Особливості розвитку політичної науки Нового часу. Політична думка Литовсько-Польскої доби в Україні

Занепад греко-римської цивілізації й утворенняфеодальних держав у середньовічній Європі, де християнська Церква займала панівне становище, призвело до істотної зміни суті та змісту політичної думка.Вона у середньовічній Європі перебувала під впливом теології. Догмати Церкви виступали одночасно і політичними аксіомами і правовиминормами. Центральним пунктом середньовічних доктрин був принцип "нема влади невід Бога, існуюча влада Богом установлена". Найбільшогопоширення в ХІІ-ХШ ст.набула доктрина "двох мечів", якими володіла Церква. Один меч вона зберігала при собі, інший вручала володарям, щоб ті могли вершити земні діла і водночас виконувати волю Церкви. В епоху Нового часу, із зародженням капіталістичних відносин, політична філософія намагалася звільнитися від теології, раціонально пояснити природу політичних явищ. У рамках просвітницько-раціоналістичного періоду можна виділити такі основні політичні концепції: макіавеллізм, державний суверенітет, розподіл влади, правова держана і громадянське суспільство, марксизм.

Н.Макіавеллі у праці "Володар" заклав основи світського розуміння держави і політики. Він намагався звільнити політику від релігійних і моральнихоснов. Сутність всякого віровчення, на думку П.Макіавеллі, важлива не з точки зору його істинності, а з точки зору суспільної вигоди, використання з метою виконання рабської повинностічи для формування високих якостей вільної людини. Філософ відстоював гасло "мета виправдовує засоби", а це означає, що правитель задля слави і могутності держави може порушувати моральні норми. Н.Макіавеллі допускав аморальність правителя лише у випадку смертельної небезпеки для Вітчизни. В усіх інших випадках правитель повинен прагнути бути чесним і справедливим. Ідеалом державного правління для Н.Макіавеллі була змішана республіканська форма Стародавнього Риму. Проте їй повинна передувати одноосібна диктатура для приборкання свавілля аристократів і наведення порядку. Основні принципи політики, обґрунтовані Н.Макіавеллі, можна узагальнити таким чином; для того, щоб управляти, треба знати істинні причини вчинків людей. їхні бажання н інтереси; в політиці треба завжди сподіватися гіршого, а не ідеально кращого; влада не повинна зазіхати на майно підданих, оскільки це породжує ненависть; правитель повинен поєднувати в собі якості лева, щоб силою зламати ворогів, і лисиці, щоб уникнути хитро розставлених противниками пасток; правитель повинен вміти тримати народ у страху, щоб забезпечити лад у державі; народ, обираючи посадових осіб, здатний зробити кращий, ніж правитель, вибір; тиранія правителя значно страшніша, ніж тиранія народу.

Ж.Боден сформулював поняття суверенітету як істотної ознаки держави. Суверенітет держави він розумів як єдину, неподільну, вільну від обмежень і законів владу над громадянами і підданими. За Ж.Боденом, основними ознаками суверенітету є самостійність влади, яка зовнішньо виявляється у незалежності від інших держав, а внутрішньо – у незалежності від підпорядкування кому-небудь всередині держави; постійність і безперервність влади, яка у Франції, наприклад, виявлялася в офіційному повідомленні про смерть одного короля і вступ на престол іншого (король помер, хай живе король); не пов’язаність законами, оскільки вони є розпорядженнями тієї ж суверенної влади (влада може бути пов'язана правом як виявом загальної справедливості); не відчуженість і неподільність влади. Суверенна влада, на думку Ж. Бодена, має право видавати закони, оголошувати війну і мир, призначати чиновників, вчиняти вищий суд, милувати, чеканити монету, встановлювати міру і вагу, збирати податки.

Концепції природних прав і суспільної угоди були розроблені англійськими мислителями Т.Гоббсом і Дж.Локком, а також французьким мислителем Ж.Ж.Руссо. Сутність концепцій природних прав людини полягала у визнанні того, що людина від природи наділена правом на життя, свободу, власність та безпеку і ніхто не повинен зазіхати на природні, невід'ємні від самої сутності людини права. Цими правами люди були наділені в природному (тобто додержавному) стані. Його філософи розуміли по-різному: Т.Гоббс – як "війну всіх проти всіх", Дж. Локк, хоч і підкреслював мирний характер людейу природному стані, однак не виключав можливості виникненнязагрозиіснуванню природнихправ людей, а Ж.-Ж. Руссо трактував природний стан як найщасливіший період людства.

Суть суспільної угоди між владою і людьми ці мислителі пояснювали залежно від розуміння природного стану. На думку Т.Гоббса, люди повністю відмовляються від своїх прав, беззастережно підкоряються абсолютній владі (левіафанові), щоб позбутися постійного страху за власне життя. Дж. Локк вважав, що люди лише частково делегують права, обмежуючи таким чином владу, даючи їй "мінімальні" повноваження, зберігаючи при цьому індивідуальні особливості. Ж.-Ж.Руссо трактував суспільну угоду як обман бідних багатими, котрі створили для захисту своїх інтересів публічну владу,і тому пропонував таку угоду, за якою окремі індивіди, передаючи свої права спільноті, створеній ними, забезпечують собі громадянські права і свободи.

Ж.-Ж.Руссо вважають засновником концепції народного суверенітету, суть якої полягає в тому, що народ є джерелом і носієм державної влади.Суверенність народу, згідно з поглядами Ж.-Ж.Руссо, є невідчуженою і неподільною. Тому він критикував прихильників поділу влади, порівнюючи їх" з японськими штукарями, які розрізають дитину на частини, підкидають їх угору, а дитина залишається живою і неушкодженою. Ідеї поділу влади Ж.-Ж.Руссо протиставляв ідею розмежування функцій органів держави. Суверенітет народу здійснюється через участь усіх громадян у законодавчому процесі. Він був переконаний, що закони, встановлені народом, будуть корисні як для народу в цілому, так і для кожного громадянина зокрема. Ж.-Ж.Руссо як прихильник прямої демократії заперечував парламентаризм на тій підставі, що парламент, по-перше, відображає інтереси окремих партій і клік, по-друге, депутати не виражають прямо колективної волі, а є лише уповноваженими для обговорення законів.

Дж.Локк та Ш.Монтеск'є висунули концепцію розподілу влади. Згідно з ДжЛокком, влада поділяється на законодавчу, виконавчу і федеративну.Перша встановлює норми поведінки громадян, друга вживає заходів щодо застосування законів, а третя визначає відносини держави з іншими державами. Судову владу ДжЛокк не відмежовував від виконавчої. Розвиваючи вчення ДжЛокка. Ш.Монтеск'є виділив три види влади: законодавчу, виконавчу і судову. Принцип поділу влади передбачав, що вона належить різним органам, і закон встановлює прерогативу для кожного з її видів, кожна гілка влади взаємно обмежує і стримує одна одну (тобто існує механізм стримування і противаги).Зосередженість влади в руках однієї особи, на думку Ш.Монтеск'є, неминуче призводить до загибелі свободи, до зловживань чиновників.

Основні ідеї концепції правової держави містяться також у працях німецьких філософів І.Канта, Г.-В.-Ф.Гегеля.

І.Кант обстоював думку, що благо і призначення держави у досконалому праві, в максимальній відповідності устрою і режиму держави принципам права. Держава, за І.Кантом, – це об'єднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законам. Мета держави не в піклуванні про матеріальні і соціальні інтереси громадян, а в правовому забезпеченні індивідуальноїсвободи.

Отже, до основних компонентів концепції правової держави, опрацьованої філософами просвітницько-раціоналістичного напряму, відноситься ідея про неможливість відчуження головних природних прав людини, які не залежать від державного визнання, але мають бути узаконені державою і обмежувати її повноваження; про необхідність конституційних і судових гарантій прав особи; про верховенство права над державою.

Теоретичні засади концепції громадянського суспільства заклав Г.-В.-Ф.Гегель. На його думку, громадянське суспільство характеризується системою потреб, правосуддям і корпораціями, ґрунтується на приватнійвласності й загальній рівності. Головна функція громадянського суспільства, яке в своїх діях повністю покладається на правосуддя, – захист свободи і приватних інтересів громадян. Однак Г.-В.-Ф.Гегель розглядав громадянське суспільство крізь призму тогочасної соціально-станової структури і надавав пріоритет державі як уособленню "абсолютного духу" над громадськими інститутами.

Між княжою і козацько-гетьманськоюдобою Україна перебувала під владою Литви і Польщі. В той час політична думка розвивалася в руслі гуманістичної традиції, яка простежувалася в працях Ю.Дрогобича та С.Оріховського,

Ю.Дрогобич – доктор філософії та медицини Болонського університету – займався політичним прогнозуванням, зокрема намагався передбачити становище Імператора Священної римської імперії Фрідріха III, а також ворогуючих сторін на Апеннінському півострові. Він був прихильником сильної королівської влади, визнавав зверхність світської влади над церковною.

С.Оріховський замолоду виступав проти божественного походження влади, відстоював принцип невтручання Церкви в державні справи. Держава, на його думку, подібна до живої істоти, яка має своє тіло (посполиті), душу (шляхетний стан), розум (король). Мета держави – збереження набожності, добробуту і свободи громадян. У праці "Про природне право" С.Оріховський одним із перших у Європі розробив концепцію природного права, відстоював пріоритетність закону над рішенням монарха чи інших посадових осіб. Проте за декілька років до смерті в праці "Польські діалоги політичні" він відійшов від передових поглядів, відстоював зверхність папської влади над королівською. Цей принцип письменник-публіцист застосував при розробці піраміди влади у Польщі, котра нагадувала трикутник, вершиною якого була духовна влада, у лівому куті – священо-служителі, а у правому – король.

Полемічна література здебільшого торкалася питань релігійного життя, реформи Церкви, але в контексті цих проблем порушувались і політичні питання. Виявлялися два напрями: перший був зорієнтований на унію православної й католицької Церков, другий тісно пов'язувався з анти уніатською боротьбою та реформою православної Церкви.

Головнимтеоретиком першого напряму вважають П.Скаргу, автора праці"Про єдність Церкви Божої". Він критикував православнуЦеркву за відступництво східної Церкви від апостольського Риму через пихатість константинопольських патріархів і тиранію візантійських імператорів; за шлюби духовенства; за вживання в літургії слов'янської мови; завтручання світської влади в церковні справи.Все це, на думку П.Скарги, згубно впливало на рівень християнської науки, розхитувало моральні устої духовенства. Єдиний порятунок для русинів він вбачав в унії Церков, можливій за таких умов: визнання православними влади папи; єдність віри; послух перед папою. Крім цього, П.Скарга виступав на захист централізму в церковному житті, за обмеження доступу до розглядупитань віри світських осіб і нижчого духовенства.

Серед яскравих постатей другого напряму можна виділити автора " Апокрисису"Х.Філалета. В полемічній боротьбі з П.Скаргоювін відстоював ідею демократизації Церкви, в дусі протестантського віровчення захищавправо світських людей на участь у церковних справах, на вибори духовної влади, був прихильником релігійної терпимості. Х.Філалет дотримувався думки, що відносини влади і народу ґрунтуються на суспільному договорі, згідно зяким король і підданіповинні суворо дотримуватися закону. Порушення прав і свобод підданих з боку як короля, так і шляхетного стану, підриває державу, спричинюється до її занепаду. Х.Філалет заперечував абсолютизм не лише монарха, а й Папи Римського, вважав незаконним його втручання у світські справи.

І.Вишенський – визначний український письменник-полеміст висунув концепцію колективної соборності правління християнською Церквою, засновану на ідеї рівності всіх людей перед Богом. Принцип соборності як вияв демократизму він відстоював також у відносинах між Церквами. В цьому ж контексті І.Вишенський заперечував не тільки абсолютизм духовної влади – Пани Римського, а й абсолютизм світської влади – королів і царів, вважав, що будь-який володар отримує владу від Бога і не може використовувати її на свій розсуд.

Дата добавления: 2014-01-07