Теорія особистих прав 2 страница

Цей Договір є спеціальною угодою щодо ст.20 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів.

Договір наділяє авторів літературних і художніх творів виключним правом дозволяти доведення до загального відома оригіналу і примірників своїх творів шляхом продажу або іншої передачі у власність. Ці ж автори користуються виключним правом на прокат комп’ютерних програм, кінематографічних творів і творів, втілених у фонограмах.

Проте це правило не поширюється на комп’ютерні програми, якщо програма не є основним об’єктом прокату, і на кінематографічні твори, якщо такий прокат не призводить широкого копіювання цих творів, що може завдати істотної шкоди виключному праву на відтворення.

Також за договором автору надається контроль за використанням та поширенням його твору, котрого він не мав за Бернською конвенцією як такою.

Договір забороняє обхід технічних засобів захисту твору та неправомірну підміну (підроблення) інформації про авторство, що міститься у творі.

Договір був досить сильно розкритикований, у тому числі за те, що він занадто «загального характеру» та намагається підвести усіх своїх членів під одну «мірку», хоча усі вони мають вельми різний ступінь економічного та наукового розвитку.

Договір ВОІВ про виконання і фонограми був прийнятий дипломатичною конференцією з деяких питань авторського права і суміжних прав, яка проходила 2-20 грудня 1996р. в Женеві. Його прийняття зумовлене необхідністю подальшого удосконалення міжнародно-правової охорони виконань і фонограм. Ст.1 цього Договору проголошує, що він ні в якій мірі не применшує значення Римської конвенції. Охорона, що надається за цим Договором, ніяким чином не завдає шкоди охороні авторського права на літературні і художні твори.

В основі Договору лежить національний режим, за яким його сторони надають охорону, передбачену Договором, виконавцям і виробникам фонограм, які є громадянами інших сторін Договору.

Особливістю цього Договору є те, що він надає охорону і особистим немайновим правам виконавців. Виконавці мають право вимагати визнання себе виконавцями, а також протидіяти будь-яким перекрученням або спотворенням чи іншій зміні своїх виконань, що можуть нанести шкоду репутації виконавця.

Виконавці наділяються виключним правом щодо своїх виконань дозволяти:

- ефірне виконання і сповіщення для загального відома своїх незаписаних виконань, за винятком випадків, коли виконання уже передавалось в ефір;

- запис своїх незаписаних виконань.

Виконавці користуються також виключним правом дозволяти пряме або побічне відтворення своїх виконань, записаних на фонограми, будь-яким чином і в будь-якій формі. Виконавці мають виключне право на розповсюдження записів своїх виконань, на прокат своїх виконань, на доведення своїх виконань для загального сповіщення публіки.

Права виробників фонограм також висвітлені в даному Договорі. Наприклад, вони наділяються виключним правом на відтворення, розповсюдження та прокат примірників своїх фонограм, а також робити фонограми доступними для публіки; виконавці і виробники користуються правом на одноразову і справедливу винагороду за пряме чи побічне використання фонограм, опублікованих з комерційною метою, для ефірного мовлення чи будь-якого сповіщення для загального відома.

Римська конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організації мовлення б ула прийнята членами Всесвітньої організації інтелектуальної власності 26 жовтня 1961 року у місті Рим (Італія), та є одним з перших міжнародно-правових документів, що стосуються галузі суміжних прав. Особливість суміжних прав полягає у тому, що вони є правовою формою реалізації авторських прав. Отже, головною метою Римської конвенції є охорона суміжних прав. Перша стаття Конвенції визначає, що охорона суміжних прав має здійснюватися в такий спосіб, щоб не зашкодити авторським правам. Об’єктами охорони є права на виконання, права виробників фонограм та права організацій ефірного мовлення на свої передачі.

Суб’єктами зазначених прав є виконавці, виробники фонограм та організації ефірного мовлення. Конвенція передбачає можливість надання охорони суб’єктам суміжних прав не залежно від того, чи охороняються літературні і художні твори, використані виконавцями, виробниками фонограм та організаціями ефірного мовлення.

Членами Римської конвенції можуть стати лише члени Бернської конвенції або Всесвітньої конвенції, які є членами ООН. Основним принципом Конвенції є принцип національного режиму. Проте Конвенція встановлює мінімальний рівень охорони, нижче якого опускатись не дозволяє.

Національний режим надається виробнику, якщо він є громадянином іншої договірної держави або перша фіксація була здійснена в іншій договірній державі, або фонограма була вперше чи одночасно випущена у світ в іншій договірній державі.

Римська конвенція містить також певні обмеження прав виконавців, виробників фонограм і організацій ефірного мовлення. Деякі з них встановлені самою Конвенцією, деякі встановлюються національним законодавством договірної держави. Мінімальний строк охорони – 20 років, починаючи від кінця року, в якому була здійснена фіксація, що стосується фонограм і виконання, включених до них; або мало місце виконання щодо виконань, не включених до фонограми; або щодо радіо- і телепередач часу такої передачі.

Женевська конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм була прийнята в 1971 р. Женевська конвенція зобов’язує кожну договірну державу охороняти інтереси виробника фонограм, що є громадянином іншої договірної держави, від відтворення дублікатів фонограм без згоди на те виробника, а також від увозу таких дублікатів, коли таке відтворення чи ввіз здійснюється з метою поширення для загального відома, а також від поширення таких дублікатів для загального відома.

Прийняття цієї Конвенції, відомої як Конвенція про фонограми, було зумовлено зростаючими масштабами незаконного відтворення фонограм, що має місце в усьому світі. Конвенція визначила чіткі поняття:

- «фонограма» - виключно звуковий запис звуків;

- «виробник фонограми» - будь-яка фізична чи юридична особа, яка першою здійснила запис звуків на фонограмі;

- «копія» - матеріальний носій, що містить звуки, записані безпосередньо чи опосередковано з фонограми, і який містить всю або значну частину звуків, записаних на цій фонограмі;

- «розповсюдження серед публіки» - будь-який акт, засобом якого копії безпосередньо чи опосередковано пропонуються публіці взагалі або будь-якій її частині.

Кожна держава-учасниця зобов'язується охороняти виробників фонограм, які є громадянами інших держав-учасниць, від виробництва копій фонограм без згоди виробника і від ввозу таких копій кожного разу, коли згадане виробництво чи ввезення здійснюються з метою їх розповсюдження серед публіки, а також від розповсюдження цих копій серед публіки.

Строк охорони прав виробників фонограм визначається національним законодавством кожної держави-учасниці Конвенції. Держави-учасниці Конвенції можуть у своїх національних законодавствах передбачати і певні обмеження прав виробників фонограм, що можуть бути такими, які встановлені цим законодавством для авторів творів. Проте обов'язкові ліцензії можуть бути передбачені лише у тому разі, якщо дотримані такі умови:

- відтворення призначається для використання виключно для навчання або наукових досліджень;

- ліцензія дає право відтворення лише на території держави-учасниці, компетентні органи якої надали ліцензію і вона не поширюється на експорт копій;

- відтворення, здійснене на підставі ліцензії, зумовлює право на справедливу винагороду, що визначається зазначеним органом з урахуванням, поряд з іншим, кількості копій, що будуть вироблені.

Норми цієї Конвенції не можуть бути витлумачені таким чином, що обмежують або завдають шкоди охороні інтересів авторів-виконавців, виробників фонограм або органів радіомовлення. Кожна із держав-учасниць визначає межі дії охорони інтересів авторів-виконавців, виступи яких записані на фонограму, а також умови, за яких вони можуть користуватися такою охороною. Держава-учасниця не зобов'язана дотримуватися норм Конвенції щодо фонограм, які були записані до набуття чинності цією Конвенцією на території даної держави.

Міжнародне бюро Всесвітньої організації інтелектуальної власності збирає і публікує інформацію щодо охорони фонограм. Кожна держава-учасниця безвідкладно повідомляє Міжнародному бюро про усі нові закони та офіційні тексти, що стосуються охорони фонограм.

Брюссельська конвенція про розповсюдження несучих програми сигналів, що передають через супутники була прийнята у 1974 році.

Ця Конвенція передбачає обов’язок кожної держави-учасниці Конвенції вживати належних заходів щодо запобігання незаконному розповсюдженню на своїй території чи зі своєї території будь-якого несучого програми сигналу, що передається через супутники. Розповсюдження визнається незаконним, якщо на нього не було одержано дозвіл від організації, за загальним правилом, радіо-або телемовної організації, що прийняла рішення про складові елементи програми. Цей обов’язок існує щодо організацій, які вступають як “громадяни” держави-учасниці Конвенції.

Проте положення цієї Конвенції не застосовуються, коли розповсюдження сигналів здійснюється із супутників прямого мовлення.

Директиви ЄС з питань авторського права

Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності - міжнародна угода, що адмініструється Світовою організацією торгівлі та встановлює мінімальні стандарти для визнання та захисту основних об'єктів інтелектуальної власності. Цю угоду було прийнято під час Уругвайського раунду Генеральної угоди по тарифам та торгівлі (ГАТТ) у 1994 році.

Дана Угода визначає право власності на деякі види інтелектуальних продуктів, що раніше в багатьох країнах були практично незахищеними. Так, відповідно до TRIPS комп’ютерні програми, звукові записи і кінематографічні твори повинні захищатися так само, як і літературні, тобто їхні автори мають право заборонити комерційне використання цих продуктів. На думку деяких відомих економістів, держави встановлюють рівень захисту інтелектуальної власності в залежності від співвідношення імітацій і інновацій в економіці. Тобто, якщо країна є новатором, то вона зацікавлена у високому рівні захисту прав інтелектуальної власності, у той же час, якщо країна віддає перевагу (по тим або інших причинах) імітуванню інновацій, те високий рівень захисту авторського права буде їй перешкоджати в цьому.

1967 р. на Дипломатичній конференції в Стокгольмі підписано Конвенцію, що заснувала Всесвітню організацію інтелектуальної власності (ВОІВ). З 1974 р. ВОІВ одержала статус спеціалізованої установи ООН. Діяльність ВОІВ спрямовано на сприяння охорони інтелектуальної власності в усьому світі шляхом співробітництва між державами й міжнародними організаціями, а також на забезпечення адміністративного співробітництва між Союзами у сфері охорони інтелектуальної власності.

ВОІВ зберігає свою незалежність, кожна країна-член ООН має право стати членом ВОІВ, проте фактичними членами стають не всі вони. Більше того, членами ВОІВ може бути і держава, яка не є членом ООН.

Має свій власний статут і керівні органи, свого обраного керівника, свій доход, свій бюджет, своїх співробітників, свої програми.

Союзи, адміністративні функції яких виконує ВОІВ, засновані на договорах. Союз складається з усіх держав, які приєдналися до даного конкретного договору.

Отже, серед функцій, які виконує ВОІВ з метою здійснення всесвітнього сприяння охороні прав інтелектуальної власності, існує функція адміністративного управління спеціальними договорами і конвенціями.

У рамках ВОІВ функціонують близько 23 міжнародних угод. Їх поділяють на:

Угоди з охорони інтелектуальної власності. Ця група угод визначає міжнародно-визнані основні стандарти охорони інтелектуальної власності в кожній країні. До них відносяться:

§ Паризька конвенція про охорону промислової власності;

§ Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів;

§ Міжнародна конвенція про охорону прав виконавців, виробників фонограм і організацій ефірного мовлення (Римська конвенція);

§ Найробський договір про охорону олімпійського символу;

§ Мадридська угода про недопущення неправдивих або таких, що вводять в оману, зазначень походження товарів;

§ Договір про закони щодо товарних знаків;

§ Вашингтонський договір про інтелектуальну власність у відношенні інтегральних мікросхем;

§ Договір про патентне право (PLT – Patent Law Treaty);

§ Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм;

§ Брюссельська конвенція про розповсюдження несучих програм сигнали, що передаються через супутники;

§ Договір ВОІВ про виконання і фонограми;

§ Договір ВОІВ з авторського права.

Угоди про глобальну систему охорони або реєстраційні міжнародні угоди, які забезпечують дію кожної міжнародної реєстрації чи подачі заявки в будь-якій країні-учасниці цих угод.

До них належать:

§ Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків і Протокол до Мадридської угоди;

§ Гаазька угода про міжнародне депонування промислових зразків;

§ Лісабонська угода про охорону найменувань місць походження та їхньої міжнародної реєстрації;

§ Договір про патентну кооперацію;

§ Будапештський договір про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів з метою патентної процедури.

Договори про класифікації - ця група угод створює системи класифікацій, які організують інформацію про винаходи, товарні знаки та промислові зразки в індексовані, керовані структури для полегшення пошуку:

§ Страсбурзька угода про Міжнародну патентну класифікацію;

§ Ніццька угода про міжнародну класифікацію товарів і послуг з метою реєстрації знаків;

§ Локарнська угода про введення Міжнародної класифікації промислових зразків.

Стратегічна спрямованість і діяльність ВОІВ:

- сприяння розвитку культури ІВ;

- включення ІВ у політику і програми національного розвитку;

- розробка міжнародних законів і норм в галузі ІВ;

- надання якісних послуг в рамках глобальних систем охорони в області ІС;

- підвищення ефективності процесу управління і допоміжних процесів у ВОІВ.

Законодавство України про інтелектуальну власність надзвичайно молоде і його становлення продовжується одночасно зі становленням державності та формуванням правової держави. Якщо не було держави, то навряд чи можна говорити про право неіснуючої держави.

У процесі розбудови правової держави Україна надзвичайно важлива роль цивільного законодавства, складовою частиною якого є законодавство про інтелектуальну власність. В ієрархії права друге місце після Конституції України (Основного Закону) має посідати цивільне право. І це справді так. Воно регулює ті суспільні відносини, які за своїм змістом є життєвою тканиною суспільства. Цікаво, але в Україні ніколи не було свого завершеного цивільного законодавства. На території України у різні часи діяло законодавство тих держав, до складу яких вона входила: Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської держави, Австро-Угорщини. Багато чинників і найголовніший серед них — відсутність власної самостійної і незалежної держави зумовили те, що в Україні діяло польське, російське, австрійське та інше законодавство, а не українське. Але категорично стверджувати, що Україна зовсім не мала цивільного законодавства, не можна. Були правові традиції і норми звичаєвого права. Наприклад, Литовський Статут у трьох його редакціях є пам'яткою не лише литовського, а й українського та білоруського народів. Багато його норм своїм корінням сягали у «Руську правду» часів Київської Русі. Правові звичаї продовжували існувати в Україні навіть у той час, коли вона входила до складу Росії. Згадаймо юридичні документи України XVIII і першої половини XIX століть: «Права, по которым судится малороссийский народ» (1743), «Экстрат малороссийских прав» (1767), «Экстрат из указов, инструкций и постановлений» (1786), «Собрание прав Малороссии» (1807), «Свод местных законов западных губерний» (1837).

Під час роботи кодифікаційної комісії на чолі з Ф. Давидовичем було прийнято рішення про створення окремих збірників, які б систематизували діючі форми кримінального і цивільного права. Це була чи не перша спроба розробити проект першого Цивільного кодексу України. «Собрание прав Малороссии» було підготовлене на основі чинних в Україні Зерцала Законів, Литовського Статуту, Права Хелмського, Магдебурзького та ін. Цей збірник діяв в Україні до 1843 р. і в ньому в основному були викладені норми цивільного права. Проте внаслідок самодержавної політики царської Росії основним джерелом усіх галузей права в Україні в першій половині XIX ст. став «Свод законов Российской империи» у редакції 1842 р., десятий том якого містив норми цивільного права. Але свого власного цивільного кодексу не мала й Росія, не могла його мати й Україна. Не мала повністю сформованого цивільного законодавства й Українська Народна Республіка. У Законі УНР «Про порядок видання законів» від 8 грудня 1917 р. проголошувалось: «Усі закони і постанови, які мали силу на території Української Народної Республіки до 7 жовтня 1917 p., оскільки вони не змінені і не скасовані Універсалами, постановами Української Центральної Ради, мають силу і надалі як закони і постанови Української Народної Республіки». До таких належали і норми цивільного права «Своду законов Российской империи», що поширювалися на територію України.
Авторське право з'явилося в Росії лише на початку XIX ст. у досить своєрідній формі — у Статуті Цензурному від 22 квітня 1828 p., в якому за автором визнавалося виключне право на відтворення своїх творів шляхом друку. Проте вже у законі від 8 січня 1830 р. право автора на створений ним твір визнається як право власності, яким можна торгувати. Твір розглядався як «майно благонабуте», а його автору (або перекладачу) довічно надавалося виключне право видання і продажу. Зазначені права переходили до спадкоємців строком на 25 років; пізніше (1857 р.) цей строк було подовжено до 50 років. Під час чергового перевидання десятого тому Зводу законів Російської імперії авторське право вперше переноситься в цей том як додаток до ст. 420. У цьому додатку авторське право розглядається як право власності. Проте 20 березня 1911 р. приймається закон про авторське право, який досить детально регулював авторські відносини. Цим законом права автора були істотно врізані.

У перші роки радянської влади було прийнято ряд нормативних актів, що регулювали авторські відносини. Лише 30 січня 1925 р. були прийняті «Основи авторського права» як загальносоюзний закон. Саме цим пояснюється те, що в Україні з 1925 по 1929 pp. не було прийнято загального закону про авторське право. В Україні у цей час приймалися лише нормативні акти з окремих проблем авторського права, зокрема постанова РНК УРСР від 8 грудня 1925 р. «Про авторський гонорар за публічне виконання драматичних і музичних творів». Багато положень з «Основ авторського права» були згодом перенесені в українське законодавство про авторське право. Проте термін дії авторського права після смерті автора було скорочено до 25 років, а в Основах авторського права СРСР від 16 травня 1928 р. авторське право мало чинність лише за життя автора. Основи допускали можливість будь-якої об'єктивізації творів, на які поширювалось авторське право (як союзного, так і республіканського законодавства), і діяли аж до другої кодифікації цивільного законодавства. Так, в Україні діяв Закон від 6 лютого 1929 р. Цивільний кодекс РРФСР від 11 червня 1964 р. авторське право включив повністю. Йому присвячено IV розділ, що складається із 41 статті (ст. 475-516 ЦК РРФСР). ЦК УРСР, прийнятий Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 р. також містить розділ IV «Авторське право», що складається із 44 статей (ст. 472—516 ЦК УРСР).

Після прийняття ЦК було прийнято ряд нормативних актів з окремих питань, наприклад, про розмір ставок авторського гонорару за використання тих чи інших творів, про авторські договори та ін. Звичайно, до розділу IV цього Кодексу було прийнято ряд змін і доповнень, але радикальним нормативним актом, що докорінно обновив авторське право, став Закон України «Про авторське право і суміжні права», прийнятий Верховною Радою України 23 грудня 1993 р. Згодом було прийнято також ряд нормативних актів, у тому числі постанови Кабінету Міністрів України «Про мінімальні ставки авторської винагороди за використання творів літератури і мистецтва» від 18 листопада 1994 р. № 784 та «Про державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури і мистецтва» від 18 липня 1995 р. № 532. Верховна Рада України 31 травня 1995 р. прийняла Закон України «Про приєднання України до Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів (Паризького акта від 24 липня 1971 p., зміненого 2 жовтня 1979 р.). У зв'язку з прийняттям 23 грудня 1993 р. Закону України «Про авторське право і суміжні права» до ЦК УРСР були внесені відповідні зміни.
Отже, авторське право в Україні почало розвиватися, хоча й під впливом Москви, з 20-х років XX ст. До того часу власного авторського права Україна не мала. Але й авторське право, що було започатковане у 1929 p., українським вважалося формально, бо воно було точною копією російського авторського права. Приблизно так само розвивалось і право на винаходи, промислові зразки та інші об’єкти інтелектуальної власності.

16 січня 2003 р. Верховна Рада України прийняла новий Цивільний кодекс України, який набув чинності з 01 січня 2004 року. Питанням інтелектуальної власності в новому кодексі присвячена окрема книга.

З прийняттям нового ЦК України виникла необхідність внесення змін до нормативно-правових актів, зокрема до закону України «Про авторське право і суміжні права» від 23 грудня 1993 р. (надалі - Закон).

Останнім часом правотворча діяльність була направлена на приведення законодавства України у відповідність до міжнародних норм, зокрема до Угоди TRIPS.

ТЕМА 2. ОБ’ЄКТИ АВТОРСЬКОГО ПРАВА.

Об'єктом авторського права є твір науки, літератури чи мистецтва, виражений у будь-якій об'єктивній формі. Твір — це результат творчої праці автора, комплекс ідей, образів, поглядів тощо.

Відповідно до Бернської конвенції термін "літературні і художні твори" охоплює всі твори в галузі літератури, науки і мистецтва, яким би способом і в якій би формі вони не були виражені, як-то: книги, брошури та інші письмові твори, лекції, звертання, проповіді та інші подібного роду твори; драматичні і музично-драматичні твори; хореографічні твори і пантоміми, музичні твори з текстом або без тексту; кінематографічні твори, до яким прирівнюються твори, виражені способом, аналогічним кінематографії; малюнки, твори живопису, архітектури, скульптури, графіки і літографії; фотографічні твори, до яких прирівнюються твори, виражені способом, аналогічним фотографії; твори прикладного мистецтва; ілюстрації, географічні карти, плани, ескізи і пластичні твори, що відносяться до географії, топографії, архітектурі або наукам. Проте національні законодавства можуть містити певні категорії творів, які не охороняються законом. Національні законодавства мають навести чіткий і вичерпний перелік творів, яким правова охорона не надається.

У ст. 5 Закону вміщено перелік об'єктів авторського права. Це можуть бути усні твори (промови, лекції, доповіді, виступи, проповіді тощо), письмові (літературні, наукові, технічні), музичні твори, переклади, сценарії, твори образотворчого мистецтва тощо.

Ані Бернська конвенція, ані Цивільний кодекс України, ані Закон не дають вичерпного переліку об'єктів авторського права, оскільки життя у своєму розвитку може породжувати нові форми об'єктивного вираження творчої діяльності людей. В Великобританії же, наприклад, навпаки - перелік об’єктів авторського права є вичерпним.

Об'єктом авторського права може бути не будь-який твір, а лише той, що має певні, ознаки: а) творчий характер; б) вираження в об'єктивній формі.

Об'єктом авторського права може бути лише твір, який є результатом творчої праці автора. Не вважається об'єктом авторського права суто технічна робота (наприклад, передрук на друкарській машинці чужого твору або навіть його літературна обробка — редагування, коректура тощо).

Твір може бути виражений у будь-якій об'єктивній формі, але обов'язково придатній для відтворення, сприймання. Сама об'єктивна форма може бути усною, письмовою (ноти, креслення, схеми, запис на платівку, магнітну плівку, фотографії тощо). Задум письменника чи композитора, який у свідомості автора вже склався у закінчену форму, образ, певне сполучення звуків, але не виражений зовні у будь-якій формі, не визнається об'єктом авторського права.

Об'єктами авторського права можуть бути хореографічні твори і пантоміми.

Збірники творів народних пісень, законів, судових рішень тощо породжують авторське право лише тоді, коли це має творчий характер добору і розміщення, але не поширюється на зміст зібраних творів.

Похідні твори за Конвенцією охороняються нарівні з оригінальними творами. Національні законодавства мають визначати правовий режим офіційних текстів законодавчого, адміністративного і судового характеру. Збірники літературних і художніх творів, наприклад, енциклопедії і антології, що є результатом інтелектуальної творчості за підбором і розташуванням матеріалів, охороняються як твори без шкоди правам авторів творів, що ввійшли до зазначених збірників. Усі ці твори користуються охороною в кожній із країн-членів Союзу.

Самостійним об'єктом авторського права є переклад твору іншою мовою, оскільки робота перекладача вважається творчою.

До об'єктів авторського права належать різні види музичних творів з текстом або без нього (інструментальні — симфонії, сонати, квартети і вокальні — пісні, романси тощо), а також музично-драматичні — опери, оперети, балет. Музичні твори, якщо вони не записані, об'єктом авторського права стають з моменту першого публічного виконання.

Авторське право визнається за будь-яким твором у галузі науки, літератури, мистецтва незалежно від його форми, готовності і художньої цінності. Це положення має важливе значення, оскільки охороняє твори різного художнього рівня і мети, у тому числі й такі, які не призначалися автором для публікації (наприклад, листи, щоденники, особисті записи, враження).

Зміст художнього чи наукового твору також може бути виражений у тій чи іншій формі. Так, наукові твори можуть бути втілені у словесну науково-літературну або інші форми — карти (географічні, геологічні), креслення, ескізи, моделі, макети тощо. Ще більш розмаїтими є форми художніх творів — література, музика, живопис, архітектура, графіка. Іноді художній твір як єдине ціле з'являється внаслідок використання не однієї, а двох чи більше форм, наприклад музично-драматичні твори (або музика і текст, або музика і танець).

Сучасний рівень науки і техніки дає змогу створювати складні твори, в яких поєднуються кілька форм, наприклад кіно- і телефільми (літературний текст, музика, декорації тощо). Об'єктом авторського права виступає фільм як єдине ціле. Проте самостійними об'єктами авторського права в аудіовізуальному творі можуть бути сценарій, музика, пояснювальний текст, робота головного оператора, художника-постановника, які увійшли складовою частиною до твору.

Отже, твір як об'єкт авторського права втілений у певну матеріальну форму: рукопис, ноти, скульптура, картина тощо. Але авторське право на твір (як нематеріальний об'єкт авторського права) і право власності на річ, у яку він втілений, не залежать одне від одного. Тому не слід плутати твір як об'єкт авторського права і річ — рукопис, картину, примірник книги. На річ, у яку матеріально втілюється твір, може існувати право власності, право користування тощо, але не авторське право. Так, продаж письменником своєї книги не позбавляє його авторських прав.

Питання охорони результату творчої діяльності авторським правом залежить від наявності в ньому ознак творчості.

Ключовим поняттям у законодавстві про авторське право є термін «твір» – продукт творчої діяльності людини; наслідок літературної, наукової, музичної творчості людини. Право інтелектуальної власності, відповідно до статті 418 Цивільного кодексу України, є правом особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності. Інтелектуальною діяльністю, в свою чергу, є розумова (духовна, творча) праця людини в галузі науки, техніки, літератури, мистецтва, художнього конструювання (дизайну) тощо.

Законодавство у сфері охорони авторських прав охоплює різні види творчого процесу, а твори, для того, щоб вважатися об’єктами авторського права, повинні бути оригінальними результатами творчої праці їх авторів. Авторське право бере під свою охорону авторство незалежно від достоїнства твору, тобто незалежно від того, наскільки істотними є ознаки творчості у творі.
Охороні за Законом «Про авторське право і суміжні права» підлягають всі твори, зазначені у частині першій статті 8 «Об’єкти авторського права», як оприлюднені, так і не оприлюднені, як завершені, так і не завершені, незалежно від їх призначення, жанру, обсягу, мети (освіта, інформація, реклама, пропаганда, розваги тощо).

Таким чином, наявність ознаки творчості набуває значення конститутивного юридичного факту, яким зумовлюється охороноздатність та правооб’єктність твору. Тож, для віднесення того чи іншого твору, до об’єктів авторського права, необхідно встановити у них наявність ознак творчості.

Дата добавления: 2014-01-07