Загальна характеристика наукового стилю.

3. Поняття «термін» і «дефініція». Шляхи утворення й особливості використання термінів.

1. СУЛМ, як природний вербальний резервуар інформації, має розгалужену систему функціональних різновидів – стилів, які обслуговують різні потреби комунікації: повідомлення, інструктаж, з’ясування, пояснення, обґрунтування, переконання, обговорення, пропаганда, діяння, вплив тощо.

Національна наукова мова забезпечує зв'язок між концептуальною (логічною) і вербальною (мовною) картинами світу під час пізнання його. Відомо, що власне лінгвістичне вивчення мови науки почалося з часу виходу у світ (сер. ХХст.) книги англійського вченого Т.Сейворі «Мова науки»,

Творення української наукової мови відбувалося за нелегких умов як через необхідність вирішення внутрішньомовних термінологічних проблем, так і через вплив екстралінгвальних (позамовних) чинників, що виявлялися в постійній боротьбі українців за права рідної мови. Вийшовши на орбіту науки, українська мова наочно оживила запрограмований у ній раціоналізм як високу здатність до вербалізації логічних категорій мислення і пізнання.

Сучасна українська літературна мова реалізується у таких функціональних стилях:

- розмовний;

- публіцистичний;

- діловий;

- художній;

- науковий.

Кожний стиль має свою сферу поширення (коло мовців), призначення (функції повідомлення, комунікації, впливу тощо), систему мовних засобів і стилістичні норми, які оберігають цю систему, власне, роблять її досить стійким стилем. Літературна норма охоплює всі сфери використання мовних одиниць у літературному (відшліфованому, культурному) мовленні. Стилістична ж норма – це частина літературної норми, вона не заперечує літературну норму, а тільки обмежує використання літературно унормованої одиниці (слова, форми) певним стилем мовлення.

Отже, стилістична норма – це норма використання слова чи форми у певному стилі чи з певним стилістичним значенням. Наприклад, стилістичною нормою для слів заява, протокол, резолюція є їх використання тільки в діловому стилі. Використовуючись в іншому стилі, вони несуть у собі забарвлення офіційності. Нестягнені (золотая, веселая, срібная) і короткі (зелен, ясен, весел) форми прикметників вживаються в художньому стилі, і це є їхньою стилістичною нормою. В інших стилях вони можуть використовуватися тільки за умови, якщо їхнє народнопісенне забарвлення буде стилістично виправдане (не порушить стилістичної норми).

Функціональні стилі не існують ізольовано один від одного. Це неможливо, оскільки вони співіснують у межах єдиної мовної системи. У кожному стилі, окрім стилістично забарвлених слів, вживається лексика загальновживана (міжстильова), яка не має будь-якого стилістичного забарвлення: жити, говорити, знати, робота, день, голова, будинок, великий, далекий, новий, паперовий, один, сім, двадцять, чотириста, ми, вони, що, ніхто, активно, швидко, вперед, далеко і т. п. Загальновживані слова складають основний і найбільший пласт лексики сучасної української літературної мови.

2. Науковий стиль української мови обслуговує потреби науки, техніки, навчання, освіти й має свої особливості. Його основна функція – інформативна (повідомлення, пояснення, обґрунтування, з’ясування, класифікація понять, систематизація знань, аргументований доказ. Специфіка наукової мови обумовлена відмінністю науки від мистецтва, що виявляється навіть не в «змісті, а виключно у способі обробляти цей зміст»: і вчений, і поет «переконують, тільки один – логічними доказами, інший – образами». (Пумлянский А.Л. Введение в практику перевода научной и технической литературы на англ. язык.– М., 1965, 311с., с.11).

Завдання Н.с. – передавання наукової інформації. Обставини мовлення – офіційні. Загальні ознаки – поняттєвість, узагальнення, логічність, доказовість, узагальнення, абстрагованість, переконливість, висновки. Мовні ознаки – усна і писемна форми, широке використання термінів та іншомовнох лексики, номенклатурних назв, символів, таблиць, діаграм, схем, графіків, цитат, переважання складних речень. Форма тексту – монологічна (опис, міркування).

Активно функціонуючи в різних формах вираження наукової думки (найчастіше – у письмовій), науковий стиль розгалужується, за традиційною класифікацією, на 4 основні різновиди – підстилі: власне науковий, науково-навчальний, науково-популярний і науково-публіцистичний (деякі джерела як підстилі виокремлюють науково-методичний і виробничо-технічний).

1) власне науковий містить інформацію для фахівців певної галузі знань, що реалізується в таких жанрах: стаття, монографія, дисертація, тези, доповідь, виступ, патент, енциклопедія, термінологічний словник, довідник, технічне завдання тощо;

2) навчально-науковий реалізується в таких жанрах: лекція, бесіда, семінар, лабораторна робота, курсовий проект, бакалаврський проект, дипломна робота, пояснювальна записка, анотація, план, конспект, тези тощо;

3) науково-популярний, яким викладається наукова інформація для нефахівців з метою зацікавлення науковою інформацією широкого кола читачів незалежно від фахової підготовки;

4) науково-публіцистичний – на сторінках періодичних видань з метою активізації інтелекту читачів та формування масової свідомості при обговоренні нових досягнень науки й техніки чи гострих дискусійних проблем.

З боку стилістичних норм наукового стилю неприпустимо вживати розмовні та емоційно забарвлені слова, особовий займенник «я» (замість нього використовується займенник «ми», так зване авторське «ми»).

Науковий стиль наряду з термінами, науковою фразеологією, цитатами, посиланнями та загальновживаною лексикою активно послуговується стандартними зворотами – кліше (стереотипні лексичні засоби, механічно відтворювані у типових мовних контекстах та ситуаціях; шаблонні фрази та вирази) відповідно до основних характеристик тексту. Так, наприклад, говорячи про мету статті, книги, монографії вживають звороти «метою … є», «головна мета… –», «з цією метою…»; при визначенні питань чи проблем вживають: «у статті, книзі, монографії автор торкається таких…», «ставить такі,,,», «зупиняється на таких…», «висвітлює такі…»; при висловленні авторської впевненості – «автор вважає за доцільне нагадати…», «автор наголошує на тому факті…», «вважаємо за потрібне…», «ми…. наголошуємо…, підкреслюємо…, вважаємо…», «варто зазначити…», «загалом, слід визначити…», «зважаючи на це…» тощо; при узагальненнях, підсумках, висновках – «аналізуючи матеріали, можна дійти висновку…», «аналіз… дозволяє зробити такі висновки…», «узагальнюючи сказане, слід зауважити, що…», «підводячи підсумок, слід зазначити, що…» і т.д.

У 2006 році було зроблено першу спробу в українському мовознавстві проаналізувати статистичним методом лексичний склад наукового мовлення сучасної української мови. Авторка словника «3000 найчастотніших слів наукового стилю сучасної української мови» Соломія Бук в анотації до нього зазначила, що інформацію про частотність слів було одержано на вибірці текстів загальним обсягом 300 тисяч слововживань, що покривають 86% загального тексту з дев’яти галузей наукового знання, включаючи й гуманітарні.

3. Наукова лексика поділяється на дві групи:

- загальнонаукова лексика, яка вживається в різних галузях наук (індукція, дедукція, метод, аналіз, аргумент, концепція, еволюція, деградація);

- вузькоспеціальна лексика, яка вживається в окремій конкретній науці (суфікс, префікс, підмет, фонема; лірика, футуризм, постмодернізм, ямб, анапест; бісектриса, діагональ, конус, паралелепіпед; терція, піанісимо, форте, акорд, фуга).

Кожна галузь науки, техніки, виробництва, мистецтва має свою термінологію. Термінологія – 1) розділ мовознавства, що вивчає терміни (у цьому значення все частіше використовують слово термінознавство); 2) сукупність термінів певної мови чи певної галузі. Напр., англ., рос., нім. термінологія чи юридична, хімічна, математична, технічна тощо..

У науковій лексиці слід розмежовувати поняття «дефініція» і «термін».

Центральну роль в організації людських знань відіграє процес формування поняття. Поняття – це одиниця думки з розмитим змістом і обсягом. Конкретний зміст і обсяг поняття набирає лише в межах певної галузі знання або діяльності. Будь-яке наукове поняття повинно обов’язково закріплюватись вербально, що відбувається у процесі формування дефініції та створення терміна. Дефініції формуються у процесі наукового дослідження і мають тимчасовий характер через постійний вплив поглибленого наукового знання внаслідок прогресу науки і техніки. Дефініція – це розгорнуте визначення поняття за допомогою певного чином побудованого речення. А т ермін – це ім’я поняття. Наприклад:

Поняття

Дефініція Термін

(визначення поняття) (ім’я поняття)

Прилад, яким вимірюють силу Амперметр

електричного струму

Терміни характеризуються:

- системністю (кожен термін належить до якоїсь терміносистеми і своє значення одержує саме в цій системі);

- наявністю дефініції (термін не тлумачать, а визначають);

- тенденцією до моносемантичності (у межах певної науки термін повинен мати тільки одне значення);

- відсутністю експресії;

- стилістичною нейтральністю;

- мотивованістю (це така мовна форма терміна, яка допомагає зрозуміти позначуване ним поняття без звертання до тлумачного термінологічного словника.

Терміни можуть виражати наукові поняття, явища (арккосинус, бівектор, абстракціонізм, полісемія, глобалізація, протекціонізм, емісія тощо), називати спеціальні предмети, прилади, знаряддя, матеріали, речовину (штрек, осцилограф, кулонометр, турбодетандер, пілон, селеніт, туф, фікоціан тощо), бути агентивно-професійними назвами (агностик, адепт, арабіст, транскрибер, сенсуаліст, фітопалеонтолог, дистриб’ютор тощо).

Як правило, терміни моносемантичні (про що йшлося вище), тобто є єдиними найменуваннями понять і предметів. Так, термін анабіоз (біол.) означає припинення або пригнічення життєдіяльності організму в несприятливих умовах; термін фонема (лінгв.) означає найменшу звукову одиницю мови, яка служить для розрізнення слів та їх форм. Разом із тим деякі терміни можуть бути полісемантичними й уживатися в різних галузях науки. Наприклад, слово асиміляція означає: в біології – «процес використання, засвоєння організмом зовнішніх по відношенню до нього речовин», у мовознавстві – «уподібнення одного звука іншому», а в соціології – «злиття одного народу з іншим шляхом засвоєння його мови, звичаїв».

Слід зазначити, що між термінами й нетермінами відбувається своєрідний обмін: термінологізація загальновживаної лексики (пор. гніздо зозулі – гніздо навушників; корінь дерева – корінь слова; закінчення роботи – нульове закінчення).

Отже, нові терміни утворюються або шляхом використання внутрішніх ресурсів мови, або шляхом запозичень, яке може бути повним і частковим, прямим і непрямим. При повному запозичується як внутрішня, так і зовнішня форма терміна. Потім іншомовне слово пристосовується до фонетичних і морфологічних особливостей мови-реципієнта, тобто асимілюють його (повна асиміляція: повне пристосування: заміна звуків, не властивих цій мові; перенесення наголосу; підпорядкування системі відмінювання та правопису). Основним способом часткового запозичення є калькування, тобто буквальний переклад елементів слова з мови-продуцента мовою-реципієнтом. Калька також може бути повною і частковою.

Пряме запозичення відбувається безпосередньо з мови-продуцента, а непряме – через посередництво інших мов. Крім того, розрізнюють запозичення з класичних (грецька, латина) та запозичення з сучасних мов, які в різні періоди історії могли бути як продуцентом, так і реципієнтом ареальної і навіть інтернаціональної лексики. Наприклад, італійська була джерелом музичної термінології для багатьох європейських мов: сопрано, арія, фортепіано; німецька дала численні загальнотехнічні, ремісничі та військові терміни: верстат, клапан, солдат, офіцер, французька – театральну та поштову термінологію: антракт, афіша, партер, бандероль, кур’єр; англійська започаткувала спортивні та економічні терміни: футбол, фристайл, хокей, регбі, мерчанда́йзинг, маркетинг, кліринг, лізинг, менеджмент тощо.

Проблемно-пошукові питання:

1. Назвіть функціональні стилі СУЛМ.

2. Дайте визначення стилічстичної норми.

3. Розкрийте поняття міжстильової лексики.

4. Охарактеризуйте особливості наукового стилю.

5. З’ясуйте поняття «термін» і дефініція».

ЛІТЕРАТУРА:

1. Дудик П.С. Стилістика української мови: Навч. Посіб. – К.: «Академія», 2005. – 368 с.

2. Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне спілкування. – Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2004. – 480 с.

3. Кочерга О. Проблема прикметника в науковій термінології // Проблеми української тер­мінології. // Вісник національного університету «Львівська політехніка». —Львів: Вид-во Націо­нального університету «Львівська політехніка», 2002 - № 453.- С. 224-227.

4. Культура української мови: Довідник / За ред. В.М.Русанівського. – К.: Либідь, 1990. – 304 с.

5.Л.Мацько, Л.Кравець. Культура української фахової мови. – К., Видавничий центр «Академія», 2007.

6. Радчук В. Плекаємо укрлиш... Для кого? // Урок української,-2003.-№ 8– 9.-С. 26-30.

ЛЕКЦІЯ 4. ТЕРМІНОЛОГІЯ І ТЕРМІНОЗНАВСТВО. ФОРМУВАННЯ ДЕФІНІЦІЇ У ПРОЦЕСІ НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

1. Поняття «термінознавство», «термінологія», «терміносистема».

2.Загальнонаукова, міжгалузева і вузькоспеціальна термінологія.

3. Інтернаціональне й національне у термінознавчому процесі.

4. Проблеми сучасного термінознавства.

5. Стандартизація термінології.

6.Стандартні звороти наукового стилю. Особливості перекладу дієприкметникових та дієприслівникових зворотів.

1. Термінознавство як сучасна наука, виникло у 30-ті роки XX століття на стику лінгвістики, логіки, інформатики, психології та інших наук. Головною категорією у термінознавстві є поняття «термін». Є ще певні сукупності мовних одиниць, що мають назви «термінологія» та «терміносистема». Ці сукупності також є предметом досліджень у термінознавстві. Отже, термінознавство – це наука, що вивчає терміни, термінології й терміносистеми, закономірності їх створення й функціонування.

У мовознавстві розрізняють поняття «термінологія» та «терміносистема». Під термінологією розуміють усю сукупність термінів, що складається стихійно у певній галузі наукового знання. Мають досить тривалий шлях свого формування, що починається разом з формуванням певної галузі знання або діяльності. Спочатку – це неповна термінологія. іноді вона й залишається на цьому етапі (напр., термінологія назв космічних тіл та їх систем, через не до кінця відому фізичну сутність зірок різних типів, галактик, газових туманностей тощо). Типовим для формування термінології певної галузі є запозичення термінів або цілої термінології (терміни авіації рекомендовано створити на базі термінів мореплавання: пілот, на борті, екіпаж тощо.

Коли закінчується складання термінології, це означає, що у певній галузі знання чи діяльності настав період стабілізації, тобто нагромаджено достатню кількість фактів.

Термінології є джерелами терміносистем, але, на відміну від термінології, терміносистема формується не разом з формуванням певної науки, а відповідно до етапів формування теорії або теорій цієї науки. Терміносистема – це система термінів у певній галузі наукового або технічного знання, що обслуговує наукову теорію або наукову концепцію. Формується вона на певному етапі розвитку певної галузі наукового знання, коли вже створено наукову теорію, позначено об’єкти та зв’язки між ними. Ознаки терміносистеми:

- цілісність (напр., назви 12 місяців у сукупності складають цілісну систему);

- відповідність суми частин цілому (терміносистема, що описує конструкцію машин, має терміни, що у сукупності мають повний опис машин); - певна сталість терміносистеми (відбиває систему поглядів у певній сфері наукового знання на певному етапі, що мають певну тривалість);

- структурований характер терміносистеми (структура може бути однорівневою лінійною (напр., назви днів тижня) та ієрархічною (з підсистемами, що відбивають родо-видові відношення, відношення цілого й його частин, зв’язки причини і наслідку тощо).

2. ЗАГАЛЬНОНАУКОВА, МІЖГАЛУЗЕВА І ВУЗЬКОСПЕЦІАЛЬНА ТЕРМІНОЛОГІЯ

Галузеві терміносистеми взаємодіють одна з одною, мають спільний термінологічний фонд. Ізольованих терміносистем немає, вони містять уніфіковані щодо норм сучасної мови терміни на міжгалузевому рівні.

Залежно від ступеня спеціалізації значення терміни поділяються на три групи:

1. Загальнонаукові терміни, які вживаються майже в усіх галу­зевих термінологіях, наприклад: система, тенденція, закон, концепція, теорія, аналіз, синтез тощо. Треба зауважити, що такі терміни в межах певної термінології можуть конкретизувати своє значення, пор.: мовна система, закони милозвучності, дискурс культури, універсали культури; або прикметник + іменник, наприклад: унітарна держава, цивільна відповідальність;

• трикомпонентні конструкції, до складу яких можуть входити
прийменники:

а) прикметник + прикметник + іменник, наприклад: щілинні приго­
лосні звуки, вільна економічна зона, центральна виборча комісія;

б) прикметник + іменник + іменник, наприклад: структурний тип
речення, адитивний синтез кольору, маскультурний код мови,
пасивний словник мовця;

в) іменник + прикметник + іменник, наприклад: форма релігійного
світогляду, речення з однорідними членами, ревізія міжнародного
договору, теорія лінгвістичної відносності;

г) іменник + іменник + іменник, наприклад: категорія числа імен­
ника, позолота обрізів видання;

• багатокомпонентні аналітичні терміни, що мають чотири
і більше компонентів, наприклад: автоматичний стапельний
приймальний пристрій, визначення авторських і суміжних прав.

3.. Інтернаціональне й національне у термінознавчому процесі.

Немає таких мов, які б розвивалися в абсолютній ізоляції. Будь-яка мова обов’язково зазнає іншомовного впливу та впливає на інші мови, адже будь-яке досягнення в науково-технічному прогресі однієї країни незабаром стає досягненням всієї людської цивілізації. Процес запозичення іншомовних елементів переважною більшістю мов світу активізувався внаслідок поширення міжнародних зв’язків, що спричинило, в свою чергу, появу співвідношення інтернаціонального та національного в термінознавчому процесі. Інтернаціональне, на думку більшості галузевих фахівців, асоціюється з запозиченням, а національне – з пуризмом (від лат.: purus – чистий), тобто прагненням до очищення мови від іншомовних слів. Інтернаціоналізмом може називатися слово, що зустрічається принаймні у трьох неспоріднених мовах. Якщо цей критерій не виконується, тоді це буде звичайне запозичення на національному рівні.

Помітною є тенденція до інтернаціоналізації термінології, через що в ролі термінів виступають переважно запозичення. Інтернаціоналізми – слова, поширені у більшості мов світу. Наприклад, нація, біологія, університет, ректор, бюро, мораль, політика тощо. Інтернаціональні слова стосуються переважно спеціальної термінології, різних галузей науки і техніки.

Запозичені з інших мов слова мають деякі фонетико-граматичні ознаки, які їх відрізняють:

- початкове а – алгебра, архів, абітурієнт, акциз, апеляція;

- початкове е – економіка, елемент, ембарго, емісія, експорт;

- початкове і (у багатьох випадках) – інкасо, імпорт, інвестиції, ієрархія;

- наявність ф – фактор, фірма, ф'ючерс, інфляція, штраф;

- сполучення кс, пс – психоаналітик, ксенобіотик, факс, ксерокс;

- збіг приголосних – верстат, менеджмент, ландшафт, конституція;

- суфікс - инг(-інг) – блюмінг, смокінг, мітинг, факторинг, маркетинг;

- дифтонги ау, іа, іу, іо, уа тощо – аудит, діаметр, радіо, аутсайдер, консорціум, ажіотаж.

- грецькі корені – авто-, антропо-, біо-, бібліо-, гео-, гідро-, геліо-, діа-, зоо-, макро-, мікро-, моно-, нео-, палео-, піро-, полі-, пан-, психо-, син-, теле-, тетра-, хроно- тощо;

- латинські корені – аква-, інтер-, квазі-, соціо-, суб-, супер-, ультра- тощо;

- латинські префікси – де-, ін-, інтер-, ре-, екс-, суб-, транс- тощо;

- латинські суфікси – - ум-, -ус-, -ент-, -ці-, -ур-, -ант- тощо.

За допомогою греко-латинських морфем створюються нові терміни й у наш час. Терміни – надзвичайно динамічний шар лексики: 90% нових слів – це терміни.

4. Проблеми сучасного термінознавства.

Національна мовна система будь-якої галузі знань неоднорідна за по­ходженням, оскільки в її основі закладена універсальна греко-латинська система терміноелементів, яка в кожній мові специфічно асимілюється, з урахуванням особливостей фонетичної, орфографічної, граматичної, лексичної системи літературної мови. Схематично її можна представити сукупністю універсальних (інтернаціональних), питомих (національних), чужорідних (іншомовних), унікальних (безеквівалентних) та оказіональних (екзотичних) термінологічних одиниць, а також специфічної системи символів та інших екстралінгвістичних компонентів. Розвиток новітньої української термінології тісно пов'язаний з харак­тером сучасної науки. Десь із середини XX століття темпи її розвитку такі, що кількість опублікованих у наукових часописах світу статей подвоюється кожні 12 – 15 років. Це означає, що для опрацювання нових публікацій навіть у вузькій галузі необхідні доведені до автоматизму навички перекодування наукової інформації зі світових мов, зокрема англійської, українською. Це завдання легше вирішувати тоді, коли існує певна традиція терміновжитку. І як б не наголошували на семантичних чи естетичних критеріях добору терміна, історія розвитку різних галузей знань за­свідчує, що найчастіше перевагу надають терміну, що має найдовшу традицію вжитку, часто всупереч національним традиціям.

Сьогочасну українську ситуацію в галузі термінологічного нормування ускладнює та обставина, що серед теоретиків і практиків термінотворення є прихильники принаймні двох термінотворчих традицій, кожна з яких передбачає різний національнокультурний вибір: одні зорієнтовані на використання всіх наявних в українській мові способів і засобів, а інші віддають перевагу калькуванню з російської мови.

Дискусії на численних термінологічних конференціях останніх років констатують, що чи не найважливішою проблемою сучасного українського термінознавства залишається питання збереження національного духу української термінології за умов широких глобалізаційних процесів сучасності. Полеміка відбувається з приводу найбільш прийнятних назв спеціальних понять з низки дублетних найменувань, а також щодо способів і засобів лексикографічного опрацювання й стандартування номінацій процесових понять, словотвірна структура яких відрізняється від аналогічних термінів інших слов'янських мов, насамперед російської.

Чимала кількість українських учених, особливо в різних галузях науково-технічних знань, черпала і черпає й досі базові фахові знання з російської наукової літератури.

5. Стандартизація термінології. Стандартні звороти наукового стилю. Стандартизація термінології – це вироблення термінів-еталонів, термінів-зразків, унормування термінології в межах однієї країни (якщо це національний стандарт) або в межах групи країн (якщо це міжнарод­ний стандарт). Стандартизована термінологія обов'язкова для вживання в офіційних, наукових, ділових, виробничих текстах.

Основи стандартизації термінів було закладено у Німеччині в кін­ці XIX – на початку XX ст., коли виникла потреба впорядкувати нагромаджену термінологію, виявити межі галузевих термінологій, уточнити значення кожного терміна. Теоретичні основи стандарти­зації термінів розробив німецький учений В. Вюстер.

В українській історії першим нормувальним термінологічним цен­тром можна вважати Наукове товариство імені Тараса Шевченка (кі­нець XIX – початок XX століття), навколо якого гуртувалися провідні термінологи того часу, до його ухвал прислухалися автори наукових праць і підручників. Згодом незаперечним авторитетом в українській термінології став Інститут української наукової мови (20-ті – початок 30-х років). Сьогодні в Україні стандартизація термінології стала державною справою – цим займається Державний стандарт України (ДСТУ). Відзначимо, що зараз (з 1.07.2003 р.) ці стандарти називають «національними».

Термінологічний стандарт укладають за таким алгоритмом:

• систематизують поняття певної галузі науки чи техніки; пере­діляють їх з категоріями (предмети, процеси, якості, величини тощо);

• розмежовують родові та видові поняття;

• відбирають усі терміни галузі, узятої для стандартизації, зі словників різних років видання, статей, підручників, періодики,
рукописів та інших джерел;

• розподіляють терміни за групами: а) вузькоспеціальні терміни;
б) міжгалузеві; в) загальнонаукові (загальнотехнічні);

• визначають з групи термінів-синонімів нормативні (інші терміни
також подають, але з позначенням нерекомендований);

• добирають еквіваленти англійською, німецькою, французькою, російською мовами з відповідних міжнародних стандартів;

• формулюють українською мовою визначення (дефініції) поняття;

• мовознавці рецензують стандарт.
Стаття стандарту має таку будову:

• назва поняття українською мовою;

• скорочена форма терміна;

• недозволений (нерекомендований) синонім;

• родове поняття;

• видове поняття;

• еквіваленти англійською, німецькою, російською, французькою мовами;

• дефініція (означення);

• формула або схема.

6. Особливості перекладу дієприкметникових та дієприслівникових зворотів. У стандартах закріплено систему вимог до стилю ук­раїнських нормативних документів. Дотримування цих вимог має полегшити сприймання й розуміння науково-технічних текстів, упорядкувати процес утворювання й удосконалювання української науково-технічної термінології.

Є два головні правила, записаних у стандартах:

-усі мовні засоби треба вживати відповідно до їхньої
головної (прямої) призначеності;

- за наявності двох рівнозначних слів – іншомовного походження й українського, треба вживати українське.

Перше правило ґрунтується на прямому призначенні деяких мовних засобів:

– дієслова недоконаного виду й утворені від них від­дієслівні іменники на -ння (-ття) позначають дію (процес) (вимикати – вимикання);

– дієслова доконаного виду й утворені від них віддієслівні іменники на -ння (-ття) – подію (вимкнути – вимкнення);

– зворотні дієслова на -ся – неперехідну дію (світло
вимикається);

– безособова форма дієслова на -но, -то – дію в безособових реченнях (світло вимкнено);

– віддієслівні іменники із суфіксами (крім на -ння, -ття, що позначають дії чи події), без суфіксів і на -ован- ня – предмети, стани, наслідки дій чи подій (вимикач);

– дієприкметники (пасивні) – стан об'єкта дії (вимикнйй, вимкнений, вимиканий);

– дієприслівники – стан суб'єкта дії (вимкнув, вимикаючи);

– віддієслівні прикметники дійові властивості суб'єктів і об'єктів дії (вимкнутий, вимикальний).

Переклад дієприкметникових та дієприслівникових зворотів з російської мови на українську.

Дієприкметники

Найчастіше в наукових текстах зустрічаються активні дієприкметники, тому слід звернути увагу на засоби їх перекладу:

- прямий переклад (условия, создающие основу функционирования – умови, створюючі основу функціонування);

- підрядним означальним реченням (конкуренция, стимулирующая деловую активность – конкуренція, що стимулює ділову активність);

- заміна за контекстом активного дієприкметника пасивним (вызывающие изменения – визвані зміни і зміни, що викликають);

- заміна активного дієприкметника прикметником (звенящий звук – дзвінкий звук);

- дієприслівником (деталь, остановившеяся надолго – зупинившись надовго, деталь...);

- дієсловом в дійсному способі (колеблюющиеся цены – ціни, що коливаються;

понятия механики, встречающиеся в этом разделе – поняття механіки, що зустрічаємо в цьому розділі);

Також слід знати:

- активні дієприкметники творяться не від всіх дієслів (сказав, прочитав);

в українській мові при перекладі активних дієприкметників не використовуються рос. суфікси -ш (ши), -вш (ий, -вш (ийся)): посиневший – посинілий (-вш- – -л-), высохший – висохлий (-ш- – -л-) покрасневший – по червонілцй (-вш- – -л-).

Пасивні (доконаного і недоконаного виду

творяться від основи інфінітива (н. ф. д.) без суфікса - ти за допомогою суфіксів:

-н (ий): написати – написаний;

-ен (ий ) – (перед цим суфіксом відбувається чергування приголосних): розбудити – розбуджений, скосити. – скошений;

-т (ий): обити. – обитий, розвинути – розвинутий (розвинений).

!!! У суфіксах пасивних дієприкметників н ніколи не подвоюється: написаний, занепокоєний, розбуджений.

Дієприслівник

При перекладі дієприслівників слід пам'ятати:

- вони означають другорядну дію порівняно з основною;

- дієприслівник можна вживати лише тоді, коли в реченні до однієї особи чи предмета (поняття) відносяться щонайменше дві дії. У такому разі дієприслівником позначають менш важливу другорядну дію.

Творяться дієприслівники:

- недоконаного виду (що роблячи?) від дієслів теперішнього часу за допомогою суфіксів:

- учи-, -ючи - (1 дієвідміна): читають – читаючи;

- ачи-, -ячи - (2 дієвідміна): креслять – креслячи;

- доконаного виду (що зробивши?) від дієслів минулого часу за допомогою суфікса - ши: сказав – сказавши, приніс – принісши.

ПРОБЛЕМНО-ПОШУКОВІ ПИТАННЯ

1. Назвіть основні завдання та функції наукового стилю?

2. Доберіть зразки різних підстилів наукового стилю. Дайте їм характеристику.

3. Доберіть уривок фахового тексту і доведіть його приналежність до наукового стилю.

4. З’ясуйте поняття «термін», «терміносистема», «термінологія», «термінознавство».

5. Назвіть групи термінів за походженням.

6. У чому полягає тенденція до термінологізації термінології?

7. Знайдіть у словнику приклади термінів, що утворені за допомогою греко-латинських морфем.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Дудик П.С. Стилістика української мови: Навч. Посіб. – К.: «Академія», 2005. – 368 с.

2. Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне спілкування. – Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2004. – 480 с.

3. Кочерга О. Проблема прикметника в науковій термінології // Проблеми української термінології. // Вісник національного університету «Львівська політехніка». – Львів: Вид-во Національного університету «Львівська політехніка», 2002 - № 453.- С. 224-227.

ЛЕКЦІЯ 5. ЛЕКСИКОГАФІЯ ТА ТЕРМІНОГРАФІЯ В УКРАЇНІ. ОСОБЛИВОСТІ ТЕРМІНОЛОГІЧНИХ СЛОВНИКІВ

1. Поняття «лексикографія» та «термінографія». Джерела лексики термінологічних словників.

2. Види словників.

3. Особливості термінологічних словників. Їх класифікація за призначенням та використанням.

4. Структура словникової статті.

5. Лексикографічна компетентність фахівця як показник його мовної культури.

1. Лексикографія – це розділ мовознавства, що розробляє теоретичні та практичні питання щодо укладання та використання словників різних видів. Предметом лексикографії є збирання слів тієї чи іншої мови, систематизація їх, опис словникового матеріалу. Словникова справа в Україні має давні й славні традиції. Перший словник було створено ще наприкінці ХVІ ст., а виданий в Києві 1627р. словник Памви Беринди. «Лексіконъ славенорωсскїй альбо Именъ тлъкованїє», в якому близько 7 тисяч слів – загальних та власних назв переважно тогочасної церковнослов'янської мови з перекладом та тлумаченням їх українською літературною мовою початку XVII століття, здобули загальне визнання те лише в Україні та Росії, а й у Польщі та Молдавії. Першим словником сучасної української мови вважається словничок, доданий І.Котляревським до поеми «Енеїда». Тобто І.Котляревський є не тільки зачинателем нової української мови, а й української лексикографії. Велику роль у розвиткові української лексикографії відіграв «Словарь української мови» (Грінчевичівка) –перекладний українсько-російський словник, виданий 1907-1909 у Києві у 4 томах. Його зібрала редакція журналу «Кіевская Старина», упорядкував з додатком власного матеріалу Борис Грінченко. Словник цей складався 46 літ (1861–1907), і мав великий вплив на усталення українській літературної мови й літературного правопису. «Словарь української мови», в 4 томах, налічує близько 68,000 слів. У кінці т. 4 окремим додатком наводяться «Крестные имена людей». «Словарь української мови» найповніший і лексикографічно найдосконаліший український словник до початку 20 ст. Роботу над словником розпочали Є. Тимченко і Б. Науменко 1897р., а з 1902р. до роботи над словником було залучено Б. Грінченка. Він використав праці багатьох кореспондентів журналу «Киевская старина», зібрав матеріали з творів художньої літератури і фольклорних джерел, частково послуговувався попередніми словниками подібного типу, додав значний власний матеріал (діалектний і фольклорні записи). Науково-технічна лексикографія (термінографія) – це розділ лексикографії, що розглядає теоретичні та практичні питання щодо укладання й використання фахових термінологічних словників. Українська термінологічна лексикографія започаткована в другій половині XIX ст. працями І.Гавришкевича («Початок до уложення термінології ботанічної руської», 1852), І.Верхратського («Початки до уложення номенклатури і термінології природописної, народної», 6 випусків, 1864-1879); цього автора вважають фундатором української термінології) та ін.. Інтенсивного розвитку українська термінографія набула з кінця 20-х рр. XX століття, задовольняючи потреби у галузевих словниках. За кілька років було складено близько 20 шкільних термінологічних словників з природознавства, хімії, фізики, географії тощо. Починаючи з 1918 року, створюються словники-проекти фізичної, природничої, сільськогосподарської, технічної та ін.. термінологій. До 1933р. було видано понад 80 термінологічних словників (переважно російсько-українських). У 1957 році було створено Словникову комісію, яка мала визначити основні принципи укладання термінологічних словників. Упродовж 1959-79рр. XX ст. видано низку галузевих словників (понад 70), переважно російсько-українських. Недоліком їх була орієнтація на принцип мінімальних розходжень з російськими аналогами (в основному російські терміни калькувалися). У зв’язку з тим, що майже всі наукові праці та підручники друкувалися російською мовою, то, відповідно, і науковці користувалися здебільшого російською мовою. Тому цей період позначився поступовим спадом процесу творення й унормування української наукової термінології. 90-ті роки XX ст. – початок XXI ст. є найпродуктивнішими у розбудові української термінографії. Визначальним для цього процесу стає законодавче закріплення за українською мовою статусу державної, поширення її функцій. Упродовж 1990-2007 р.р. в Україні вийшло понад 600 галузевих словників. Серед них слід виділити: «Російсько-український словник наукової термінології» у трьох книгах (1994, 1996, 1998), близько 320 000 термінів; «Словник-довідник термінів судової медицини» О.Герасименка (2002) російсько-український «Термінологічний словник з історії держави і права» авторів Шостенко І.І.. та О.І., «Етимологічний словник української мови у семи томах / АН УРСР, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні. Головний редактор О. С. Мельничук. – Київ: «Наукова думка», 1982 – 2006 (вийшло 5 томів), «Сучасний словник іншомовних слів: близько 20 тис. слів і словосполучень» / НАН України. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні. Уклад. О. І. Скопненко, Т. В. Цимбалюк. – К.: Довіра, 2006. – 789 с.; «Фінансовий словник» / А. Т. Ковальчук. – Київ: Знання, 2006. – 287 с.; «Сучасний українсько-англійський юридичний словник: близько 30 000 термінів і стійких словосполучень» / І. І. Борисенко та ін. – Київ: Юрінком Інтер, 2007.– 632 с. та ін.. Найпоширенішим типом в українській термінографії є перекладний двомовний словник. Більшість їх – російсько-українські та українсько-російські. Всі названі словники є нормативними, вони обіймають загальнонаукову та широковживану термінологію різних галузей знання або діяльності. Джерелами словників можуть бути: - монографії та статті відомих вчених та фахівців-практиків;

- підручники для вищих навчальних закладів, що містять чіткі визначення понять і стандартизовані терміни;

- галузеві енциклопедії;

- вторинні документи (реферати й анотації з реферативних журналів та опис винаходів).після відбору термінів складають словник термінологічного словника – реєстр одиниць (слів, словосполучень, скорочень, символів тощо), які слід визначити й описати.

2. Види словників.

Залежно від призначення і характеру пояснення словникового матеріалу словники поділяються на два типи: енциклопедичні й лінгвістичні.

Енциклопедичні словники подають стислу характеристику пред­метів, явищ, історичних подій, видатних політичних діячів, провідних вчених, діячів культури, різних понять, що позначаються тими чи інши­ми словами. Вони вносять до реєстру здебільшого тільки іменники та іменникові словосполучення, не дають власне мовних ознак реєстро­вих слів, широко наводять власні назви. З-поміж енциклопедичних словників виділяють з агальні, що розраховані на подання найширшої інформації, і спеціальні (галузеві) енциклопедії (медична, сільсько­господарська, педагогіка кібернетики тощо). Прикладами загальних енциклопедій є найбільша за обсягом сімнадцятитомна Українська Радянська Енциклопедія (УРЕ), видана протягом 1959-1965 рр. Друге дванадцятитомне видання згаданої енциклопедії вийшло українською і російською мовами у 1974-1985 рр. Таким є Український Радянський Енциклопедичний словник у трьох томах, що виходив двома видання­ми у 1966-1968 рр. та 1985-1987 рр.

Важливу роль виконують галузеві (спеціальні) енциклопедичні словники, що систематизують знання певної галузі науки, техніки, наприклад: «Енциклопедія кібернетики» в 2-х томах, видана Головною редакцією УРЕ 1973 р.; «Українська мова». Енциклопедія (2000, 2004) – перше видання, в якому на основі досягнення сучасного мовознавства в досить повній, систематизованій і водночас стислій та доступній фор­мі подано відомості про українську мову та українське мовознавство.

У лінгвістичних словниках по-різному пояснюються слова: з по­гляду властивого їм лексичного значення, походження, правопису, на­голошування тощо.

Лінгвістичні словники можуть бути одномовними, двомовними, багатомовними.

Двомовні чи багатомовні – це перекладні словники. У них подано переклад слів з однієї мови на іншу. Найповнішими двомовними (їх переважна більшість) належать: «Русско-украинский словарь» у 3-ох томах (1968), в якому перекладено українською мовою близько 120 ти­сяч російських слів; «Українсько-російський словник» у 6-й томах; «Українсько-російський словник» (Уклад.: Г. П. Їжакевич та інші, 1999); «Російсько-український словник мовлення ділового мовлення» С. В. Шевчук (3-є вид,- 2010); «Русско-украинский словарь» Д.І. Ганича, І.С. Олійника (1976, для потреб середньої школи);» Польсько-український словник» за ред. Л. Л. Гумецької (1958,1960); «Українсько-англійський словник» Ю.С. Жлуктенка, 2-е вид. (1987) та інші. Основним типом лінгвістичних словників є одномовні, в яких у певному аспекті розкриваються особливості слів. Вони поділяються на окремі різновиди словників: тлумачні, орфоепічні, орфографічні, етимологічні, історичні, словники іншомовних слів, термінологічні, фразеологічні, частотні, інверсійні, словники мови окремих письмен­ників, словники конкретних лексичних груп (антонімів, синонімів, паронімів, омонімів, перифраз), словотвірні, морфемні тощо. Крім названих, в українській лексикографії є й інші типи словників: діалектні словники, словники мови письменників, словники власних імен, прізвищ, частотні словники, в яких вказано на частотність вживання кожного слова реєстру та словники-довідники з культури мови. (Словники-довідники з культури мови найчастіше містять лексичні, морфологічні та інші норми української літератур­ної мови, подають труднощі слововживання. Деякі з них ви­дані у формі посібника, а не словника, в них подано широкі коментарі, наприклад: Чак Є. Д. «Складні випадки вживання слів» (1984); Антонечко-Давидович Б. «Як ми говоримо» (1991); «Культура української мови»: Довідник/За ред. В.М. Русанівського (1990); «Словник-довідник труднощів української мови» /За ред. С. Я. Єрмоленко (1992); Головащук С. І. «Українське літературне слововживання»: «Словник-довідник» (1998); Гринчишин Д., Ка­пелюшний А., Сербенська О., Терлак З. «Словник-довідник з культури української мови» (1996); Лесюк М. «Словник русизмів у сучасній українській мові (неунормована лексика)» (1993)). Звичайно, цей перелік не вичерпує усього багатства української лексикографії. Широко послуговуються й іншими лінгвістич­ними словниками, зокрема словниками синонімів, омонімів, паронімів.

Вершиною словникарства є тлумачні словники, які достатньо повно подають лексико-фразеологічний склад мови з поясненням прямого й переносного значення, граматичних та стилістичних особливостей, наводять зразки вживання слова.

Першим і найповнішим тлумачними словником української мови є одинадцятитомний «Словник української мови» (1970–1980 рр.), реєстр якого містить понад 135 тисяч слів. Його укладено науковими співробітниками Інституту мовознавства імені О. Потебні АН України. У 2001 році вийшов «Великий тлумачний словник сучасної української мови» (укладач і головний редактор В.Т. Бусел), що містить близько 170 тисяч слів та словосполучень, зокрема й ті, що увійшли в українську літературну мову протягом останнього десятиліття. У ньому об'єднано академічну повноту мовної лексики з лаконічною формою однотомного видання. Спеціально для учнів видано «Короткий тлумачний словник української мови» (1978) за редакцією Л. Л. Гумецької.

3. Особливості термінологічних словників. Їх класифікація за призначенням та використанням.

Різновидом лінгвістичних словників, що подають значення термінів певної галузі знань є термінологічні словники. Серед них виділяють такі групи:

1) словники узусу (від лат «usus» – 1) звичай, правило; 2) вживання, використання). До цих словників належать більшість існуючих термінологічних словників, що відбивають стан термінології у певній галузі знання на цей час;

2) регламентувальні словники, які бувають двох видів: словники стандартизованих термінів (тобто стандарти на терміни) і словники рекомендованих термінів;

3) інформаційні словники. Прикладом цієї групи словників є інформаційно-пошуковий тезаурус. Його використовують під час автоматичного оброблення інформації. Кожна словникова стаття починається терміном – дескриптором. До нього наводяться синоніми, а також інші терміни, пов’язані з ним родовидовими або асоціативними відношеннями;

4) систематизовані словники (класифікатори, рубрикатори, частотні словники та словники терміносистем). (Класифікатори – це системно й алфавітно впорядковані назви об’єктів науки і техніки та характеристики цих об’єктів).

За тематичним охопленням термінів є багатогалузеві, галузеві та вузькогалузеві словники. Українська мова має термінологічні словники з багатьох галузей: біології, медицини, ма­тематики, літературознавства, мовознавства, геології, спорту тощо. Ці словники є одномовними, двомовними чи багатомовними, наприклад: «Словник лінгвістичних термінів» Д.І. Ганича, С. Олійника (1985), «Словник гідронімів України» (А.П. Непокупний, О.С. Стрижак, 1979); «Російсько-український словник наукової термінології. Сус­пільні науки» (1994)»; «Російсько-українсько-англійський словник правничої термінології. Труднощі терміновживання» (1994), «Економічний словник-довідник»: За ред. док. екон. наук, проф. С. В. Мочерного. – К., 1995. – 368 с.; Г. Штрьобель, Л.Хоменко. Німецько-англійсько-російсько-український економічний словник». Вінниця, 2003; Анна Шимків. «Англо-український тлумачний словник економічної лексики». – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2004; К. Д. Гордієнко. «Економічний тлумачний словник. Понятійна база законодавства України у сфері економіки» 2-ге видання, перероблене і доповнене. К.,– 2007, 370с.

4. Структура словникової статті.

Укладання термінологічного словника починають з відбору з різних джерел термінів. Розташування термінів у термінологічних словниках може бути різним: за абетковим, за абетково-гніздовим (тобто в одному гнізді об’єднано спільнокореневі слова або сполучення термінологічного характеру), за статистичним (за спадом частоти появи терміна у текстах) та за тематичним принципами. Всі спеціальні словники поділяються на два види: словники, що адресовано людині, й словники, що орієнтовано на роботу з комп’ютером. До перших належать одномовні та перекладні словники, частотні, а також рубрикатори й класифікатори. Для автоматичного оброблення тексту призначені інформаційно-пошукові тезауруси та різні типи власне електронних словників (основ, зворотів, афіксів).

Для термінологічних словників дуже важливою ознакою є наявність і зміст лівої та правої частин словникової статті:

- ліворуч – заголовне слово (термін);

- праворуч – семантизація заголовного слова, що може містити такі відомості про термін:

1) зазначення щодо сфер вживання терміна;

2) переклад цього заголовку, якщо це перекладний словник;

3) граматична характеристика терміна:

• вказують, яка це частина мови;

• наводять закінчення іменників чоловічого роду у родовому відмінку однини;

• наводять закінчення іменників жіночого роду у давальному та місцевому відмінках, якщо є чергування приголосних;

• наводять наголоси в однині та множині, якщо вони змінні;

• зважаючи на те, що в мові науки і техніки дієслова вживають найчастіше у формі 3-ої особи однини і множини, у словниках до всіх дієслів вказують саме ці закінчення;

4) дефініція – визначення поняття, що позначено саме цим терміном;

5) приклади та сполучуваність терміна з іншими словами;

6) похідні слова, етимологія, синоніми, антоніми.

За змістом лівої частини словникової статті розрізняють власне словники термінів і словники терміноелементів. До останніх відносять, наприклад, словники інтернаціональних морфем.

За змістом правої частини словникової статті розрізнюють: термінологічні перекладні словники; словники, в яких наведено визначення понять (їх традиційно називають тлумачними); словники-довідники; словники-переліки термінів або понять (дескрипторні й ідеографічні словники).останній відрізняється від традиційного термінологічного словника тим, що основою його структури є не алфавітний список термінів, а список понять. Кожна словникова стаття розпочинається номером і назвою поняття, а потім йдуть синоніми та слова, з якими воно може сполучатися у певній тематичній групі, тобто дається уявлення про семантичне поле цього поняття.

5. Лексикографічна компетентність фахівця як показник його мовної культури

Отже, лексикографія надзвичайно важлива як для практики читання іноземної літератури, для пізнання своєї мови в минулому й сучасному, так і для підвищення загальної мовної компетенції фахівця. Користуючись словником, він підвищує свою професійну культуру мов­лення, зокрема оволодіває правилами правопису, вимови, наголошення, семантично точно та стилістично доречно вибирає слово з граматично й стилістично правильною його сполучуваністю. Адже до порушення норм може призвести змішування близьких за сферою вжитку, але не цілком семантично тотожних слів, які, звичайно, розрізняються своїми синтаксичними зв'язками (синонімів), близьких за формою і сферою вживання, проте різних за творенням і змістом слів (пароні­мів), уживання в певній мовній ситуації слів чи словосполучень іншого функціонального стилю, нерозуміння лексичного значення слів тощо. Саме ці проблеми можна вирішити за допомогою словників. До цих порад треба дослухатися всім, хто хоче підвищити осо­бисту культуру мовлення через засвоєння якомога більшої частини загальнонародного словника літературної мови:

Не бійтесь заглядати у словник:

Це пишний яр, а не сумне провалля;

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля,

Не майте гніву до моїх порад

І не лінуйтесь доглядать свій сад.

(Максим Рильський, «Мова»)

ПРОБЛЕМНО-ПОШУКОВІ ПИТАННЯ:

1. Що таке лексикографія?

2. Що таке термінографія?

3. У чому виявляються особливості термінологічних словників?

4. Як вони класифікуються?

5. Розкажіть про структуру словникової статті.

ЛІТЕРАТУРА

1. Москаленко А. А. Нарис історії української лексикографії. К, – 1961.

2. Галас Б.К. Ф.С.Шимкевич як лексикограф і українське словникарство (кін ХVІІІ – поч. ХХ ст.). – Ужгород, 1995.

3. Тараненко О.О. Новий словник української мови: концепція і принципи укладання, К, – Камянець-Подільський, 1996.

ЛЕКЦІЯ 6 -7. ОСОБЛИВОСТІ НАУКОВОГО ТЕКСТУ І ПРОФЕСІЙНОГО НАУКОВОГО ВИКЛАДУ ДУМКИ.

ОСНОВНІ ВИДИ ОБРОБЛЕННЯ НАУКОВО-ТЕХНІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ

1. Особливості наукового тексту. Його структура.

2. План і тези, конспект як засіб організації наукової праці.

3. Анотування та реферування наукових текстів.

4. Стаття як самостійний науковий твір.

5. Рецензія. Відгук.

Дата добавления: 2014-01-06