Міжнародне валютне право

1. Поняття, джерела міжнародного валютного права. Внутрішня та зовнішня конвертованість валют

2. Взаємопов»язаність торгівлі і валютно-фінансових відносин

3. Організаційно-правовий механізм міжнародної валютної системи. Світові валютно-фінансові системи

4. Європейська валютна система

5. Встановлення та дотримання порядку у валютній сфері

6. Контрольні повноваження МВФ

Термін "валюта" має кілька значень, зокрема, вживається для по­значення іноземних грошей, що беруть участь у міжнародному пла­тіжному обороті.

Після світової економічної кризи 1929-1933 рр. усі валюти є папе­ровими грошима. 0станньою країною, яка в 1971 р. припинила розмін валюти на дорогоцінні метали, були США, тобто відбулась демонетизація. Демонетизація — позбавлення золотих монет стату­су законного засобу платежу та обігу, яке здійснюється державою.

Розрізняють валюти конвертовані (такі, що підлягають обміну на інші валюти), обмежено конвертовані (такі, що обмінюються лише на певні валюти) та замкнуті (використовуються лише в ме­жах окремої країни).

Конвертованість може бути: зовнішньою або внутрішньою.

Внутрішня конвертованість означає, що будь-який громадя­нин даної держави — володар платіжних засобів у її національ­ній валюті — має право необмежено та безперешкодно перека­зувати їх за кордон або вільно обмінювати на іноземні платіжні засоби відповідно до встановленого обмінного курсу. Аналогіч­ним правом наділений також громадянин цієї держави, коли він володіє іноземними платіжними засобами. Дотримуючись наці­ональних правил, він може необмежено обмінювати ці засоби за встановленим курсом на національні платіжні засоби тією мі­рою, яка не суперечить наявній інколи вимозі щодо «обов'язко­вої здачі іноземної валюти».

Про зовнішню конвертованість може йтися тільки тоді, ко­ли іноземний володар національних платіжних засобів може не­обмежено розпоряджатися ними і, передусім, обмінювати їх на іноземні платіжні засоби за встановленим курсом. Повністю конвертованою валюта стає тоді, коли вона відповідає вимогам внутрішньої і зовнішньої конвертованості, що вказує на відсут­ність щодо неї будь-яких (чи то правових, чи фактичних) обме­жень.

Значення конвертованості валют важко переоцінити хоча б тому, що вона здійснює безпосередній вплив на МЕП. Так, по­купців більш за все хвилюють питання, пов'язані з отриманням необхідних платіжних засобів в іноземній валюті або переказом за кордон сум у національній валюті, щоб належним чином виконати свої платіжні зобов'язання. Для продавців же, зі зрозумілих причин, важливо отримати платіж в узгодженій з контрагентом валюті та без затримки перевести їх у національну валюту або валюту третіх країн.

Такий вплив має місце і щодо інших видів угод. Якщо взяти, наприклад, кредитні або інвестиційні угоди, то в межах цих угод сторони розраховують, як правило, поряд з виконанням договірних зобов'язань, отримувати безперешкодно з держави-боржника певні відсотки, дивіденди, прибутки тощо і переводити їх в інші валюти. Більше того, й рух капіталів некомерційного характеру також значною мірою залежить від конвертованості валют. Втім, справа з конвертованістю валют у сучасному світі все ще досить далека від бажаного рівня, хоча історія розв»язання цієї проблеми нараховує не одне десятиріччя.

До грудня 1958 р. конвертованими валютами були долар США, швейцарський франк і португальське ескудо. У грудні 1958 р. кон­вертованими стали більшість західноєвропейських валют. Країни-члени Міжнародного валютного фонду перейшли до багатовалютної системи згідно з Ямайською угодою 1976 р.

Золотовалютні резерви — це золото у зливках і монетах, іно­земна валюта, а також кошти в іноземній валюті на рахунках в іно­земних банках. Зазначене належить певній державі в особі її казна­чейства або центрального банку.

У літературі зазначається, що міжнародне валютне право своїми витоками має міжнародне публічне та приватне право. Предмет правового регулювання міжнародного валютного права - це міжнародні валютні відноси­ни. Класично ці відносини слід розуміти як відносини "між народа­ми" (іншими словами, міждержавні валютні відносини), учасниками яких є держави та міждержавні організації.

Отже, міжнародне валютне право є підгалуззю міжнародного економічного права, а предметом його правового ре­гулювання — міжнародні валютні відносини.

Норми міжнародного валютного права мають певні джерела. У цих джерелах вони юридично зафіксовані. Джерелами міжнарод­ного валютного права є міжнародні угоди, судова та арбітражна практика, міжнародно-правові звичаї.

2. Взаємопов»язаність торгівлі і валютно-фінансових відносин

Валютно-фінансові відносини і торгівля тісно взаємопов'язані. Дійсно, купівля-продаж тягне за собою зобов'язання покупця заплатити вартість придбаного ним товару та право продавця отримати відповідний платіж в узгодженій валюті. У зв'язку з цим виникає питання: який сенс здійснювати лібералізацію торговельних операцій, якщо неможливо вільно виконати відповідні платежі? Свобода здійснювати торгівлю йде завжди поруч зі свободою виконува­ти платежі, і якщо існують обмеження щодо однієї з цих свобод, вони повною мірою позначаться на іншій.

Справді, кількісні і валютні обмеження мають однакові нас­лідки й взаємно замінюють одне одного, хоча випливають з різ­них предметних сфер: перші — з правопорядку у сфері торгівлі, другі — з правопорядку у грошовій сфері. Справа в тому, що змі­ни у співвідношенні валют за своїм характером дуже схожі на зміни в рівні митного обкладення. Так, девальвація має той са­мий ефект, що й збільшене мито, в той час як ревальвація — на­впаки. Чисельні обмінні курси валют досить часто можна роз­глядати з економічної точки зору як експортні субсидії.

Якщо торгівлю може бути використано для збагачення, то валютно-фінансові відносини являють собою грізну зброю, за допомогою якої воно або здійснюється, або запобігається. До то­го ж, валютно-фінансове регулювання нерідко застосовуються широко та з дуже високою ефективністю, про що свідчить, на­приклад, американська політика «м'якого зниження» 70-х років минулого сторіччя, коли США суттєво знецінили долар на ва­лютному ринку, що навіть отримало спеціальне позначення — валютний демпінг. З цього випливає, що нормальне регулювання правового режиму торгівлі має засновуватися на стабільності національних валют, а ідеал багатосторонньої лібералізації міжнародної торгівлі на засадах рівноправності та недискримінації у сфері валютно-фінансових відносин має свій еквівалент у вигляді конвертованості валют.

3. Організаційно-правовий механізм міжнародної валютної системи. Світові валютно-фінансові системи

Світова валютна система — це форма організації міжнародних валютних відносин, що зумовлені розвитком світового господарства та юридично зафіксовані в міжнародних угодах. Найголовнішими елементами цієї системи є національні та колективні валютні одиниці, склад і структура міжнародних ліквідних активів (валютні кошти та золоті резерви), механізм валютних паритетів і курсів, умови взаємної конвертованості валют, обсяги валютних обмежень, форми міжнарод­них розрахунків, режим міжнародних валютних ринків і світових ринків золота, статус міждержавних валютно-кредитних організацій, що регулюють валютні відносини.

Першою спробою створення багатосторонньої валютно- фінансової системи була Паризька валютна система (1867— 1922 рр.). Спочатку в ній брали участь сім країн — Голландія, Данія, Італія, Німеччина, Норвегія, Франція та Швеція, до яких пізніше приєдналися Росія, США та Японія. За цією системою були встановлені фіксовані курси національних валют щодо ва­ги одиниці золота (грана, який дорівнює 64,8 мг золота). Одночасно за цією системою передбачався вільний обмін паперових грошей (банк­нот) на золото у будь-якому банку держав—учасниць.

Дана система діяла до Першої світової війни, проте її згуби­ла не стільки ця війна, скільки останнє правило, відповідно до якого з певної держави—учасниці можна було вивезти будь-яку кількість банкнот та обміняти їх в іншій на відповідну кількість золота, чим інколи суттєво скорочувався золотий запас першої з цих держав. Тому на Генуезькій конференції (1922 р.) було створено другу систему, яка отримала назву системи золотодевізного стандарту. За цією системою золотий стандарт міри національних валют зберігався, однак національні валюти без­посередньо на золото вже не обмінювалися. Валюту можна бу­ло обміняти лише на банкноти, векселі або чеки (девізи) інших країн, а вже ці останні, за спеціальними правилами, могли бути обміненими на золото.

Генуезька валютно-фінансова система проіснувала лише до початку Другої світової війни.

У 1944 р. у Бреттон-Вудсі було розроблено нову міжна­родну валютну систему. Її засновники намагалися зробити цю систему універсальною. Зазначена валютна система (згідно з первісним Статутом МВФ) засновувалась на системі «золотого паритету». Кожна держава зобов'язана була оголосити Фонду паритет своєї валюти у золотому вираженні або безпосередньо до золотого стандарту, яким було визнано 0,888 г золота вагою та пробою станом на 1.07.1944 р., або щодо долара США (який становив 35 дол. США за тройську унцію — 31,1 г золота). Та­ким чином, золото стало «спільним знаменником» валют, уна­слідок чого грошові одиниці всіх держав—членів були впоряд­ковані.

На держави—члени було покладено зобов'язання щодо під­тримки стабільного та ефективного паритету, оголошеного Фон­дом. Вони мали слідкувати, щоб усі угоди, які здійснюються на їх територіях, мали місце на підставі офіційного паритету (відхи­лення від якого в межах 1% дозволялися лише стосовно валют­них операцій з готівкою). При цьому США виконували роль ре­манентного покупця або продавця жовтого металу. Це означало, що тільки США мали право скуповувати на світовому ринку золото, коли його ціна падала, і продавати його, якщо ціна зрос­тала так, що перевищувала допустимі розміри.

Найважливішим результатом системи стабільних паритетів стала заборона плаваючих обмінних курсів. Проте під сильним тиском обставин плавучість валют стала нагальною потребою з 1971 р. (після першої девальвації долара, курс якого залишався незмінним з 1934 р.) у зв'язку з офіційним підняттям ціни на золото до 38 дол. за унцію, аби в 1973 р., розповсюдитись повністю. В 1978 р. плавучість валют було легалізовано у зв'язку з набранням чин­ності другою поправкою до Статуту МВФ.

Справа в тому, що дотримання спільно встановленої ціни на валютне золото було невід'ємним від належного функціону­вання системи паритетів, бо забезпечувало надійність всієї су­купності валютних відносин. Для цього центральні банки про­відних західних країн створили «золотий пул», метою якого була стабілізація міжнародного ринку жовтого металу у такий спо­сіб, щоб співпали ціни валютного і промислового (тобто того, що використовується в приватних цілях) золота. Будучи ство­реним у 1961 р., в березні 1968 р. цей пул розпався. З'явився по­двійний ринок: курс вільного ринку швидко піднявся і завдав істотного удару по стабільному офіційному курсу. Необхідність реформи міжнародної валютної системи стала очевидною.

У 1976 р. на черговій сесії МВФ, що проходила в м. Кінг­стон (Ямайка), було прийнято другу поправку до Статуту МВФ. Нею офіційно засвідчувався крах Бреттон-Вудської валютної системи, який, до речі, фактично здійснився у два етапи.

Перший етап пов'язується з 15.08.1971 р., коли президент США Р.Ніксон офіційно оголосив про припинення дії режиму золотовалютного стандарту, підтвердивши, що, з одного боку, американська валюта припинила бути конвертованою, а з іншо­го — вона стала плаваючою, чим одночасно було зруйновано два головних принципи міжнародної валютної системи — незмін­ності валютного курсу та конвертованості валют.

Другий етап мав місце через два роки. 311.03.1973 р. держа­ви—члени ЄЕС, валюта яких досі залишалася стабільною, вирі­шили ввести на валютному ринку плаваючий курс своїх валют. А 16.03.1973 р. «група десяти», яку з цього приводу було роз­ширено до чотирнадцяти (дев'ять членів ЄЕС, США, Канада, Японія, Швеція та спеціально запрошена Швейцарія) прийняли рішення про введення спільного, проте упорядкованого коли­вання валют. Відтоді всі валюти світу «плавають», часто цілком хаотично, а погодившись на плаваючий курс основних валют, держави тим самим відмовилися від дійсного світового валют­ного порядку.

Таким чином, плаваючі обмінні курси валют, що є однією з найважливіших перешкод міжнародній торгівлі, остаточно по­долали ту систему, головним призначенням якої була ліквіда­ція цієї перешкоди. Згідно з другою поправкою до Статуту МВФ у світі було запроваджено нову валютну систему — чи то четверту, як стверджується інколи в доктрині, чи то реформо­вану Бреттон-Вудську, як вважають менш радикально налаш­товані західні автори. Як би там не було, але завдяки цій поправ­ці стало можливим стверджувати на думку французького науковця Ж.Тускоза, що «МВФ не знаходиться у центрі справді міжнародної фінансової системи, якої сьогодні бракує».

Що принципово нового принесла ця реформа?

Головне полягає в тому, що нею було змінено функцію зо­лота. У зміненому Статуті золоту відведено незначне місце. Во­но більше не виступає «спільним знаменником» валют: офіцій­ну ціну золота було скасовано, як і обов'язкові платежі держав— членів у золоті (наприклад, платіж чверті їх статутного внеску).

Інакше кажучи, золото було перетворено у звичайний товар з вільною ринковою ціною на нього. Своїм місцем воно поступи­лося конвертованим валютам (в яких вираховувався курс ва­лют інших держав).

У 1991 р. бу­ло внесено третю поправку до Статуту МВФ, однак нею роби­лася лише спроба знайти вирішення складної проблеми про­строчених платежів великої кількості учасників Фонду, що за­важала здатності МВФ ефективно здійснювати свої функції.

З початку 1997 р. вивчається більш масштабний проект чет­вертої поправки до Статуту. Головною метою цієї поправки є розповсюдження нормативної функції МВФ на рух капіталів. Безумовно, подібна реформа змінить усю концепцію конвертованості валюти, яка досі Статутом МВФ стримується, а тому во­на зміцнить валютну дисципліну, чого вимагають держави—чле­ни. Однак хоча останніми десятиріччями в багатьох міжнарод­них організаціях регулярно лунають заклики щодо необхідності створення нового Бреттон-Вудсу, не схоже, щоб це трапилося в недалекому майбутньому.

Дата добавления: 2014-01-07