Встановлення та дотримання порядку у валютній сфері

Європейська валютна система

Європейську валютну систему (European Monetary System) створи­ли країни-члени Європейського Співтовариства в 1979 р. У той час до його складу входили дев'ять держав. Система була покликана забезпечити валютну стабільність шляхом накладання обмежень на коливання валютних курсів.

Розглядувана система складається з трьох основних елементів: європейської валютної одиниці (ЕКЮ) (European Currency Unit — ECU), яку використовували у валютних операціях Європейського Співтовариства, механізму обмінного курсу (МОК) (Exchange Rate Mechanism — ERM), згідно з яким країни—члени, що брали в ньому участь, погоджувались утримувати коливання валюти в обумовлених межах, та Європейського валютного фонду співробітництва (ЄВФС) (European Monetary Cooperation Fund — EMCF), до завдань якого на­лежали емісія ЕКЮ і нагляд за МОК.

Голова Комісії європейських співтовариств Жак Делор у 1989 р. запропонував створити Економічний і валютний союз (ЕВС) (Econo­mic and Monetary Union — EMU). Цю ідею було зафіксовано в Маастрихтській угоді 1992 р. про створення ЄС. Для реалізації цієї угоди було створено Європейський валютний інститут (European Monetary Institute), завдання якого полягало в координації економіч­ної та валютної політики ЄС, Європейський центральний банк (European Central Bank) з метою керування цією політикою, а також запроваджено єдину європейську валюту—євро.

Згідно з Угодою про створення МВФ на нього покладено зобов'язання сприяти національному та міжнародному процві­танню і намагатися, щоб ці дві цілі не суперечили одна одній. Всі механізми Фонду, вся політика, що здійснюється ним, зорі­єнтовані на виконання цих завдань.

У нормативному плані МВФ ставить перед собою два зав­дання. Він повинен:

1) «сприяти стабільності валютного обміну, підтримувати між державами—членами впорядковані валютні відносини та уникати знецінення грошової одиниці з міркувань конкурен­ції».

2) «сприяти створенню багатосторонньої системи впорядку­вання поточних угод між державами—членами та сприяти усу­ненню обмежень обміну валют, що гальмують розвиток міжна­родної торгівлі».

Ці амбітні завдання становлять режим загального права. Але аби дати державам—членам можливість поступово викону­вати свої зобов'язання та протистояти, у разі необхідності, тим­часовим труднощам, Статут передбачає доволі велику кількість надзвичайних систем, що поставлені під контроль Фонду.

Дисципліна, яку МВФ приписує своїм членам (а їх натепер близько 190) в їх валютних відносинах, виступає у формі Кодексу добропорядної валютної поведінки, мета якого — запобігати кризам і конфліктам. Цей кодекс виходить із того, що держави— члени повинні дотримуватись таких семи зобов'язань, зміст яких хоча й змінювався, зокрема відповідно до другої поправки до Статуту, проте залишався ретельно викладеним.

1. Підтримка впорядкованих валютних курсів. Це зобов'я­зання, як видно з наведеного вище, піддалось суттєвої еволю­ції — від жорсткого золотого паритету до системи плаваючих курсів валют. Проте навіть після прийняття другої поправки до Статуту МВФ певні обов'язки держав стосовно валютних кур­сів залишилися.

Головним з них є заборона на конкуруючу девальвацію, яка була одним з тих методів жорсткої економічної війни 30-х років минулого сторіччя, що спричинила найбільшу шкоду. Тому автори Бреттон-Вудської системи одноголосно за­судили маніпуляцію обмінними курсами. На практиці це озна­чає, що держава—член Фонду не повинна проводити девальва­цію своєї валюти з метою підняття конкурентноздатності свого експорту на зовнішніх ринках. Більше того, це означає, що від­соток рівня девальвації, що підтримується, не повинен бути надто високим, оскільки це може привести до спотворення умов міжнародної конкуренції.

Нарешті, слід згадати й про зобов'язання зі встановлення єдиного обмінного курсу. Справа в тому, що у минулому велика кількість країн застосовувала техніку, яка позначалася як «множинність валютних курсів». Суть цієї тех­ніки зводилась до того, що держава вводила для своєї валюти курси, які змінювалися залежно від певного виду угод. Таким чином допускалося існування «комерційних», «фінансових», «ту­ристичних» та інших валют. Нечесний та неприродний характер такої практики не потребує доказів, бо вона вводить проти­законну дискримінацію в торгівлю та міжнародні розрахунки.

2.Міжнародно-правовий режим золота. Свого часу золото стояло в центрі Бреттон-Вудської валютної системи. У змінено­му згідно з другою поправкою Статуті МВФ золоту відводить­ся незначне місце, а держави—члени отримали право укладати між собою угоди в золоті на підставі його ринкової ціни.

Проте новий міжнародний статус золота містить чисельні суперечності, головна з яких зводиться до такого: ревальвовані відповідно до середньої ринкової ціни золота запаси стали дуже важливими для більш ніж половини міжнародних ліквідних за­собів і тепер становлять найважливішу їх складову. Тобто жов­тий метал досі не втратив свого чаклунства та його досить-таки важко подолати.

3.Зобов'язання щодо конвертованості валюти.

Метою Фонду є «сприяти встановленню багатосторонньої системи врегулювання поточних угод між Державами—члена­ми». Інколи ця мета позначається як встановлення для валют зацікавлених держав «ринкової конвертованості», коли держави повинні забезпечити свободу поточних угод, що укладаються на ринках.

Тривалий час режим конвертованості залишався винятком, а більшість держав—членів Фонду надавала перевагу положен­ням «перехідного періоду». Проте і в цьому питанні Фонд досяг певного успіху. На кінець минулого сторіч­чя 140 зі 182 його членів мали конвертовану валюту у тому сен­сі, як це розуміється Статутом МВФ, та взяли на себе зобов'я­зання, передбачені ст. VIII Статуту. Серед них не тільки розвинені країни, а й більшість колишніх соціалістичних держав, які знаходяться на шляху до ринкової економіки, а також велика кількість країн, що розвиваються.

4.Поступове усунення обмежень обміну валюти. Відповід­но до цього загального зобов'язання метою Фонду є сприяння «усуненню обмежень обміну валюти, які гальмують розвиток світової торгівлі». Це зобов'язання отримує чіткий зміст для держав з конвертованою валютою: вони не мо­жуть без згоди Фонду підтримувати або вводити обмеження за поточними платежами.

Якщо вищезгадана реформа Статуту МВФ здійсниться в на­прямку розповсюдження режиму конвертованості валют на рух капіталів, втратить сенс розрізняти поточні платежі та платежі у формі капіталів. У цьому випадку всі держави—члени виму­шені будуть почати поступове усунення всіх своїх обмежень сто­совно обміну валюти.

5.Зобов'язання щодо взаємного дотримання національних законодавств стосовно обміну валюти, які відповідають Ста­туту МВФ. До набрання чинності Статутом МВФ суди різних країн систематично відмовляли у визнанні екстериторіального характеру дії національних засобів контролю за обміном валют. При цьому вони спиралися або на те, що національне законо­давство третьої країни суперечить публічному порядку держа­ви суду, або прирівнювали його до податкового, кримінального чи адміністративного законодавства, за якими, згідно з міжна­родним звичаєм, не визнається ніякої екстериторіальності.

В умовах встановлення міжнародного валютного порядку подібна судова практика стає неприпустимою, тому в ст. VIII (розділ 2) Статуту МВФ приписується, що «угоди про обмін валют, які приводять у дію валюту будь-якої Держави—члена і суперечать законодавству, яке стосується контролю за обміном валюти, які в цій Державі—члені є чинними і які вона приво­дить у дію відповідно до цієї угоди, не підлягають виконанню на територіях інших Держав—членів».

Єдине зауваження практичного характеру до цього поло­ження зводиться до такого: якщо компетентний судовий орган держави—члена МВФ опиниться перед обмеженнями в обміні валют, які стосуються поточних платежів, він повинен визначити (звернувшись у разі необхідності за консультацією до компе­тентних органів Фонду), чи підтримуються ці обмеження Ста­тутом та практикою МВФ та чи були вони введені відповідно до них.

6.Зобов'язання щодо надання інформації. На вимогу МВФ держави—члени повинні «надавати йому будь-яку необхідну для його функціонування інформацію» (ст. VIII, розділ 5). Перед­бачено цілий перелік інформаційних даних, який охоплює всю економічну, фінансову й валютну діяльність держави—члена. Більша частина цієї інформації у багатьох державах є відкри­тою. Однак певні держави можуть вважати якусь частину цієї інформації конфіденційною, інколи навіть секретною. Це не звільняє таку державу від надання цієї інформації за умови до­тримання Фондом конфіденційності. Про це свідчить той факт, що коли в 1954 р. мав місце безпрецедентний випадок — Чехословаччину виключили з МВФ, однією з підстав для цього ви­ключення була відмова даної країни надати Фонду інформацію, яка вимагалася.

Інформація, яку таким чином Фонд отримує, дозволяє йому належно виконувати своє головне завдання — здійснювати конт­роль за функціонуванням системи Бреттон-Вудса і, особливо, за дотриманням державами—членами своїх статутних зобов'язань. Крім того, маючи завжди повну і точну інформацію про еконо­мічний стан своїх членів, МВФ може виконати й своє друге зав­дання — надати швидку й ефективну допомогу тим із них, які такої допомоги потребують.

Мабуть, найголовнішим зобов'язанням держав—членів є співпраця з МВФ. Оскільки одну з важливих цілей МВФ ста­новить розвиток міжнародної співпраці у валютній сфері, він, природно (і в повній відповідності до Статуту), виступає цент­ром із проведення консультацій та розвитку співпраці. Але при цьому Статут містить ще й окреме положення, яке зобо­в'язує держав—членів «співпрацювати з Фондом з метою спри­яння стабільності валютних курсів, підтримки у держав схиль­ності до впорядкованих валютних курсів та недопущення знеці­нення валютних курсів, що викликається духом суперництва.» (ст. IV, розділ 1).

Подібні загальні положення не є особливо обтяжливими для держав. Проте МВФ досить часто звертається до нього у випад­ках, коли положення Статуту є неясними або неспроможними.

Нововведення, що інколи мають революційний характер, яким було, до речі, і запровадження Кодексу добропорядної ва­лютної поведінки, рекомендують передбачати «запасні засоби забезпечення безпеки». Встановлений за ст. VIII Статуту зви­чайний режим конвертованості валют, що вище розглядався, був тією метою, якої поступово держави—члени мали досягти. Проте, перш ніж підкоритися їй остаточно, необхідно мати пев­ний «перехідний період», який надав би державам можливість для необхідної адаптації. Крім того, для подолання можливих серйозних криз чи то Фонд, чи то держави—члени мали перед­бачати певні спеціальні повноваження.

Беручи до уваги очікувані труднощі, які мала подолати біль­шість держав—членів Фонду одразу після війни, автори Бреттон-Вудської системи встановили режим виключень, який отри­мав назву перехідного періоду (ст. XIV Статуту) і який тим­часово звільняв держави, що цим режимом користувалися, від дотримання деяких основних, найбільш обмежувальних зобо­в'язань Кодексу добропорядної валютної поведінки (право під­тримувати, змінювати поточні платежі або вводити щодо них обмеження; укладати дискримінаційні валютні угоди або вико­ристовувати практику множинних валютних курсів). Усі інші нормативні положення Статуту МВФ розповсюджувалися на них повною мірою.

Граничний термін перехідного періоду встановлено не було (хоча спочатку передбачалося, що він становитиме п'ять років). Проте велика кількість членів Фонду (біля сорока) користу­ються ним дотепер. Пояснюється це тим, що перехід є незворотним, і держави хотіли бути дуже обережними в цьому пи­танні. До того ж даний режим якнайкраще відповідав інтересам більшості країн, що розвиваються. Але останнім часом Фонд на­полегливо проводить політику скорочення кількості держав, що користуються цим режимом.

Дата добавления: 2014-01-07