Нова геополітична ситуація у Європі за підсумками Кримської (Ялтинської) та Потсдамської кон­фе­ренцій керівників СРСР, США та Великобританії

Формування та основні засади Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин.

План.

1. Геополітичні зміни в світі після Другої світової війни.

2. Утворення ООН.

3.Основні характеристики Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин.

Друга світова війна, яка тривала шість років, завершилася перемогою антигітлерівської коаліції над державами-агресорами - Німеччиною, Італією, Японією та їх союзниками. Війна завдала народам світу непоправних людських і матеріальних втрат. Кількість жертв цієї війни досі точно не встановлена. За приблизними підрахунками, у війні загинуло понад 60 млн. осіб, 90 млн. стали інвалідами. Найбільших людських жертв зазнали СРСР, Китай, Польща, Югославія.

Завершення Другої світової війни зумовило кардинальну трансформацію змісту світової системи міжнародних відносин. Була ліквідована багатополярна структура міжнародних відносин, що виникла ще за часів Вестфальської мирної угоди 1648 р. й зберігалася з певними модифіка-
ціями (в рамках Вестфальської, Віденської та Версальсько-Вашингтонської систем міжнародних відносин) протягом майже трьох століть до Другої світової війни.

Основи нового повоєнного політичного та еконо-
мічного устрою, що згодом отримав назву Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин, формувалися впродовж чотирьох етапів:

Конференція у Бреттон-Вудсі (США, 1–23 липня 1944 р.), у ході якої були закладені основи міжнародного співробітництва з питань врегулювання повоєнної світової економіки. Ключовими інструментами економічної стабілізації стали – Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), а також Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ, підписана у Женеві в жовтні 1947 р.). Ці установи сформували комплекс світових економічних регулюючих механізмів, відомих під назвою Бреттон-Вудської системи.

Ялтинська (Кримська) конференція (4–11 лютого 1945 р.), на якій керівники СРСР, США та Великобританії узгодили загальні підходи щодо майбутнього політичного устрою в Європі та світі.

На конференції було розглянуто центральне політичне питання – про ставлення союзників до Німеччини після її поразки, про майбутнє цієї країни. Тут важливе значення мали домовленості щодо відродження переможеної Німеччини на основі принципів демілітаризації, демократизації, декартелізації й денацифікації. Сторони вирішили принципові питання відносно характеру верховної влади на німецькій території, її поділу на окуповані зони.

Прийнята у Ялті Декларація про визволену Європу, а також підсумковий документ “Єдність в організації миру, як і у веденні війни” фактично створювали модель мирних міжнародних відносин, що мала відповідати об’єк­тивним потребам світового розвитку. У Декларації було чітко визначено погоджену всіма учасниками перспективу: “Встановлення порядку в Європі та перевлаштування націо­нального економічного життя має бути досягнуто таким шляхом, який дасть змогу визволеним народам знищити останні сліди нацизму та фашизму й створити демократичні установи за їхнім власним вибором”.

Проте між тим, що було записано в офіційних документах, і реальними планами керівників провідних держав, існували чималі відмінності.

“Польське питання” вважали першочерговим як
Й. Сталін, так і В. Черчилль, який відчував певні зобов’я-
зання стосовно Польщі, через які, великою мірою, Великобританія й розпочала війну з Німеччиною. Довкола “польського питання” на конференції розгорнулася напружена боротьба, в якій В. Черчилль брав найактивнішу участь (утім, без будь-якої істотної підтримки з боку Ф. Д. Руз-
вельта). У підсумку було досягнуто узгодженого варіанту “польського врегулювання”, який передбачав створення тимчасового польського уряду національної єдності та проведення вільних виборів.

У “Декларації про визволену Європу” (до якої додавалась угода щодо Польщі) було передбачено вільні вибори і встановлення демократичних режимів на всій східноєв-
ропейській території. Ці дипломатичні документи могли стати основою побудови демократичної повоєнної Європи, однак Й. Сталін згодом фактично проігнорував їх, по-своєму витлумачивши такі “надкласові” поняття, як вільні вибори й демократичні свободи.

Головним результатом Ялтинської конференції став фактичний поділ Європи між переможцями у Другій світовій війні на Схід і Захід (у геополітичному сенсі). Правда, сам поділ сфер впливу розпочався дещо раніше. Ще в жовтні 1944 р. в ході восьмиденного візиту В. Черчилля до Москви між ним і Й. Сталіним була досягнута домовленість про поділ сфер впливу в Європі після закінчення війни. Згідно з нею, Великобританія мала отримати 90% території Греції, а Радянський Союз – 90% Румунії та 75% Болгарії; Угорщина та Югославія були поділені за принципом “50×50” (згодом після переговорів В. Молотова з британським міністром закордонних справ Е. Іденом “здобутки” Радянського Союзу в Угорщині та Болгарії зросли до 80%). Втім, на практиці ця домовленість не спрацювала. Вирішальну роль у цьому відіграли Сполучені Штати, які з
самого початку ставилися до подібної ідеї стримано, а з приходом до влади Г. Трумена взагалі взяли на озброєння “універсалістський” підхід до балансу сил у повоєнній Європі, який відкидав доцільність встановлення якихось чітко узгоджених з СРСР “сфер впливу”.

Після цього процес поділу Європи набрав здебільшого спонтанного характеру, коли кожна зі сторін насамперед мала на меті задовольнити свої власні геополітичні апетити, особливо не турбуючись про те, щоб якимось чином узгодити їх з інтересами опонента.

Проблеми Далекого Сходу не посідали на конференції пріоритетного місця, однак результати обговорення вплинули на формування нового світового повоєнного устрою в рамках Ялтинсько-Потсдамської системи. Так, після
низки обговорень було ухвалено Ялтинську угоду, за якою СРСР зобов’язувався вступити у війну проти Японії через два-три місяці після поразки Німеччини. Своєрідною “компенсацією” за цей крок стала згода США і Великобританії на повернення Радянському Союзу Південного Сахаліну (його Росія втратила у результаті російсько-японської війни) та передача йому Курильських островів (японської території, яку в 1875 р. Росія обміняла на право володіння всім Сахаліном).

Конференція у Сан-Франциско (25 квітня – 26 червня 1945 р.), на якій було узгоджено й ухвалено Статут Організації Об’єднаних Націй. ООН стала головним, універсальним інструментом регулювання міжнародних відносин, підтримання міжнародного миру й безпеки, трибуною багатостороннього діалогу з проблем повоєнного світоустрою.

Остаточне формування нової конфігурації повоєнних міжнародних відносин в основному завершилося на Потсдамській конференції лідерів великих держав, що проходила з 17 липня до 2 серпня 1945 р. Головною темою обговорення були європейські справи, насамперед всебічне вирішення “німецького питання”.

Так, Польща, згідно з пропозицією В. Черчилля, внесеною ще 1 грудня 1943 р. у Тегерані, розширювалася на захід і утверджувалася як держава між “лінією Керзона” на сході та річкою Одер на заході. СРСР прийняв цю пропозицію за умови, що до складу Польщі увійде не вся
Східна Пруссія, а Мемель та Кенігсберг будуть передані Радянському Союзові, який мав потребу в незамерзаючих портах на Балтійському морі. Подібне рішення підтримали як прозахідний польський уряд у Лондоні, так і прорадянський у Любліні – як таке, що цілком відповідало інтересам Польської держави незалежно від її суспільно-політичного ладу.

Судетську область було повернуто до складу Чехословаччини, Австрія відродилася як самостійна держава, було відновлено попередній румуно-угорський кордон, який залишався непорушним усі наступні роки, незважаючи на окремі сутички й непорозуміння.

Проте саме на Ялтинській та Потсдамській конфе-
ренції було сформульовано засади устрою повоєнної Єв-
ропи, що згодом були деталізовані в низці міжнародних договорів, передовсім щодо врегулювання територіальних питань.

Дата добавления: 2014-01-07