Посткласичний період розвитку соціології

(30–50-ті роки XX століття)

Сучасна ситуація в західноєвропейській і американській соціології в самому загальному вигляді характеризується теоретичним плюралізмом і різними теоретичними орієнтаціями.

В історії розвитку соціологічної думки XX сторіччя можна виділити два етапи, що якісно відрізняються один від одного специфікою, постановкою і способами вирішення соціологічних проблем:

1. Посткласичний період розвитку соціології 30–50-ті роки XX століття, який пов’язаний з прізвищами П. Сорокіна, Т. Парсонса, Р. Мертона, дослідників франкфуртської школи (Т. Адорно, Г. Мар-
кузе, Е. Фромм, М. Хоркхаймер).

2. Сучасний етап соціології (постфункціоналістичний), що бере початок на межі 60-х років ХХ ст. пов’язують з виникненням принципово негативних щодо функціоналізму теорій (символічний інтеракціонізм, теорія конфлікту, феноменологічна соціологія). Найбільш впливові фігури цього періоду Р. Дарендорф, Ю. Хабермас.

Отже, звернемося до аналізу посткласичного періоду розвитку соціології, що у цілому здійснювався на основі інтеграції різних підходів і спроб створення загальної соціологічної теорії функціоналізму (структурно-функціональною теорією).

Функціоналізм пропонує модель суспільства, яке розуміють як систему соціальних відносин, що утворюють стійкі інститути.

За аналогією з біологічними науками прихильники функціо-нального аналізу вважають, що поведінки соціальних систем можна розглядати так само, як поведінки організмів у навколишньому середовищі. Так само, як фізичне середовище висуває до організму ряд вимог, виконання яких є необхідною умовою його виживання, контекст оточення, у якому функціонує соціальна система, висуває до неї подібні вимоги. Більш того, організаційну структуру соціальної системи (подібно структурі будь-якого організму) можна розглядати як адаптивну реакцію на ці вимоги середовища. Елементи соціальної системи, функціональні в тому розумінні, що своїми діями щодо тих або інших чинників зовнішнього середовища вони сприяють виживанню системи. Зміни в соціальній системі, як і зміни в організмі, відбуваються еволюційним шляхом, у результаті система або краще пристосовується до існуючого середовища, або пристосовується до нових умов існування. Припускаючи можливість припинення розвитку або навіть регресу, функціоналісти розуміють процес соціальної зміни насамперед як процес зростаючої диференціації та інтеграції соціальної системи.

Головне в соціології структурно-функціонального аналізу – це розгляд людського суспільства як соціального цілого, елементами і сферами якого є різні соціальні інститути. Останні функціонально взаємодіють один з одним у рамках визначеної соціальної структури, сприяючи при цьому збереженню соціальної системи.

Завдання соціології, на думку функціоналістів, – вивчати механізми і структури, що забезпечують стабільність соціальної системи. Під соціальною структурою розуміється ціннісно-нормативна сфера громадського життя. Одиниця соціальної системи – соціальна роль. Остання виступає як ціннісна орієнтація індивіда, що виходить з цінностей і нормативів суспільства.

Першим спробував зробити універсальний синтез Пітирим Олександрович Сорокін (1889-1968). Який, після виселення з Росії, певний час працював у Чехії, потім (у 1929 році) був запрошений у Гарвардський університет, де через рік створив і очолив соціологічний факультет, що став на той час провідним центром розвитку соціо-логії в Америці. За 12 років, протягом яких Сорокін займав свою адміністративну посаду, цей факультет виховав цілу плеяду соціологів, частина з яких згодом стали відомими (Т. Парсонс, Р. Мертон, У. Мур, Ч. Луман, Е. Шилз, Дж. Хоманс).

У багатогранній спадщині П. Сорокіна окреслимо лише кілька аспектів: визначення і зміст соціології, соціальна стратифікація і соціальна мобільність, теорія соціокультурної динаміки. У роботах «Соціологія революції» (1925 р.) і «Соціальна мобільність» (1927 р.) він сформулював основні положення теорії «соціальної стратифікації», у якій спробував зв’язати в єдине ціле два принципи:

а) структурної тотожності механізмів будь-якої соціальної взаємодії;

б) визначальної ролі внутрішньогрупових розбіжностей у структурі суспільства.

Соціальна стратифікація, за П. Сорокіним, – «диференціація даного населення в ієрархічно розташованих шарах». Конкретних форм розшарування суспільства, або страт, величезна кількість. Серед цих форм Сорокін виділяє три основні типи: економічний (багатий – бідний); професійний (високий, престижний професійний статус і низький); політичний (пануючий – керований).

Між ними існує залежність. Дуже рідко усі ті, хто займають нижчу страту в одному відношенні, займають нижчу страту й в інших. Соціальна стратифікація – постійна характеристика будь-якої організованої групи і всього суспільства. Нестратифіковане суспіль-ство, стверджував П. Сорокін, – це «міф, що ніколи не був реалізований в історії людства». Нерівність постійна і вічна. Вона має «природ-ний» характер, у ході історії змінюються лише її форми. Неминучість стратифікації, вважає П. Сорокін, пов’язана з трьома фундаментальними чинниками:

1) спільне, колективне життя індивідів, яке потребує організації поведінки і відносин між членами спільності, що викликає до життя розшарування на керуючих і керованих;

2) навколишнє середовище, що об’єктивно ставить індивідів у нерівне положення (припустимо, один має ділянку з родючою землею, а у іншого – з поганою і т.п.);

3) внутрішні біопсихічні розбіжності людей (люди нерівні фізично і тому по-різному почувають себе, мислять і діють).

Всередині однієї країни і між різними країнами відбувається переміщення людей, і такому процесу П. Сорокін дав назву «соціальна мобільність».

Дата добавления: 2014-01-07