Функції культури

Основні функції поділяються на: 1) ціннісну – бо культурний розвиток відображає процес вироблення матеріальних і духовних цінностей, формує у людини певну систему ціннісних орієнтацій, насамперед моральних; 2) світоглядну – утворення цінностей впливає на світосприйняття людини в цілому, визначає фундаментальні життєві принципи, ставлення до світу, природи, тварин, Бога, нарешті до самого себе; 3) інформаційну – культура становить величезний масив інформації про людину і світ, минуле і сьогодення, а також створює прогнози на майбутнє; 4) пізнавальну – процес культурного розвитку людини відбиває процес пізнання себе та світу, набуття інтелектуальної та духовної зрілості, соціальної адаптації до навколишньої реальності; 5) комунікативну – культура створює простір спілкування, в якому відбувається постійний обмін інформацією, знаннями, досвідом, і не тільки в словесній (вербальній) формі, але і за допомогою жестів, міміки, різноманітних символів, знаків, кодів тощо; 6) нормативну – адже етичні, релігійні та правові норми становлять ідеологічний каркас відповідних вчень та концепцій, є суттєвим сегментом культури та одним із її формотворчих чинників; 7) виховну – культурний досвід людини визначає рівень її обізнаності, освіченості, духовної зрілості, але й безумовно, позитивно впливає на ступінь вихованості, толерантності, поваги до інших, поведінку в суспільстві; 8) гедоністичну (грец. hēdonē – насолода, приємне самопочуття), бо відпочинок і дозвілля є необхідним компонентом існування людини, засобом оновлення її духовного, психічного, емоційного стану, заповнення дозвілля. Обряди і свята – важлива частина людського буття; завдання культури полягає в тому числі в наданні розвагам естетично значущої та морально виправданої форми.

8. Культурні універсалії. Загальнолюдські цінності.

Культурні універсалії – це норми, правила, традиції, що властиві всім культурам, незалежно від географічного місця, історичного часу. Універсалії виникають тому, що в якій частині світу люди б не жили, якого б часу це не стосувалося, людина залишається людиною, і проблеми, які стоять перед людством, які ставить перед нами оточуючий світ – не змінюються. Так, незбіжність народження та смерті формують відповідні ритуали. В 1959 році америк. соціолог та етнограф Джордж Мердок виділив більш ніж 70 універсалій, загальних для всіх культур елементів: календар, гігієна, приготування їжі, танці, декоративне мистецтво, освіта, розподіл праці…. Та найголовніші – це свобода, життя, можливість власного розвитку. Філософська дисципліна етика сумує в собі цю моральну сторону людських взаємовідносин. Є окрема дисципліна аксіологія, яка займається цінностями – основами людського буття, що задають направленість людським діям, складаючи світ надреального, ідеального, взірцевого. Звичайно, культурні універсалії відбивають загальні людські цінності.

9. Єдність та багатоманіття культур.

Міжкультурні комунікації. Цепроцес взаємодії між суб’єктами культурної діяльності – індивідами, групами, суспільствами. Мета – передача чи обмін інформацією. Головна умова комунікації – наявність загальної мови у учасників комунікації. Конфлікт культур та умови їх діалогу. Іноді говориться про неспівставленість різних культур і неможливості діалогу між ними (О. Шпенглер: культури мають внутрішню герметичність, не чують одна одну). Але, діалог можливий завжди, адже витоком є людина, в діалог вступають не самі культури, а їх носії, люди. Розуміння чужої культури. Центральною є ідея плюралізму – равенство національних і локальних культур в протиставленні до уніфікації та глобалізації культурного процесу. Тут виникає і концепція багатоманітності культур і того, чи можуть культури впливати одна на одну. Відкритість / закритість культур – впливають на культурні комунікації та розуміння – це готовність культури до контакту з іншими культурами, пошук взаємного збагачення. На шляху до відкритості культур з’являються наднаціональні культурні суспільства. Партикуляризм та універсалізм. Партикуляризм – це світоглядна установка на роз’єднання культур, це практика культурної обособленності. Основою є уявлення про стадіальність розвитку культур, про неспівпадання її етапів. Тому культури не чують одна одну. Не лише самі культури, а й в цілому культурні епохи – це абсолютно анонімні утворення, що мають самостійне культурне ядро. Універсалізм – це, навпаки, установка на культурний синтез, на «все світність» історії, на «сходження» культур для головної мети – осягнення спільної долі людства. В культурному розвиткові виявляється одна лінія, спільна для всіх. Прикладом може слугувати ідея космополітизму в Давній Греції (космополіт – громадянин світу). Велику роль для оформлення універсалізму також зіграло християнство. Толерантність. Ксенофобія. Ці поняття відображають відкритість/закритість культур та умови їх діалогу. Толерантність – визнання права на існування інших культур. Разом з цим, це не культурна всеєдність: для збереження власної системи та її цілісності потрібно й трохи «здорової» нетерпимості, яка, наприклад, може проявити себе як відсутність байдужості до вторгнення чужого менталітету (сьогодні, мабуть, є таке в Україні, в купі з європоцентризмом та америкоцентризмом). Інтолерантність та крайня форма – ксенофобія – це культурна нетерпимість, неприйняття інших культурних цінностей, культурних систем. Ця позиція, як правило, пов’язана з протилежними тенденціями – нав’язати іншим культурам свої погляди, вважаючи їх вірними (приклад: європоцентризм та країни, що «відстають»).

Культурна компаративістика. Компаративістика – це інноваційний метод досліджень історії культури, що заснований на порівнянні. «Дисциплина, пытающаяся понять современность по существу, должна бать неизбежно компаративистской…нужно смотреть на Японию, чтобы понять Запад, на социализм, чтобы понять капитализм, на Индию, чтобы понять Брахилию и т.д.» (П. Бергер). Порівняння культурних характеристик необхідно у звязку з активним процесом модернізації, котрий порушує традиційні культури і потребує від країн враховувати досвід одна одної. Компаративістський підхід враховує і взаємодії, взаємовплив культур. З точки зору компаративістики історія культури – не обов’язково має бути представлена у всій повноті. В кожному її фрагменті помітні риси не лише своєї, а й чужої культури. Глобалізація веде до універсалізації роду культурних форм, які близькі різним народам.

На сьогодні є велика кількість літератури, що порівнює Західну і Східну культури, наприклад: Всеволод Овчинников «Ветка сакуры».

Егоцентризм. Європоцентризм. Європоцентризм – це культурна та світоглядна установка, за якою Європа з властивим їй духовним складом є центром світової культури і цивілізації. Вже в Давній Греції протиставлення Сходу та Заходу стало формою протиставлення елліна та варвара, дикості та цивілізаційності. Возвеличення Заходу проявляється в європейській свідомості протягом століть. Крестові походи, великі географічні відкриття, захоплення нових земель – це є втіленням європоцентризму, за яким Європа, Захід з їх історичним укладом, політикою, релігією, культурою, мистецтвом – представляють собою єдність і абсолютну цінність, що протистоїть нерозвитому східному світові. На сьогодні ця позиція є абсурдною і свідчить про егоцентризм західної людини, її індивідуалізм і обмеженість світосприйняття. Захід та Схід – це умовна смислова конструкція (парадигматика), що створена для первинної типології світової культури

Культурний релятивізм – це визнання за будь-якою культурою незалежно від рівня її розвитку такого ж значення, самобутності, ніж будь-якої іншої. Це є перш за все реакцією на європоцентризм: концепція релятивізму виникла в 19 ст, коли більшість європейських подорожей та етнографічних досліджень сприяли уявленню про неєвропейські народи як варварські та відсталі.

Культурний релятивізм дивиться не на технологічний розвиток, чи розумовий, чи моральний, а виділяє в кожній культурі свій спосіб пристосовування до різних умов, спираючись на поняття, що лежать в цій культурі, а не поза нею. Міжкультурні дослідження тоді зводяться не до того, хто гірше/краще, більш/менш досконалий, а в констатації схожого та різного між аналогічними категоріями різних культур.

Культурний релятивізм має великий мінус: граючи важливу роль у боротьбі з європоцентризмом, нетерпимістю до інокультурності, релятивізм приводить до безкінечної терпимості по відношенню до різних явищ (які є аморальними, нелюдськими, справді дикими), к прийняттю будь-яких упереджень, пережитків, бездушності.

10. Глобалізація та її культурні наслідки. Тенденції розвитку постсучасного світу.

Глобалізація – це соціальний процес, в якому географічні обмеження в культурному та соціальному плані є відсутніми. Цей процес пов'язаний перш за все з поширенням Західної культури (експансія європейської культури на країни – колонізація, культурний мімесіс, пов'язаний з цим. Мімесіс – повторення, відтворення, взяття за взірець).

Глобалізація відбувається на трьох аренах соціального життя:

- Політика

- Економіка

- Культура.

Культурні символи можуть буди відтворені де завгодно і в будь-який час, що дозволяє говорити про їх універсальність.

Глобалізація суттєво пов’язана з завершенням формування єдиного політичного простору: А)забезпечується миттєвою передачею інформації, Б)зі швидким рухом в будь-якому напрямку. Відповідно до цього є вислів: світ перетворюється в глобальне село.

Підвищується глибинне усвідомленя світу як єдиного простору. Тут головним питанням є: що ж станеться в недалекому майбутньому з національними культурами? На сьогодні світ все менше сприймається як мозаїка геополітичної карти з чіткими державними кордонами. Скоріше – як «космічний корабель Земля». Тому, звичайно, глобалізація не може не впливати на зміст національних складових. Йдеться, скоріше, не про відмирання окремих держав, а про зміну їх звичайних функцій.

Глобалізація – не закінчений стан, а процес, що еволюціонує.

Щодо тенденцій розвитку постсучасного світу, то за дослідниками (список додається після лекції), їх можна виділити наступні:

1. Економічна революція: прорив науково-технічного процесу+інформаційна революція.

2. Виникнення «нової географії» - цілісність, що визнається не стільки фізичним простором, скільки можливістю синхронного моніторингу подій в різних просторах планети. Це дає таку якість світу, як глобалізація.

3. Орієнталізація. Першість Східних країн.

4. Ісламські квазіфундаменталістські проекти.

5. Сценарії та концепції, пов’язані із приближенням «світу Китаю».

6. Можливість тої чи іншої форми ядерних інцидентів.

7. Перетворення тероризма в міжнародну систему…… та багато інших проектів розвитку світу.

Поняття національної культури. З поміж інших типів людських спільнот етноси вирізняють наступні властиві їм, хоча і різною мірою, найважливіші ознаки: 1) власне ім’я, що дає можливість ідентифікувати себе та говорити про «суть» спільноти; 2) міф про спільне походження, який містить ідею спільного витоку в часі й просторі та сприяє формуванню відчуття певної спорідненості етносу; 3) спільну історичну пам'ять, що включає спогади про героїв, значущі для етносу події та їхнє увічнення; 4) один чи кілька елементів спільної культури, серед яких, – релігія, звичаї, мова, мистецтво; 5) прив’язаність до батьківщини як землі, на якій етнос не обов’язково в даний момент безпосередньо проживає, важливий символічний духовний зв'язок із землею предків; 6) усвідомлення своєї єдності, принаймні в якоїсь частини населення.

Елементи соціальної та культурної спадщини етносу, що передаються від покоління до покоління і зберігаються у свідомості та укладі життя даного етносу протягом тривалого часу, утворюють його культурну традицію. Етнічні традиції – це виражений в соціально організованих стереотипах груповий досвід, котрий накопичується та відтворюється в етнічній спільноті. Вони охоплюють суспільні настанови, норми поведінки, цінності, звичаї, ритуали, наявні у всіх сферах соціального та приватного життя.

Поняття етнічна ідентичність визначає рівень ототожнення індивіду з певним культурно визначеним етносом. Важливою умовою етнічної ідентичності є усвідомлення членами певної етнічної спільноти специфіки своєї життєдіяльності в порівнянні з іншими. Особливо це позначається на традиційно-побутовій культурі, яка формується в результаті багатовікової матеріально-виробничої та духовної діяльності певного етносу. Побутову культуру складають форми виробничої діяльності, ремесла та промисли, знаряддя праці, господарські та житлові споруди, їжа, одяг, прикраси, сімейні та громадські відносини тощо.

Проте самої наявності традиційно-побутової культури недостатньо для того, щоб етнічна спільнота виступала суб’єктом історичного процесу та отримала життєво необхідне для неї визнання в межах держави і світового співтовариства. Етнічна самосвідомість передбачає вимоги визнання за етносом певного статусу. Вони можуть висуватися щодо економічного добробуту, громадянських прав, освітніх можливостей для членів певної етнічної спільноти, або забезпечення її колективних прав, культурної та політичної автономії аж до повного суверенітету над територією компактного мешкання етносу. У міру того, як етнічна спільнота шляхом політичних дій досягає успіху у здобутті та утвердженні групових прав, вона стає нацією.

Формування нації відбувається в результаті складної взаємодії етнічних, соціальних, економічних, релігійних, політичних та правових чинників. Розрізнюють етнічні та громадянські нації. Ядром формування етнічної нації виступає окрема етнічна культура, а для національної ідентичності найважливішим є усвідомлення спільності мови, звичаїв та інших культурних чинників. Громадянська нація виникає на основі політичної одиниці (держави), а національна ідентичність формується на засадах приналежності до єдиної суспільно-політичної системи та визнання її цінностей.

За визначенням Е.Д. Сміта, ідеальний тип націй – це «названа і самовизначена людська спільнота, члени якої плекають спільні міфи, спогади, символи, вартості і традиції, створюють і поширюють характерну публічну культуру й дотримуються спільних вартостей і спільних законів. Так само й національну ідентичність можна визначити як неперервне відтворення та реінтерпретацію структури вартостей, символів, спогадів, міфів і традицій, що становлять характерну спадщину націй, та ідентифікацію індивідів із цією структурою і спадщиною». Сміт визначає саме культурні традиції як той фактор, який формує характер національних спільнот і чуття національної ідентичності, хоча, безумовно, формуванню націй сприяли «й інші політичні форми громади та колективної ідентичності, як-от місто-держава, племінний союз і навіть імперія». Саме культурні традиції і соціальні елементи забезпечували ресурси для колективної культурної ідентичності націй. Серед культурних ресурсів нації Сміт називає міфи про походження та етнічну обраність; обожнення батьківщини та її поетичних краєвидів; етноісторію спільноти; вимір долі і культ жертви.

Усвідомлення належності до політичної та соціальної спільноти, яка утворює націю, називається національною свідомістю. Під час розвитку національної свідомості акцент переважно робиться на чинниках, що об’єднують мову, релігію, історію, політичні ідеали. Але національна свідомість може формуватися й у негативний спосіб, у конфронтації з чужим – іншою мовою, релігією, звичаями тощо. Неприйняття всього чужого як ворожого та небезпечного визначається як ксенофобія.

Одним із найскладніших є питання про співвідношення національної та світової культури. Одним із найскладніших є питання про співвідношення національної та світової культури. Серед прихильників концепції універсальної, всесвітньої культури – П. Тейяр де Шарден, В. Вернадський, А. Швейцер. Протилежної точки зору дотримувались М. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі, які виділяли певні історико-культурні типи, неповторні та унікальні. Вірогідно, істина полягає в тому, що сутність кожної національної культури формується та репрезентується досягненнями її представників у політичному, економічному та соціальному житті, науці, освіті, мистецтві. Сукупність цих досягнень утворює скарбницю світової культури.

Існує ще один критерій класифікації культур – розподіл за регіональною ознакою. Регіональна культура – поняття, що виражає одиницю індивідуальної різноманітності світової культури, в якій зафіксовані неповторні властивості процесів її розвитку в обмеженій просторово-часовій заданості. Тобто – це тип культури, специфіка якої зумовлена локальними географічними межами. Особливості регіональних культур формуються під впливом різноманітних факторів, серед яких природно-біологічний, географічний, етнічний. Виділяють, зокрема, культури Заходу та Сходу. Ознаками першої, під якою розуміється насамперед західноєвропейська та північноамериканська культури, є домінування концептів індивіду, людської особистості, персони в мистецтві, філософії; розуміння сенсу та мети життя як самоствердження або реалізації творчих здібностей. Ознаками другої – культури Східної, Південної та Південно-Східної Азії, арабського Сходу – вважають традиційність, спадкоємність, релігійно-філософське підґрунтя, постійний зв'язок з духовними практиками.

Широко використовується й поняття європейська культура. Саме до цього типу культури, з домінуванням політичних прав та свобод, ліберальними цінностями, гуманістичними орієнтирами, прагнула повернутися Україна кожного разу, коли намагалася розбудувати власну державність. Географічне та геополітичне положення України визначає її місце на межі різних культурних світів і в той же час надає можливість, беручи до уваги надбання кожної з культур, створити власний, неповторний та цікавий для інших народів культурний простір.

В межах сучасної культурології прийнято виділяти структурні елементи культури на основі її носіїв. На цій підставі в культурі правомірно виділяти світову і національну культури. Світова культура — це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдським надбанням. Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. Матеріальну сферу національної культури складають лад економічного життя, традиції праці й виробництва, культура господарювання тощо.

Національна культура охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких — географічні, господарські, побутові, ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники. Вони забезпечують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтегрують культуру нації у світову культурну співдружність. У структурі національної культури виділяються такі складові, як матеріальна, побутова, політична і правова культура, як наука, освіта й філософія. Особливість національної культури полягає в тому, що вона характеризує інтегральні моменти національного життя, які складають основу нації і забезпечують подальший національно-культурний процес. До них відносяться мова, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура та ін.

Сучасна теорія культури виходить з широкого розуміння національної культури як певної сторони життєдіяльності суспільства в усіх її сферах — не тільки в духовному, але й у матеріальному виробництві, суспільно-політичній діяльності, побуті. Культура з цієї точки зору виступає як процес розвитку сутнісних сил людини та їх практичного вияву в усіх сферах, а разом з тим як система матеріальних і духовних цінностей, створених людьми й застосованих в їх діяльності, норм її регулювання, способів організації поведінки та спілкування людей.

Самобутність вітчизняної культури, її періодизація. Курс української та зарубіжної культури запроваджений у вищих навчальних закладах України нещодавно. Ще немає апробованих та вивірених практикою підручників, курсів лекцій, методичних рекомендацій. Загальна література з проблем культурного розвитку України строката за своїми методологічними підвалинами, структурою, підходами, методикою відбору емпіричного матеріалу тощо. Немає сталих підручників і з проблем світової культури.

Якщо історія суспільства чи держави вивчає, головним чином, діяльність народних мас, як головних творців історії (не забуваючи при цьому керівників цих мас - еліту), історія культури робить наголос на діяльності окремих особистостей - митців, вчених, педагогів, духовних пасторів тощо, які власне й створюють духовні цінності, а також наслідки їх творчої праці - художні твори, наукові праці тощо.

Ось чому, вивчаючи курс української та світової культури ми будемо робити наголос на окремих, найвизначніших постатях вітчизняної та зарубіжної культури, їхніх найвизначніших творах, їх внеску у світову цивілізацію.

Органічна частина світової культури. Опановуючи курс української та зарубіжної культури, треба звернути увагу на те, що культура українського народу є частиною світової культури, світової цивілізації. Вона розвивалася за спільними законами, в руслі розвитку європейської культури, хоча і має свої особливості, як і кожна національна культура.

Відсутність власної держави протягом багатьох століть, майже 350-річне існування України у складі Росії призвели до тісного переплетення обох культур - російської і української, коли одна культура живилася іншою, взаємозбагачувалася, коли вихідці з України отримували освіту, жили багато років в Росії і працювали для загальноросійської культури і навпаки, коли етнічні росіяни живилися українськими національними ідеями, мотивами, темами, сюжетами, співпрацювали з діячами української культури.

Разом з тим, не можна забувати, що Україна завжди, хоча і в різному ступені, була зв'язана з зовнішнім світом, збагачувалася сама цими зв'язками і виносила свої досягнення на суд світової громадськості. Багато діячів української культури - вчені, музиканти, живописці, письменники - в різні історичні епохи вчилися закордоном, працювали в бібліотеках Європи та Америки, лабораторіях, викладали в західних університетах, виступали на сценах західних театрів разом з іноземними акторами, давали сольні концерти, виставлялися на мистецьких виставках та в музеях, друкувалися в закордонних видавництвах, газетах, журналах тощо.

Вільно володіючи класичними та іноземними мовами - латинською, грецькою, англійською, французькою, німецькою, російською та ін., - вони робили переклади на українську мову наукової та художньої, світської та релігійної літератури, залучаючи українського читача до надбань світової культури.

Певний внесок у світову культуру зробили і українці діаспори. У ближньому та дальньому зарубіжжі вихідці з України інтегрувалися й інтегруються у загальнокультурний процес тих країн, де вони оселилися, громадянами яких вони стали, і їх особисті надбання стають надбаннями націй до яких вони пристали.

Відсутність української державності протягом багатьох століть призвела до того, що Україна загубила і продовжує губити свої таланти, які працюють задля підвищення могутності інших націй, народів, держав. Ці аспекти історії української культури мало досліджені, тому в курсі лекцій на них буде звернута особлива увага.

Періодизація української культури: див. таблицю.

11. Класичні й сучасні концепції української культури.

Завдання української культурології полягало в осмисленні культурно-історичного процесу розвитку української культури. Це питання виникло на початку XIX ст., в епоху романтизму, коли з боку прогресивної частини інтелігенції було виявлено посилений інтерес до народної творчості та культури.

Належний вклад у розробку феномена культури зробила українська культурологічна думка в XVI ст. У козацьких літописах та працях Касьяна Саковича (полеміст) було висунуто оригінальну теорію розвитку культури, яка грунтувалася на виділенні іманентних рис українців (героїзм, волелюбство, товариськість, лицарська вірність, почуття гідності), що нібито були успадковані " козацьким народом " від могутнього племені сарматів та хозар.

Своєрідна концепція Г.С. Сковороди (1722—1794) грунтується на теорії трьох світів. Він розробив принципи символічного трактування культури, представляючи її як три світи, які складають людська спільнота й світ окремої людини, світ природи («макрокосм») та «світ символів» (або Біблія). Усе в світі має «зовнішню» або матеріальну натуру, і «внутрішню» (духовну натуру), які являють собою дуалістичний світ вічного і тлінного, доброго й злого, піднесеного та приниженого.

Аналізуючи культурно-історичний процес, мислитель вдавався до алегоричного пояснення біблійних оповідей і міфів. Внаслідок цього вчений створює теорію "світу символів", або третього світу. Значення символів може бути різним, навіть протилежним щодо їх справжнього смислу. Наприклад, Біблія може символізувати добро і лукавство, спасіння й загибель, істинність і хибність, мудрість і безумство. Все залежить від того, який основний принцип береться за основу тлумачення. Сковорода вважає, що все в світі, включаючи Біблію, має подвійну природу: "Все миры состоят из двух естеств: злого и доброго". Людина також включає в собі два протилежні начала — "вічність" і "тлінність", піднесене й нице. У ній живе два ангели або демони — світлий і темний, добрий і злий, мирний і буйний, хранитель і губитель. На думку вченого, філософська наука повинна розкривати істинний смисл предметів і явищ символічного світу, допомагати людині пізнати саму себе, свою духовність. На основі теорії "трьох світів" і "двох натур" Сковорода дійшов висновку, що вся природа "макросвіту" переломлюється і продовжується в "мікросвіті", в людині. Для філософа Бог — це внутрішня сутність речей, закономірність світобудови, тому шукати "новий світ" і "нову людину" необхідно в самій людині, "в плотській нашій тіні", тому що "він в тобі, а ти в ньому". Все неживе і живе на небесах і на землі підпорядковане єдиним природним закономірностям. В історії української науки Г.С. Сковорода вперше заклав основи розуміння культури як окремої, специфічної сфери буття, в якій все божественне перебуває у символічних формах. Принцип символізму й інтерпретації Біблії філософ поширив на сферу духовної культури, її історію та форми прояву, зокрема дохристиянську, християнську та світську.

Концепцією української культури можна вважати ідеологічні засади Кирило-Мефодіївського товариства – української таємної політичної організації, що виникла в грудні 1845 – січні 1846 у Києві і проіснувала 14 місяців до арешту основних її учасників. Це була, ймовірно, перша спроба представників української демократичної інтелігенції самовизначитися, сформувати своє бачення будучності українського та інших слов’янських народів та накреслити можливі шляхи здійснення цього напевне утопічного проекту на засадах демократизму, панславізму та християнської моралі. Вони висунули концепцію демократичної федерації слов’янських народів на чолі з Україною на принципах рівності та суверенності; наполягали на ліквідації царату та кріпосницького права; захисту прав всіх слов’янських народів на рідну мову і культуру. Невипадковою була й назва товариства, і та символіка, яку використовували його учасники (перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846»). Програмні положення були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був М. Костомаров. Засобами розповсюдження названих ідей вважалися не тільки громадсько-політична, але й виховна, просвітницька, літературна діяльність. Члени товариства займалися збиранням коштів на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг. Від неофітів (лат. neóphytus – новонавернений) вимагалася готовність до взаємодопомоги, братерського ставлення до своїх товаришів. Ставилось завдання викорінювати будь-яку ворожнечу між слов’янськими народами, дотримуватися євангельських норм любові та терпіння.

Більшість членів Кирило-Мефодіївського товариства були людьми глибоко віруючими, і навіть народницький пафос носив у них характер майже релігійний. Але якщо П. Куліш і Т. Шевченко становили патріотично-українське крило, то М. Костомаров, М. Гулак і В. Бєлозерський були швидше слов’янофілами, аніж українофілами.

Один із учасників товариства – Пантелеймон Куліш (1819-1897), пов’язаний з Україною своїм дитинством, спогадами, згодом науковими інтересами, жвавим інтересом до особистості Миколи Гоголя; саме П. Куліш підготував шеститомне зібрання творів і листів письменника. Проте найбільшим своїм творчим успіхом він вважав збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси» у двох томах, що вийшли в Петербурзі в 1865-1857 рр. Збірка була написана «кулішівкою» – придуманим Кулішем першим українським фонетичним правописом, який згодом прислужився і для друку «Кобзаря» 1860 року, і для журналу «Основа». Під час своєї поїздки до Європи в 1858 р. Куліш споглядав за життям «цивілізованих» європейських народів, але ще більш переймався глибокою вірою в майбутнє природно-патріархального побуту та в хутір як форму практичного втілення ідеї гармонійного життя серед природи і як духовний оазис національної самобутності. Саме на своєму хуторі Мотронівка оселився Куліш після Емського указу (1876), яким вводились серйозні обмеження на вживання української мови у різних сферах культурного життя.

П. Куліш був автором поетичних збірок, історичних оповідань науково-популярного характеру, виступав як лінгвіст, журналіст, літературний критик, етнограф, історіограф. Нарешті, він створив перший український історичний роман «Чорна рада». Центральна тема роману – конфлікт між прагненням до державності та порядку, з одного боку, і до руйнування і анархії, з іншого. Життєва доля та творчість Куліша відобразили взаємодію російського та українського дискурсів, білінгвізм, типовий для української культури XIX ст. і одночасно бажання прищепити західноєвропейську культурну традицію до української літератури. Він багато перекладав, дбав про видання прогресивних журналів і газет. Куліш асоціював російську та українську мову відповідно із світом структури та світом емоцій. В українській версії «Чорної ради» українська мова дійсно виглядає більш динамічною, відбиває культурний вплив українського фольклору, емоційну причетність розповідача до тих подій, що ним описуються. Куліш бачив головною причиною злиденного стану українського народу забуття ним власних традицій – пісень, мови, підкреслював зв'язок української культури з культурою часів Київської Русі, особливо у російській версії роману. Він намагався обґрунтувати негативний вплив козацьких і селянських повстань на розвиток української державності і культури та історичну згубність народно-визвольних рухів в цілому. Написана саме в такому дусі «История воссоединения Руси» була зустрінута українською громадськістю із розчаруванням і обуренням.

Участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства приймав і Тарас Шевченко (1814-1861) – «ікона» української культури, поет, письменник, живописець, графік, громадський діяч. На відміну від інших членів товариства він не теоретизував з важливих для спільноти питань, не писав маніфестів, а втілив свої погляди на Україну, історію та долю українського народу в літературних творах різної жанрової природи та ідейного змісту, а також живописних та графічних роботах. Серед основних тематичних мотивів Шевченка соціально-політичні, відзначені гострою критикою царату та кріпацтва; історико-героїчні, що відтворюють драматичний та часом трагічний історичний досвід українського народу; біблійні, осягнуті поважним ставленням до православних святинь, зверненням до старозавітних та новозавітних образів; родинні, в першу чергу тема української родини та української жінки, її злиденної та понівеченої долі; нарешті, етичні, які опановують всі роздуми Шевченка про долю України.

Д. Донцов в своїй доповіді «Заповіт Шевченка», виголошеній на Шевченківській академії в Торонто в березні 1950 р., визначив концепцію великого українського письменника через формулювання того, що він любив та що ненавидів. Ненавидів він насамперед чужу деспотію і тих українців, які легко їй підкорялися, знаходячи в ній якісь для себе вади або із страху перед владою та правом сильного, нехтуючи своїми національними інтересами та власною гідністю. Любив же Шевченко, на погляд Донцова, пишну природу України, але плакав та страждав від видовища неправди та гноблення, яке опанувало цю природу, перетворило рай у пекло. Жаль йому було українського люду, який підкорився своїй долі, болів він над його недолею, «але його не виправдовував». «Тих, що кували кайдани, проклинав. Тих, що їх несли покірно, жалів. А тих, що їх рвали, любив!». Саме до останніх, на переконання Донцова, належала шевченкова любов, до тих героїв, які творили славне минуле України і пам'ять про яких могла стати рушійною силою при створенні нового справедливого майбутнього українського народу. Їх він нерідко ідеалізував, міфологізував, оспівував в своїй творчості. Проте і постать самого Шевченко виявилася міфологізованою в пам’яті та тлумаченні наступних поколінь, як зазначила у назві своєї книжки «Шевченків міф України» сучасна популярна українська письменниця та науковець О. Забужко.

Якщо творчість Т. Шевченка була цілком орієнтована на пробудження національної самосвідомості та історичної пам’яті українського народу, то низка інших представників народно-демократичної інтелігенції намагалась ввести українську культуру в європейський контекст. Серед них Микола Костомаров (1817-1885) – видатний історик, поет-романтик, мислитель, громадський діяч, автор низки фундаментальних досліджень з історії України та Росії XVI-XVIII століть. М. Костомаров першим серед учених Східної Європи поставив наріжним каменем не опис подій і осіб, а історію народу в його соціокультурній цілісності і єдності найрізноманітніших сфер життя. Він наполягав на національній своєрідності українського народу та унікальності його історичного шляху, який, на відміну від поляків та росіян, позначений волелюбністю, демократичним та індивідуалістичним духом. Костомаров виділяв такі основні риси козацького характеру, як віра, любов до вітчизни, сімейність, дружність, войовничість. Подібні ж ідеї формували засади його етнографічних студій.

Своє бачення значення та сутності народної поезії Костомаров відобразив у праці «Об историческом значении русской народной поэзии». Він вважав, що будь-який народ має свій ідеал і до нього тяжіє. До найбільш важливих джерел розуміння народного характеру належить література, особливо поетична. Специфіка поглядів, які має народ на свою релігію, є однією із найважливіших умов народного характеру. Костомаров доходить до цього висновку саме на основі аналізу малоросійської поезії. Він розділяє духовні народні твори на епічні (легенди) та ліричні (вірші та моральні думи). Характер легенд – «детская простота, фантастичность и живое чувство», предмет – події із життя Христа та святих. Гімни та духовні ліричні пісні мають релігійно-філософський характер, показують в українському народі «наклонность к созерцанию и размышлению», містять жалобу на світ із зверненням до Бога або покаяння. Головна ціль – безумовна відданість волі Божій. Любов до природи – продовження любові до Творця. На погляд Костомарова, в слов’янській міфології протиставляються два начала: світле, життєтворче, що асоціюється із світлом, істиною та добром, і похмуре, смертоносне, пов’язане із темрявою, холодом та злобою. Міфологічна символіка концентрує в собі духовну субстанцію етносу, його минуле та сучасне. Закономірно, що Костомаров розглядає народні пісні насамперед не як історичне, а духовне джерело. На його погляд, слов’янська міфологія відіграла важливу роль у розвитку культури в Україні та Росії.

Костомаров створив масштабний нарис історії нової української літератури – «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке» (1843) – і наполягав на необхідності історизму при аналізі літературних творів та їх головних героїв. Він вбачав необхідність продовження фольклорного процесу професійною літературою, заперечуючи в той же час штучну стилізацію під народну поезію. У згаданій праці Костомаров визнавав глибоку народність творчості Т. Шевченка, хоча пізніше, у 1870-80-ті рр. переоцінив у негативний бік саме нову українську літературу.

Творчість Костомарова зазнала впливу загальноєвропейських тенденцій того часу, зокрема, з боку романтиків, які, як ніхто раніше, піднесли значущість національної історії, етнографічних та лінгвістичних студій, а в методологічному відношенні – міфологічної та культурно-історичної школи. На наукових інтересах позначилося зближення з гуртком українських романтиків Харківського університету, які сприймали фольклор як вираження народного духу, самі складали вірші, балади і ліричні пісні, звертаючись до народної творчості. Ще в харківський період життя М. Костомаров почав схилятися до думки про те, що серед слов’янських народів саме українському належить особлива місія у справі визволення всіх слов'ян від імперського деспотизму і кріпосницького рабства. У віршах і поемах тих років він оспівує князівські та козацькі часи України.

До європоцентричних концепцій української культури відносять погляди Михайла Драгоманова (1841-1895) – публіциста, історика, філософа, економіста, літературознавця, фольклориста, громадського діяча, одного із організаторів «Старої громади» у Києві. Під час своїх закордонних подорожей Драгоманов встановив контакти з українцями Галичини, а серед російської читацької публіки був відомий своїми статтями, в яких дискутував з приводу російської внутрішньої та зовнішньої політики.

М. Драгоманов замислювався над конституційними, етнічними, культурними, освітніми, літературознавчими питаннями. В його ідеології поєднувались ліберально-демократичні, соціалістичні та українські патріотичні елементи та вплив позитивістської філософії. Драгоманов наполягав на пріоритеті громадянських прав та вільних політичних інститутів над економічними класовими інтересами та універсальних людських цінностей над виключними національними прагненнями. Тим не менш він вірив, що національність є необхідним будівельним матеріалом у загальнолюдській структурі. Драгоманов розробляв програму конкретних соціально-економічних реформ. Він сподівався пов’язати український рух з прогресивними тенденціями західного світу; жалкував з того, що український народ не створив незалежної держави в минулому, однак вважав політику сепаратизму нереалістичною. Замість цього М. Драгоманов закликав зосередитись на демократизації та федералізації в межах існуючих державних утворень Росії та Австро-Угорщини. Він добре знав етнічну специфіку різних українських земель, особисто налагоджував діалог між ними; бачив центром національного руху Галичину, проте вважав необхідним для галіцийських українців позбавитися провінціального та клерикального світосприйняття; був прихильником секуляризації суспільного та культурного життя, і розмежування держави та церкви; був упевнений, що національне визволення неможливе без соціальної емансипації і тому закликав інтелігенцію працювати заради просвіти мас, використовуючи освітні заходи, економічні реформи, залучення до політичного життя та розбудови народних асоціацій. Драгоманов розглядав українську проблему в широкому контексті, у порівнянні з сусідніми народами, вважав обґрунтованими права національних меншин в Україні на створення національно-культурної автономії.

В праці «Чудацькі думки про українську національну справу» (1892) М. Драгоманов, ґрунтуючись на прикладах із етнічної ситуації в Італії та Німеччині, дійшов до висновку, що «сама по собі думка про національність ще не може довести людей до волі й правди для всіх і навіть не може дати ради для впорядкування навіть державних справ. Треба пошукати чогось іншого, такого, що б стало вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, котра б була спільною всім національностям». Такою всесвітньою правдою для нього було християнство, а серед його витоків Драгоманов називав буддизм та давньогрецьку філософію. На його думку, російська культура не стикалася з проблемами самовизначення та самозбереження, як українська, і тому є найбільш космополітичною «по замірах і думках, а при тім по одежі тих думок, по тим пригодам, котрі воно описує, це письменство само собою виходить національне й осібне, оскільки відмінне життя російське. З того виводив я, що й наше українське письменство, щоб стати інтересним, мусить піти по тій же дорозі і, покинувши туманне й шкідливе національство, взятись до того, щоб обговорювати по-своєму ті живі справи, котрими тепер клопочуться усі освічені народи».

В Галичині відома діяльність славнозвісної "Руської трійці" — М. Шашкевича (1814—1843), І. Вагилевича (1811—1866), Я. Головацького (1814—1888).) Члени братства проводили велику просвітницьку роботу, активно виступали за навчання українською мовою, були організаторами видавничих проектів.

Ідею єдиної руської культури трьох братніх слов´янських народів проводили у своїй творчості члени «Руської трійці» в Галичині (середина XIX ст.). У передмові до збірника народних пісень «Русалка Дністрова» зокрема зазначалося: «Нарід Руский оден з головних поколень Славяньских меж ними, роскладаєся по хлебородных окрестностьох з поза гір Бескидских за Дон. Він найширше задержеу у своех поведенках, песньох, обрядах, казках, прислівйох все, що ему передвецькі деди спадком лишили…».

В європейському контексті розглядав українську культуру Іван Франко (1856-1916) – письменник, вчений, публіцист, видавець, громадський діяч. Франко розумів націю як «суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, звідки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків». На його думку, національна свідомість як усвідомлення буття народу на базі національної ідеї містить в собі розуміння: етнічної спільності щодо інших етносів; національних цінностей і відданість їм у мові, етнічній території, національній культурі; соціально-державної спільності; патріотизму; спільності в національно-визвольній боротьбі. Національний ідеал, за Франком, це «ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного… життя і розвою нації». Франко вважав, що для досягнення національного ідеалу в найближчій перспективі є актуальним розвиток суспільно-політичного, соціально-економічного і культурного життя в Україні.

На думку Франка, духовні властивості вивчаються антропологічними науками, які мають «за предмет саму людину від початку її появи на землі і на протязі цілих століть її історичного життя, громадський порядок, її внутрішні спонуки, що спонукають її до дії, і ідеали, до яких вона прямує». До антропологічних наук Франко зараховував, зокрема, історію – науку про долю народів з найдавніших часів до сьогодення та етнологію – науку про життя, звичаї, побут різних народів тощо. Саме ці науки Франко вважав найважливішими для вивчення культури. Історія включала для нього історію культури або історію розвитку народів, яка й дає розуміння суті та генезису культурно-історичного процесу. В основі культурологічної теорії Франка лежить ідея єдності людства, що зумовлює однаковий розвиток культур усіх народів. Франко бачив Україну як суверенну одиницю «у народів вольних колі», а українську культуру «посередницею між сходом і заходом, між півднем і північчю». Його наукові розвідки та літературні твори відображають події різних періодів історії України. Будучи прихильником культурно-історичної школи в науці, Франко вважав, що історія народу та розвиток національного світогляду закріплені в різних художніх пам’ятках, тому треба досліджувати українську народну творчість у зв’язку з культурно-історичними уявленнями народу. Багато уваги він приділяв дослідженню звичаєвих норм українців. Він доходить висновку: «В історії і характері українського (малоруського) народу є щось таке, що засвідчує його тісний тисячолітній зв'язок із землею, яку він заселяє: все та ж постійність і спорідненість при незначній одмінності, все та ж сонячна лагідність і жвавість, поєднана з журливістю, тільки степовикам притаманною». Методологічні засади вивчення світогляду українського народу та фольклору викладені Франком в праці «Студії над українськими народними піснями». Вчений досліджує тут зв'язок пісень з життям, здійснює текстологічний аналіз, розкриває історико-діалектичні контакти. Крім пісенного фольклору, він досліджує народну прозу, а зроблені висновки поширює на історію духовної культури в цілому. Так, на його думку, завдання історії літератури полягає в тому, щоб «давати хоча б приблизно повний образ духовного розвою народу». При цьому умовою національного культурного прогресу Франко вважав творчий підхід до засвоєння культурних надбань інших народів.

Можливість перевірити на практиці дієвість концепції української культури з’явилась разом з проголошенням у 1918 р. політичної незалежності України. Одним із тих, хто приймав безпосередню участь у розбудові самостійної держави, був Михайло Грушевський (1866-1934) – український історик, організатор вітчизняної науки, політичний діяч і публіцист, голова Центральної ради (1917-1918), академік, автор понад двох тисяч наукових праць, засновник і голова Українського Наукового Товариства (1894-1914), академік Всеукраїнської академії наук, а пізніше – Академії наук СРСР.

В своїй монументальній «Історії України-Русі» (перший том вийшов у Львові у 1898 р.) М. Грушевський одним із перших приділив суттєву увагу трипільській добі, визначаючи її як передмікенську. Таким чином, вчений заперечував підхід в цілому до української культури як провінційної і вважав українське населення автохтонним, корінним по відношенню до території мешкання. Добу розвитку вітчизняної культури IV-IX ст. М. Грушевський називав «чорноморсько-дунайською».

Пориваючи з традиційним слов’янофільством, вчений активно розробляв українську ідею. Ще в 1906 р. в статті «Галичина і Україна» він закликав український народ відродити почуття національної спільності. Ідеї народництва та федералізму домінували у науковій та громадсько-політичній діяльності Грушевського. З його точки зору, цілковита самостійність і незалежність є послідовним, логічним завершенням запитів національного розвитку й самовизначення будь-якої народності, що займає певну територію й має достатні нахили та енергію розвитку. Для концепції Грушевського притаманна першість соціальних інтересів над національно-державними, хоча у процесі особистої участі в громадсько-політичному житті він все більшого значення надавав державно-національному чинникові. Ідеалом майбутнього устрою України для нього був демократичний федералізм з широкими правами громадян, виборністю органів управління. Грушевський надавав великого значення питанню відбиття у свідомості мас тих чи інших подій та ситуацій, намагаючись з’ясувати, якою мірою політико-державний устрій був справою самого народу. Під останнім М. Грушевський розумів українське селянство, а в українізації робітничого класу вбачав місію свідомих сільських верств населення. Поняття народу як національно-етнічної, духовно-культурної визначеності М. Грушевський доповнював дефініцією народу, яка містила його антропологічну та психофізичну характеристику. Він прагнув з’ясувати питання ролі держави в історико-культурному процесі, насамперед, чи відповідала держава потребам власного народу. Хоча в наукових працях М. Грушевський визнавав рушійною силою історії не особу, а народ, він відводив певне місце героям в історії, проте обумовлював їх появу конкретно-історичними умовами, станом, вимогами і потребами самого народу.

М. Грушевський сприяв приїзду в Україну такого видатного дослідника української історії та культури як Іван Крип’якевич (1886-1967). В ґрунтовній праці «Історії української культури» (1937) за його редакції висвітлено взаємовпливи природи і господарської діяльності, особливості розвитку освіти, науки, мистецтва розкриті у контексті соціального і політичного життя. Принциповою позицією вченого є включення до характеристики окремих епох української культури відповідних рис традиційного побуту, моральних та релігійних уявлень українців. Однією з основ культури для І. Крип’якевича виступає український світогляд. Певні постійні форми світовідчуття, на його думку, впливають на розвиток культури і є цінними дороговказами для сучасників. Основну увагу автори «Історії української культури» приділяють розвитку українського письменства, образотворчого мистецтва, театру, музики від княжої доби до першої третини ХХ ст. у тісному зв’язку із поступом українського суспільства.

Існування незалежної держави виявилося не довгим, і подальші концепції української культури розроблялись переважно представниками еміграції – І. Огієнко, Д. Донцовим, Д. Чижевським. Саме з комплексу їх книг та статей перед нами постає українська культурологія ХХ століття. В самій же Україні національні чинники поступилися класовим, а про будь-яку можливість культурної або політичної автономії було надовго забуто.

Дмитро Донцов (1883-1973) – український публіцист, літературний критик, політичний діяч, засновник теорії інтегрального націоналізму. Інтегральний в даному випадку означає чинний (дія, справа). Відповідно до цієї теорії, на чолі України мав бути верховний правитель, а в країні діяти єдина партія – ОУН, велика роль відводилася церкві. Д. Донцов був першим головою Союзу Визволення України, політичної організації українських емігрантів. З 1947 р. він жив в Монреалі, де викладав українську літературу в місцевому університеті.

Д. Донцов обґрунтував теоретичні засади українського націоналізму в однойменній праці 1926 р. (перевидана в 1966). Він вважав, що у взаєминах між націями діє універсальний закон боротьби за існування. В цій боротьбі перемагають сильніші нації, які мають право панувати над слабкішими. Відповідно серед головних принципів так званого вольового націоналізму він визначив такі: «Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії, – означив я як першу підставу націоналізму. Другою такою підставою національної ідеї здорової нації повинно бути те стремління до боротьби, та свідомість її конечності, без якої не можливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріумф жодної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу». Серед інших рис націоналізму Д. Донцов виділяв романтизм, догматизм, ілюзіонізм; творче насильство та ініціативу меншості; служіння інтересам поступу; фанатизм і аморальність. Під останньою він розумів те, що протистоїть буденній моралі провінціальності, або так званого провансальства – утопічного ідеалу спокою й непорушності, «плебейського світогляду», що заперечує інстинкт життя. Для Д. Донцова інстинкт і воля понад усе, а про мирне співжиття різних культур він писав з іронією і називав це явище «симбіозом».

У працях «Де шукати наших історичних традицій» (1938) та «Дух нашої давнини» (1944) Д. Донцов порівнював величний дух людей минулого та нікчемний дух людей своєї доби; засуджував лібералізм, демократію, толерантність та гуманність, як вони розумілись починаючи з XIX ст.; протиставляв народи-плебеї та народи-пани; розробляв теорію національної еліти, провідної касти. Існування «аристократії духу» забезпечує саме існування та добробут держави. Традиції Святослава та Володимира, Сковороди та Шевченка протиставляються традиціям Драгоманова і Грушевського; саме до перших слід звертатися у пошуках сили та впевненості.

На думку Д. Донцова, сучасним українцям бракує волі та віри. Українська ідея має бути емоційно забарвлена, «всеобіймаюча, виключна, яскрава, якої гаслом є не спочинок і уживання, лише акція і воля до влади над відірваними засадами», а живлять її тайники національної психіки, потреби нації, її ірраціональна воля до життя й панування. Інтелект слід сполучити з народним інстинктом і сумлінням. Тоді культура буде відповідати «духу нації», а значить «зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії». В праці «Культура примітивізму» Д. Донцов характеризував соціалістичну культуру як «московську псевдокультуру», яка звеличує масу та відповідно заперечує індивідуалізм, ідеалізує народ як носія вищої правди, висуває свій культ та своїх жерців. Він відкидав прагнення створити національну культуру на базі селянської культури. В своїй теорії провідної касти Донцов використовував ідеї Платона про розподіл обов’язків в ідеальній державі та теорію «сродної праці» Сковороди. Проте, на його думку, мають значення не тільки природні здібності, але й виховання і середовище, в якому формується характер та світогляд людини, чи то плебея, чи володаря. Основні прикмети володарської душі – шляхетність, мудрість, мужність, а її основні завдання – піднесення слави народу, створення сильної зовні і всередині влади. Д. Донцов мав власні погляди й на літературний розвиток, які він висловив в працях «Поетка українського рісорджімента» (1922), «Наша доба і література» (1937), «Туга за героїчним» (1953).

Ще один представник української еміграції – Іван Огієнко (церковне ім'я Іларіон; 1882-1972) – український церковний і громадський діяч, митрополит (від 1944), науковець, педагог. Від 1924 р. він мешкав у Львові, протягом 1926-1932 рр. був професором церковнослов'янської мови Варшавського університету. В 1944 р. Огієнко змушений був емігрувати до Швейцарії, а потім до Канади, де доклав чимало зусиль для організації та розбудови національно-культурного та релігійного життя українців в еміграції, розгорнув велику науково-дослідницьку та видавничу діяльність.

Ще в брошурі «Українська культура» (1918) Огієнко обґрунтував тезу про самобутність та самодостатність української культури. При цьому він стояв на позиціях плюралізму культур, рівноправності та різноманітності їх здобутків. Огієнко обґрунтував трансляційну функцію української культури в двох аспектах: по-перше, відкритості української національної культури до різних впливів в силу геополітичного становища України, і, по-друге, розповсюдженні створених українським народом культурних надбань на східнослов’янські землі. Огієнко стояв на позиціях рівноправності локальних культур. Він вважав мову головною ознакою культурної ідентичності та державницької ідеології, бо в ній відбивається самий дух народу. При відсутності розвиненої літературної мови народ перебуває на рівні «етнографічної маси». Невипадково Огієнко закликав виховувати у підростаючого покоління любов до свого народу, народної творчості, рідної мови. Вчений прагнув популяризації норм літературної української мови та зменшення її розбіжностей з розмовною мовою. Справа життя Огієнка – переклад Біблії на українську мову, важливий для розвитку сучасної української релігійної термінології та літургічної мови.

Огієнко розцінював матеріальну культуру як важливе для людини, але вторинне, на відміну від духовної культури, явище. «Духовна культура – то інтелектуальний стан народу, то розвиток всенародного розуму: його науки, віри, переконань, звичаїв, етики і т.п. Тільки духовна культура творить правдиву національну еліту». Рівень культури свідчить про ступінь розвитку нації. Огієнко відстоював православний генезис української культури та її постійний зв'язок із релігійно-духовним життям. Саме це, на його погляд, запобігало асиміляції та знищенню української культури протягом століть.

Основоположником психологічного напряму у вітчизняній культурології був член-кореспондент Петербурзької Академії Наук Олександр Опанасович Потебня (1836—1891), який розробляв питання теорії словесності, фольклору, етнографії, загального мовознавства, фонетики, граматики й семасіології слов´янських мов. Він зазначав, що усі мови мають невичерпні внутрішні можливості для розвитку, однак мову нації визначає мова школи, мову школи — потреби виробництва, які формують мовний еквівалент нації

Важливою подією в житті української діаспори стало видання колективної праці «Українська культура: Лекції за редакцією Д. Антоновича» (1940). Дмитро Антонович (1877-1945) запропонував тлумачення поняття культури, розділив її на матеріальну і духовну, підкреслив ключову роль людини, що належить одночасно двом світам – культурі та природі. Антонович уперше наголосив на особливостях українського гуманізму, намітив періодизацію культури за стильовими епохами.

Одним із авторів збірки був Дмитро Чижевський (1894-1977) – учений-енциклопедист, культуролог, філософ, історик, релігієзнавець, лінгвіст, славіст, дослідник української і слов'янської літератур; з 1949 р. професор Гарвардського університету, з 1962 р. член Гейдельберзької академії.

Д. Чижевський першим відкрив слов'янське і зокрема українське бароко, а історію української культури намагався побудувати як історію стилів, підкреслюючи початковий зв'язок з візантійською культурною спадщиною та вказуючи на співзвучну зміну стилів з західними впливами (з XVI ст.). Вчений розрізняв два типи філософії та історії, які з ними асоціюються. Відповідно до того, що він називав раціоналістичним поглядом, філософія є наукою, що відкриває універсальну істину щодо природи реальності, справедливості, красоти тощо. Таким чином, може існувати тільки одна відповідь на кожне питання, множинність відповідей є показником фальші. В тій мірі, в якій національні філософії відзначені різними ідеями стосовно одних і тих самих питань, вони є фальшивими і не заслуговують на серйозну увагу історика. Інший філософський підхід Д. Чижевський називає романтичним. На цій світоглядній основі різноманітність філософських доктрин має позитивну цінність. Якщо абсолютні ідеали можуть бути реалізовані тільки в певних обмежених формах (наука, релігія, мораль тощо) національної культури, і розбіжності між національними культурами маніфестують різні аспекти абсолюту, тоді ці розбіжності є важливими і цінними. Разом вони забезпечують більш повне виявлення абсолюту. З цієї точки зору, філософія є самосвідомістю даної культури: вона з’ясовує, що є відмінного та цікавого у притаманних певній нації уявленнях про дійсність, справедливість та красоту, і таким чином нація сприймає себе як цілісність, що сприяє розвитку національної самосвідомості. Внаслідок специфіки історичного розвитку України, вважав Чижевський, національна свідомість та мова не є необхідними умовами для характеристики типу українського мислителя, також як місце його народження, освітній або професійний досвід. Найулюбленішим українським мислителем для Чижевського був Григорій Сковорода, у філософській системі якого він находив насамперед впливи різних європейських містиків. Досліджував Чижевський і українську філософію серця, і філософські традиції Києво-Могилянської академії. У кінці життя його світогляду був притаманний космополітизм. Вчений дійшов до переконання, що «найважливішим культурним чинником є особисті зв'язки людей, передусім через кордони, що є в Європі такі затісні для націй... Культурні зв'язки народів я вважаю вагомішими за політичні».

Важливий доробок в осмислені сутності української культури належить видатному українському філософу Сергію Кримському (1930-2010). Він одним із перших порушив проблему філософського осмислення архетипів (грец. arche – початок + typos – образ) української культури, ведучи мову про наскрізні для історії, інваріантні щодо часу культурні структури, базові ідеї-образи, які характеризують соціокультурний розвиток людства. Функціонування архетипів є закріпленням ідеальних моделей поведінки, ритуалів, дій, образів, які сприяли формуванню категорій мислення, утриманню реальності, передачі людського досвіду та здобутків цивілізації. У праці «Архетипи української культури» (1996) сформульовано ідею софійності буття як основоположного принципу національного світорозуміння та духовності українського народу. Поряд з архетипом Софії Кримський виділяв в українській культурі архетипи Природи, Серця, Слова. Спорідненість національних архетипів та універсалій світової культури є передумовою вивільнення духовного життя нації з ситуації одноразовості й тлінності у простір вічності, у сферу утвердження історичних звершень народу в їх загальнолюдській значущості.

Інший сучасний український вчений Мирослав Попович (нар. 1930) утверджує погляд на українську культуру у цілісності і єдності духовної, господарської та політичної складових. На його думку, сучасний високоосвічений фахівець в Україні потребує світлої гуманітарної культури, щоб усі його можливості розвивалися в єдиному і багатоманітному цілому. Вчений пропонує сприйняття української культури в контексті світового культурного процесу, надаючи великого значення в її формуванні впливам інших культур. Творення української національної культури, наголошує М. Попович, є справою всіх громадян країни незалежно від етнічної ідентичності.

Наступний етап у розвитку української культурології пов´язаний із становленням України як самостійної держави. Нині виділилося декілька напрямів дослідження: традиційна історична культурологічна школа, філософія культури, соціологія культури, психологія культури.

Головне завдання історичної культурологічної школи полягало у тому, щоб дати конкретні знання про той чи інший тип культури. Вона намагалася не тільки пояснити, скільки виявити та описати факти, події й досягнення культури, виділяючи в ній найвизначніші пам´ятки, імена авторів і творців. До історичної культурології тісно примикала лінгвістична культурологія, яка вивчає культуру через призму мови й літератури.

Загальною теорією української культури була філософія культури. її завдання полягало в осмисленні й поясненні культури через її найзагальніші й найістотніші риси. Філософія культури досліджувала сутність культури, її відмінності від природи, співвідношення з цивілізацією й іншими явищами. Предметом її вивчення є структура, функції та роль культури в житті людини й суспільства. Філософія культури спрямована на виявлення провідних тенденцій в еволюції культури, на розкриття причин її кризових явищ.

Соціологія культури досліджувала функціонування культури або в цілому, або наявні в ній субкулмури — масову та елітарну, міську та сільську, жіночу та молодіжну. Вона вивчала зрушення і зміни, що відбувалися в культурі, їхню динаміку, реакцію на ці зміни тих чи інших верств суспільства та суспільних інституцій.

Психологія культури вивчала особистісне ставлення до культури, своєрідність духовного насичення людини в рамках певного культурного простору. На основі соціально-психологічних досліджень психологія культури виділяла культурно-історичні типи особистості, характерні до наявного соціуму.

Нині, у нових умовах розвитку, українська культурологія долає жанровість у висвітленні національної культури, переглядається періодизація та співвідношення з європейською й світовою культурою.

Висновки

1. Під культурою розуміється сукупність способів і продуктів людської діяльності, що охоплює сфери матеріального та ду

Дата добавления: 2014-01-07