Соціальна педагогіка як напрямок соціальної роботи. Вступ

Навчальні питання

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ В ОСВІТНІЙ СФЕРІ

ЛЕКЦІЯ № 1

1. Соціальна педагогіка як напрямок соціальної роботи.

2. Освітній простір як сфера соціальної роботи.

3. Роль і місце соціального працівника в освіті.

ЛІТЕРАТУРА

1. Закон України "Про освіту" // Відомості Верховної Ради. - 19.5. - № 16.

2. Національна доктрина розвитку освіти України в XXI столітті // Освіта України. - 2001. - 18 липня.-№29,-с,4-7."

3. Закон України Про загальну середню освіту // освіта України. - 1999. - № 25.- 23 червня.

4. Змеев С. И. О деятельности служб информации в среде образования // Педагогика - 1995. - № 6. - С. 113-117.

5. Исаев И. Ф. Взаимодействие социальньк институтов в управлений педагогическим процєссом // Школа как педсистема. - Бєлгород, 1997. - С. 61-86.

6. Калашник Т. Соціальний педагог // Освіта. - 1994. - 12 січня.

7. Карамушка Я. М. Імідж сучасної школи: що це? // Практична психологія та соціальна робота. -1998. -№2. -С. 6-9.

8. Державна національна програма "Освіта" (Україна XXI столітія). -К.: Райдуга, 1994. -61 с.

9. Соціальна педагогіка: Навч. метод. посібник / Барахтян М.М. та ін.: за заг. ред А.Й.Капської. - К.: ІЗМН, 1998. -220с.

10. Романенко М. І. Освіта як об'єкт соціально-філософського аналізу: Наукова монографія. - Д.: Промінь, 1998. -131 с.

11. Гавриленко І. М., Спілін О.Л. Соціологія освіти: Навчальний посібник. - Запоріжжя: Етга-Прес, 1998. - 394 с.

12. Звєрева І. Д. Теорія і практика соціально-педагогічної роботи з діть ми та молоддю в Україні: Автореф. дис....д-ра пед.наук. - К., 1998.- 40 с.

13. Коваль Л. Г., Звєрєва І. Д., Хлєбік С. Р. Соціальна педагогіка / соціальна робота. - К.: ІЗМН, 1997. -392с.

14. Студент і закон: Збірник законодавчо-правових документів. - К.: Четверта хвиля, 1997. - 240 с.

15. Закон України про вищу освіту // Освіта. - 2002. - №12-13. - с.5-12.

Світовий досвід соціальної роботи має багату історію і охоплює широке коло питань - від духовне спадщини до конкретних практичних проявів. Інститут соціальної роботи є найважливішим елементом що характеризує сучасний тип держави і суспільства. Інституціалізація соціальної роботи – явище, пов'язане з соціально-політичними перетвореннями в світі, зі зміною статусу людини, з глобальним трансформаціями в сучасному суспільстві, але її основи лежать в традиціях благодійності, особливих для кожної країни. Конкретні моделі соціальної роботи в різних частинах світу формуються в результаті духовного, культурного, історико-політичного, соціально-економічного розвитку суспільства. За останні десять років в Україні відбулися значні зміни в теорії та практиці соціальної роботи. У 1991 році в Україні введена нова для нашої країни професія - спеціаліст із соціальної роботи. Визнане що соціальна робота - це особливий вид діяльності. Соціальна політика і соціальна сфера в умова реформування країни, становлення ринкових відносин набуває виключно актуального значення Соціальне неблагополуччя (і в суспільстві, і в сім'ї) стало причиною активізації соціальної роботи.

У сучасному суспільстві вже стало фактом суспільної свідомості визнання високої конструктивної ролі педагогічної теорії і практики в розвитку і перетворення суспільства. Досвід ХХ століття є підтвердженням положення, яке сформував педагог Я. Корчак: «Реформувати світ – значить реформувати виховання людини».

Як показує історія суспільства в цілому, та Історія педагогіки зокрема, навчально-виховна діяльність внутрішньо властива життя людей, і без неї існування і розвиток суспільства неможливо. Зміст педагогічної теорії і практики, в кінцевому рахунку, визначається суспільством, потребами, інтересами, як громадських груп населення, так і окремих людей. У міру розвитку суспільства, накопичення знань та соціокультурного досвіду людства зростає роль педагогіки. Виникнувши як практика підготовки дітей до дорослого життя, сучасна педагогіка виступає як комплексно-інтегративна галузь знання і діяльності, об'єктом якої є вже все суспільство в цілому, окрема людина з моменту зачаття і до останніх днів життя.

У педагогіці як системі відбуваються зміни, пов'язані з продовженням вичленування окремих педагогічних теорій і практик. Можливо, це відбувається тому, що останнім часом говорять не тільки про дошкільну та шкільну педагогіку, а й про ембріональну педагогіку, що розглядає педагогічні проблеми вирощування дитини до появи на світ, про ювеногогіку як теорію та практику виховання молоді, про андрогогику, що вивчає питання освіти дорослих, про геронтогогіку - педагогічні проблеми людей похилого віку, про педагогічну антропологію. Інтерес до цих дисциплін зростає з двох причин. По-перше, відкрилися ширші можливості для диференціювання процесів виховання і навчання, а значить, з'явилася потреба точніше враховувати біологічну, соціальну, духовну та інтелектуальну природу людини.

По-друге, зростає роль соціального виховання, сенс якого полягає в тому, щоб допомогти людині не тільки в соціальному орієнтуванні, але і в отриманні здатності соціального функціонування на всіх вікових етапах.

Таким чином, соціальна педагогіка вивчає вплив соціальної реальності на людину протягом всього її життя, педагогічні наслідки цього впливу для людини і суспільства. Модернізація української освіти ставить завдання підвищення якості навчання і виховання школярів. У її успішному вирішенні певну роль можуть зіграти наявна в загальноосвітній школі соціально-педагогічна служба. Діяльність соціально-педагогічної служби спрямована на вирішення виховних, соціально-правових, соціально-реабілітаційних та інших завдань, які забезпечують соціально-педагогічний захист особистості дитини, що сприяє успішності її навчання і виховання.

За останнє десятиліття українською державою і громадянським суспільством зроблені серйозні законодавчі, організаційно-методичні, кадрові та практичні кроки для розвитку різноманітних форм захисту та влаштування дітей, що опинилися у важкій життєвій ситуації. Але, на жаль, проблема не тільки зберігається, але й загострюється з кожним роком. Зростає кількість дітей, позбавлених батьківського піклування, збільшується кількість дітей-сиріт, в основному соціальних, все більше стає дітей, батьки яких не займаються їх вихованням.

Докорінному поліпшення ситуації перешкоджають багато чинників, до основних з яких слід віднести відсутність соціально-культурних установок цінності сім'ї, недостатнє науково-методичне забезпечення регіональних моделей соціально-педагогічної підтримки дитинства, відсутність фінансової зацікавленості різних органів і систем у переході від інтернатної до сімейної парадигми надання допомоги та підтримки дітям та підліткам, які опинилися в кризовій ситуації, відсталість адміністративного мислення, і, саме головне, слабка взаємодія державних відомств у координації зусиль з надання допомоги дітям та підліткам, відсутність їх зв'язку з громадськими організаціями.

Особливо хотілося б підкреслити недостатню інформованість фахівців про проблеми та про сучасні досягнення в цій області, наявному досвіді роботи різних регіонів, окремих фахівців, а також слабку наукову і теоретичну підготовку педагогів, які надають допомогу і підтримку дітям і підліткам в установах соціально-педагогічної підтримки.

В основних напрямках державної політики щодо поліпшення становища дітей в Україні головною метою позначено забезпечення соціалізації дітей, що знаходяться в особливо важких обставинах, їх повноцінної реабілітації, у тому числі соціальної, психологічної, та успішної інтеграції у суспільство.

Пріоритетами у цій галузі є: захист прав та інтересів дітей; ослаблення негативних наслідків сирітства, створення нових установ, орієнтованих на специфічні проблеми дітей з різними формами середовищної дезадаптації. В даний час можна виділити кілька груп завдань, що стоять перед системою освіти, вирішення яких дозволить суттєво поліпшити становище дітей, які потребують особливої підтримки держави. До них відносяться:

соціальна допомога та підтримка престижу сім'ї; розвиток форм сімейного влаштування та виховання дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків; розробка нових технологій роботи з дітьми в установах соціально-педагогічної підтримки дитинства; введення нових програм підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для фахівців системи надання допомоги підтримки дітям і підліткам; побудова системи психолого-педагогічної та медико-соціальної допомоги дітям та підліткам, що гарантує підтримку та захист дітей у складних проблемних ситуаціях.

Коли суспільство шукає свої шляхи прогресивного руху, йому вкрай потрійні люди, які дооре розуміють, як твориться Особистість людини. Як краще використовувати соціальну роботу, направити виховання і освіту в інтересах самої людини і прав його особистості? Якими заходами попередити духовне виродження населення? Як захистити склалася особистість від занепаду творчих сил? На ці питання, пов'язані з підтримкою загального добробуту, соціальної злагоди і співпраці, повинні вміти відповісти не тільки державні діячі, а й фахівці самої делікатної і гуманної професії - соціальні працівники і соціальні педагоги. Саме вони беруть участь у формуванні соціальної політики держави, працюють в системі служб соціальної допомоги населенню, професійно забезпечують доцільну діяльність цієї системи. Вони в органічній єдності вирішують завдання соціального виховання дітей і дорослих, допомагають зміцнювати моральне, психічне і соціальне здоров'я людей, перш за все з економічно неблагополучних, соціальне та психічно деформованих контингентів. Вони допомагають соціальне збитковим сім'ям та дітям, які особливо потребують захисту.

Вони сприяють розширенню особистісних можливостей людей до самоорганізації власного життя, тим самим поліпшують мікроклімат і моральний потенціал певного середовища, підтримують соціальну справедливість у суспільстві. Соціальні сироти - діти, які мають батьків, але потребують допомоги і підтримки держави. Найбільш грізним явищем в останні роки стало значне збільшення розмірів "соціального сирітства", поява його нових характеристик. Виявляється так зване приховане соціальне сирітство, яке пов'язане з погіршенням умов життя сім'ї, падінням її моральних засад і зміною ставлення до дітей, аж до їхнього повного витіснення з сімей, внаслідок чого зростає безпритульність величезної кількості дітей та підлітків. Руйнується основа основ будь-якого державного ладу - сім'я.

Виховання дітей у сучасному українському суспільстві здійснюється в умовах економічного і політичного реформування, яке викликало соціальне розшарування суспільства, зниження життєвого рівня більшості населення та інші негативні наслідки. Педагогічне співтовариство переорієнтовується сьогодні на технології навчання і виховання, які повинні забезпечити успішну соціалізацію особистості. Для виконання цієї вимоги необхідно, щоб освітня система була відкритою. Школа повинна взаємодіяти з соціумом, забезпечувати його педагогізації з метою використання виховного потенціалу у формуванні та розвитку особистості дитини. Багато в чому вирішенню цих проблем сприяє робота соціального педагога, завдання якого полягає в тому, щоб педагогічними методами, через виховну роботу допомагати учням вирішувати гострі життєві проблеми, зумовлені складними сімейними та соціальними ситуаціями. Але наявність одного-двох соціальних педагогів на великі учнівські та батьківські колективи явно недостатньо для вирішення завдань, що стоять сьогодні перед "відкритою" школою. Соціальний педагог повинен очолити роботу, яку разом з ним будуть виконувати вчителі, класні керівники. Необхідно більш тісну взаємодію методичної та соціально-педагогічної служб в освітньому процесі.

Таким чином, роль соціального педагога в сучасній школі велика, актуальна і своєчасна. Сьогодні можна сказати, що соціальна педагогіка в Україні відбулася як самостійна галузь педагогічного знання, що має на меті вивчення освітньо-виховного потенціалу суспільства, способів педагогізації соціального середовища для більш успішної соціалізації і розвитку особистості протягом усього її життя.

Дата добавления: 2014-01-06