Системний аналіз громадського життя

Системний підхід до аналізу суспільства доповнюється в соціології функціоналістським, індивідуалістським і детерміністським підходами.

Функціональний підхід характерний для англо-американської соціології в особі таких її представників, як Г. Спенсер, Д. Радкліф-Браун, Р. Мертон, Т. Парсонс і ін.

Основні принципи функціоналістського підходу полягають у наступному:

1) оцінка суспільства як цілісної системи, єдиного організму, що складається з безлічі частин, підсистем: економічної, політичної, духовної і т.п.;

2) обґрунтування тези про те, що кожна частина може існувати тільки в рамках цілісності, де вона виконує конкретні, суворо визначені функції;

3) функції частин мають своєю головною метою – задоволення яких-небудь суспільних потреб, а всі разом вони спрямовані на підтримку стійкості соціальної цілісності і відтворення людського роду;

4) функціональна насиченість системи і глибина розходжень у функціях, які виконують різні елементи, обумовлюють функціональні порушення, що можуть викликати кризу окремих підсистем або всієї системи в цілому;

5) обґрунтування визначальної ролі соціального контролю, вираженого в політичному управлінні, юридичних, правових, моральних нормах і т.п.

Розкриваючи механізм соціального контролю, Г. Спенсер, зокрема, стверджує, що останній тримається на «страху перед живими» і «страху перед мертвими». «Страх перед живими» створює держава, «страх перед мертвими» – церква. Головна ж умова збереження соціальної цілісності – це добровільне прийняття більшістю індивідів, що складають суспільство, встановлених у ньому норм і цінностей.

Істотний внесок у розвиток функціоналізму внесли американські соціологи, зокрема, Р. Мертон і Т. Парсонс. Перший ввів у науковий обіг і розробив зміст таких понять, як «дисфункція» (тобто стан, коли одні й ті самі елементи можуть бути функціональними щодо одних і дисфункціональними щодо інших), «явна функція» і «латентна функція». Латентна функція – це наслідок, викликати який не входило в наміри діючої особи, і вона не знає, що його викликало. За Т. Парсонсоном, будь-яка суспільна система має дві основні орієнтації, які він назвав «осями орієнтації». Перша означає, що кожна система орієнтується або на події навколишнього середовища, або на свої власні проблеми. Друга вісь – інструментальна, консумоторна – це коли орієнтація системи пов’язана або із миттєвими (актуаль-
ними), або з довгостроковими (потенційними) потребами і цілями. З положення цих осей у хрестоподібних таблицях складається набір з чотирьох основних функціональних категорій: адаптації, ціледосягнення, інтеграції, відтворення структури.

Ці функції соціальної системи забезпечуються різними підсистемами. Так, наприклад, функцію ціледосягнення виконує політична підсистема, функцію інтеграції – правові інститути, норми і звичаї і т.д.

Функціональний підхід містить у собі конструктивні начала і тому активно використовується при науковому дослідженні і аналізі суспільства. Однак він має певні недоліки: такі, як позаісторичність погляду на суспільство (тобто поза динамікою розвитку, статично), безконфліктність соціальних відносин, нездатність належним чином відбити в соціальному індивідуальне.

Остання проблема є центральною в концепції індивідуалізму. Її в соціології представляють Дж. Хоманс, Дж. Лінд, Г. Блумер і ін. Усі соціальні процеси і явища в індивідуалізмі виводяться із сукупності дій окремих особистостей. З погляду представників індивідуалізму схема дії містить у собі ряд елементів: 1) діючу особу, тобто індивіда або групу; 2) притягнення у ситуацію, у якій є присутнім момент примусу; 3) існування будь-якої мети через дію; 4) маніпулювання ресурсами для досягнення мети; 5) більш-менш чітко визначена по-ведінка.

У межах індивідуалізму виділяють теорію соціального обміну (Дж. Хоманс). У даній теорії основний акцент переноситься на конкретизацію мотивації дій окремих індивідів. При цьому основними
чинниками мотивації діяльності називають міру винагороди і витрат.

Модифікацією теорії соціального обміну Дж. Хоманса є теорія справедливого обміну Дж. Адамса, Дж. Уолстера та ін. Невдалий експеримент із побудовою соціалізму і загибель капіталізму, яка не відбулася в XX ст., показали, що сучасне суспільство і тенденції, які складаються в ньому, не вписуються в п’ятискладову концепцію формаційного розвитку.

У цих умовах активізувалися прихильники цивілізаційного підходу, у якому є своє раціональне зерно. У цивілізаційному підході істотно змінена точка зору на роль і значення економічних чинників у процесі розвитку суспільства. Кожен наступний етап припускає в суспільстві: зміну технології, способу виробництва, форми власності; зміну соціальних інститутів; зміну політичного режиму, культури і способу життя; зміну чисельності населення і соціальної структури суспільства. З погляду цивілізаційного підходу, економічні чинники ставлять в один ряд з усіма іншими і розглядають їх всі, без винятку, як головні. При цьому переборюється економічний і технологічний детермінізм у встановленні причинних зв’язків у розвитку людського суспільства. В історії розвитку суспільства виділяють три типи суспільств: 1) суспільства первинної цивілізації (доіндустріальні); 2) індустріальні суспільства; 3) постіндустріальні суспільства.

Питання про сутність цивілізаційного підходу і його співвідношення з формаційним підходом, є ключовим для сучасної соціологічної науки.

Поняття цивілізація вживається в різних значеннях. Найчастіше цивілізація означає визначену епоху в економічному, соціальному, культурно-психологічному розвитку суспільства.

В історії суспільства виділяють цивілізації:

· за масштабами (локальну, всесвітню);

· за характером і змістом виробництва (аграрну, тобто доін-дустріальну, індустріальну, постіндустріальну або техногенну);

· за способом виробництва (феодальну, капіталістичну і т.д.);

· за культурно-психологічними ознаками (європейську, західно-християнську, арабо-мусульманську і т.п.).

У цьому розумінні цивілізація і формація за своїм змістом збігаються, оскільки містять у собі матеріально-виробничу основу і весь комплекс економічних, соціальних, політичних, правових, культурних, релігійних і інших форм людських відносин, характерних для історично визначених етапів розвитку суспільства.

Існує і більш вузьке, нормативне визначення цивілізації, тобто в розумінні втілення цивілізаційного процесу, що трактується як удосконалення суспільства і ототожнюється в такому трактуванні із соціальним прогресом.

У цьому розумінні концепція цивілізації містить три основні моменти:

а) мірою цивілізаційного процесу стає людина, ії воля, можливості її саморозвитку, самовираження. У такому контексті цивілізаційні процеси – це процеси, що реалізують загальнолюдські цінності;

б) передбачається, що цим вимогам у найбільшій мірі відповідає досвід розвитку західної цивілізації, у рамках якої формувався і розвивався капіталізм. Таким чином, прийнято вважати, що всі риси і досягнення сучасної цивілізації при всіх колосальних витратах прямо або непрямо є продуктами капіталізму;

в) концепція цивілізаційного процесу заснована на припущенні або вірі в можливість виникнення єдиної світової цивілізації.

Цивілізаційні процеси виявляють тенденцію до утворення якоїсь загальносвітової цивілізації, у якій повинні згладитися нинішні розходження економічних систем, способів виробництва при збереженні культурних, технічних і ін. особливостей, властиві окремим народам.

Цивілізаційний підхід дозволяє обґрунтувати нову концепцію еволюції капіталізму, отже, і його сучасного вигляду, – відмінну від тієї, що склалася в теорії марксизму в ХІХ ст. Критерій еволюції сучасного капіталістичного суспільства змінюється. Суб’єктом суспільного розвитку стає людина (як би ми її не розглядали – як працівника, підприємця або споживача). Проблеми ефективності економіки з погляду інтересів людини (забезпечення економічної і політичної волі, і зростання добробуту, питання соціальної захищеності) стають голов-ним об’єктом аналізу.

Сучасний капіталізм докорінно відрізняється не тільки від капіталізму XIX сторіччя або монополістичного капіталізму на межі XIX і XX ст., але і від того державно-монополістичного капіталізму (ДМК), що склався в ряді країн Заходу в 40-60 роках ХХ ст. У процесі свого історичного розвитку він пройшов ряд стадій, у ході яких зазнав істотних змін як по лінії відносин власності, виробничих відносин, так і по лінії соціальних відносин.

Історія капіталізму, як відомо, починається з індивідуалістичного або класичного капіталізму, заснованого на індивідуальній при-ватній власності і пануванні індивідуальних підприємств. Це був період становлення ринку, економічної свободи і водночас соціальної диференціації, необмеженої експлуатації робітничого класу, який не мав ще своїх організацій. Потім пройшли стадії імперіалізму і дер-жавно-монополістичного капіталізму. Саме у формі ДМК капіталізм зумів гнучко пристосуватися до нових умов. Він пережив утворення світової системи соціалізму (ССС) і розпад колоніальної системи. Зміг забезпечити достатній простір для розгортання науково-технічної революції, використовувати результати економічного зростання для розширення масового споживання, соціальної допомоги, розвитку культури і освіти. Сучасний капіталізм сприяв інтернаціоналізації суспільного виробництва та економічної інтеграції. Глибокі зміни відбулися і у соціально-політичній сфері. Держава в усе більшій мірі стала служити справі досягнення соціального консенсусу і гармонізації суспільних інтересів. З іншого боку, скоротилася його роль як інструмента захисту корисливих інтересів економічно пануючих класів.

Аналіз капіталізму в контексті цивілізаційного розвитку висуває ряд конкретних питань:

а) Чи можна ототожнювати загальноцивілізаційні процеси з загальними закономірностями розвитку капіталізму, сформульованими у свій час у марксистській економічній науці?

б) Про які реальні кризові явища і негативні тенденції варто говорити при аналізі сьогоднішнього капіталізму і самого цивілізаційного процесу?

Явища та інститути, що вважають загальноцивілізаційними, потребують подальшого вивчення. Це стосується: приватної власності як основи економічної і політичної свободи; сучасних форм колек-тивної власності, держави як гаранта захисту прав і свобод людини; сучасних ринкових структур, соціальних наслідків науково-технічного прогресу, системи правових норм, що регулюють ринкові відносини, демократії і політичної культури, правової держави, громадянського суспільства і т.п.

Зараз для вчених, які представляють різні течії соціологічної науки, є очевидним, що саме капіталізм утягує світ у якусь нову інстанцію, можливо, нову цивілізацію. У її основі лежить глобалізація економічних, політичних і культурних відносин, інтернаціоналізація економічних зв’язків, зростання взаємозалежності цілісного, але суперечливого світу. Для цього майбутнього типу цивілізацій вже існує ряд назв: постіндустріальне суспільство, технотронна ера, інформаційне суспільства і т.д. Можна робити на цей рахунок певні припущення, але підтвердить або спростує доводи прихильників формаційного і цивілізаційного підходів тільки час.

Таким чином, усі розглянуті підходи до аналізу суспільства як цілісної системи різною мірою і по-різному приводять до одного підсумку: суспільство – динамічна система, що розвивається. Процес розвитку і руху будь-якої системи в повсякденній і науковій свідомості виражається низкою таких понять, як: рух уперед, рух назад, прогрес, регрес. Перші два поняття умовні й не мають точного наукового змісту.

У спробах пояснити механізм розвитку суспільства більш конст-руктивним є поняття прогрес. Хоча і воно має не абсолютне, а віднос-не значення. Прогрес (від лат. рrogressus – рух уперед, успіх) – тип, напрямок розвитку, що характеризується переходом від нижчого до вищого, від менш зробленого до більш зробленого. Про прогрес можна говорити щодо системи в цілому, окремих її елементів, структури та інших параметрів об’єкта, який розвивається. Поняття прогрес співвідноситься з поняттям регрес, і саме вони виступають основними при науковому аналізі та вивченні соціальних систем.

Довгим і тернистим шляхом йшло людство від найпростіших форм громадської організації до сучасного постіндустріального та інформаційного суспільства. У постійній боротьбі протилежних сил, старого і нового людство рухається вперед. Не можна сказати, що історія завжди права, а дорога прогресу була гладкою і прямою. Але, які би зиґзаґи і рухи назад не робила історія, суспільство рухалося неухильно вперед, переходячи щораз у якісно новий стан.

Ідея суспільного прогресу – це проблема, яка виникла не раптом на даному історичному етапі. Своїм корінням вона сягає у далеке минуле. Ще в стародавні часи люди міркували про майбутнє – чи несе воно їм щастя, або навпаки, їх очікують лиха, страждання, зло? У своєму світосприйманні й оцінці майбутнього люди виступали або песимістами, або оптимістами, а були і такі, котрі дотримувалися ідеї циклічності, тобто вічного круговороту, з необхідністю повторювати ті самі фази. Так, наприклад, багато мислителів стародавності були переконані, що минуле завжди краще сьогодення.

Один з античних авторів (Гесіод) у своїй поемі «Труди і дні» у художній формі висловив таку ідею, що людство пережило п’ять основних стадій, щоразу ніби спускаючись сходами історії на одну сходинку вниз. Почавши золотим і пройшовши срібне та інші століття, воно опинилося в залізному. Споконвічний стан людського роду – «золоте століття» – ера безхмарного щастя: усі жили в достатку, а праця була зовсім не обов’язковою, тому що сама земля давала людям те, чого їм не вистачало; кожний жив безтурботно. Інша справа – «залізний вік», що став підсумком долі людини. Тепер вже люди проводять дні в трудах, турботах і сумі. Усюди панує зло, що перемагає добро, панує насильство, а справедливість зневажається. Надалі ідеалізувався не тільки первіснообщинний лад, але й античність, що розглядалася в епоху Відродження як вершина суспільного прогресу, а романтики XIX ст. схилялися перед середньовіччям з його лицарським духом, шляхетністю, безкорисливістю вчинків, величчю духу. Отже, уявлення людей про «золоте століття» були і залишаються неоднозначними.

На проблему суспільного прогресу, починаючи зі стародавності, існують два основні підходи «песимістичний» і «оптимістичний».

Песимістичний підхід, сягаючи своїми коріннями до Протагора, Демокрита, Лукреція Кари, знайшов найбільш яскраве втілення в соціологічних ідеях християнства. У ньому всесвітня історія викликає почуття жалю про суєтність і крихкість людського буття, про безповоротно загублений рай. Християнський песимізм пов’язаний з есхатологічним мотивом, тобто з вченням про кінець світу. Він говорить про споконвічний гріх людини, про неминучість покарання за цей гріх. Життя людства мислиться від часів Адама і Єви до страшного суду. Однак, для християнського песимізму характерна така риса: у ньому немає трагічної безвихідності, оскільки зберігався маленький вогник надії на прийдешній порятунок у потойбічному світі. Це, мабуть, те головне в психологічному плані, що дарує християнська релігія своїм шанувальникам і віруючим.

Оптимістична ідея історичного прогресу пов’язана з ідеологією і світоглядом епохи Відродження, що поєднано з небувалим до цього розвитком науки і техніки, мистецтва, всіх сфер громадського життя. Виникла ілюзія, що світ йде назустріч справедливому майбутньому, у якому буде тріумфувати розум, а людина стане головною самоцінністю. Суспільна думка народжувальної буржуазії була овіяна світлим історичним оптимізмом, пов’язаним з вірою в безмежні можливості людського розуму. Ця ідея послідовно розроблялася просвітителями ХVІІІ ст. Дідро, Гольбахом, Вольтером, Тюрго, Гердером і ін.

Особливе місце у висвітленні проблеми історичного прогресу у філософії належить Гегелю. Він розумів історію як єдиний і закономірний процес, у якому кожна епоха, будучи унікальною, являє собою водночас необхідний щабель у загальному розвитку людства. Критерієм розвитку суспільства Гегель вважав прогрес у свідомості свободи, але усвідомлення свободи це ще не свобода, а, отже, і не дійсний прогрес.

У XX ст. песимістичне і оптимістичне начало у розумінні су-спільного прогресу актуалізується з небувалою силою. Бурхливий розвиток НТР і глобальний характер проблем, що нею породжені, поставили людську цивілізацію перед альтернативою вижити або загинути.

Представники песимістичного погляду наполегливо проводять ідею про те, що саме НТР приведе в остаточному підсумку людство до загибелі і його історична доля, таким чином, вирішена.

Представники оптимістичного погляду (Г. Кан, З. Бжезинський, Дж. Гелбрейт, Р. Арон і ін.) вважають, що саме за допомогою досягнень НТР, людство знайде рішення всім проблемам, що загрожують його існуванню.

Сучасна ситуація, у якій виявляє себе людина, унікальна і не-повторна. Ця неповторність виражається в зростаючий єдності і суперечливості взаємозалежного світу. У цих умовах зростає роль суб’єктивно-людського чинника в розвитку суспільства, у визначенні як змісту, так і характеру останнього. Якщо в попередні епохи го-ловними причинами кризових явищ у суспільному житті були стихійні сили природи (землетруси, повені, посухи, епідемії і т.п.), то криза суспільства ХХІ ст. є наслідком діяльності самої людини. Так звані глобальні проблеми мають антропогенний, соціальний характер. Сьогодні під глобальними проблемами розуміють: 1) проблему запобігання світовому тероризму; 2) забруднення навколишнього середовища; 3) виснаження природних ресурсів; 4) проблеми фізичного і морального здоров’я людства; 5) демографічну проблему; 6) продовольчу проблему.

Від ефективного вирішення глобальних проблем, що потребує, по-перше, комплексного підходу, по-друге – вироблення міждержавної, планетарної стратегії, залежить доля суспільного процесу.

Соціальні інститути та організації

1. Соціальні інститути: поняття, типи і функції.

2. Сутність соціальної організації і її роль у розвитку сус-
пільства як цілісної системи.

Ключові поняття: Соціальний інститут. Соціальна організація. Соціальні функції. Потреби. Інтереси. Соціалізація. Діяльність. Соціальна поведінка. Соціальні норми. Соціальний контроль. Економічні соціальні інститути. Політичні соціальні інститути. Формальні організації. Неформальні організації.

1. Соціальні інститути: поняття, типи і функції

Соціальний інститут – це форма закріплення і засіб здійснення діяльності, що забезпечує стабільне функціонування суспільних відносин. За допомогою соціальних норм і санкцій соціальні інститути виконують організаційні, регулюючі, управлінські і виховні функції в суспільстві.

Узявши дане визначення як базове, потрібно розглянути як і чому виникають соціальні інститути і організації. Знаючи відповідь на це питання, вирішити дві пізнавальні задачі:

по-перше, чітко визначити об’єктивні і суб’єктивні передумови виникнення соціальних інститутів і організацій;

по-друге, зрозуміти механізм їх функціональної залежності і взаємодії.

Об’єктивною основою (причиною) виникнення соціальних інститутів і організацій є соціальні інтереси і потреби.

Соціальний інтерес (від лат. interest – мати значення) одна з найважливіших рушійних сил поведінки і діяльності соціального суб’єкта. Відбиваючи соціальний стан індивідів і соціальних груп, інтерес виконує роль головного спонукального стимулу дії і рушійної сили суспільного прогресу. Інтереси тієї або іншої соціальної групи обумовлюють її місце в суспільстві, що визначається насамперед економічним становищем.

Інтерес, на відміну від соціальної потреби, спрямований не стільки на предмет задоволення, скільки на ті соціальні інститути, установи, норми взаємин, від яких залежить розподіл матеріальних і духовних благ, здатних задовольнити соціальні потреби.

Соціальність інтересів обумовлена тим, що в них завжди при-сутній елемент зіставлення положення соціальних суб’єктів в умовах даної суспільної системи. З юридичної точки зору важливо враховувати, що звичайні інтереси, які визнаються суспільною думкою і не підлягають обговоренню, набувають статусу законних інтересів. Спроби обмежити останні, сприймаються як замах на життєві основи соціальних груп, спільнот, а то і суспільства в цілому.

Історичний досвід свідчить, що кожна із соціальних груп не поступається своїми інтересами добровільно, просто через морально-етичні погляди або заклики до гуманізму. Навпаки, кожна з них прагне до експансії своїх інтересів і максимального задоволення своїх потреб. Взаємодія і співробітництво класів, соціальних груп і інших спільнот можливе лише на основі спільності або хоча б близькості їх корінних інтересів (наприклад, інтерес до проблеми виживання
людства або вирішення глобальних проблем), формування загальних соціальних потреб, в основі яких – прагнення до самозбереження і саморозвитку.

Не менш важливе значення у виникненні соціальних інститутів і організацій мають соціальні потреби. Це те, що споконвіку примушує людей до діяльності, спрямованої на усунення недостатності умов, що забезпечують нормальну життєдіяльність соціального суб’єкта. Це форма вираження його прагнення до чого-небудь життєво важливого, значущого для нього. Деякі з цих умов потреба спонукає привласнювати і споживати, інші – створювати і збільшувати. Однак лише усвідомлені потреби стають дійсно чинником, який стимулює до діяльності через управління в мотивах, бажаннях, цілях та інтересах людей.

Історичний досвід, починаючи з первіснообщинного ладу, свідчить, що люди не можуть існувати, не створюючи колективів, со-ціальних груп і соціальних систем, існування яких розраховане на тривалий час. Ця тенденція пояснюється біологічною потребою і залежністю людей установлювати взаємини шляхом символічної комунікації. Суспільство зберігає свою цілісність не автоматично. Його стабільне існування потребує значних цілеспрямованих зусиль всіх елементів соціальної системи. Соціальні інститути здійснюють з одного боку регулювання складних відносин між елементами системи, а з іншого – між самими системами.

Намагаючись зрозуміти природу соціальних інститутів, причини, які викликали їх появу, представники різних поколінь соціологів, різних соціологічних шкіл і напрямів намагалися визначити, що необхідно для стабільного існування соціуму.

У марксизмі, наприклад, в основі суспільства лежать матеріальні потреби, які забезпечують життєдіяльність суспільства і колективно організовані. Інакше трактував ідею соціальних потреб Герберт Спенсер. Він бачив головну потребу суспільства в «активній обороні» від ворогів і грабіжників, в діяльності, що забезпечує основні способи існування людей, обсяг виробництва і споживання продукту, а також у координації усіх видів діяльності. Тобто в необхідності і нормальному функціонуванні держави.

Можна навести приклад того, як американський соціолог Н. Дж. Смелзер визначив перелік основних елементів, необхідних для підтримки цілісності соціальної системи:

· комунікація між суб’єктами соціального життя;

· виробництво товарів і послуг, необхідних для нормальної життєдіяльності суспільства;

· розподіл товарів і послуг;

· захист членів суспільства від внутрішніх і зовнішніх посягань на їхні інтереси, забезпечення їхньої безпеки (природних катаклізмів, епідемій, військових зіткнень, злочинності і т.п.);

· заміщення членів суспільства, що вибувають, як шляхом біологічної репродукції, так і за допомогою соціалізації індивідів у рамках певної культури;

· контроль за поведінкою членів суспільства, що гарантує виконання соціальних функцій і попереджає розвиток різних соціальних конфліктів.

Перераховані соціальні потреби задовольняються не автоматично, а тільки організованими зусиллями членів суспільства, що формуються і регулюються соціальними інститутами.

Характеризуючи соціальні інститути, потрібно відзначити, що процес інституалізації взаємин між людьми виник стихійно, на основі культових, сімейних, моральних норм і регламентацій. Далі вони на-
бувають форми соціальності, опредмечуються в системі політичних, правових, ідеологічних, освітніх, дозвільних і інших установ, покликаних забезпечити ефективне функціонування всієї системи суспільних відносин.

Розвиток соціальних інститутів виражається в послідовній зміні їхніх конкретно-історичних типів, що обумовлені пануючими в суспільстві відносинами, серед яких визначальними є матеріальні. Формування нових суспільних відносин неминуче спричиняє ліквідацію старих і виникнення нових соціальних інститутів.

Конституюючись у закладах і установах, соціальні інститути виступають як певним чином організовані групи людей з винятково широким спектром форм прояву: від родини до держави і міждер-
жавних організацій.

Як спосіб здійснення спеціалізованої групової діяльності і суспільних відносин, соціальні інститути характеризуються сукупністю виконуваних при цьому функцій, що і визначають їх видову специфіку і якісну визначеність.

Структуру соціальних інститутів обумовлює насамперед со-ціальний статус людей, суб’єктів певної сфери діяльності і сукупність виконуваних ними ролей. Чим ефективніше люди виконують свої спеціалізовані ролі, тим більш дієвий соціальний інститут, більш стабільні суспільні відносини і вся система в цілому.

Соціальний статус людей і виконання ними певних ролей обумовлюється наявністю соціальних норм у внутрішній структурі інституту. Соціальні норми (закони, статути, правила, директиви, інструкції і т.п.) визначають стандарти поведінки людей, що входять до складу соціального інституту. За їх допомогою оцінюється якість і спрямованість діяльності людей, визначаються санкції до тих, кому властива відхилена поведінка. Політичні, правові, моральні, естетичні й інші норми одночасно обумовлюють рольову поведінку, організовують, упорядковують діяльність і взаємини в рамках окремого соціального інституту, додаючи тим самим йому стійкості як складній соціальній системі. Необхідно зазначити, що кожен статус, як правило, містить низку ролей. Людина, що має статус викладача ВНЗ, може бути одночасно батьком і чоловіком у сім’ї, членом будь-якої політичної партії, музикантом або поетом, завідувачем кафедри і членом профспілки. Сукупність ролей, що випливають з одного статусу, називають рольовим набором.

Перелік формальних ролей у суспільстві практично нескінченний. Соціологічній науці відомі кількаразові спроби їх систематизації. Така спроба була розпочата Т. Парсонсом у середині 50-х років ХХ ст. Він вважав, що та або інша роль може бути описана за допомогою п’яти основних характеристик: емоційності, способу одержання ролі, масштабу (міри суспільної значущості, рівень контактів і т.п.), формалізації, мотивації. Розробка методології аналізу соціальних статусів і ролей є, на думку Т. Парсонса, важливим елементом розуміння сутності соціальних інститутів і виконуваних ними функцій.

Суспільство складається з безлічі інститутів, взаємодія яких забезпечує йому можливість функціонування і розвитку як сукупності базисних і надбудовних суспільних відносин. Кожен інститут має орієнтацію на мету діяльності, конкретні функції, що забезпечують її досягнення, набір соціальних позицій і ролей, а також систему санкцій, які забезпечують стимулювання бажаної і придушення девіантної (відхиленої) поведінки людей.

На основі функціонально-рольового критерію соціальний інститут поділяють на чотири головні підсистеми: 1) економічну; 2) соціальну; 3) політичну; 4) культурологічну.

У рамках кожної основної підсистеми міститься великий набір специфічних соціальних інститутів (наприклад, соціальні інститути: сім’я, система освіти, соціального забезпечення, охорони здоров’я і т.д.; специфічні інститути – армія, поліція, церква та ін.).

В економічну підсистему входять всі інститути, що забезпечують процес виробництва і відтворення матеріальних благ і послуг, необхідних для життя людини (виробництво, обмін, розподіл і споживання).

Основним інститутом політичної підсистеми є держава з усіма властивими йому атрибутами й елементами. Саме держава, що реалізує владні, законодавчі, виконавчі, контрольно-примусові й управлінські функції забезпечує стабільність, життєздатність усього суспіль-ства як цілісної системи.

Дата добавления: 2014-01-07