Методи науки про політику

Методами називаються конкретні засоби засвоєння знань про політику. Ними є:

• загальні методи дослідження (соціологічний, культурологічний, функціональний, поведінковий, системний, інституціональний, антропологічний, порівняльний, історичний);

• загальнологічні методи (аналіз та синтез, індукція та дедукція, абстрагування та сходження від абстрактного до конкретного, сполучення історичного та логічного аналізу, уявний експеримент, моделювання тощо);

• методи емпіричних досліджень (використання електоральної статистики, анкетний опит, теорія ігор, спостереження, аналіз документів, лабораторний експеримент).

Методологічна основа політичної науки – це загальнотеоретичні дослідження політики на рівні філософського обґрунтування її природи, основних принципів генезису і функціонування політичних інститутів, ролі особи в політичному процесі; теорії середнього рівня, спрямовані на дослідження і формування окремих концепцій політичного маркетингу; конкретні емпіричні дослідження різних елементів політичної ситуації.

Якими методами користується політологія при вирішенні дослідницьких завдань? Умовно їх можна поділити на чотири групи:

Перша – загальні методи дослідження політичних об’єктів (підходи).

До них відносяться:

- соціологічний підхід – заснований на визнанні соціальної зумовленості політичних явищ, у тому числі впливу на політичну систему економічних відносин, соціальної структури, ідеології та культури. Цей підхід широко наданий у марксистських трактуваннях. Він являє собою сукупність заходів та методів конкретних соціологічних досліджень, що спрямовані на збирання та аналіз фактів реального політичного життя.

- системний підхід, якому політологи надають особливу пізнавальну цінність. Засновниками підходу є Т.Парсонс та Д.Істон. В рамках цього підходу політика розглядається як цілісний, складно організований та саморегульований механізм, що знаходиться у безперервній взаємодії з оточуваним середовищем через вхід та вихід системи. Неповторність та цінність цього методу полягає в цілісному розумінні об’єкта дослідження та всебічному аналізі зв’язків між окремими елементами цілого. Цей метод широко застосовує як вітчизняна так і зарубіжна політологія.

- культурологічний підхід, що орієнтується на виявлення залежності політичних процесів від політичної культури;

- нормативно – ціннісний підхід, що з’ясовує значення політичних явищ для суспільства та особистості;

- функціональний підхід, що потребує вивчення залежностей між політичними явищами (наприклад, між рівнем економічного розвитку та політичним ладом, ступенем урбанізації та політичною активністю населення та ін.);

- поведінковий підхід (біхевіоризм – від англ. behaviour – поведінка), полягає у застосуванні до політики методів, що використовуються у природних науках та конкретній соціології. Вирішальними факторами поведінки визнаються психологічні мотиви, які і є основним предметом політологічного вивчення. Головна увага приділяється підбору емпіричних даних, дотримуванню дослідницьких процедур, використанню засобів природних та точних наук. Засновниками біхевіоризму вважаються Є.Торндайк, Дж.Уотсон, Вудро Вільсон. Біхевіоризм є одним з головних дослідницьких напрямків американської політології. Його особливості зводяться до того, що: а) об’єктом дослідження вважаються не законодавчі інститути, політичні програми і закони, а дії людей, спрямовані на досягнення політичної мети; б) науковою цінністю вважаються не теоретичні ідеї, а оброблені емпіричні факти; в) застосування методів інших наук, в тому числі природних; г) необхідною умовою науковості дослідження проголошується можливість емпіричної перевірки або спростування дослідницьких процедур.

- інституційний підхід, орієнтований на вивчення політичних інститутів суспільства. До початку ХХ ст. був пануючим у політичній науці.

- антропологічний підхід, що виходить з постійності родових якостей людини як розумної істоти, яка одвічно володіє свободою. Універсальності та єдності людського роду та невід’ємності істотних прав людини, їх пріоритету відносно законів та діяльності держави.

- порівняльний підхід, заснований на зіставленні однотипових політичних явищ (систем, партій та ін.). Він дозволяє шляхом порівняння двох або більше політичних об’єктів, виділити загальні тенденції розвитку політичних процесів.

- історичний підхід, що потребує вивчення політичних явищ у їх послідовному часовому розвитку.

Друга група методів політології – група загальнологічних методів, до яких відносяться:

- аналіз та синтез;

- індукція та дедукція;

- абстрагування;

- моделювання;

- математичні, прогностичні, кібернетичні та інші методи.

Третя група методів політології – група методів емпіричних досліджень. До них відносяться:

- використання електоральної статистики;

- анкетний опит;

- теорія ігор;

- спостереження;

- аналіз документів;

- лабораторний експеримент.

Четверта група методів політології – це теорії середнього рівня, спрямовані на дослідження і формування окремих концепцій політичного маркетингу.

Маркетинг (англ. market – ринок, збут) у політичній сфері – діяльність, спрямова на створення, підтримання чи зміну поведінки людей щодо певних політичних ідей, явищ, подій, організацій, лідерів. Маркетингові технології дають змогу виявити орієнтації громадянської думки, конкретні прагнення, уявлення людей, рівень конкурентоспроможності політичних груп. Вдале застосування прийомів маркетингу в політиці є передумовою досягнення популярності, перемоги на виборах, утримання міцних позицій на вершині політичного олімпу.

Поняття “маркетинг” запроваджене представниками Гарвардської економічної школи США, які, вивчаючи процеси стихійності та непередбачуваності капіталістичного ринку, дійшли висновку, що саме ці його характеристики спричинюють економічні та політичні кризи в суспільстві. Не виходячи за межі основних постулатів ринкової економіки, вони розробили основи механізму управління та планового регулювання, що дістав назву “маркетинг”.

Політична діяльність за будь-яких суспільно-політичних систем і типів державного устрою також спрямована на завоювання та утримання контролю над ринком, але ринком специфічним – ринком влади, а через нього – над політичною та іншими сферами суспільства. За тоталітарних і диктаторських режимів боротьба точиться переважно силовими методами, аж до фізичного знищення опонентів. У демократичному суспільстві за наявності відповідних механізмів і процедур формування представницької, виконавчої та судової гілок влади в державі, а також політичної культури та ментальності політичну діяльність теж можна розглядати як змагання за контроль над ринком влади. Зрозуміло, це змагання має відбуватися за правилами, зафіксованими в нормах законодавства, традиціях політичної поведінки виборців і претендентів на політичну владу.

Політичний маркетинг – сукупність форм, методів і технологій дослідження, проектування, регулювання та впровадження в суспільно-політичну практику певних настанов суспільної свідомості з метою завоювання та утримання контролю за ринком влади.

На основі специфічних особливостей політичної діяльності називають такі функції політичного маркетингу:

- формування інформаційного банку, що охоплює дані статистики, різноманітної урядової та неурядової звітності, результати досліджень економіки, політики, психології, демографії тощо;

- вироблення методів аналізу та обробки даних інформаційного банку, виокремлення ключових показників, що найповніше характеризують об'єкти та суб'єкти політики;

- оцінювання й аналіз умов політичного ринку, маркетингового середовища (мікро й макро). Мікросередовище – сукупність сил, які діють під безпосереднім контролем або керовані даною партією, соціальною групою, лідером тощо. Макросередовище – глобальні чинники: економічні, соціальні, політичні, психологічні, демографічні та ін;

- аналіз ринкових можливостей певних партій, суспільних інституцій, ідей, особистостей;

- вироблення оцінних і прогнозних моделей політичного попиту, життєвого циклу об'єктів і суб'єктів політики (партій, програм, ідей, лідерів), а також політичної поведінки суб'єктів політики.

- аналіз ефективності політичного маркетингу, коригування форм і методів політичної діяльності та ін.

Ґрунтуючись на базових характеристиках ринку влади (демократичного чи тоталітарного), виокремлюють відповідно політичний маркетинг демократичного і тоталітарного суспільств.

Типологія політичних об'єктів і суб'єктів дає змогу виокремити політичний маркетинг політичних, державних та інших інституцій, окремих організацій, політичних лідерів, а також ідей, програм, концепцій, доктрин тощо. Невід'ємними складовими політичного маркетингу є дослідження політичного ринку (через вивчення громадської думки), виборча інженерія і політичне рекламування як важливі інструменти політичної боротьби за будь-яких суспільних умов і політичних режимів.

Однією з найважливіших складових політичного маркетингу є вивчення особливостей функціонування ринку влади в певному суспільстві. Дослідження його передбачає вивчення та аналіз:

• політичної культури суспільства;

• рівня розвитку партійно-політичних структур;

• банку політичних лідерів (політичної та правлячої еліти);

• настанов суспільної свідомості.

Якщо перші три чинники досліджують традиційними методами політичного аналізу, то стереотипи суспільної свідомості – шляхом вивчення громадської думки. Вивчають її через опосередковані засоби масової інформації (документи органів влади, суспільно-політичних організацій), прямі (особисті контакти працівників органів управління з населенням на зборах, мітингах, страйках, прийом громадян, листування) й спеціалізовані канали надходження інформації.

Спеціалізовані канали висловлювання громадської думки є найнадійнішими, оскільки з допомогою соціологічних і соціопсихологічних методів дають змогу отримувати репрезентативну (адекватну) інформацію з широкого кола питань. Вони домінують у політичному маркетингу. Опитування громадської думки поділяють на інтерв'ю та анкетні опитування.

Інтерв'ю проводять у формі розмови інтерв'юера з респондентом (опитуваним), занотовуючи його відповіді вручну або на аудіо– чи відеоплівку.

Анкетне опитування передбачає фіксований порядок запитань і варіанти відповідей. Розрізняють такі види анкетних опитувань громадської думки:

• роздавальне;

• телефонне;

• пресове;

• поштове (у тому числі електронною поштою);

• комп'ютерне.

Роздавальне опитування – основний вид анкетного опитування, під час якого дослідник безпосередньо вручає анкету респондентові, отримуючи її після заповнення. Використання при цьому спеціальних процедур уможливлює забезпечення надійності, репрезентативності та якості опитування, гарантує задіяння всіх анкет.

Телефонне анкетне опитування передбачає спілкування інтерв'юера та респондента на відстані. Якщо респондент є постійним учасником опитувань певної соціологічної мережі, можливе використання автовідповідачів. За аналогічною схемою проводять опитування з допомогою електронної пошти та персональних комп'ютерів, встановлених у респондентів. За телефонного опитування часто використовують електронно-обчислювальну техніку, коли результати відповідей через спеціальні пристрої вводять у комп'ютери соціологів. Попри легкість організації, незначні витрати та масштабність можливого охоплення, кількість повернених анкет становить у середньому 5 %. Існує й проблема репрезентативності, оскільки відповідають на анкету лише ті, хто цього сам хоче. Пресове опитування передбачає опублікування анкет у газеті, отримання їх від респондентів поштою. Маючи великий респондентський масив, можна суттєво підвищити надійність інформації через так званий ремонт вибірки – наближення її соціально-демографічних параметрів до відповідних параметрів населення тих територій, де проводять опитування громадської думки. Але проблема репрезентативності в разі проведення пресових опитувань є досить складною, і її потрібно враховувати, оцінюючи результати дослідження.

Всі ці методи дозволяють політології виділити певні закономірності політичного життя. Сучасні дослідники підрозділяють всі закономірності політології на чотири групи.

Першу групу складають політико-економічні закономірності, які відображають співвідношення між економічною базою суспільства та політичною владою. Ця група закономірностей була виділена ще К.Марксом і зараз не всі дослідники розподіляють цей погляд на зв’язок політики та економіки. Існує ствердження, що політична влада має певну самостійність, а іноді і визначає курс економічного розвитку суспільства. Але ми вважаємо, що при всій самостійності політичних явищ в житті суспільства вони є відображенням економічних інтересів, хоча і впливають на них.

Друга група – соціально – політичні закономірності. Вони характеризують розвиток політичної влади як особливої соціальної системи з певною логікою та структурою. Ця група закономірностей зумовлює функціонування політичної влади заради стабілізації суспільства.

Головна тенденція цієї групи – врахування інтересів та потреб всіх елементів соціальної структури суспільства. Треба зазначити, що у різноманітних політичних системах ці закономірності реалізуються по – різному. Авторитарній політичній системі притаманні максимальна концентрація влади та насилля. Демократична система спирається на принципи заохочення та згоди, прийняття рішень з урахуванням моделей опозиції. В нашій вітчизняній політології ця група закономірностей вивчена недостатньо. Тому демократизація нашого суспільства здійснюється при використанні стороннього досвіду або методом спроб та помилок.

Третя група – політико-психологічні закономірності, які відображають взаємовідносини між особистістю та владою. До цієї групи входять процеси соціалізації особистості, формування ціннісних орієнтацій, а також формування політичних лідерів та завоювання ними влади.

Четверта група закономірностей політології – закономірності функціонування та розвитку політичного процесу.

Ось, наприклад, деякі з них:

- закон загальносоціального історичного прогресу – розширення сфери політичного життя та підвищення її ролі у суспільстві;

- закон суперечної єдності загальносоціального та класового у політичній сфері, політика – як засіб реалізації загального інтересу;

- закон різноманітності форм взаємовідносин суб'єктів політичного життя;

- закон циклічності політичних режимів;

- закон залежності політичної діяльності від свідомості соціальних суб'єктів;

- закон організації політичної діяльності як закон існування політичного життя та ін.

Література

1. Бебик В. М. Політологія для політика і громадянина: [Монографія]. – К.: МАУП, 2003. – 424 с.: іл. – Бібліогр.: с. 406-422.

2. Политология. Энциклопедический словарь. – М., 1993

3. Політологія / За ред. О.І. Семківа. – Львів: Світ, 1994.

4. Політологія: Навчальний посібник / Юрій М.Ф. – К.: Дакор, КНТ, 2006.– 416 c.

Дата добавления: 2014-01-07