Лекція №3. Історія туризму в Україні від найдавніших часів до початку ХХ ст. 1 страница

План

План

Лекція

План

1. Людина – універсальний і найвищий предмет філософії. Людина, індивід, особистість. Сенс життя.

2. Релігійна, міфологічна антропософія.

3. Наукова концепція походження людини.

4. Атрибутивні ознаки людини та їх взаємозв’язок.

5. Співвідношення біологічного й соціального в людині.

1.1. Філософська думка завжди проявляла особливий інтерес до вивчення проблеми людини і людського. Яка своєрідність людської істоти? Як в ній пов’язані природне і соціальне, індивідуальне і родове? На що націлені думки і дії людини? Чого вона бажає, у що вірить, на що сподівається? До усвідомлення цих та інших питань людського буття незмінно звертається кожне покоління людей, прагнучи виробити нові шляхи, цілісний підхід до осягнення людини. Відомий західний мислитель ХХ ст. Е.Кассірер писав про три розуміння людини, які не стикуються між собою: релігійне, філософське і наукове. В релігії людина представлена як деяка недосконала подоба Бога, яка усвідомлює і переживає свою недосконалість, і тому здатна пробачити недоліки та гріхи інших людей. Вихідним пунктом філософського осягнення людини стає пізнаюче “Я”, яке завдяки власній автономії, свободі та розумності, оволодіває світом в свідомості і практиці. Наука характеризує людину як вершину еволюції живих істот.
Філософія відмічає серйозні вади, притаманні науково-природничому розумінню людини:

а) як біологічна істота вона значно слабша у порівнянні з багатьма тваринами і, разом з тим, стала сильнішою за них;

б) немає природжених інстинктів, які забезпечують виживання, однак володіє здатністю гнучкої адаптації;

в) не народжується завершеною людською істотою, а змушена ставати нею в процесі культурного розвитку.

Філософія вбачає в ній духовну, розумну, діяльну істоту. Людині притаманні релігійна віра, ціннісні орієнтації, пам’ять про минуле і надія на майбутнє, почуття гумору, переживання своєї смертності. Завдяки розуму вона здатна контролювати свої інстинкти і потяги. Створюючи науку і техніку людина не тільки осягає закони дійсності, але й перетворює її. Багатоманітність, різнорідність, суперечливість людського одночасно стимулює і утруднює усвідомлення його цілісної визначеності.

1.2. Одним з найбільш впливових напрямків сучасної західної філософії є філософська антропологія. Центром її досліджень стала проблема сутності людини і структура цієї сутності. Кожна людина періодично стикається з необхідністю вирішувати життєво важливі для себе завдання. Осмислюючи варіанти їхнього вирішення і обираючи один з них, вона таким чином визначає себе, сенс власного існування. Зорієнтувати її в цьому пошуку може нароблений світовою філософською думкою спектр теоретичних моделей людського буття (концепції М. Шелера, М. Бердяєва, А. Гелена, Е Кассірера та ін.). Будь-яка така модель являє собою своєрідне рішення головних проблем людського існування, які складають найважливіші питання філософської антропології:

• про природу і сутність людини;
• про її походження і положення в світі;
• про сенс і цінності людського життя.

Справа в тому, що обираючи певний варіант вирішення своєї конкретної життєвої задачі, людина одночасно з необхідністю позначає свою позицію і у ставленні до зазначених філософських питань, хоч далеко не завжди усвідомлює цю обставину.

2.1 Поняття “природа людини” звичайно фіксує зовнішню відмінність людини як живої істоти від решти живого, від інших живих істот. Природа людини дуже суперечлива. Людина — цілісна істота, і тому підкоряється природнім закономірностям. Своєрідність тілесної організації обумовлює її інстинкти, потяги, пристрасті. Разом з тим, людині притаманні моральність і свідомість. Вона здатна розрізнювати прояви добра і зла, прекрасного і потворного, що і визначає скерованість вільного вибору її дій. Людина може пізнавати і розуміти оточуючу дійсність, себе, інших людей.
Поняття “сутності людини” характеризує її глибинні, специфічні, суто людські якості, які зовні проявляються в її природі. Історія філософії демонструє різні уявлення про сутність людини. Религійно-філософьскі вчення наполягають на визнанні духовної сутності людини, джерелом якої є Бог. Новий час поклав початок ототожненню людини з розумом (Декарт, Гегель та ін.). Марксистська філософія обґрунтовує діяльну сутність людини, підкреслюючи, що саме в діяльності проявляються її духовність і розумність. В наш час одним з напрямків західної філософії — постмодернізмом — заперечується реальність особистого “Я” і тому вважається дане поняття ілюзорним.

2.2 Однозначної відповіді на питання про походження людини (антропогенез) немає. Тому існують різні варіанти його розгляду.

Езотеричні уявлення про походження людини є найбільш давніми (див. праці О.П.Блаватської, О.І.Реріх та ін.). Езотеризм (таємне знання, яке довірялось тільки посвяченим) стверджує, що непізнаваємою першоосновою світу є Безособовий Принцип, Абсолют, непроявлені і проявлені стани якого циклічно чергуються. Проявлений стан — “Видох Абсолюту”, тобто його зовнішнє самовизначення починається з появи природи і одухотворених, але нерозумних передлюдських істот. Ці істоти, переходячи з одного плану в інший (астральний, ефірний), поступово втрачають духовність і нарощують, разом з розумністю, цілісність, речовинну тілесність. Так продовжується до тих пір, доки вони не досягають найбільш щільного, нашого фізичного плану, людської організації. Після цього починається лінія сходження на більш високі плани духовності, пов’язана з втратою щільної матеріальності. Цикл завершується “Вдихом Абсолюту” — зникненням проявленого Космосу.

Християнська точка зору дається у Біблії як божественне відкриття. Людина є створінням (креацією) Бога із земного матеріалу. Вона — недосконалий образ і подоба Бога, бо впала у гріх. Лише самовіддана любов і жертовність допоможуть людині здобути справжню віру і досконалість.

Натуралістична позиція репрезентована теорією еволюції Ч.Дарвіна, згідно з якою людина є безпосереднім нащадком однієї з гілок вищих приматів. Однак до цього часу неясно як і коли виникла людина, чому певний вид приматів еволюціонував таким образом. Теорію еволюції в певному сенсі доповнює трудова теорія походження людини (антропосоціогенез), яка стверджує, що праця, свідомість і мова з’явилися практично одночасово і стали визначальними чинниками виникнення людини. Відкритим залишається питання про походження самих цих чинників.

Соціокультурна версія антропогенезу розроблялася Е.Кассірером. Смисл антропогенезу, за Кассірером, визначається формуванням людини як символічної тварини. Спочатку, наслідуючи тварин, людина пробувала пристосуватися до навколишнього природного середовища. Але зовнішні подразники сприймалися нею не безпосередньо як у тварин, а опосередковано, піддавалися розумовій обробці. Знаряддями такої обробки є символи, в яких закріплюються різні стандарти поведінки. Людина виникає, коли стає творцем символів, створюючи свій символічний світ: світ міфів, мови, мистецтва, науки. Вона живе і розвивається не просто у фізичному, природному середовищі, а перш за все у світі цих символічних феноменів, які належать до сфери культури.

2.3 Концепції, які аналізують положення людини у світі, розрізняються розумінням вищого пріоритету світу (Бог, природа, суспільство тощо). Положення людини характеризується специфікою її взаємовідношення з таким пріоритетом.

Космоцентризм абсолютизує значущість Космосу, природи. Антична натурфілософія всю увагу приділяла Космосу — світовому ладу, характеризуючи його як живе, тілесне, матеріальне ціле. Людина — це мікрокосм, частина макрокосмосу, яка має певні особливості. Пізніше, в епоху Відродження, на перший план виходить пантеїстичний природоцентризм, який оцінював людину як своєрідну піщинку Всесвіту.

Теоцентризм стверджує культ Бога — творця світу і людини, судді усіх людських думок і справ. Людина, як образ і подоба Бога, наділена свободою волі. Обравши невірний шлях, вона опиралася волі Бога і стала гріховною істотою. Життя християнина — це пошук ним власного шляху спасіння душі, єднання з Богом. Теоцентричні погляди панували в епоху середньовіччя.

Соціоцентризм вищим пріоритетом вважає культуру, суспільство. Провідна роль у формуванні і розвитку людини належить соціальному фактору, тобто тому культурному середовищу, в якому народилася і живе людина. Соціоцентрична установка вимогає спочатку пізнати і зрозуміти суспільство, а потім, завдяки цьому, і своєрідність особи. Соціоцентризм був визначальним принципом для філософських поглядів Конфуція, Гоббса, Маркса.

Антропоцентризм, починаючи з філософії Нового часу, у ранг вищої цінності світу підносить людину. Ця точка зору зараз поділяється філософською антропологією. Людина здатна пізнати перш за все себе. Вона осягає світ лише через призму своїх потреб та інтересів. Сам Всесвіт начебто збудований для того, щоб людина могла його усвідомлювати і засвоювати. У синергетиці — сучасній загальнонауковій теорії самоорганізації — людина розглядається як значний чинник еволюції Всесвіту.

2.4 Проблема сенсу життя виникає перед конкретною людиною або тоді, коли вона, відхиляючись від повсякденних справ, усвідомлює свою кінцевість, або тоді, коли за різними причинами вона втрачає віру у цілі та ідеали, якими жила. В підсумку, на перший план виходить фундаментальне питання: “Чи варто жити і навіщо жити?” Поняття сенсу життя відображує суттєві характеристики людського буття і тому пов’язано з такими поняттями як любов, віра, надія, свобода, краса, праця, свідомість, смерть тощо. Сенс життя людини полягає в шуканні цього сенсу, але сам пошук як раз і є життям людини. Припиниться пошук — урветься людське життя. Філософський аспект даної проблеми передбачає розгляд наступних питань:

• Сенс життя людини міститься в кожній окремій життєвій ситуації або усвідомлюється в кінці людського життя?
• Чи виражається він у вищих (Бог, біблійні заповіді) або в повсякденних земних цінностях?
• Чи пов’язаний він із загальнолюдськими або індивідуальними цінностями окремої людини?

Відомий дослідник цієї проблеми В.Франкл стверджує відносність смислу людського життя. В самому загальному вигляді смисл життя визначається ним як ставлення конкретної людини до тієї ситуації, в якій вона перебуває в кожну дану мить. За думкою Франкла, існує ряд основоположних цінностей, орієнтуючись на які людина здійснює пошук сенсу життя:

• цінності творення (творча трудова діяльність);
• цінності переживання (краса природи, мистецтва);
• цінності спілкування (любов, дружба, співчуття);
• цінності подолання людиною самої себе, здобування влади над собою (своїми інстинктами, потягами, пристрастями).

Доки людина живе, вона має можливість реалізовувати певні цінності. Сенс життя може бути виражений і іншими параметрами: право на життя, смерть, безсмертя. Право на життя, “святість життя” визначається її первинною заданістю. Смерть є критерієм тієї вищої цінності, заради якої людина здатна віддати своє життя і яку вона визначає для себе інтуїтивно: Бог, Вітчизна, любов, діти та ін. І, нарешті, пошук безсмертя у вигляді пам’яті людства, нащадків, прагнення до злиття душі з Богом та ін. Пошук і вивчення смислу життя людиною завжди носить індивідуальний особистісний характер.

3.1 Поняття “особа” характеризує міру зрілості людини, ступінь втілення в неї суттєвих, власно людських якостей. Особа — це динамічна, відносно стійка система морально-вольових, соціально-культурних, інтелектуальних якостей людини, виражених в індивідуальних особливостях її свідомості і діяльності. Особою не народжуються. У кожної людини своя тривалість формування особистісних особливостей, причому протягом життя вони можуть змінюватися. Філософське вивчення формування й розвитку особи вміщує пошук сенсу життя і смерті, усвідомлення власної долі, скерованості своїх вчинків. І тому зміст феномену особи можна розкрити лише за допомогою таких понять як самосвідомість, свобода, відповідальність, ціннісні орієнтації, вчинок. Особа характеризується унікальним поєднанням природних, соціальних і духовних складових: тілесної організації людини, її соціальних ролей в різних формах спілкування і спрямованості до певних духовних цінностей і ідеалів. Необхідно відрізняти поняття “особа” від поняття “індивід” і “індивідуальність”. Індивід — це окрема людина, одиничний представник людського роду, який відрізняється від інших людей перш за все тілесно. Індивідуальність означає унікальність і неповторність людини, її своєрідні особливості. Але властивості особи не зводяться лише до таких особливостей. Особа тим значніша для оточуючих, чим більше в її індивідуальних проявах репрезентовано спільних, загальнолюдських характеристик. Таким чином, особа та індивідуальність нетотожні.

3.2 Вибір особистого шляху і поля діяльності — це результат вільного волевиявлення людини. Тому особа неможлива без самостійності, свободи. Свобода, як усвідомлений вибір людиною варіанта певної поведінки в даній ситуації, залежить не тільки від зовнішніх обставин, але й від стану духовного світу людини, від міри її внутрішньої установки на істину, добро, красу, справедливість. Свобода також виражається здатністю людини змінювати реальну ситуацію, планувати і практично досягати нової ситуації. Проблема відповідальності людей за свою свободу і дії завжди пов’язана з розумінням меж цієї свободи, меж втручання в природні і суспільні процеси, в життя інших людей і своє власне життя. Свобода і відповідальність особи — провідна тема екзистенціалізму. Він визначає свободу як фундаментальну характеристику людського існування, яка дозволяє людині творити себе і обирати образ майбутнього світу. Людина одвічно вільна. Її свобода не залежить від обставин даної ситуації, а виражається ставленням до неї, вибором внутрішньої, духовно-моральної позиції індивіда. Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін.

3.3 Характер вибору, дій, відповідальності особи багато в чому залежить від стану її внутрішнього, духовного світу, від її ціннісних орієнтацій. Ціннісні орієнтації – це світоглядні, моральні, політичні переконання, принципи поведінки, глибокі і постійні прихильності людини. Сукупність склавшихся, сталих ціннісних орієнтацій утворює своєрідний стрижень свідомості, який забезпечує стійкість особи, наслідування певного типу поведінки і діяльності. Саме тому ціннісні орієнтації є дуже важливими регуляторами поведінки індивідів. І тому в будь-якому суспільстві різними шляхами здійснюється цілеспрямований вплив на ціннісні орієнтації особи. Криза особи в сучасному світі тісно пов’язана з необхідністю перегляду старих і наробки нових ціннісних орієнтацій. Людина повинна зберегти свою самобутність, індивідуальність і разом з тим змінювати свій внутрішній світ, постійно нарощувати особистісний потенціал.

«Операції банку з векселем»

1. Операції банку з векселем.

Література

1. А.І.Щетинін Гроші та кредит: Підручник: 2006 – 432 с.

Перехід української економіки до ринкових відносин сприяв розвитку нових та відновленню раніше забутих фінансових інструментів. Одним з перспективних напрямків розвитку банківської справи є сприяння активному використанню векселів в господарському обліку.

У процесі свого руху вексель стає важливим об'єктом бан­ківських операцій. До найбільш поширених належать: облік векселя, операції з переобліку векселів, інкасування векселів, доміциляція, банківський акцепт, авалювання і видача позик під заставу векселів. Дані операції зазвичай регламенту­ються центральним банком країни. В Україні це здійснюється відповідно до розробленого і прийнятого у 1993р. «Порядку здійснення банками операцій із векселями». Це положення неод­норазово доповнювалось і в 1999 р. було замінено іншим, більш досконалим.

Вексельні операції – це будь–які дії суб’єктів господарювання, пов’язані зі складанням, рухом, погашенням векселів, тобто відносини з іншими підприємствами й організаціями стосовно вексельного обігу.

Відповідно до Правил «Про виготовлення і використання вексельних бланків» векселі можуть видаватися тільки для оплати за поставлену продукцію, виконані роботи, надані послуги, за винятком векселів Міністерства фінансів, Національного банку України, банківських установ України.

У сфері вексельного обігу банківські установи можуть здійснювати кредитні, торговельні, гарантійні, розрахункові, комісійні та довірчі операції.

Операція з обліку векселів дуже поширена. Її суть полягає в передачі векселя банку за допомогою індосамен­ту. Банк обліковує вексель за обліковим відсотком або за дискон­том. Дисконтна ставка, або просто дисконт, і є прибутком банку, що утворюється як різниця між вартістю погашення векселя і ва­ртістю, за якою він був урахований.

Оскільки термін платежу за векселем різний, то це впливає на суму дисконту, що розраховується за формулою:

де С - сума дисконту;

К - номінальна сума векселя;

Т - термін у днях з дня обліку до дня платежу;

П - дисконтна ставка банку, що встановлюється банком за­лежно від ступеня ризику, надійності зобов'язаних по векселю осіб та ставки рефінансування Національного банку України.

За необхідності комерційний банк може переврахувати (здійс­нити переоблік) уже враховані векселі в Центральному банку. Ця операція за своїм змістом практично нічим не відрізняється від операції з обліку векселів. Відмінності якщо і є, то вони мають скоріше технічний характер. Так, векселі в процесі їх переобліку приймаються за реєстром, а в угоді між комерційним і централь­ним банком фіксується право останнього не перевраховувати ве­кселі, які з погляду центрального банку є ненадійними і т. ін. Проте слід зауважити, що центральні банки переобліковують тільки першокласні векселі, за якими відповідають як мінімум три особи, відомі як платоспроможні. Як правило, векселі на пе­реоблік беруться тоді, коли термін до їх сплати (з моменту пере­обліку) не більше трьох місяців.

Досить поширеною операцією банку з векселем є ломбардна операція, яку ще часто називають вексельним онколем (від англ.call — за вимогою). Це кредит, що видається під заставу ве­кселів звичайно в зазвичай у 60 до 90 % від суми векселів.

Даний кредит, на відміну від кредиту, одержуваного в результа­ті облікової операції, має для позичальника ту перевагу, що такий кредит характеризується більш високою еластичністю. Це пов'я­зано з тим, що кредитними ресурсами за онкольним кредитом мо­жна скористатися практично в будь-який момент. У той же час відсоток за цим кредитом виплачується позичальником тільки в межах дійсно використаних сум і терміну. Що правда, банки вста­новлюють відсоток з даного кредиту дещо вище, ніж за обліковою операцією. Це перевищення, як правило, коливається в межах 1 %.

Після погашення суми кредиту, взятої під заставу векселя і сплати відсотка за кредитом, вексель повертається позичальнику. Якщо позика не повертається, то на її погашення йдуть кошти, одержані у вигляді плати за векселем.

Банки приймають векселі також для інкасування. Ця операція супроводжується передовірчим (інкасовим) індосаментом, що ро­биться у вигляді напису: «На інкасо», «Доручаю одержати», «Ва­люта до одержання» або іншого рівнозначного за змістом напису.

За операцію з інкасування векселя банк одержує комісійні. Вони розраховуються, як правило, від суми платежу. До цієї суми зазвичай додаються поштові витрати (порто) і витрати, пов'язані з інкасуванням іногородніх векселів (дамно).

Операція з інкасування вигідна не тільки банку, але й клієнту, тому що він звільняється від необхідності стежити за термінами пред'явлення векселя до оплати. За певних умов ця операція стає для клієнта також більш швидкою і менш витратною.

Якщо немає особливого розпорядження поручителя банку, то останній зобов'язаний здійснити і операцію протесту у разі від­мови боржника від платежу за векселем.

У процесі роботи з векселем дуже поширеною операцією є доміциляція векселя. Вона полягає в тому, що платник замість себе призначає платником за векселем третю особу. Найчастіше такою особою є банк, який у цьому випадку є доміциліатом. Зов­нішньою ознакою доміциляції виступає те що банк, прийнявши вексель на доміциляцію, на лицьовому боці векселя робить напис: «Доміцильований у... банку». Цей напис супроводжується підписами перших осіб банку. Такий вексель вважається доміци­льованим. Ця операція вигідна банку, тому що вона не пов'язана з ризиком, оскільки банк погоджується стати доміциліатом тіль­ки за умови попереднього переказу йому грошей, необхідних для оплати векселя. Відсутність ризику пояснює і той факт, що комі­сійні, які банк бере за цю операцію, як правило, невеликі. Вигід­ність даної операції для банку обумовлена також тим, що гроші, які акумулюються на спеціальному накопичувальному рахунку і призначені для оплати доміцильованих векселів, можуть бути в межах певного часу використані банком як кредитний ресурс.

До числа досить поширених операцій банку з векселем слід зарахувати акцептну операцію й авалювання. Сутність акце­птної операції банку полягає в тому, що банк бере на себе зо­бов'язання заплатити за векселем тоді, якщо це через якісь при­чини не може зробити боржник. Дана операція для банку досить ризикована і тому вона, з одного боку, супроводжується високим відсотком за цю послугу, а з іншого — акцепт відбувається, як правило, за векселями першокласних позичальників, тобто пози­чальників стосовно яких не виникає проблем оплати боргів. Як­що ж клієнта не можна зарахувати до цього класу, то тоді банк іде на акцептну операцію тільки за наявності високоліквідного забезпечення, або банківської гарантії.

Авалювання векселя зовні нагадує акцептну операцію. Воно супроводжується написом: «Вважати за аваль», «Як аваліст» та іншими рівнозначними їм за змістом словами. Цей напис робить­ся на лицьовому боці векселя, або на додатковому аркуші (алон­жі), і означає прийняття банком повної або часткової відповіда­льності за платіж. Аваль (поручительство) може бути даний як за векселедавця, так і за кожного індосанта.

Авалювання вигідне банку тому, що видача гарантії не супро­воджується одномоментним відволіканням ресурсів банку на ці цілі. Однак дана операція належить до високоризикових, і тому плата за авалювання векселя є досить високою.

1. Зародження туристсько-екскурсійної справи на західноукраїнських землях у кінці ХVІІІ – першій половині ХІХ:

· вивчення Карпатського регіону Балтазаром Гакетом на рубежі ХVІІІ – ХІХ ст. Подорожі А.Чарноцького (Зоріна Доленга-Ходаковського);

· діяльність членів “Руської Трійці”, їх мандрівництво. Туристично-етнографічні подорожі Я.Головацького та І.Вагилевича;

1. Формування та становлення українського туристично-краєзнавчого руху у другій половині ХІХ ст.:

· туристсько-екскурсійна робота І.Гавришкевича, О.Партицького. Історико-краєзнавча діяльність А.Петрушевича та І.Шараневича;

· внесок І.Франка у розвиток туристично-краєзнавчої роботи. І.Франко і діяльність українських туристично-краєзнавчих гуртків Галичини в останній третині ХІХ ст. (“Кружок етнографічно-статистичний для студіювання життя і світогляду народу”, “Кружок для устоювання мандрівок по нашім краю” при “Академічному братстві”);

· внесок З.Кузелі, В.Шухевича, В.Гнатюка у розвиток туристики краю.

1. Туристсько-екскурсійний рух у Галичині на початку ХХ ст.

· товариства “Сокіл”, “Січ”, “Пласт” і організація туристсько-екскурсійної справи у Галичині на початку ХХ ст.;

· діяльність “Галицького Туристичного Товариства” і українського туристичного товариства “Чорногора”.

1. Туристично-краєзнавча діяльність товариств на західноукраїнських землях у міжвоєнний період:

· діяльність товариств “Чорногора” і “Плай”;

· туристично-краєзнавча діяльність спортивно-молодіжних товариств Галичини: “Сокіл”, “Луг”, “Орли”-КАУМ.

1.1. Однак найпомітнішим серед мандрівників по Галичині кінця XVIII ст. був відомий вчений і мандрівник, професор Львівського університету в 1787-1805 рр. Бальтазар Гакет - автор чотиритомної праці, виданої в Нюрнберзі 1790-1796 рр.

Як засвідчує заголовок праці, ця книга відображає нові подорожі вченого, який до цього багато подорожував по Італії, Іспанії, Югославії, видавши 1778 р. в Ляйпцігу чотиритомну працю, присв'ячену описові югославських Альп з мінералогічної, геологічної і етнографічної точок зору. Ця та інші праці про південних слов'ян вважаються піонерськими в дослідженні цієї частини Альп, започаткуванні наукового народознавства хорватського і словінського народів. У ці роки Б.Гакет народився у Франції (1739 - або 1740 р.), - жив у Словенії, очолюючи з 1773 р. кафедру анатомії та хірургії в ліцеї у Любляні. А до цього, закінчивши філософський факультет в Понт-а-Муссон і лікарські курси в Монпельє та Парижі, він брав участь у Семилітній війні як воєнний хірург, з 1760 р. працював у празькій лікарні воєнних інвалідів. У 1787 р. прибув до Львова, де на медичному факультеті заснованого 1784 р. Львівського університету став професором історії природознавства. Добре знаючи чеську, хорватську і словінську мови та вивчивши в Галичині польську і українську.

Вчений широкого профілю, з досвідом вивчення гірських регіонів, Б.Гакет після приїзду до Львова зацікавився не тільки його історією та історією Галичини, а й виявив особливий інтерес до Карпат. Інтенсивному та різнобічному їх дослідженню - фізіографічному, біологічному, мінералогічному, історичному, етнографічному тощо, він присвятив кілька років свого життя, здійснивши, крім багатьох менших, чотири великі подорожі. Свої мандрівки він почав з Покуття і Гуцульщини, присвятивши окрему подорож і окремий том праці вивченню Молдавії і молдавських Карпат; ще одну мандрівку провів по Гуцульщині та Буковині, дослідивши будову і флору цієї частини Карпат, захоплювався Чорногорою. Він залишив цікаві спостереження про побут покутян і гуцулів, їх мову, одяг, народну архітектуту, зокрема церкви, описав весільний обряд та гуцульські танці.

Дані про історію Карпат, як і всієї Галичини, він черпав з відомих на той час з праць австрійських істориків.

Про обсяг досліджень Гакета інших регіонів Карпат засвідчує додана до цієї частини тому і виконана за його вимірами карта, яка охоплює Сколівщину та прилеглі до неї території від Новоселиці й Бубнища на сході, до Підбужа і Сприні на заході, залучаючи Гребенів, Сколе, Підгородці, Урич, Східницю, Крушельницю і т. д. Мандри сягали і далі на захід - до Дрогобича, Добромиля, Перемишля, Дуклі. А насупним етапом його подорожей стали польські й чеські Татри.

В своїй праці він аналізує роботу великих залізодобувних підприємств, які тоді діяли на Сколівщині, вивчає хімічний склад та лікувальні властивості мінеральних джерел цього регіону. Чи не вперше згадує про нафту та її застосування в народній медицині. Окремий розділ вчений присвятив Львову, його історії та тодішним суспільно-політичним і національним взаєминам. Значний інтерес має доданий до того ілюстрований матеріал у вигляді невеликих та оригінальних гравюр. Крім згаданого зображення ‘‘Гайдука‘‘, це - гравюра Галича з руїнами замку, а також маловідома - Львова - з оборонними мурами кінця ХУІ ст., зображення гори ‘‘Руської‘‘ з озером ‘‘Чурєп‘‘ і Ямненського перевалу, а також кольорові етнографічні начерки покутян, галицьких українців і галицьких євреїв.

Після закриття у 1805 р. Львівського університету і перенесення його до Кракова, туди переїхав і Б.Гакет, продовжуючи роботу на медичному факультеті. Однак у нього розладналися взаємними з польськими вченими, і в 1810 р. він переїхав у Відень, де ще кілька років провадив науково-дослідну роботу і де помер 1815 р.

Карпатські подорожі й зустрічі з Україною в житті та діяльності Б.Гакета залишили помітний слід. Важливою була діяльність вченого і для розвитку науки в Україні. Зокрема, він значно випередив своїх сучасників – австрійських, польських та й українських професорів Львівського університету застосуванням прогресивного комплексного підходу до вивчення Українських Карпат, зокрема записами етнографічних матеріалів цього регіону, толерантним ставленням до історії і життя українського народу - в Галичині, його мови, що за умов тяжкого соціального і національного гноблення українців було гідним для наслідування.

Як не дивно, але така цінна праця наукового і краєзнавчого характеру майже ціле століття залишалася невідомою українській науковій громадськості Галичини, принаймні у ‘‘Галицько-руській бібліографії‘‘ І.Левицького, де скрупульозно розписаний зміст усієї галицької періодики та Калиновича І.П. за 1801-1886 рр., відомостей про цього вченого і його книжку не відображено.

Одним із фундаторів ідеї галицького мандрівництва у ХІХ ст. був відомий дослідник слов’янських старожитностей Адам Чарноцький (1784-1825рр.) (більш знаний під псевдонімом Зоріан Доленга-Ходаковський). Протягом 1813-1821рр. він здійснив низку мандрівок по українських, білоруських, польських, російських землях. Під час цих подорожей З.Ходаковський збирав пам’ятки слов’янської культури, етнографічний та фольклорний матеріал. Його мандрівки по Галичині, тісні контакти з представниками української інтелігенції - І.Могильницьким, І.Любича-Червінським, І.Лаврівським, М.Гриневецьким які сприяли активізації народознавчих розвідок на західноукраїнських землях у 20-х рр. ХІХ ст. Проте негативне ставлення австрійської влади до подорожей суттєво стримувало розгортання туристично-краєзнавчого руху.

Дата добавления: 2014-01-07