Лекція 1

Клас

Клас

Мета.

План.

ВСТУП

Види виправно-трудових установ (ВТУ);

ВСТУП

Вступ

ТЕМА 6

Результати реформи.

1. Ліквідація селянської общини, як колективного власника землі.

2. Перехід на індивідуальне землекористування.

3. Обмеженя селянських наділів.

4. Створення великих шляхетських маєтків – фільварків.

5. Обезземелення значної частини колишніх общинників, які змушені були тепер у якості найманої сили працювати на фільварках.

Але біля південних кордонів держави, нижче лінії міст Брацлав, Черкаси, Полтава бажаючих серед шляхти брати землі майже не було. Боялися татар. Тоді було прийнято рішення звільнити селянські общини цих районів від усіх податків, взамін їх військової служби у якості охоронців кордонів. Так починалася історія українського городового козацтва.

ПЕНІТЕНЦІАРНА СИСТЕМА УКРАЇНИ В ПЕРІОД СТАНОВЛЕННЯ ВИПРАВНО-ТРУДОВОЇ ПОЛІТИКИ (1917 – 1925 р.р.).

Навчальний час 2 години

Для курсантів Інституту

кримінально-виконавчої служби.

Обговорено та схвалено на засіданні кафедри

«____» ___________ 2013 року,

протокол №___

КИЇВ – 2013 рік

МЕТА ЛЕКЦІЇ: ознайомлення з процесом становлення кримінально-виконавчої системи України в радянський період (1917 – 1925р.р.).

ЗАВДАННЯ ЛЕКЦІЇ:

- охарактеризувати історичний період становлення радянської влади та її політику у сфері виконання покарань;

- охарактеризувати процес реформації пенітенціарної системи та нормативне закріплення порядку відбування покарання.

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

Питання лекції:

1. Стан пенітенціарної системи після Лютневої революції 1917 р.

2. Нормотворча діяльність радянської влади щодо виконання виправно-трудової функції.

3. Організаційна структура та основні завдання Народного комісаріату внутрішніх справ України.

4. Роль та значення Виправно-трудового кодекс УРСР 1925 року для організаційно правових засад діяльності органів та установ виконання покарань

Висновки

Література

Вивчення основних періодів створення і розвитку на теренах України у період з 1917 до 1920 року кримінально-виконавчої системи надає дуже цікавий матеріал для переосмислення сучасного стану пенітенціарної системи України.

Цей період характеризується наявністю великої кількості новацій в кримінально-виконавчому праві; створенням цілої низки нових видів установ виконання покарань, деякі, правда, в оновленому вигляді, існують в сучасній Україні, а деякі відійшли в минуле, можливо, не завжди заслуговуючи на те.

Знання історії створення і розвитку пенітенціарної системи того часу, аналіз помилок, які були допущені органками влади того часу, використання їх позитивного досвіду дасть нам можливість уникнути серйозних проблем на сучасному етапі будівництва кримінально-виконавчої системи України.

ПИТАННЯ 1. Стан пенітенціарної системи після Лютневої революції 1917 р.

З приходом до влади більшовиків починається новий „славнозвісний” етап „становлення виправно-трудової системи”. Під гаслом „класової боротьби за світле майбутнє”, проголошеним ідеологами соціалізму принцип законності підміняється принципом революційної доцільності, що знайшло своє відображення у нормативно-правових актах прийнятих в перші роки радянської влади. Так у „Тимчасовому положенні про революційні трибунали” зазначається, що останні при встановленні міри покарання мають керуватися в першу чергу „інтересами соціалістичної революції”, а вже потім „соціалістичною правосвідомістю”.

Але перш ніж приступити до розгляду матеріалів відповідного періоду слід згадати, що за часів Центральної Ради тюремні структури були підпорядковані Тимчасовому уряду та його виконавчим органам. 24-25 жовтня 1917 р. в центрі влада перейшла до ІІ з’їзду Рад, а згодом до Радянського уряду. 7 листопада 1917 р. ІІІ Універсалом Центральної Ради було проголошено утворення Української Народної Республіки у складі Російської федеративної республіки, але лише 17 квітня 1918 р. Рада народних міністрів ухвалила рішення про введення посади начальника Головної тюремної управи з правами товариша Народного міністра судових справ і призначення на неї А. Вязлова.

За часів Української Держа­ви гетьмана П. Скоропадського розпочався процес тотальної воєні­зації апарату управління і найважливіших галузей державно-управ­лінської діяльності. Максимально було розширено коло осіб і справ, які підлягали військовому суду. На деякий час припинилися погроми тюрем, розкрадання тюрем­ного майна, напади на адміністрацію та охорону в'язниць. Але загальна ситуація майже не змінилась. Адміністрація в'яз­ниць у своїй професійній діяльності, як і раніше, керувалася норма­тивною базою, сформованою за часів ГУМУ. Уряд же П. Скоропадського безпосередньо, так само як і уряди УНР, ЗУНР та Директорії впритул до вирішення нагальних проблем системи виконання кримінальних покарань не підійшов, хоча мав таку змогу, особливо якщо враховувати його склад

Після переходу влади до більшовицьких урядових структур, як у центрі в жовтні 1917 р., так і на Україні в березні-квітні 1919 р. створення нової радянської системи керівництва і контролю за діяльністю установ виконання покарань почалося з ліквідації тюремних інституцій попередньої влади, і звільнення чиновників колишнього Міністерства юстиції Директорії.

Слідом за підвідділами колишнього МЮ та губернськими тю­ремними інспектурами були ліквідовані також і всі губернські та повітові комітети Товариства піклувального про тюрми. У своїй діяльності місцеві каральні підвідділи підпорядковувались Центральному тюремно-каральному відділу (ЦТКВ) у складі Народного Комісаріату юстиції..

Але після ліквідації попередньої тюремної системи органам юстиції України належало багато що зробити, щоб перебудувати організацію виконання кримінальних покарань на цілком нових засадах, тобто змінити сам характер покарання у виді позбавлення волі. Слід було визначити політичну і теоретичну основу розв’язання практичних задач організації виконання і відбування покарання, місце каральних органів в системі механізму нової держави, поєднати кримінальне покарання із завданням виправлення правопорушника, спробувати відновити в суспільстві гуманне ставлення до засуджених.

Ідеологічним підґрунтям вирішення цих багатопланових завдань стали ленінські директиви про заміну позбавлення волі обов'язковою працею із збереженням свободи, а в'язниць — виховними установами.

Задача створення засад нової кримінально-виконавчої політики вимагала не лише створення якісно нових форм і методів впливу на засуджених, але і необхідної матеріально-технічної бази в місцях ув’язнення. Виконання цієї задачі було пов'язано із значними труднощами, що визначалися умовами розрухи і дезорганізації народного господарства в Україні.

Особи, які були засуджені до покарання у виді позбавлення волі, повинні були відбувати покарання в старих тюремних будівлях, не пристосованих для нових вимог.

Як правило, тюремні приміщення в значному ступені були зруйновані, а наявні знаходилися в антисанітарному стані, майно їх частково було знищене або пограбоване. Великі складнощі відчувалися в матеріально-побутовому забезпеченні ув’язнених, особливо це стосувалось централізованого постачання продуктів харчування, білизни, ліків тощо. Потрібні були рішучі організаційно-правові заходи на державному рівні. Так, зокрема, декрет РНК УСРР від 28 травня 1919р. «Про недоторканність тюремного майна» визначив правові засади державної власності на тюремне майно.

Паралельно з відновленням старої і створенням нової матеріально-побутової бази тюремних установ продовжувалась діяльність із визначення та застосування основних засобів виховного впливу на ув'язнених. Вивчення циркулярів НКЮ, звітів і доповідей місцевих органів юстиції і інших архівних матеріалів свідчить, що обов'язкове залучення ув'язнених до праці і навчання їх ремеслу розглядалися в якості найважливішої основи виправлення і перевиховання осіб, засуджених до позбавлення волі.

В 1919 р. була зроблена перша спроба розробки нового виправно-трудового законодавства України, йдеться про проект Стату­ту про тримання під вартою.

У своїй доповіді про основні принципи розробки Статуту перший начальник тодішнього ЦТКВ НКЮ УРСР Брольницький вказував на потребу "піддати корінній реформі весь старий тюрем­ний лад".

16 травня остаточний варіант Основних положень Статуту був складений. До його структури увійшло 15 розділів:

1. Положення про центральне і місцеве управління місцями по­збавлення волі,

2. Мета поміщення осіб, які перебувають під слідством, і засу­джених у місця позбавлення волі,

3. Постановка робіт у місцях позбавлення волі,

4. Культурно-освітня діяльність,

5. Лікарсько-санітарна частина,

6. Патронаж,

7. Про задоволення релігійних потреб в'язнів,

8. Постачання місць ув'язнення різного роду довольством,

9. Розподіл в'язнів за категоріями,

10. Заходи заохочення і покарання.

11. Внутрішній розпорядок у місцях ув'язнення,

12. Положення про фінансову частину управління місцями ув'язнення,

13. Про відділ законодавчих передбачень при ЦТКВ,

14. Про організаційно-інструкторський відділ ЦТКВ,

15. Декрет про організацію корпусу конвойної і тюремної охорони.

Вже один перелік розділів свідчить про те, що в статуті мали бу­ти відображені не лише організаційні принципи керівництва місця­ми ув'язнення, а й завдання місць позбавлення волі, основні форми впливу на засуджених, інші питання. Проте частина положень Проекту на фоні реального положення місць ув’язнення та правового положення засуджених виглядали утопією. Зокрема це стосується тривалості робочого часу та оплати праці, організації культурно-просвітницької роботи, заходів по лікарняно-санітарній частині, організації патронату засуджених і звільнених з місць позбавлення волі.

Хоча проект Статуту не був прийнятий, він не втратив свого історико-правового значення, тому що свідчить про порівняно ранню спробу органів юстиції на Україні узагальнити і оформити в єдиному правовому акті основні засади кримінально-виконавчої політики, яка повинна провадитись в життя.

Не менш важливе значення мала розробка НКЮ України Тимчасового положення про центральний і місцеві тюремно-каральних відділах УСРР, який був підписаний наркомом юстиції 7 серпня 1919р.

Однак процесу створення нової тюремної системи, як і взагалі процесу державотворчості на теренах України перешкодив військовий похід на Москву Добровольчої армії А. Денікіна. Майже півроку на більший частині території Україні панував режим військової диктатури, і лише після поразки денікінської армії з’явилася можливість продовжити роботу по відновленню, закріпленню і подальшому розвитку радянської державності на Україні.

ПИТАННЯ 2. Нормотворча діяльність радянської влади щодо виконання виправно-трудової функції.

Після відновлення радянської влади, ситуація в Україні потребувала відновлення та подальшої розбудови центральних органів виконавчої влади держави для підвищення ефективності їх функціонування.

Подальше реформування кримінально-виконавчої системи України продовжувалось безпосередньо Народним комісаріатом юстиції через Центральний тюремно-каральний відділ НКЮ. Першим значним етапом на цьому шляху стало прийняття НКЮ Тимчасового положення «Про осіб, засуджених до громадських примусових робіт без позбавлення волі», яке вперше в новітній історії України встановлювало самостійне кримінальне покарання, що не було пов’язане з позбавленням волі, але одним із обов’язкових елементів якого було надання на засуджену особу постійного виправно-трудового впливу під час відбування покарання.

Свідченням дотримання НКЮ України генеральної лінії комуністичної партії у відношенні до правопорушників, зміст якої полягав у тому, що суспільно-корисна праця є одним з найважливіших засобів виправлення і перевиховання засуджених, стало прийняття 18 квітня 1920р. НКЮ УСРР постанови «Про відміну розподілу місць ув’язнення на розряди по тяжкості покарання і про перейменування їх в будинки примусових громадських робіт», підписаної Народним комісаром юстиції Є. Терлецьким.

Після створення апарату управління місцями позбавлення волі і реорганізації тюрем в БГПР НКЮ України організував перевірки стану місць ув’язнення, а також майна, що їм належить. Звітні дані НКЮ УСРР за 1920р. показали, що до революції на території України розміщувалося близько 120 тюрем та інших місць ув’язнення, частина яких під час період революційних подій та військових дій була зруйнована.

Певна кількість місць ув’язнення була віднесена до категорії дрібних і органами радянської влади закрита, у зв’язку з повною непридатністю для виконання завдань виправно-трудової політики

Наслідком цих перевірок була розгорнута Центральним каральним відділом НКЮ УСРР широка діяльність з видання нормативно-правових актів, що регламентували діяльність виправно-трудових установ. Ці акти мали форму інструкцій або циркулярів, більша частина яких присвячувалася питанням режиму, організації праці і культурно-просвітницької діяльності в місцях позбавлення волі.

Значний інтерес для історії виправно-трудової системи і законодавства України мають нормативно-правові акти 20-25-го р. р. XІX ст., розгляд яких слід почати з постанови Всеукраїнського революційного комітету „ Про застосування вищої міри покарання на Україні”. В ході розгляду питань пов’язаних із відміною смертної кари в РРФСР Комітет дійшов висновку, що на відміну від Росії смертна кара в Україні не може бути скасована аж до остаточної перемоги радянської влади та знищення її ворогів.

Наступним нормативно-правовим актом, що мав суттєве значення для становлення виправно-трудової системи і законодавства України була тимчасова інструкція НКЮ «Про позбавлення волі, як міри покарання та порядок його відбування», прийнята майже водночас із постановою НКЮ „Про відміну поділу місць ув’язнення на розряди за тяжкістю покарання та про перейменування їх у „Дома громадських примусових робіт” (Допри). Відповідно до п. 1 Інструкції вказані установи поділялись на: а) чоловічі, б) жіночі, в) підслідні, г) строкові, д) пересильні. Крім Допрів до переліку місць ув’язнення входили також: 1) реформаторії та землеробські колонії для в’язнів, „відносно яких маються підстави для послаблення режиму тримання”; 2) карально-лікувальні заклади „для осіб з яскраво вираженими психічними вадами, дегенератів і т. п.”. Проте для організації місць ув’язнення трьох останніх видів у перші роки радянської влади не було ані фінансових можливостей, ані необхідної кількості спеціально підготовленого персоналу. Невипадково, що у переліку нормативно-правових актів 1921 р. ми знову зустрічаємо постанову РНК „Про організацію реформаторіїв”.

Вказані нормативно-правові акти продовжували зберігати чинність і після поширення на територію України 4 серпня 1920 р. „Керівних засад кримінального права РРФСР”, практично, до введення в дію 23 серпня 1922 р. КК УРСР.

Ще однією новелою у кримінально-виконавчій практиці періоду становлення виправно-трудової системи було створення „таборів примусової праці”. Все почалось із прийняття 5 вересня 1918 р. РНК РРФСР постанови „Про красний терор” де зазначалось про необхідність ізоляції „класових ворогів” у „концентраційних таборах”. Постанова РНК УРСР від 12 жовтня 1920 р. „Про організацію таборів примусової праці” не вживає вказаного терміну тому може скластись враження, що мова йде про різні установи. Повну ясність у дану дилему вносить постанова „Про ліквідацію концентраційних таборів” від 30 січня 1922 р., яка у ч. 1 прямо ототожнює два вказані поняття.

Відповідно до ч. 1 постанови „Про організацію таборів примусової праці” організація зазначених установ покладалась на губернські особливі комісії (рос. – ЧК), котрим житловий відділ місцевого виконавчого комітету мав виділяти необхідні приміщення у колишніх маєтках, монастирях, садибах тощо. На них же покладалась відповідальність за невиконання постанови.

Ув’язненню в таборах підлягали особи за постановами особливих комісій, революційних трибуналів, народних судів, інших радянських органів, що їм законом було надане таке право, за виключенням: а) осіб, які підлягали за постановою особливих комісій до ув’язнення в особливих таборах на весь час громадянської війни; б) осіб, які страждали на хронічні хвороби та мали органічні недоліки, котрі робили їх повністю не придатними до праці (ч. 5). Неповнолітні та особи жіночої статі тримались в окремо у спеціально створених таборах (ч. 6).

За законодавством про працю в’язні мали працювати по 8 год. на добу (ч. 32), але зазвичай не тільки у 1920, а й у наступні роки цих норм ніхто не дотримувався, особливо коли мова йшла про виконання плану робіт.

Значна частина коштів із заробітку в’язнів утримувалась на продовольство, одяг, витрати на приміщення, утримання адміністрації табору та караулу. Загальна сума вирахувань не повинна була перевищувати трьох четвертих заробітку (ч. 34).

За першу втечу з під варти строк тримання збільшувався вдесятеро від попереднього. За повторну втечу винних піддавали суду революційного трибуналу, котрий мав право винести вирок аж до самої смертної кари (ч. 37). Крім того з метою попередження втеч в таборі дозволялось вводити кругову поруку і колективну відповідальність (ч. 38).

Самоврядування у таборах проявлялось у досить дивний, для світової пенітенціарної практики того часу, спосіб. В’язні обирали із свого середовища старосту, який за відсутністю пенітенціарного персоналу виконував роль посередника у відносинах між громадою в’язнів та адміністрацією табору (ч. 39). Зрозуміло, що за таких умов ні про яке виправлення чи перевиховання мова йти не могла. З самого початку організації цього карального інституту до вищих органів влади почали надходити скарги на вкрай незадовільні умови тримання в’язнів у концентраційних таборах та порушення елементарних прав людини, що врешті-решт призвело до його ліквідації.

Майже до 1924 р. в Україні, так само як і в Росії, йшло формування нового радянського виправно-трудового законодавства, приймались все нові й нові нормативні акти. Окремі з них якщо й не повторювали зміст попередніх, то принаймні дублювали вимоги, які центральне керівництво адресувало адміністрації "виправно-трудових установ". Особливо це стосується відомчих розпоряджень.

Наступним нормативним актом, що міг внести значні корективи в існуючий порядок виконання покарань, був проект Пенітенціарно­го кодексу УРСР. Він значно відрізнявся не лише від Виправно-тру­дового кодексу УРСР 1925 р., а й від його проекту, створеного на базі вже діючого Виправно-трудового кодексу РРФСР 1924 р. На­віть один перелік місць ув'язнення багато про що говорить. Зокрема про те, що на відміну від Росії, місцеве керівництво намагалося роз­вивати сільськогосподарські колонії, а не фабрично-заводські. За­мість трудових будинків для неповнолітніх - реформаторії. Базо­вим же видом пенітенціарних установ мали стати виправно-трудові дома, а не Допри. Загалом кодекс орієнтував­ся здебільшого на останні досягнення пенітенціарної науки і практики, хоча класовий підхід до вирішення проблеми боротьби зі злочин­ністю і в ньому проглядається неозброєним оком.

Велику турботу уряду УСРР викликала проблема підліткової злочинності, напряму пов’язана з безпритульністю та економічними негараздами в країні. Перед НКЮ України в 1921 р. було поставлене завдання створення таких виховних установ, які б забезпечували задачу виправлення неповнолітніх злочинців на основі залучення їх до суспільно корисної праці, загальноосвітнього і професійного навчання при суворому дотриманні встановленого для вихованців гуманного режиму. У лютому 1921р. Рада Народних Комісарів УСРР прийняла постанову «Про організацію реформаторіумів» (для неповнолітніх), відповідно до якої Наркомату юстиції було запропоновано організувати в найкоротший строк на території України п'ять реформаторіумів при губернських каральних відділах в містах Києві, Одесі, Миколаєві, Чернігові і Полтаві, а шостий, в якості показового, при НКЮ в м. Харкові; відповідно на Народний комісаріат освіти України покладалася підготовка педагогів для.

Таким чином, на початку 1921р. система виправно-трудових установ УСРР включала в себе

· будинки громадських примусових робіт (БГПР),

· реформаторіуми для неповнолітніх правопорушників,

· трудові землеробські (сільськогосподарські) колонії, що знаходилися у віданні НКЮ,

· табори примусових робіт під управлінням НКВС України.

Враховуючи катастрофічні соціально-економічні проблеми, комуністична партія на Х з'їзді в березні 1921р. приймає рішення про перехід до нової економічної політики, яке і визначило подальші напрями діяльності виправно-трудових установ, а також розвиток норм виправно-трудового права у всіх існуючих тоді радянських республіках, зокрема в Українській СРР.

У цей же період продовжувалась правотворча діяльність державних інституцій, спрямована на подальшу регламентацію діяльності місць позбавлення волі, переважно у відношенні до визначених категорій злочинців, а також порядку і умов відбування покарань. У 1921р. НКЮ УСРР були видані циркуляри про боротьбу із злочинцями-рецидивістами, в яких підкреслювалося, що виправлення рецидивістів можливе лише в умовах довгострокового позбавлення волі, поєднаного з примусовими роботами, при суворій ізоляції їх в особливих камерах «з обов’язковим відділенням осіб, які відбувають покарання, від тих, хто утримується під вартою в порядку попереднього слідства».

Важливим етапом на шляху подальшої розбудови тюремної системи України став Перший Всеукраїнський з'їзд працівників юстиції, який відбувся 19 січня 1922р. в м. Харкові. З’їзд прийняв цілу низку рішень, які визначили перспективи діяльності місць позбавлення волі, насамперед, про доцільність зосередження місць ув’язнення в східних районах республіки, що пояснювалося необхідністю включити виправно-трудові установи УСРР до активної участі у відродженні промислових об'єктів Донбасу, а також про необхідність розвивати виробничу базу майстерень БГПР, наближаючи їх до типу фабрично-заводських, з поступовим переведенням на самоокупність.

У зв’язку з необхідністю встановлення єдиного типу місць позбавлення волі, скорочення кола суспільно небезпечних діянь, за здійснення яких винні особи підлягали напряму в табори примусових робіт 30 січня 1922р. РНК УСРР прийняла постанову «Про скасування концтаборів».

У серпні 1922р. на Україні був прийнятий перший Кримінальний кодекс. Кримінальний кодекс не тільки чітко визначив систему кримінальних покарань, а також розкрив юридичний зміст кожного виду покарання. В ст.34 КК УСРР, до речі дослівно відтворюючої текст ст.34 КК РРФСР 1922р., підкреслювалося, що позбавлення волі призначається на термін від 6 місяців до 10 років і відбувається в таких місцях позбавлення волі, як виправно-трудові будинки, трудові сільськогосподарські і ремісничі колонії і перехідні виправні будинки. Слід зазначити, що КК УСРР не просто формально змінив назву існуючих місць позбавлення волі, а юридично закріпив фактичні зміни, що відбулися в кримінально-виконавчій політиці України, підтвердив її майже повне наслідування російського досвіду.

Подальший розвиток системи виправно-трудових установ в республіці характеризувався в цей період продовженням скорочення їх чисельності. Лише в Київській губернії з п'ятнадцяти наявних виправно-трудових будинків в 1922р. було закрите вісім.

30 грудня 1922р. за участю Російської, Української, Білоруської і Федерації Закавказьких республік було утворено Союз Радянських Соціалістичних Республік. Спочатку в РРФСР, а потім і в решті союзних республік всі місця позбавлення волі були підпорядковані народним комісаріатам внутрішніх справ.

Хоча інструкції та циркуляри НКЮ УСРР, що регламентували правила відбування покарань, продовжували діяти, необхідно було узагальнити та оформити їх в єдиному правовому полі. Це стало ще більш актуальним після прийняття Основних начал кримінального законодавства СРСР та союзних республік 1924р., в яких містились головні положення з питань кримінального покарання.

Головне управління місцями позбавлення волі, в першу чергу, поставило перед працівниками виправно-трудових установ республіки завдання значно укріпити в місцях позбавлення волі режим і дисципліну, суворо дотримуватися правил розподільного утримання, приділити особливу увагу виробничим питанням та матеріально-побутовому забезпеченню засуджених.

В 1923р. продовжується напружена робота із створення та розвитку матеріально-технічної бази сільськогосподарських колоній в республіці, що не лише диктувалося необхідністю поліпшити постачання місць ув’язнення продуктами харчування і сировиною, а і вирішувало проблему створення виправно-трудових установ відкритого типу з значно поліпшеними умовами утримання. Якщо в 1922р. в УСРР було всього 9 сільськогосподарських колоній, то вже до 1 жовтня 1924р. їх було створено 24, включаючи також організовані при ВТБ, причому більша їх частина знаходилася на самоокупності.

Юридичне закріплення реорганізації Народного комісаріату внутрішніх справ відбулося 20 вересня 1924р., коли ВУЦВК та уряд УСРР спільною постановою затвердили "Положення про НКВС".

В цілому, в 1917-1924 рр. відбувався пошук місця органів та установ виконання покарань в системі державних інституцій України, визначалася та перевірялась результативність системи управління ними, формувалися завдання, загальні принципи їх організації і діяльності. Цей процес спирався на досвід та правове поле Радянської Росії і був частиною становлення правоохоронної системи федерації. Як і за часів Центральної Ради, Гетьманату й Директорії радянська система правоохоронних органів стояла, насамперед, на сторожі партійно-державних інтересів верховної влади, а вже потім вирішувала складні завдання охорони правопорядку в країні.

ПИТАННЯ 3. Організаційна структура та основні завдання Народного комісаріату внутрішніх справ України.

У той час, коли готувалась редакція проекту ВТК України, відбулися значні реорганізаційні зміни в структурі Народного комісаріату внутрішніх справ України. Правове закріплення реорганізації відбулося 20 вересня 1924 р., коли ВУЦВК та уряд УСРР спільною постановою затвердили «Положення про НКВС». Відповідно до завдань, що покладалися на наркомат, встановлювалася його організаційна структура. До складу центрального апарату НКВС входили

§ адміністративний відділ,

§ відділ міліції та розшуку,

§ виправно-трудовий відділ,

§ інспекція у справах комунального господарства (на правах відділу),

§ управління справами.

Крім того, при Наркоматі внутрішніх справ діяли три постійні міжвідомчі органи:

§ особлива комісія з адміністративного виселення,

§ центральна міжвідомча комісія у справах про спілки та союзи,

§ рада у справах комунального господарства.

Місцевими органами НКВС були губернські та окружні адміністративні управління (відділи). Їх апарат спрощено повторював наведену структуру наркомату.

Згідно зі ст.17 на виправно-трудовий відділ НКВС УСРР покладались такі завдання:

§ розробка за угодою з НКЮ питань пенітенціарної політики і режиму в місцях позбавлення волі;

§ управління місцями позбавлення волі як загальнодержавного значення, так і тими, що знаходилися в безпосередньому веденні виправно-трудового відділу;

§ керівництво місцевими виправно-трудовими органами і планомірним розподілом ув'язнених між місцями позбавлення волі, а також розробка планів про територіальне місцезнаходження таких;

§ реорганізація старих і організація нових місць позбавлення волі та контроль за виконанням законів і заходів в галузі виправно-трудової системи;

§ розробка видів примусових робіт і організація таких як для осіб, позбавлених волі, так і для засуджених до покарання без позбавлення волі;

§ організація трудових сільськогосподарських колоній і інших підприємств,

§ складання планів робіт і перевірка їх виконання;

§ керівництво діяльністю розподільних комісій і бюро примусових робіт;

§ розробка штатів як місць позбавлення волі, так і губернських інспекцій,

§ переміщення, призначення і звільнення в передбаченому законом порядку і випадках співробітників цих установ;

§ керівництво діяльністю конвойних частин в галузі виконання ними оперативних завдань;

§ сприяння органам Народного комісаріату охорони здоров'я у справі здійснення лікувально-санітарного нагляду і медичної допомоги в місцях позбавлення волі;

§ складання і проведення кошторисів для місць позбавлення волі, що перебувають на державному утриманні та тих, що утримуються за рахунок місцевого бюджету,

§ розробка за угодою із зацікавленими відомствами і установами норм всіх видів постачання як для ув'язнених, так і для службовців в місцях позбавлення волі;

§ керівництво, за угодою з органами НКО, культурно-просвітницькою і політичною роботою в місцях позбавлення волі, а також справою шкільної, позашкільної та професійної освіти і розвитку ув'язнених.

Структурно виправно-трудовий відділ складався із загального відділення, адміністративно-пенітенціарної інспекції та виробничо-господарської інспекції.

Отже, адміністративні функції, що виконував НКВС після його реорганізації не надавали політичного змісту діяльності наркомату та надто звужували його вплив у галузі адміністративного управління. За словами Народного комісара внутрішніх справ УСРР В.А. Балицького, НКВС протягом 1923 - 1926 рр. перебував «в якомусь не сталому становищі» в усій системі органів радянської влади і «по суті втратив свій вплив на керівництво адмінроботою в республіці». Тільки здійснення керівництва міліцією республіки, виправно-трудовою політикою та комунальним господарством складали головний зміст діяльності НКВС і його місцевих органів в цей період.

Поруч з діяльністю щодо підготовки нової редакції проекту ВТК УСРР виправно-трудовий відділ НКВС України продовжував напрацьовувати нові правові норми, які потім, у випадку позитивної їх реалізації, повинні були увійти складовою частиною до Виправно-трудового кодексу. Таким чином, відбувалося накопичення як позитивного, так і негативного досвіду нормотворчості. В цей період ВТВ НКВС УСРР були видані документи, що вдосконалювали правове становище ув’язнених ─ циркуляр № 49 від 15 листопада 1924 р. «Про порядок відбирання особистих грошей та цінностей від ув’язнених при надходженні до місць позбавлення волі», № 22 від 6 березня 1925 р. «Про неприпустимість грубого поводження з ув’язненими», № 94 від липня 1925 р. «Про порядок утримання в місцях позбавлення волі вагітних та жінок, які годують грудьми» тощо.

6 жовтня 1925 р. проект ВТК УСРР був заслуханий на засіданні Раднаркому України, а 12 жовтня ─ на об'єднаному засіданні Президії ВУЦВК і РНК УСРР, які ухвалили рішення про представлення проекту на розгляд та затвердження черговій сесії ВУЦВК. 23 жовтня 1925 р. 2 сесія ВУЦВК ІХ скликання затвердила Виправно-трудовий кодекс УСРР, прийнявши постанову «Про надання чинності Виправно-трудовому кодексові УСРР», в якій було визначено строк надання чинності ВТК - з 15 листопаду 1925 р.

ПИТАННЯ 4. Роль та значення Виправно-трудового кодекс УРСР 1925 року для організаційно правових засад діяльності органів та установ виконання покарань.

У Виправно-трудовому кодексі України знайшли своє відображення найважливіші положення з питань застосування кримінального покарання, закріплені в Основних засадах кримінального законодавства СРСР і союзних республік, що були прийняті 30 жовтня 1924 р. Основні засади кримінального законодавства СРСР і союзних республік визначили зміст поняття заходів соціального захисту судово-виправного характеру, до яких відносились: об’ява ворогом трудящих з позбавленням громадянства СРСР та вигнання за межі СРСР назавжди; позбавлення волі з суворою ізоляцією; позбавлення волі без суворої ізоляції; примусові роботи без позбавлення волі; обмеження в правах; видалення за межі СРСР на встановлений строк; вигнання за межі союзної республіки або окремої місцевості із забороною проживання в тих або інших місцевостях (заслання та висилання); звільнення від посади; заборона займати визначену посаду, займатись видом діяльності або промислом; громадський осуд; конфіскація майна; штраф; попередження тощо. Заходи соціального захисту застосовувались з метою попередження злочинів, позбавлення суспільно-небезпечних елементів можливості вчиняти нові злочини, а також здійснення виправно-трудового впливу на засуджених.

Структуру ВТК України 1925 р. складали «Загальні положення» та 21 глава:

1) Центральні і місцеві органи виправно-трудової справи;

2) Розподільні комісії;

3) Спостережні комісії;

5) Порядок прийому ув'язнених до виправно-трудових установ;

6) Класифікація ув'язнених;

7) Загальні правила утримання ув'язнених у виправно-трудових установах;

8) Заходи дисциплінарного впливу у виправно-трудових установах;

9) Правила утримання в трудових сільськогосподарських, фабрично-заводських і ремісничих колоніях;

10) Правила утримання ув'язнених в перехідних трудових будинках;

11) Правила утримання в ізоляторах спеціального призначення;

12) Організація робіт у виправно-трудових установах;

13) Культурно-просвітницька робота у виправно-трудових установах;

14) Медико-санітарна частина у виправно-трудових установах;

15) Втечі ув'язнених;

16) Про застосування зброї особами, які належать до складу адміністрації, нагляду і варти виправно-трудової установи;

17) Вибуття ув'язнених з виправно-трудової установи;

18) Організація допомоги ув’язненим і особам, які звільняються виправно-трудових установ;

19) Організація примусових робіт без утримання під вартою;

20) Реформаторіуми і правила утримання в них неповнолітніх правопорушників;

21) Про порядок допуску до виправно-трудових установ УСРР осіб, які не належать до службового складу таких.

Піддавши аналізу статті Виправно-трудового кодексу України та правові норми, які в них знаходилися, можна відзначити наступні положення, які складають його історико-правове значення.

ВТК УСРР остаточно встановив і закріпив основні принципи радянського виправно-трудового права, визначив його основні завдання в умовах соціалістичного будівництва: встановлення і здійснення системи виправно-трудових заходів з метою пристосування злочинних елементів до умов вільного право слухняного життя; побудова системи ВТУ; організація відповідного режиму в них; доцільна організація і застосування примусових робіт без утримання під вартою.

Виправно-трудовий кодекс України узагальнив поняття системи ВТУ, до якої, за змістом статті 2, відносились: перехідні трудові будинки, трудові сільськогосподарські, ремісні і фабрично-заводські колонії, які повинні були розміщуватись переважно за межами міст. Кодекс прямо вказував на необхідність реорганізації в тому ж напрямку існуючих виправно-трудових установ, замість тюрем, що залишилися від колишнього часу, чим довів остаточну відмову від тюремної системи.

ВТК УСРР 1925 р. розкрив зміст правил утримання ув’язнених в умовах соціалістичної держави, їх матеріально-побутового забезпечення, правового статусу та дисциплінарної відповідальності за порушення вимог режиму, але правилами режиму, встановленими Кодексом, як дисциплінарні покарання, не допускалися тілесні покарання, кайдани, наручники, позбавлення їжі тощо, що доводило гуманний характер першого українського зводу законів про відбування кримінальних покарань.

Уперше в Україні було на законодавчому рівні визначено, що суспільно-корисна праця є основним засобом виправлення осіб, які вчинили злочини і були засуджені судами до кримінального покарання у вигляді позбавлення волі. Стаття 3 ВТК УСРР закріплювала принципове положення про те, що праця у ВТУ повинна бути організована відповідно до Кодексу законів про працю, а глава 12 детально регламентувала порядок та умови її організації в умовах місць позбавлення волі, причому у статті 6 зазначалось, що кожна ВТУ, переслідуючи перш за все виправні цілі, повинна в той же час прагнути відшкодовувати працею ув'язнених, що утримуються в них, витрати на ув’язнених. Це була важлива вказівка про співвідношення завдань перевиховання правопорушників і переведення місць ув’язнення на самоокупність

Значним надбанням ВТК України 1925 р. було закріплення в діяльності ВТУ такого поняття як прогресивна система, відповідно до якої ув'язнені знаходились в різних умовах відбування покарання, поліпшення або посилення каральних елементів яких прямо залежали від особливостей особистості злочинця, його соціального становища, змісту судового вироку, причин і мотивів злочину, поведінки у ВТУ, успіхів в трудовій діяльності та навчанні. Саме для цього була створена система ВТУ різних видів і, крім цього, встановлювався порядок розподілу засуджених на розряди.

Не менш важливими є вказівки статті 5 Виправно-трудового кодексу України про необхідність вжиття всіх заходів для усунення шкідливого впливу найбільш небезпечних ув'язнених на інших, що повинно було дати можливість розвитку самостійності ув'язнених, спрямованої до надбання властивостей і професійних навичок, необхідних для трудового життя в умовах вільного гуртожитку. Цьому також сприяло закріплене у кодексі положення про розподільне утримання різних категорій засуджених.

Визначення у статті 7 ВТК можливості і необхідності створення громадських установ та Товариств, які доповнювали виправно-трудову систему Республіки і були призначені для надання різних видів допомоги ув’язненим і особам, звільненим з виправно-трудових установ, повинно було сприяти боротьбі із злочинністю і попередженню розвитку рецидивної злочинності та остаточно закріплювало принцип участі громадськості в процесі виправлення і перевиховання ув’язнених в українському виправно-трудовому праві.

Серйозним підґрунтям для наукового обґрунтування виправно-трудового або медико-педагогічного впливу на осіб, які скоїли злочини, було передбачене статтею 8 ВТК УСРР притягнення до участі в діяльності ВТУ кримінально-діагностичних кабінетів та інших наукових установ, що діяли на підставі особливих постанов та положень про них.

ВТК України в статтях 9 та 11 закріпив систему управління органами, що виконували покарання. Загальне керівництво й управління ВТУ, а також керівництво організацією примусових робіт без утримання під вартою, покладалось на Народний Комісаріат Внутрішніх Справ УСРР і здійснювалось на місцях через місцеві виправно-трудові органи НКВС. Виправно-трудові інспекції повинні були діяти під наглядом та контролем начальника Адміністративного відділу Окружного виконавчого комітету, але на підставі інструкцій, розпоряджень та вказівок НКВС. Кодекс встановлював правовий статус персоналу ВТУ: права, обов’язки і порядок діяльності, відповідальність та порядок проходження служби осіб адміністрації, наглядового складу та інших службовців виправно-трудових установ визначались як кодексом, так і особливим Положенням про службу у ВТУ.

Кодекс передбачав створення двох видів комісій, до складу яких поряд із адміністрацією виправно-трудових органів входили представники суду і громадськості: спостережної, що створювалась при кожній ВТУ і займалася, головним чином, контролем за правильним розподілом засуджених по розрядам в межах установи виконання покарань, а також розподільчої комісії при окрвиконкомі, яка розподіляла засуджених по ВТУ, проводила залік двох днів роботи за три дні строку позбавлення волі, дозволяла засудженим відпустки за межі ВТУ, клопотала перед судом про умовно-дострокове звільнення засуджених тощо. Аналіз глав 3 та 4 ВТК УСРР дозволяє дійти висновку, що функції розподільчої та спостережної комісій у більшості випадків дублювались, тобто питання, які розглядались спостережними комісіями всіх ВТУ округу, повинні були затверджуватись на засіданні окружної розподільчої комісії. Це підтверджується і архівними даними.

Виправно-трудовий кодекс України 1925 р. у главі 13 узагальнив всі вказівки і рекомендації НКВС УСРР, що стосувались культурно-просвітницької роботи. Згідно вимог статті 137 ВТК УСРР завдання культурно-просвітницької роботи у ВТУ полягало в «піднятті розумового рівня і політичного розвитку ув'язнених шляхом викладання їм загальноосвітніх і професійних знань, а також ознайомлення з основами Радянського ладу і Радянської конституції, правами і обов'язками громадянина Союзу РСР». Кодекс встановив обов'язковість відвідування школи всіма неграмотними і малограмотними засудженими, які не досягли 50 років, а також ув’язненими, які знаходяться під слідством, якщо судовою або слідчою владою їм не заборонено спілкування з іншими ув’язненими.

Серйозним здобутком ВТК УСРР 1925 р. необхідно вважати введення норм, що регламентувались главою 18 і стосувались організації допомоги ув’язненим та засудженим, які звільняються з ВТУ. Зрозуміло, що в умовах загальної економічної скрути в країні мова не йшла про конкретні заходи. В ст. 177 була лише декларативно визначена мета такої допомоги: надання матеріальної підтримки незабезпеченим засудженим при поверненні їх на батьківщину або на місце постійного проживання після звільнення з ВТУ; надання звільненим на перший час приміщення, харчування та позик на придбання інструментів і необхідних предметів домашнього побуту на пільгових умовах; устрій майстерень і підприємств для залучення до праці колишніх ув'язнених; надання юридичної та медичної допомоги тощо.

Окрему 20 главу ВТК УСРР було присвячено спеціальним виховним установам для неповнолітніх злочинців ─ реформаторіям, які мали бути створені на принципах поєднання каральних властивостей режиму позбавлення волі з культурно-просвітницькою роботою, і передбачали за кінцеву мету формування з неповнолітніх правопорушників самостійних громадян, які усвідомлюють свої права та обов’язки. Строк відбування покарання неповнолітніх в реформаторіях не повинен був бути більшим за 2 роки, а максимальний вік осіб, які відбували покарання в цих установах, не міг перевищувати 18 років.

Доречно зауважити, що незважаючи на факт уведення в дію ВТК УСРР з 15 листопада 1925 р., архівні дані свідчать про те, що реформаторії не були створені в усіх округах за причини відсутності належного фінансування, а також фахівців-вихователів. Так, у звіті окружного інспектора Чернігівської виправно-трудової інспекції станом на 25 грудня 1925 р. зазначається: «Неповнолітніх правопорушників в усіх БПР утримується 19 осіб, для утримання яких відведені окремі кращі камери, обладнані ліжками та іншим необхідним приладдям, а в Чернігівському БПР, зверх того, маються подушки, ковдри та матраци…Майже всі неповнолітні розподілені по майстерням та іншим роботам, однак відвідують їх не справно, тому що всі вони напівроздягнуті, а головне ─ не мають взуття, забезпечити їх яким не вважається можливим…Забезпечити їх повну ізоляцію від дорослих ув’язнених неможливо у зв’язку з відсутністю ізольованих приміщень».

Достатньо інноваційною з точки зору аналізу юридичного змісту була глава 15 Виправно-трудового кодексу України, яка висвітлювала питання, пов’язані з утечами ув’язнених. У сучасний період більшість країн ─ членів Ради Європи, до якої приєдналась в 1995 році і незалежна Україна, в своєму кримінальному законодавстві не вважає скоєння втечі злочином, тому що ця дія є притаманним прагненням кожної людської особистості до волі. Забезпечити надійну ізоляцію ув’язнених ─ це обов’язок адміністрації місць позбавлення волі. Злочином втеча вважається лише у випадках, коли вона пов’язана з іншими злочинними діями. Лише деякі країни, в тому числі Росія і Україна, ще й досі у своїх Кримінальних кодексах містять норми про кримінальну відповідальність за скоєння втечі без обтяжуючих обставин. ВТК УСРР 1925 р. у статті 155 визначав, що за самовільне залишення особою, позбавленою волі, виправно-трудової установи або втечу, не пов’язану з підкопом, зламуванням або взагалі ушкодженням запорів, стін тощо і насильством над вартою, вона піддається відповідальності у дисциплінарному порядку на підставі статті 95. Наявність цієї норми в першому Українському кодифікованому документі, що регламентував порядок і умови відбування покарання у вигляді позбавлення волі, дозволяє зробити висновок, що при укладенні кодексу були враховані передові на той час ідеї пенітенціарної науки.

Майже одночасно виправно-трудові кодекси були прийняті також в інших союзних республіках: в 1925 р. ─ в Грузинській і Азербайджанській РСР, в 1926 р. ─ в Білоруській і Узбецькій РСР, в 1927 р. ─ в Туркменській РСР [62, с.326]. Порівняльний аналіз їх змісту доводить, що вони мали дуже багато спільних норм, оскільки втілювали єдину радянську виправно-трудову політику і були побудовані на єдиних принципах радянського виправно-трудового і кримінального права.

ВИСНОВКИ

Після владного перевороту 1917 р. та громадянської війни, вщент зруйнована, кримінально-виконавча система Російської імперії зазнала нових потрясінь пов’язаних з утопічними ідеями „ліквідації злочинності”, і переходу від тюрем до виправних установ на зразок „Реформаторій”, але не маючи реальних економічних і соціальних умов для здійснення своїх задумів радянська влада почала культивувати найбільш примітивні форми організації позбавлення (обмеження) волі у вигляді: Допрів та Таборів примусової праці.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Конституція України. 1996 р.

2. Кримінально-виконавчий кодекс України.

3. Кримінальний кодекс України.

4. Кримінально-процесуальний кодекс України.

5. Указ Президента України від 22 квітня 1998 року «Про створення Державного Департаменту України з питань виконання покарань».

6. Указ Президента України від 31 липня 1998 року (Із змінами, внесеними згідно з Указом Президента України № 248/99 від 12. березня 1999 року) «Про Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань».

7. Советское исправительно-трудовое право. Общая часть. Учебник. Рязань. 1987 г.

8. Стручков. Курс исправительно-трудового права. Проблемы общей части. Учебник. М.1984.

9. В.П. Филонов, А.И. Фролов “Уголовно-исполнительное законодательство Украины. Донецк. 1998.

10. В.М. Трубников, В.П. Филонов, А.И. Фролов “Уголовно-исполнительное право Украины”. Учебник. Донецк. 1999.

11. Уголовно-исполнительное право. Учебник для юридических вузов. Издание 2. Под ред. Проф.. В.И. Селиверстова, М.: Юриспруденция, 2000.

12. О.М. Джужа, В.О. Корчинський, С.Я. Фаренюк, В.Б. Василець “Курс кримінально-виконавчого права України: Загальна та Особлива частини.” Навчальний посібник. – К.: Юринком Інтер, 2000.

13. О.М. Джужа, В.О. Корчинський, С.Я. Фаренюк, В.Б. Василець та інші “Кримінально-виконавче право України” Навчальний посібник. – К.: Юринком Інтер, 2002.

Список додаткової навчально-методичної літератури:

1. Бабій Б.М. Місцеві органи державної влади Української РСР в 1917-1920рр.– К., 1956. – 268с.

2. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: У 2 кн. – К.: Либідь - Військо України, 1994. – Кн.1. – 432с.

3. Бородич Л.В. Внутрішні й прикордонні війська в Україні у 1917-1941рр.: Автореф. дис… канд. юр. наук: 12.00.01 / Нац. юрид. академія України ім.Я.Мудрого. – Х., 1999. – 22с.

4. Борьба с преступностью в Украинской ССР (1917-1967): В 2 т. – К., 1966. – Т.1.: 1917-1925гг. – 831с.

5. В.И.Ленин и ВЧК. Сборник документов (1917-1922гг.). – 2-е изд., доп.– М.: Политиздат, 1987. – 642с.

6. Винниченко І.І. Україна 1920-1980-х: депортаціі, заслання, вислання. – К.: Рада, 1994. – 126с.

7. Власенко С.И. Правоохранительные органы Украинской ССР в период восстановления народного хозяйства (1921-1925гг.): Автореф. дис… канд. юр. наук: 12.00.01 / Харьк. юридич. ин-т им.Ф.Э.Дзержинского. – Х., 1987. – 16с.

8. Внутренние войска Советской республики (1917-1922): Документы и материалы. – М.: Юридическая литература, 1972. – 246с.

9. Внутренние войска в годы мирного социалистического строительства (1922-1941гг.): Документы и материалы. – М.: Юридическая литература, 1977. – 640с.

10. ВЧК-ГПУ: Документы и материалы / Под ред. Ю.Г.Фельштинского.– М.: Гуманитарная литература, 1995. – 272с.

11. Гринберг М.С. Уголовное право и массовые репрессии 20-х и последующих годов // Государство и право. – 1993. – №1. – С.63-73.

12. Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Украіні: 20-30-ті роки. – К.: Либідь, 1991. – 342с.

13. До двадцятиріччя ВЧК-ОДПУ-НКВС. – К.: Партвидав ЦК ВКП(б)У, 1938. – 32с.

14. Дорошенко И.А. История органов и войск государственной безопасности СССР. – М., 1960. – Ч.2. (1921-1932рр.). – 292с.

15. Желудкова Т.И. Деятельность ЦКК-РКИ по совершенствованию милиции и исправительно-трудовых учреждений (1923-1928гг.): Автореф. дис… канд. юр. наук: 12.00.01 / Высшая школа МВД СССР. – М., 1973. – 29с.

16. Золин П.М. Преступность в стране в 1909-1928гг.: Сравнительная статистика // Советское государство и право. – 1991. – №5. – С.112-118.

17. Зубков А.И., Калинин Ю.И., Сысоев В.Д. Пенитенциарные учреждения в системе Министерства юстиции России. История и современность. – М.: Издательство НОРМА, 1998. – 176с.

18. Из истории войск ВЧК и пограничной охраны: Документы и материалы. 1917-1921. – М.: Воениздат, 1976. – 420с.

19. История государства и права Украинской ССР. В 3-х т. - К.: Наук, думка, 1987.

20. История милиции Украинской ССР. В документах и материалах / Под ред. П.П.Михайленко. – К., 1969. – Т.1. – 883с.

21. История советских органов государственной безопасности / Под ред. В.М.Чебрикова. – М.: Высшая школа КГБ, 1977. – 639с.

22. История советской милиции: В 2 т. – М.: Академия МВД СССР, 1977. – Т.1. – 346с.

23. История советской милиции: В 2 т. – М.: Академия МВД СССР, 1977. – Т.2. – 338с.

24. Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава і право України. 1917-1920. – К.: Либідь, 1997. – 208с.

25. Копиленко О.Л. «Сто днів» Центральної Ради. – К.: Україна, 1992. – 204с.

26. Кульчицький B.C. та ін. Історія держави і права України: Навч. посібник. - Львів: Світ, 1996. - 294 с.

27. Лубянка: ВЧК-ОГПУ-НКВД-НКГБ-МГБ-МВД-КГБ: Справочник / Под общей ред. А.Н.Яковлева. – М.: МФД, 1997. – 352с.

28. Лунеев В.В. Преступность ХХ века: Мировые, региональные и российские тенденции. – М.: Норма, 1997. – 525с.

29. Лунеев В.В. Преступность в СССР: Основные тенденции и закономерности // Советское государство и право. – 1991. – №8. – С.90-97.

30. Мироненко А.Н., Бенько А.П. Жертвы сталинского террора предвоенного пятилетия на Украине. – К., Днепродзержинск, 1994. – 18с.

31. Мироненко А.Н., Бенько А.П. Создание рычагов силового давления на украинское общество на рубеже 20-30 годов. – К., Днепродзержинск, 1992. – 17с.

32. Мироненко О.М., Бенько О.П. Репресії на Україні за доби Директорії і утворення радянської влади (1919-1920рр.). – К., Дніпродзержинськ, 1993. – 82с.

33. Мироненко О.М. Світоч української державності: Політико-правовий аналіз діяльності Центральної Ради. – К., 1994. – 328с.

34. Михайленко П.П. Из истории милиции Советской Украины. – К., 1965. – 399с.

35. Михайленко П.П., Кондратьєв Я.Ю. Історія міліції України у документах і матеріалах: В 3 т. – К.: Генеза, 1997. – Т.1: 1917-1925рр. – 504с.

36. Михайленко П.П., Кондратьєв Я.Ю. Історія міліції України у документах і матеріалах: В 3 т. - К.: Генеза, 1999. – Т.2: 1926-1945рр. – 412с.

37. Мищенко А.В. НКВД УССР и его роль в руководстве советским строительством в 1918-1922гг.: Автореф. дис… канд. юр. наук: 12.710 / Харьк. юрид. ин-т. – Х., 1970. – 20с.

38. Падун-Лук`янова Л. Михайло Грушевський і «справа УНЦ» // Зона. – 1991.– №4. – С.102-116.

39. Петров Н.В., Скоркин К.В. Кто руководил НКВД, 1934-1941: Справочник. – М.: Звенья, 1999. – 504с.

40. Пристайко В.І., Шаповал Ю.І. Михайло Грушевський і ГПУ-НКВД: Трагічне десітиліття: 1924-1934. – К., 1995. – 335с.

41. Радянське будівництво на Україні в роки громадянської війни (1919-1920): Збірник документів і матеріалів. – К.: Політвидав України, 1957. – 260с.

42. Революция на Украине по мемуарам белых / Под ред. Н.Н.Попова.– К.: Политиздат Украины, 1990. – 435с.

43. Рогожин А.И. Правоохранительные органы УССР в первые годы Советской власти (1917-1920гг.). – Х., 1981. – 44с.

44. Рум`янцев В.О. Українська державність 1917-1922рр.: Форми і проблеми розбудови. – Х.: Основа, 1996. – 164с.

45. Скрипилев Е.А. Тюремная политика и тюремное законодательство Временного правительства: Лекция. - Москва: Высшая школа МООП СССР, 1968. – 61с.

46. Сувениров О.Ф. Наркомат обороны и НКВД в предвоенные годы // Вопросы истории. – 1991. – №6. – С.26-35.

47. Тимощук О. Державна Варта Української держави: історико-юридичний аналіз.– К., 1998. – 70с.

48. Тимощук О.В. Охоронний апарат Української Держави (квітень-грудень 1918 p.). - Харків: Університет внутрішніх справ, 2000. - 459 с.

49. Уголовно-исполнительное право России. Учебник для юридических вузов и факультетов. Под ред. А.И. Зубкова. – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА*М, 1999. – 614с.

50. Фролов Ю.А. Организационно-правовые преобразования системы учреждений и органов, исполняющих наказание, в Украинской ССР. – К., 1984. – 100с.

51. Хрестоматія з історії держави і права України / В.Д.Гончаренко, А.Й.Рогожин, О.Д.Святоцький. – К.: Ін-Юре, 1997. – 450с.

52. Хрестоматія з історії пенітенціарної системи України / Упор. Г.О.Радов, І.І.Резнік. – К.: ВД «Говард Пресс», 1998. – Т.2. – Ч.1. - 456с.

53. Чисніков В.М. Секретарі, наркоми, міністри внутрішніх справ України. – К.: Українська академія внутрішніх справ. – 23с.

54. Шаповал Ю.І. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії. – К.: Наукова думка, 1993. – 351с.

55. Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: Особи, факти, документи. – К.: Абрис, 1997. – 608с.

56. Шевченко А.Є. Становлення і розвиток української міліції // Схід. – 1998.– №4(21). – C.56-61.

57. Юрійчук Є.П. Становлення і характер радянської влади в Україні: історико-правові аспекти (1917-1922рр.). – К., 1998. – 123с.

58. Юридический словарь / Под ред. С.Н.Братусь. – М.: Госюриздат, 1953. – 782с.

59. Юридичний словник-довідник / Під ред. Ю.С.Шемшученка. – К.: Феміна, 1996.– 69

Стрімкі зміни у сфері сучасних комп’ютерних технологій призводять до того, що недавня реальність і прогнози сьогодні здаються смішними. "Я думаю, що на світовому ринку може знайтися попит на 5 комп’ютерів" – висловився у 40-х роках минулого століття Том Ватсон, засновник фірми IBM. "Немає ніяких підстав вважати, що хто-небудь захоче мати комп’ютер у себе вдома" – 1977 року був упев­нений Кен Олсон, засновник корпорації Digital Equipment. "640 кілобайт пам’яті більш ніж досить для будь-кого" – був переконаний у 1981 році засновник і голова корпорації Microsoft Біл Гейтс.

Комп’ютерна ера почалась 1951 року. Тільки через 11 років фірма IBM запропонувала на ринку перший вінчестер, і лише в 1970 році було розроблено дискету. А сьогодні комп’ютерна грамотність є настільки важливою частиною освіти кожної людини, як вміння читати і писати. Але мінімального набору знань і навичок роботи на персональному комп’ютері замало для того, щоб вижити у світі, де інформація перетворюється на зброю, а економіка стає електрон­ною, поширюється дистанційна освіта та інформаційний кримінал, будуються інформаційні міста та кіберпростір, інформаційно-комунікаційні технології впливають на держав­не управління і змінюють повсякденне життя кожного громадянина.

Суспільство стає інформаційним – підвищується роль інформації і знань, збільшується частка інформаційних про­дуктів і послуг у валовому внутрішньому продукті, удосконалюється вже розвинута інформаційно-комунікаційна інфраструктура, формується глобальний інформаційний простір. Це виклик для кожного.

Фахівці практично всіх сфер сьогодні працюють в умовах інформаційних перенавантажень. Єдиний спосіб впоратися з ними полягає у використанні нових інформаційних технологій, які змінюють не тільки процеси створення, передавання, оброблення інформації та прийняття рішень на її основі, а й усю діяльність підприємства, організації чи установи.

Очевидно, що правознавець повинен знати, як можна застосувати інформаційні технології у своїй роботі та які правові інформаційні системи вже створено й упроваджено. Але незалежно від майбутнього місця роботи йому необхідні знання про комп’ютер­ні технології загалом, про тенденції комп’ютеризації та інформатизації, про інформаційні системи підприємницьких фірм, банків, органів державної влади та ін. Без цього юрист не може ефективно виконувати свої функції, завдання.

Більш того, інформатизація викликає принципово нові проблеми, що потребують правового регулювання. Юридичні питання електронного документообігу та мережі Інтернет, застосування криптографічних засобів і цифрової готівки, забезпечення секретності електронного листування та охорони авторських прав на програмне забезпечення, боротьби з кіберзлочинністю та ін. зумовили появу того, що називають "інформаційне право", "комп’ютер­не право" або "право з інформаційних технологій", "телекомунікаційне право". Це сфера діяльності кваліфікованих, талановитих юристів, готових до найнеймовірнішого майбутнього.

ОСНОВИ ІНФОРМАЦІЙНИХ СИСТЕМ І ТЕХНОЛОГІЙ

1.1. Концепція інформатизації в Україні

Інформатизація – сукупність взаємозв’язаних організаційних, правових, політичних, соціально-економічних, науково-тех­нічних, виробничих процесів, що мають на меті створити умови для задоволення інформаційних потреб громадян і суспіль­ства завдяки розробці, розвитку й використанню інформаційних систем, мереж, ресурсів та технологій, які базуються на застосуванні сучасної обчислювальної та комунікаційної техніки.

Нормативно-правове та нормативно-технічне забезпечення процесу інформатизації в Україні почалося після ухвалення 1998 року Законів України "Про Національну програму інформатизації", "Про Концепцію Національної програми інформатизації" та "Про затвердження Завдань Національної програми інформатизації на 1998–2000 роки". Окрім цього, було ухвалено низку інших нормативних актів Кабінету Міністрів України та Указів Президента України.

Закон України "Про інформацію" визначає (а деякі статті Конституції України посилюють) основні принципи державної політики в галузі інформатизації:

· інформаційна свобода – "Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір" (ст. 34 Конституції України);

· невтручання в особисте життя – "Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інфор­мації про особу без її згоди..." (ст. 32 Конституції України);

· відкритість і доступність інформації – "Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе..." (ст. 32 Конституції України), "Закони та інші нор­мативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення..." (ст. 57 Конституції України);

· інформаційна безпека – обмеження інформаційної свободи, відкритості й доступності інформації, режим використання персональних даних в інтересах національної безпеки, економічної доцільності й захисту прав інших людей (статті 32, 34 Конституції України);

· право власності на інформаційні ресурси та підтримка різних форм власності;

· відповідальність власників інформаційних ресурсів за якість інформації та порушення під час роботи з інформацією;

· роль держави у формуванні й реалізації політики інформатизації та інформаційної безпеки;

· гармонізація українського інформаційного законодавства із законодавством інших країн.

Правова інформатизація – процес створення оптимальних умов щонайповнішого задоволення інформаційно-правових потреб органів суду, прокуратури, юстиції, Міністерства внутрішніх справ та інших правоохоронних органів завдяки ефективній організації та використанню інформаційних ресурсів. Отже, правова інформатизація – це інформатизація правотворчої та правореалізаційної діяльності, а також правове забезпечення процесів інформатизації.

Засобами інформатизації є електронні обчислювальні машини (ЕОМ), програмне, математичне, лінгвістичне та інше забезпечення, інформаційні системи або їхні окремі елементи, інформаційні мережі та мережі зв’язку, що використовуються для реалізації інформаційних технологій. Саме інформаційні системи й технології є предметом подальшого розгляду.

1.2. Розвиток інформаційних технологій

Інформаційна технологія (ІТ) – це комплекс методів і процедур, за допомогою яких реалізуються функції збирання, передавання, оброблення, зберігання та доведення до користувача інформації в організаційно-управлінських системах з використанням обраного комплексу технічних засобів.

Етапи розвитку і нформаційних технологій:

· "ручна" інформаційна технологія (панувала до другої половини XІX століття) – оброблення інформації здійснювалось вручну, за допомогою пера, рахівниці, бухгалтерських книг, а зв’язок забезпечувався пересиланням листів і пакетів;

· "механічна" інформаційна технологія розпочалась із винайденням друкарської машинки та телефону, модернізацією системи поштового зв’язку. Така технологія стала базою формування організаційних структур в економіці;

· "електрична" інформаційна технологія (зародилась у 1940–1950-х роках) ґрунтувалась на широкому використанні електричних друкарських машинок, копіювальних машин, портативних диктофонів і т. ін.

· "комп’ютерна інформаційна технологія", яка дістала також назву нової, сучасної, безпаперової. Основні принципи нової інформаційної технології (НІТ) – це інтегрованість, гнучкість та інформативність.

Сьогодні також залишаються два організаційні варіанти реалізації інформаційних технологій – централізоване та розподілене оброблення інформації. Перший варіант притаманний великим спеціалізованим організаціям (наприклад, регіональним обчислювальним центрам. В умовах розподіленого оброблення інформації відповідні операції покладаються на працівників окремих функціональних підрозділів, які діють у межах своїх професійн

Дата добавления: 2014-01-07