Характеристика гувернерства у ХХ - на початку ХХI століття

Посилений інтерес до освіти, що спостерігався у XIX столітті, пе­реходить у століття XX. Педагогіка XX століття активно вивчає дос­від попередніх епох, намагається застосувати найбільш прогресивні здобутки педагогічної теорії й практики у нових умовах. Для кінця XIX — початку XX століття характерні дві провідні ознаки: 1) гли­боке наукове обґрунтування вже існуючих у педагогіці течій; 2) ек­лектизм — спроби поєднати різні, часто протилежні педагогічні нап­рями, ідеї, системи. На зламі ХІХ-ХХ століть розвиваються чотири провідні течії, які стали своєрідним продовженням основних напря­мів педагогіки XIX століття. Це "вільне" виховання, індивідуаліс­тична педагогіка, педологія з експериментальною педагогікою, соці­альна педагогіка.

"Вільне" виховання кінця XIX — початку XX століття брало за основу психологічну течію і проголошувало такі ідеї. В організації "вільної" школи повинні брати активну участь самі учні та їхні батьки. Навчання має базуватись винятково на інтересі дитини. Основою повинні становити: 1) індивідуальний підхід до дітей; 2) взаємна довіра й симпатія вчителя та учня. Вчителеві дозволяється на власний розсуд обирати методику викладання.

Основоположником індивідуалістичної педагогіки був Гільдебранд. Він розробив особливу теорію щодо викладання рідної мови. Його ідеї узагальнив і пристосував до виховання й освіти загалом його учень Лінде. За цією теорією почуття і фантазія — головні за­соби впливу вчителя й вихователя на дитину.

Індивідуалістична педагогіка хотіла бачити результатом вихо­вання цілісну особистість. На шляху досягнення вказаної мети зміст навчального матеріалу визначався як байдужий. Важливо тільки, щоб він сприяв пробудженню у маленької людини найрізноманітніших сил. На першому плані в індивідуалістичній педагогіці перебуває особистість наставника, тому до педагога висувались істотні вимоги. Насамперед численні духовні здобутки народу, людства й педагогічної науки повинні стати невід'ємною частиною особистості наставника. По-друге, вихователь і вчитель сам повинен бути зразком у тому, чого хоче навчити вихованця. Форми навчання діалог і практика, чи "викладально-зображувальне навчання". Фактично індивідуалістична педагогіка виступала як продовження й подальший розвиток теорії “вільного виховання”.

Педологія з експериментальною педагогікою були спрямовані на нове наукове обґрунтування педагогіки, яке б відповідало тогочас­ному рівню розвитку тісно пов'язаних з педагогікою наук: біології, медицини, філософії та ін.

Педологія – наука про дітей, фактично синтез психологічних, анатомо-фізіологічних, біологічних, соціологічних концепцій психічного й фізичного розвитку дітей і молоді.

Основоположником педології вважають американського психо­лога Холла, який у 1899 році в Чикаго заснував педологічну лабо­раторію. На початку XX століття педологія поширюється в країнах Європи. Педологічні дослідження проводили Е. Мейман — у Німеч­чині; А. Біне — у Франції; В. М. Бехтерев, О. П. Нечаєв, Г. І. Росолімо — у Росії та ін. О. П. Нечаєву належала ініціатива відкриття пер­шої в Російській Імперії педологічної лабораторії в Соляному Міс­течку у Петербурзі.

В Україні педологія набула свого розповсюдження у 1918 році. Перебільшення ролі педології завдало великої шкоди освітньо-виховній системі. Як наслідок, уряд заборонив педологію постановою ІДК ВКП(б) від 1936 року. Критика заперечувала усе позитивне, зроблене педологією, і, зрештою, призвела до недооцінки проблеми вікового розвитку й вікових особливостей, що спричинило шкідливі тенденції в функціонуванні радянської педагогіки.

Наприкінці XIX століття постає, а на початку XX — інтенсивно розвивається експериментальна педагогіка. Її методи мають багато спільного з педологією. Водночас існує суттєва відмінність. Експе­риментальна педагогіка була практично орієнтована, розв'язувала педагогічні проблеми, виходячи з інтересів дитини, і як психолого-педагогічну лабораторію використовувала школу.

Засновником експериментальної педагогіки став німецький педа­гог і психолог Е. Мейман. Він намагався синтезувати різні психоло­гічні концепції розвитку дитини, її здібностей, успішності навчання й покласти їх в основу теорії й практики виховання кінця XIX — по­чатку XX століття. Якщо “вільне" виховання було наближеним до психологічної течії, то педологія з експериментальною педагогікою спираються як на неї, так і на природничо-наукову течію [33, c.36].

На межі XIX і XX століть з'являється нова педагогічна течія, яка породжує спеціальний термін — "соціальна педагогіка". Основоположником соціальної педагогіки став німецький педагог і філосол П. Наторп. Він основне завдання соціальної педагогіки вбачав у виявленні найсприятливіших для виховання людини соціальних умов і визначенні шляхів громадянського виховання.

На зламі ХІХ-ХХ століть у переважній більшості європейських країн поширюються педагогічні ідеї соціалізму. Наприкінці XIX сто­ліття економічний фактор домінує над політичним, що цілком при­родно, бо економічні відносини є основою для відносин політичних. Тогочасній науці притаманний космополітичний характер. Цими двома положеннями (домінуванням економічного фактору й космо­політизмом) і визначалась соціалістична педагогіка.

Соціалісти вірили, що світ прямує до такого ладу життя, коли лю­дина позбудеться права власності, засоби виробництва і матеріальні блага належатимуть суспільству, праця перетвориться на загальну повинність, а гармонійне виховання і розвиток особистості стануть доступними широким народним масам. Для цього необхідні повна свобода слова, совісті, друку, зібрань і спілок.

Безпрецедентний за масштабами політичний переворот, що від­бувся в Росії у жовтні 1917 року, більш як на 70 років розділив світ на два ворожих табори: капіталістичний і соціалістичний. Ареною політичної боротьби стає, зокрема, й педагогічна теорія і практика. Освітньо-виховна система перетворюється на засіб могутньої ідеологічної підготовки молодого покоління до захисту суспільного ладу своєї держави.

1. В західних країнах гувернерство зберігається, але втрачає колишнє пріоритетне значення в житті знатних родин. Провідною формою організації освітньо-виховного процесу ХХ століття стає виховання у колективі, адже саме через колективні форми впливу на дитину легше виховати у неї бажані для держави переконання, якості, життєву позицію. В соціалістичних країнах будь-які педагогічні течії, ідеї, орієнтації, окрім соціалістичної, визнаються ворожими й переслідуються. Гувернерство забороється. Невдовзі виявляється, що повністю обійтися без нього неможливо. Тоді з'являються окремі, санкціоновані державою видозмінені форми функціонування гувернерства.

Спочатку доцільно проаналізувати стан гувер­нерства в західних країнах, де педагогіка у XX сто­літті продовжувала розвиватись еволюційним шляхом [40,c.67].

XX століття в світовому масштабі характеризується посиленими пошуками шляхів розвитку освіти й виховання на новому, більш ефективному рівні. Педагогіка активно використовує на практиці надбання психологічної науки, досліджує проблеми морального виховання дитини в умовах стрім­кого, прискореного темпу життя, розглядає питання фізич­ного виховання та питання впливу неправильного виховання на по­ширення наркоманії, вивчає особливості економічного вихо­вання особистості. Однією з головних проблем, яку намагались оптимально вирішити у країнах капіталістичної орієнтації, було розв'язання питання здійснення індивідуального підходу в освітньо-виховному процесі шляхом впровадження гувернерських методик у практику загальноосвітньої школи. Чи не найбільше нововведень у цьому плані виникає в Сполучених Штатах Америки.

У м. Долтон у США на початку XX століття вперше застосували систему, засновану на принципі індивідуального навчання — "долтон-план" (чи більш поширена назва — "Дальтон-план"). Ця система орієнтувалась на наближення шкільного навчання до індивідуального, гувернерського. При цій системі учень одержував від педагога завдання, виконував його самостійно і, завершивши роботу, звітував вчителеві. Учням надавалась повна свобода у виборі занять, черговості вивчення навчальних предметів, у використанні свого робочого часу. Річний обсяг навчального матеріалу розбивався на місячні розділи, які, у свою чергу, поділялись на щоденні завдання. Учні працювали в окремих кабінетах-лабораторіях від чого походить іще одна назва системи — "Лабораторний план". Методика дозволяла пристосувати темп навчання до індивідуальних можливостей дітей, привчаючи їх до самостійності, розвиваючи ініці­ативу, спонукаючи до пошуку раціональних методів роботи, форму­ючи почуття відповідальності за виконання завдань [63, с. 64].

Ще одна система індивідуалізованого навчання "Келлер-план", розроблена американським педагогом і психологом Ф. С. Келлером, дістала найбільшого поширення у вищих навчальних закладах США, але подекуди застосовувалась і в загальноосвітній школі. Ос­новні ознаки "Келлер-плану": орієнтація на повне засвоєння змісту навчального матеріалу, включаючи вимогу засвоєння попереднього розділу як обов'язкову умову переходу до наступного; індивідуальна праця учнів у властивому кожному з них темпі; використання лекцій тільки з метою мотивації й загальної орієнтації учнів; застосування друкованих матеріалів; поточне оцінювання засвоєння учнями ін­формації за розділами курсу [63, с. 65].

Наступна система персоналізованого підходу до учня — "Кембридж-план". Назва походить від назви міста Кембриджа у штаті Масачусетс, де вона розроблялась ряд років і на початку XX століт­тя знайшла масове застосування. Система полягала в тому, що учні, здатні засвоїти курс елементарної школи прискореним темпом, діс­тавали можливість закінчити дев'ятирічний курс навчання за 8 чи 7 років. З цією метою комплектувались невеликі групи учнів з при­близно однаковим рівнем знань і темпом навчання. Дозволялось пе­реведення з групи в групу не лише наприкінці, а й у середині нав­чального року. Окремі учні при цьому могли вивчати різні предмети в різних навчальних групах[38,с.115].

Формування неповторної особистості намагалась досягти в роботі з дошкільниками відомий італійський педагог М. Монтессорі. Її методика характеризується трьома провідними положеннями:

1. виховання повинно бути вільним;
2. виховання повинне бути індивідуальним;
3. 3) виховання повинне спиратись на результати спостережень за дитиною.

Система виникла на межі XIX і XX століть, а вже у 20-ті роки XX століття застосовувалася в дошкільних установах не тільки у країнах Європи, а й у США, Канаді, Ін­дії, Японії. В Україні та Росії система М. Монтессорі активно прак­тикувалась до 1917 року. З початку 30-х років у нашій країні ідеї М. Монтессорі були заборонені як буржуазні й реакційні, несумісні з новою системою виховання є

В більшості країн з середини, а в деяких — з початку XX століт­тя діти після закінчення початкової школи, приблизно у віці 10-12 років, за результатами тестування й показниками успішності розпо­діляються між трьома типами шкіл чи навчальних потоків.

Перший, найпрестижніший тип, — повна середня школа (грама­тичні школи в Англії, ліцеї у Франції й Італії, гімназії у Німеччині та ін.). Ці навчальні заклади вирізняються найвищим рівнем теоре­тичної освіти й цільовою установкою на підготовку до навчання у вищій школі.

Другий тип — середня школа (чи коледж). Теоретичний рівень освіти тут нижчий, аніж у повних середніх школах, акцент робиться на прикладні знання. Ця школа призначена для учнів, які у перспективі стануть працівниками так званої "середньої ланки".

Третій тип – практична освіта – відкриває молодій людині шлях безпосередньо на виробництво.

В частині країн, таких як США, школа єдина, але індивідуалізації навчально-виховного процесу сприяла численна мережа приватних шкіл.

Ці школи виконували і репетиторську функцію. Жорсткий відбір учнів у державних школах при розподілі їх за здібностями на три потоки може не влаштовувати батьків, які прагнуть дати своїй дитині вищий рівень освіти. В такому разі дитину віддають до спе­ціалізованої комерційної школи, призначеної для посередньо всти­гаючих учнів. Напрям навчання дитини у них визначається винятко­во згідно із бажанням батьків. Відсів через неуспішність у корекційних школах не практикувався. Не було й вікових обмежень, Педагогічний персонал приділяв багато уваги індивідуальній роботі з дітьми. Як наслідок, учня "доводять" до атестата зрілості і йому відкривається шлях до вищого навчального закладу [63, с. 66].

У XX столітті, порівняно з XIX, у капіталістичних країнах відчут­но розширилась мережа шкіл для дітей з фізичними та розумовими вадами.

У кожній школі працює психолог чи кілька психологів, які надають індивідуальну й групову допомогу учням, батькам, вчителям.

У XX столітті активна емансипація та кардинальні зміни мораль­них норм (визнання за норму дошлюбних та позашлюбних інтимних стосунків, громадянські шлюби та ін.) поставили під загрозу існу­вання сім'ї — головної структурної одиниці суспільства. Виростаю­чи у неповній сім'ї, лише з матір'ю, хлопчики здебільшого перейма­ють жіночий тип поведінки, жіночі манери вияву емоцій, стиль спіл­кування. Часто, будучи єдиною дитиною, переважно хворобливою (внаслідок несприятливої екологічної ситуації в планетарному мас­штабі), хлопчик до досягнення повноліття перебуває під посиленою опікою матері. В результаті цього виростає чоловік, не здатний до прийняття самостійних рішень, безініціативний, безпорадний, що не вміє піклуватись про близьких людей, а лише привчений приймати їхню опіку й турботу. За таких умов, усвідомлюючи, що чоловіки здебільшого не можуть стати для них опорою у житті, та копіюючи матір, дівчатка часто перетворюються на "залізних леді" — само­стійних, рішучих, практичних диктаторів. Фактично, жінка й чоло­вік у сім'ї починають виконувати не властиві їм функції: жінка керує, чоловік підкоряється; жінка опікає, чоловік приймає опіку. Така неприродність призводить до розпаду сім'ї, і наступне покоління ді­тей знову виховується без батьків. Виникає замкнене коло.

Уже у 50-60-х роках XX століття у західних країнах на Державному рівні порушується зазначена проблема. При школах створюються клуби для дівчаток і клуби для хлопчиків. У клубах на спеціальних заняттях дівчаток готують до раціонального ведення домашнього господарства: навчають шити, готувати їжу, доглядати за домівкою. Психологи знайомлять дівчат зі специфікою спілкування з майбутнім чоловіком, з майбутніми дітьми, з основами ділового спілкування.

Для хлопчиків створені аналогічні клуби, у яких їх готують до життя як майбутніх чоловіків, навчають, як зробити кар'єру, заробити солідний капітал, виконати ту чи іншу чоловічу домашню роботу.

Індивідуальну допомогу дітям у розвинених західних країнах надають соціальні служби — розвинена і поставлена на практичну основу соціальна педагогіка.

У Франції, якщо жінка, що має дитину дошкільного віку, вихо­дить на роботу, то держава бере на себе витрати, пов'язані з опла­тою дошкільного закладу або няні (якщо мати хоче, щоб дитина ви­ховувалась вдома). Виховательку для дитини можна запросити до­дому також у Великобританії, Фінляндії та інших країнах. У Данії 1/5 частину вихователів дошкільних закладів та соціальних служб складають чоловіки. Саме їм переважно доручається виховання ді­тей з неповних сімей [63,с.68].

У ХХ – на початку ХХI століття в економічно розвинених країнах гувернерство стає доступним фактично для кожної родини. Так, у США існує служба, яка називається “Бебі-сітер”. У цій країні, як і у багатьох інших, заборонено законом залишати дитину віком до 12 років без нагляду навіть на нетривалий час. Тому батьки при необхідності і за певну плату можуть запросити зі служби “Бебі-сітер” людину, яка побуде з дитиною скільки потрібно, погодує її, вийде з нею на прогулянку та ін. Подібні служби існують і в інших країнах.

У ХХ столітті сформувалось особливо шанобливе ставлення до гувернерів.

Наприклад у Німеччині гувернантку називають “денною мамою”. У Норвегії емігрантки вступають на роботу гувернантками, що дає їм достатні засоби для існування і можливість на хорошому рівні оволодіти норвезькою розмовною мовою.

У Франції існує два види гувернерства. Перший — гувернер, "який приходить". Він проживає окремо, приходить у певний час доглядати за дитиною і отримує за це погодинну грошову винагоро­ду. Другий варіант — гувернер проживає з родиною вихованця, тобто отримує житло, харчування і щомісячну оплату. Другий варі­ант найбільш придатний для гувернерів-іноземців.

Гувернерські методики знайшли застосування в системі вихован­ня дітей-сиріт. У капіталістичних країнах у 50-х роках була реалізо­вана мрія Песталоцці, Ф. Фрьобеля та багатьох інших видатних педагогів. Умови виховання дітей-сиріт стали наближеними до ро­динних. Вихователь тепер виступав практично в ролі гувернера. До­сягти кардинальної зміни умов виховання вдалося шляхом створення Дитячих будинків сімейного типу і цілих "Дитячих селищ SOS".

Перше "Дитяче селище SOS" виникло в Австрії у місті Імст. Заснував його педагог Г.Гмайнер. Діти виховувались в умовах, набли­жених до багатодітної сім'ї: "мама" і 7-8 дітей різного віку.

Отже, як засвідчують факти, в країнах заходу, гувернерство є поширеною формою навчання і виховання дітей. Методики індивідуального навчання й виховання знаходять активне застосування в освітньо-виховній системі та системі соціальних служб.

Зовсім інакше розвивалась педагогіка країн, які у XX столітті опинилися спочатку в так званому соціалістичному таборі, а після розпаду СРСР намагаються по-новому будувати своє життя. Оскіль­ки до них належить і Україна, прослідкуємо стан гувернерства у цих країнах на прикладі нашої держави.

До Лютневої революції 1917 року гувернерство на тій території України, що входила до складу Російської Імперії, розвивалось згід­но до законодавства цієї країни. У західноукраїнських землях — так, як в Австро-Угорщині. У 1917-1919 роках українські уряди вирішу­вали питання розвитку української освіти по-своєму. Водночас у ставленні до освіти та педагогіки усі ці уряди мали спільну тенден­цію: вони цікавились винятково системою суспільного навчання й виховання, залишаючи гувернерство поза увагою. Така позиція по­яснювалась кількома об'єктивними причинами. Першою причиною була нагальна необхідність створення української школи. Другою причиною особливої уваги до державних закладів освіти й байду­жості до освіти домашньої (гувернерськоі) стала потреба незалежної України у формуванні покоління з новою життєвою позицією: патрі­отів, захисників і творців молодої вільної держави. Ідеологічне вихо­вання в освітньо-виховних закладах знаходилось під контролем дер­жави. Систему домашнього виховання контролювати було значно складніше, тому з ідеологічних міркувань вона визнавалась як неба­жана. Третя причина: уряди незалежної України, навіть ті, які нега­тивно ставились до більшовицьких гасел, переважно сповідували ідеї соціалістичної педагогіки. Метою їхніх освітніх реформ була од­накова доступність усіх освітніх закладів, рівні можливості в отри­манні освіти й виховання для усіх представників суспільства. Гувернерство ж розцінювалось як форма існування елітарної навчально-виховної системи. З грудня 1919 року в Україні встановлюється радянська влада. Україна знову опиняється під владою Москви.

Радянська держава почала повне знищення здобутків дореволюційної педагогіки. Гувернерство ліквідувалось як ворожа індивідуалізована система впливу на дитину, цілком протилежна системі колективного вихо­вання. Навіть родинне виховання вважалось небажаним, оскільки до дитини вдома здійснюється індивідуальний підхід. Більшовики, Комуністична партія настільки боялись індивідуального виховання, що у 1956 році відкривають новий тип школи — школи-інтернати ("школи майбутнього"). У них планувалось виховувати молоде покоління — радянський народ [63,c.72].

Гувернерство виявилось не просто ліквідованим як система, ро­бились неодноразові спроби знищити навіть пам'ять про нього. Ці­кавим феноменом є те, що практично усі "буржуазні системи" за ра­дянських часів досліджувались і критикувались, гувернерство ж не вивчалось і не згадувалось взагалі. Це поняття не фіксується навіть в словниках періоду 1919-1991 років.

Попри усі репресивні заходи на підставі аналізу результатів педа­гогічної практики у 1931-1932 роках радянський уряд змушений був констатувати, що без індивідуального підходу у навчанні й вихован­ні освітньо-виховна система не виконує своєї місії — формування громадянина, здатного творити "світле майбутнє" країни. До 1991 року гувернерство як таке в чистому вигляді в СРСР не існує. Проте воно функціонує у різних видозмінених формах, які доцільно розгля­нути докладніше.

У СРСР легально і нелегально процвітає репетиторство. Легаль­на його форма — індивідуальні додаткові заняття в загальноосвітній школі з невстигаючими учнями. Вчителів зобов'язували проводити заняття без оплати. Проте багатьом дітям, від природи не здатним до інтелектуальної праці, шкільних індивідуальних занять було не­достатньо. Щоб вони хоча б на невисокому рівні засвоювали прог­раму і переходили з класу в клас, батьки за значну плату наймали ре­петиторів. Репетитори здійснювали також підготовку "сильних" уч­нів до вступу до технікумів та вузів. Усе це відбувалось неофіційно, тому що радянські ідеологи не бажали визнати очевидне: не всі діти мають здібності до засвоєння однакової навчальної програми.

Дітей з тяжкими захворюваннями, такими як епілепсія, цукровий діабет, неврози та інші, навчали "вчителі на дому", держава оплачува­ла їм проведення індивідуальних уроків. Навчання в домашніх умо­вах не завжди було успішним, адже його доручали як додаткове навантаження шкільному вчителеві, який використовував ті ж мето­дики, що й для колективної роботи, не володів засобами індивіду­ального навчання.

Фірма "Світанок" (та аналогічні) надавали населенню платну послугу; підшукували нянь (переважно з педагогічною освітою), які щодня чи у певні дні доглядали у сім'ях дітей, допомагали їм вчити уроки, водили на заняття в гуртках тощо.

Виховання учнів у загальноосвітніх школах доручалось класним керівникам. Вони реалізовували індивідуальний підхід до дітей, зв’язок школи з сім’єю, вирішували цілий комплекс практичних проблем. Всі ці заходи, на жаль, орієнтувались переважно на нівелювання особистості, на формування безликого колективу з єдиними поглядами, правами, обов’язками.

Однією з найбільш яскравих постатей в історії української педа­гогіки стає директор Павлиської школи В. О. Сухомлинський, який безкомпромісно відстоює право кожної дитини зростати неповтор­ною особистістю. У своїх численних працях В. О. Сухомлинський наскрізно проводить думку, що талановитий, багатогранний колек­тив може складатись тільки з талановитих і багатогранних особис­тостей. Тому колективні інтереси не повинні переважати над особис­тими, а мають оптимально поєднуватися з ними [63, с.76]. Масштабна реалізація ідеї індивідуалізація освітньо-виховного процесу відбувається тільки починаючи з 1986-1987 років. Перебудова в СРСР, розпочата з ініціативи Генерального секретаря ЦК КПРС М.С. Горбачова, поставила акцент у навчанні і вихованні з колективу на індивідуальність.

В нашій державі існують унікальні методики навчання й формування особистості Ш.О.Амонашвілі, І.П.Волкової, Є.М.Ільїна, С.М.Лисенкової та багато інших. Зазначені методики пропагуються і поширюються.

,

У Києві засновується приватна школа-екстернат, у якій діти не відвідують занять, а тільки складають іспити та заліки з усіх навчальних дисциплін. Попит на навчання дітей екстерном перевиш найоптимальніші сподівання засновників школи. У родин, які навчають дітей в домашніх умовах, постала посилена потреба в репетиторах — домашніх вчителях.

На гувернерів-репетиторів виникає попит і в родинах, які готують дітей до вступу у приватні престижні школи, до яких першокласники складають іспити (конкурс — 4-5 осіб на місце).

Підготовкою нянь і гувернанток почали займатися спершу при­ватні фірми, наприклад, київські фірми "Афіна", "Бізнес-консультант", "Матіола" та інші [69]. Зараз в Україні існує попит (хоча й об­межений) не тільки на гувернанток, але й на чоловіків-гувернерів, які могли б одночасно виступати охоронцями дітей бізнесменів. В останні роки до підготовки гувернерів частково приєднались педагогічні коледжі та вузи. В багатьох з них здійсню­ється підготовка соціальних педагогів, у яких викладається дисцип­ліна "Методика роботи гувернера". Студенти матимуть право, за бажанням, працювати гувернерами.

У 1995 році курс "Методика ро­боти гувернера" почав викладатись студентам нинішнього Націо­нального педагогічного університету імені М.П.Драгоманова (спе­ціальність "Соціальна педагогіка"). З 1998 – 1999 навчального року ве­деться підготовка гувернанток в Уманському державному педагогічному університеті імені Павла Тичини (Черкаська об­ласть). Назва спеціальності "Організатор дошкільного виховання, вчитель початкових класів, гувернер" [49].

У 1998 та 1999 роках у збірниках вузівських програм, рекомендованих Міністерством освіти України, публікуються програми нав­чального курсу "Методика роботи гувернера". Ще у 1990 році 3. Г. Зайцевою був розроблений проект кваліфікаційної характеристики спеціальності "гувернер".

Включення у наш час професії "гувернер" до переліку спеціальностей, існуючих в Україні ("Класифікатор професій (із змінами та доповненнями”) код спеціальності — № 5131) вказує на її офіційне інтенсивне поширення у країні.

Гувернерство відроджується в найрізноманітніших формах, які вже були описані вище. Не була згадана лише одна, яка на сьогодні існує тільки в Ро­сії. У приватній школі, де діти перебувають з 8.00 до 17.00, до кож­них 7-8 учнів прикріплений гувернер, який виховує їх протягом дня. Своєрідно будується навчальний процес. На уроці учні сидять в різ­них частинах класу, утворюючи три кола по 7-8 осіб у кожному. В класі присутні три гувернери — кожний перебуває зі своєю групою дітей. Вчитель пояснює матеріал, дає і перевіряє завдання. Актив­ною є участь гувернера у навчальному процесі.

Отже:

У найдавніші часи і до початку ХХI століття індивідуальне виховання зазнавало значних змін. З кожним етапом розвитку людства гувернерство піднімалося на більш високі щаблі розвитку.

Як форма індивідуального виховання воно виникло в епоху середнього палеоліту в системі суспільного виховання дітей та молоді. Цю подію можна назвати першим етапом розвитку гувернерства.

Другим етапом було завершення розпаду первіснообщинного ладу, де гувернерство перетворюється на систему індивідуального виховання дитини у сім’ї нерідними батьками-вихователями, які виконували роль гувернерів.

Паралельно гувернерство продовжує розвиватись як система колективного виховання і навчання. Наставниками тут виступають знахарі, чаклуни, старійшини. Це третій етап.

У VI столітті до нашої ери в афінській педагогічній системі з’являється гувернер, який займається вже винятково формуванням у дитини хороших манер (четвертий етап).

П’ятим етапом вчені називають поширення практики, у IV-II столітті до нашої ери, запрошення для індивідуального навчання і виховання дітей учених-філософів. На цьому етапі гувернерство перетворюється на професію.

Шостим і сьомим етапами можна назвати узаконення гувернерства у II столітті до нашої ери, а також набуття ним високого рейтингу у період середньовіччя.

У ХIV столітті термін “гувернерство” швидко поширюється у Франції. Першим його використовує у своїх працях відомий педагог М. Монтень (восьмий етап).

У ХVIII столітті в Німеччині гувернерство стає педагогічною структурою. Працювати гувернерами тепер дозволяється виключно дипломованим спеціалістам. Це ознаменувало дев’ятий етап розвитку гувернерства.

Десятий етап розпочинається у ХIХ столітті. Це століття можна вважати століттям розквіту гувернерства як системи домашнього виховання й навчання. Тут вже чітко розмежовуються кваліфікаційні рівні гувернерів. Разом з тим гувернерство перетворюється на органічну складову імперського освітньо-виховного механізму.

У ХХ столітті гувернерство перетворилося з елітної у загальнодоступну послугу для населення. Цю подію слід розцінювати як одинадцятий, найвищий етап розвитку гувернерства.

У ХХ - на початку ХХI століття гувернерські методики спочатку експериментально, потім масово починають впроваджуватись в шкільну практику з метою здійснення індивідуального підходу до учнів. Історична практика довела, що гувернерство є повноправною, життєво необхідною галуззю педагогічної науки і виховної практики.

Л і т е р а т у р а:

А: Основна:

1. 16. Дошкільна педагогіка / За ред. Ядешко В.І.,Сохіна Ф.Х., – К.: Вища школа,1981. – 366 с.

2. 27. Історія педагогіки: Навч. посібн. / За ред. М.С. Гриценка. – К.: Вища шк., 1973. – 447 с.

3. 28. Історія Української культури / За ред. І. Крип’якевича. – 2-ге вид. – К.: Либідь, 1999. – 656 с.

4. 39. Куриянд З.Н. Освіта в Україні у 20-сторіччі / 1900-1933р.р./ // Педагокіка: Навч. посіб. ДПУ ім. Ушинського. 2003 – с. 334-340.

5. 40. Кузьменко М.М. Система освіти в УССР у 1920-х р.р.: історико-теоретичний аспект // Український історичний журнал. – 2004. – №5. – с. 66-80.

6. 47. Полонська-Василенко Н. Історія України.– К., 1992. – Т2. – с. 373-376.

7. 51. Субтельний О. Україна: історія.– К.: Либідь, 1992: - 512 с.

8. 53. Сарапулова Е.Г. Історичний досвід фахової підготовки гувернерів у Російський Імперії // Педагогіка і психологія. – 2000. – №3. – с.140-147.

9. 60. Солонська Н. Давньоруська школа: від Володимира Святого до Ярослава Мудрого // Сіверський літопис. – 2003. – №4. – с. 13-19.

10. 62. Сисоева С., Соколова І. Нариси з історії розвитку педагогічної думки. –К.,2003. – с. 81-93.

11. 63. Сарапулова Е.Г. Психолого-педагогічні основи навчально-виховної діяльності гувернера: Монографія. – К.:МАУП, 2003. – 264 с.

Б: Додаткова:

12. 22. Джуринський А.Н. История педагогики: Учеб.пособие для студ.педвузов. – М.: Гуманитарный издательский центр ВЛАДОС, 1999. – 432 с.

13. 24. З історії жіночої освіти в Україні // Відродження. – 1998. - № 4. – с. 33-41.

14. 29. История социальной педагогики: Хрестоматия-учебник: Учеб.пособие / Под ред. М.А. Галагузовой.- М.: Гуманитарный изд. Центр ВЛАДОС, 2000. – 544 с.

15. 37. Кавалерова Н.А. Вплив соціально-політичних та економічних зрушень на освіту і педагогічну думку України в 20 ст. // Педагогіка: Навч. посібник / Південноукр. ДПУ ім. К.Д. Ушинського. – Харків, 2003. – с. 320-333.

16. 32. Каптерев П.Ф.История русской педагогики // Педагогика. – 1993. – № 1. – с.73-74.

17. 33. Ковальчук О.В., Довбищенко В.І., Шалда Т.В. Основи формування національної свідомості громадян // Початкова школа. – 1993. – № 3. – с. 4-5.

18. 35. Козлова С.А., Куликова Т.А. Дошкольная педагогика: Учебное пособие. – М.: “Академия”, 1998. – с. 98-109.

19. 38. Капська А.Й. Соціальна педагогіка: Підручник. – Київ: Центр навчальної л-ри, 2003. – 256 с.

20. 46. Педагогіка: Учебное пособие для студентов педагогических институтов / Под ред. Ю.К. Бабанского. – М.: Просвещение, 1983. – 608 с.

21. 55. Сарапулова Е.Г. Професійна підготовка гувернерів: ретроспективний огляд- сучасність-перспективи. // Педагогіка і психологія. – 2000. – №4. – с.134-139.

22. 68. Типовий навчальний план та програма професійного навчання незайнатого населення (перепідготовка). Професія – гувернер. Код 5131. К.: НЦ “Бізнес - Консультант”. – 2000.

Дата добавления: 2014-01-07