція там зберігається, то суто в декларативній формі.

2. Концентрація влади в руках уряду, глави держави чи військових. Громадяни відчужені від процесу прийняття рішень. Еліта формується не через конкурентні вибори, а шляхом призначення.

3. Органи влади, як центральні, так і місцеві, мають маріонетковий характер.

4. Можливість втручання армії в політичний процес.

5. Не виключені вибори, боротьба партій, проте все це відбувається в жорстко регламентованих рамках.

6. Наявність приватного сектору економіки, вільного від прямого державного втручання.

7. Авторитарний режим допускає існування інакомислення та опозиції в чітко визначених межах. Правляча еліта готова терпіти інакомислення, та доки воно не зачіпає основ режиму.

Отже, авторитаризм – це такий політичний режим, в основу якого покладено зосередження монопольної влади в руках однієї або ж групи осіб, що знижує або виключає роль представницьких інституцій влади. Авторитарні режими є досить поширені і різноманітні. Серед них можна виділити такі різновиди:

1. Абсолютистська монархія (Саудівська Аравія, Катар, Оман, ОАЕ), в якій монарх наділений необмеженою владою. Виборні представницькі органи відсутні. Уряд призначається монархом і підзвітний тільки йому.

2. Теократичний авторитарний режим (Іран), характерний для країн, де до влади прийшли фанатичні релігійні клани.

3. Військово-бюрократична диктатура (Греція за періоду правління "чорних полковників", Аргентина, Бразилія), що встановлюється через військові перевороти.

4. Персональна тиранія, різновидом є султанізм. В режимі влада належить диктатору, спирається на поліцейський апарат (Гаїті, Сомалі, Уганда, Нікарагуа).

Класичні визначення демократії, зазвичай, включають атрибут народовладдя, базуючись на етимології даного поняття (із грецької — народовладдя). Демократія, насамперед, означає формальне визнання народу джерелом влади та її сувереном. Головною ознакою демократії є визнання права громадян на участь у формуванні органів влади, контроль за їхньою діяльністю, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загального, рівного виборчого права та здійснення цього права у процедурах виборів, референдумів тощо. Проте демократія – це не тільки участь у прийнятті рішень, не тільки справедливі закони і розумно сконструйовані інституції, це й демократично настроєне громадянство. Демократичні закони та установи не діятимуть, якщо відсутня демократична свідомість громадянства, менталітет.

Дата добавления: 2014-01-07