Дослiдження в галузi слов’янської філології

Примітка: опрацьовуючи матеріали, присвячені слов'янським філологам, звернемо увагу, що кожний науковець постає як представник духовної культури свого народу і свого часу.

Михайло Васильович Ломоносов (1711-1765). Учений, письменник, педагог, громадський дiяч. Заклав фундамент наукового вивчення найважливiших проблем загального, росiйського, слов’янського мовознавства. Вiн перший на основi ґрунтовного вивчення древньої писемностi чiтко розмежував росiйську та старослов’янську мови.

Щодо спорідненості слов'янських мов науковець висловлював припущення, що прамовою всіх слов'янських мов є певна давня мова, яку він називав “словенською”. Від неї пішла не лише російська, але й мова корінного населення Польщі, Богемії (Чехії), Моравії, Сербії, Далмації, Македонії та інших придунайських земель.

У праці М.Ломоносова "О России прежде Рурика" подана характеристика питання про рiзний ступiнь близькостi слов’янських мов та їх спорiдненостi у фонетицi, граматицi, лексицi.

На основі порівняння числівників першого десятку науковець поділяв мови на “споріднені” і “неспоріднені”. “Спорідненими” вчений називав російську, грецьку, латинську і німецьку, а “неспорідненими” – фінську, мексиканську, готтентонську і китайську. М.Ломоносов не лише виділив споріднені групи мов, які пізніше почали називатися індоєвропейськими, але й визначив її основний склад (лише без індійської групи).

Йосип Добровський (1753-1829) - чеський славіст - вважається першим визначним слов’янським філологом, який заклав основи наукової славістики, визначив коло проблем, що є актуальними й у ХХІ ст.: порівняльне дослідження слов’янських мов, виникнення слов’янського письма і його подальший розвиток [ 3]. Важлива в цьому аспекті його праця "Основи давнього нарiччя слов’янської мови" (1833 р.).

Ще в 1792 р. Й.Добровський виділив дві групи слов’янських мов – південно-східну і північно-західну. До першої він відніс російську, старослов’янську, сербську, хорватську, словенську, до другої - чеську, словацьку, лужицьку, польську.

Ознаками південно-східної групи, на думку науковця, є префікси раз-, из- (разум, здати), епентеза –л- (корабель, земля), -щ-, -ч- (мощи мочи),сполуки –зв-, -цв- (звезла, цвіт), слова пепел, птица, десница.

До ознак північно-західної групи Й.Добровський відносив префікси роз-, ви- (розум, видати), вставку –д- (садло), -ц- (моци),сполуки –гв-, -кв- (гвезда, квет), слова попел, птак, правица.

Олександр Христофорович Востоков (1781-1864) - росiйський фiлолог, письменник i перекладач, основоположник вiтчизняного слов’янознавства. Доктор фiлософiї Тюбiнгенського університету, кореспондент Нiмецької Академiї наук, доктор філології Празького університету, почесний член Московського та Харкiвського університетів, О.Востоков розробив основи порiвняльно-iсторичної фонетики i граматики слов’янських мов, наголосив на рiзниці мiж слов’янськими мовами давньої та сучасної епохи, визначив хронологiчнi рамки найважливiших iсторичних змiн у складi слов’янських мов, подав прекраснi зразки конкретного опису мови i палеографiчних особливостей давнiх писемних пам’яток.

У студії "Рассуждение о славянском языке, служащее введением к грамматике сего языка, составляемой по древнейшим оного письменным памятникам" (1820 р.) О.Востоков стверджував, що всi слов’янськi мови у глибокiй давнинi були дуже близькими одна до одної граматичними формами. Важливим джерелом вивчення слов’янських мов вiн вважав старослов’янську мову, на яку були перекладенi богослужбовi книги з грецької мови.

Науковець охарактеризував фонетичне значення зредукованих голосних ь, ъ, зазначив, що г, к, х не можуть сполучатися з голосними переднього ряду, вказав, що короткi прикметники змiнювалися за зразком iменникiв, а повні - виникли на основi приєднання вказiвних займенникiв до коротких форм, визначив носовий характер юсiв.

О.Востоков глибоко проаналiзував особливості мови "Остромирова євангелiя". Це дало можливiсть співвiднести росiйську мову з пiвденно- i захiднослов’янськими мовами в галузi фонетики, граматики i лексики. Упродовж 1858-1861 р.р. О.Востоков видав два томи "Словаря церковнославянского языка".

Значну увагу О.Востоков приділив вивченню орфографічних особливостей писемних пам’яток. На основі ознак, які спостерігалися в пам’ятках, науковець поділяє давні кириличні тексти на чотири групи: старослов’янську, болгарську (пізню), сербську і російську. Праця Востокова “Опис російських і словенських рукописів...” вважається посібником зі слов’яно-російської палеографії.

Iзмаїл Iванович Срезнєвський (1812 - 1880). Навчався в Харкiвському пансiонi, потiм на етико-полiтичному вiддiленнi фiлософського факультету Харкiвського унiверситету. Довгий час І.Срезнєвський працював у Петербурзькому унiверситетi та Академiї наук: ректором, деканом фiлологiчного факультету.

Під впливом Г.Квітки-Основ’яненка, П.Гулака-Артемовського майбутній науковець зацікавився народною словесністю, записував спогади про Запорізьку Січ, народні думи, перекази як українців, так і інших слов'янських народів.

Упродовж 1839-1842 рр. І.Срезнєвський вивчав культуру, побут, мови Чехії, Словаччині, Польщі, Хорватії, Словенії, Чорногорії, Сербії. Ґрунтовна підготовка забезпечила величезний успіх його лекціям в Харківському університеті з курсу "Енциклопедичний вступ до вивчення слов'янства". У 1846 р. І.Срезнєвський захистив докторську дисертацiю "Святилища и обряды языческого богослужения древних славян по свидетельствам современным и преданиям".

Учений мав близько восьмисот друкованих праць, присвячених рiзним питанням слов’янської i росiйської фiлологiї, iсторiї культури, археологiї, педагогiки, методики викладання мови.

Свої матеріали він поділив на три частини:
1.Енциклопедичний вступ до вивчення слов’янства;
2. Західні слов’яни південної частини;
3. Західні слов’яни північної частини.

Перша частина даного циклу становить загальний огляд слов’ян, а у двох наступних розглядаються окремо кожен слов’янський народ, його історію, географію, побут, мову, фольклор та літературу.

І.Срезнєвського справедливо визнано представником порiвняльно-iсторичного та iсторичного напрямків. Його лінгвістичне кредо якнайкраще розкрилося в науковому трактаті “Думки про історію російської мови”. Учений вважав: "Народ вiдображає себе найбiльш повно i правильно у мовi своїй. Народ i мова один без одного не можуть бути представленi... Людина повинна володiти мовою не тiльки для себе, для своїх внутрiшнiх потреб, а також i для iнших людей, щоб задовольняти потреби i очікування їх розуму. Щоб свiдомо оволодiти мовою, слiд знати слова i поєднання слiв, зміни, що відбуваються в розумі і діяльності народу, також відбиваються в мові: змінюються народи, змінюються їхні мови” [Див. 1, 64].

Федiр Iванович Буслаєв (1818-1897). Учений, педагог, методист, педагог, мистецтвознавець, визначний представник логiко-граматичного напрямку у вiтчизняному мовознавствi. Народився у Пензенськiй губернiї в сiм’ї чиновника судових справ, закiнчив фiлософський факультет Московського унiверситету, працював учителем, викладав росiйську мову, лiтературу, педагогiку, дидактику. Читав iсторiю росiйської лiтератури дiтям царської сiм’ї у Петербурзi у 1859-1861 рр. Довгий час очолював кафедру росiйської словесностi в Московському унiверситетi. Вивчав давнє письмо, досліджував питання слов’янського мовознавства у відповідності з особливостями національних мов.

Ще будучи вчителем, Ф.Буслаєв видав двотомну книгу "Про викладання вiтчизняної мови". Порівняльно-історичний метод до аналізу фонетичних, морфологічних явищ мови, опора на факти церковнослов’янської й давньослов’янської мов, увага до проблем, пов’язаних із процесом розвитку мови, до народної мови як джерела наукових досліджень, як скарбниці, у якій відкладаються духовні багатства народу,... вже на сторінках цієї праці одержав своє досить яскраве вираження” [Див. 1, 10].

Ф.І.Буслаєв вважав, що дослідник “повинен вивчати життя народу і з ним пов’язувати власне мовний матеріал. Такий підхід розширює можливості проникнення в сутність самої мови як “носія духу народу” і глибше пізнати таємниці її розвитку”[там само].

Вагоме місце в історії науки займає буслаєвська “Історична хрестоматія церковнослов’янської і давньоруської мов” (1861), у якій подаються зразки всіх найвідоміших пам’яток руської писемності. У хрестоматію ввійшли повністю або в уривках 135 творів ХІ-ХVII ст., з яких 69 уперше були опубліковані з рукописів. Особливо вагоме значення мають виноски, які, на думку автора, становлять “как бы историю языка и письменности в практическом изложении". Ці приписи Буслаєва створюють уявлення про картину розвитку давньоруської літератури, містять матеріали з історії російської і церковнослов’янської мов. Відомий науковець працював і в галузі усної народної творчості.

Гнат Вiкентійович Ягич (1838-1923) - хорватський науковець, письменник, палеограф, автор багатьох робіт iз слов’янського мовознавства. Очолював кафедру слов’янської фiлологiї у Берлiнському унiверситетi. Був удостоєний почесного звання доктора слов’янської фiлологiї у Петербурзькому унiверситетi. З 1876 р. видає "Архiв слов’янської фiлологiї", з 1906р. розпочав видання "Енциклопедiї слов’янської фiлологiї". Опублiкував понад семисот наукових славiстичних праць, присвячених аналiзу iсторичних текстів.

У статті “Глава з історії слов’янських мов”, дослідник припускав, що імена сербів та хорватів спочатку не означали етнічної і лінгвістичної одиниці, тому не поділяв сербохорватську на дві окремі мови.

Значним досягненням у слов’янській філології ХХ ст. стала праця Г.Ягича “Історія виникнення церковнослов’янської мови”, де дослідник виступив захисником македонсько-болгарської гіпотези, якої дотримувалося більшість російських славістів.

Iван Олександрович Бодуен де Куртене (1845 - 1929) -поляк за походженням, росiйський учений, сподвижник нових течiй. Народився у Варшавi, у тридцять рокiв блискуче захистив докторську дисертацiю "Опыт фонетики резъянских говоров". Виконував педагогiчнi обов’язки у Петербурзькому, Казанському, Дерптському, Краковському, Варшавському, Берлiнському унiверситетах. Науковець вивчав говори терських слов’ян в Iталiї, досліджував слов’янське, польське, росiйське, загальне мовознавство. І.Бодуен де Куртене визначив завдання нової науки - фонологiї.

У працi "Огляд слов’янського мовного свiту в зв’язку з iншими iндоєвропейськими мовами" (1884 р.) науковець запропонував принципи структурно-типологiчного вивчення слов’янських мов. Розробляючи лінгвістичну концепцію, І.Бодуен де Куртене використав значний матеріал з різних, найчастіше слов’янських, мов.

Понад тридцяти років науковець займався дослідженням словенських (резьяньских і терських) говорів у Північній Італії. Ці говори цікавили Бодуена тим, що були під впливом мовного зміщення, знаходились на кордоні з романськими та германськими мовами. Наслідком цих досліджень стали “Матеріали для південно-слов’янської діалектології та етнографії”.

Вагомий внесок І.Бодуена де Куртене і у вивчення польської мови. Слід відзначити його “Нарис історії польської мови”, в якому детально описана фонетика, зміни у граматиці на різних етапах історичного розвитку.

Олексiй Олександрович Шахматов (1864-1920) - вiдомий вiтчизняний лiнгвiст, учений з широкими фiлологiчними інтересами, iсторик, педагог, представник петербурзької та московської лiнгвiстичних шкiл, першовідкривач спецiального акцентологiчного закону. Досліджував iсторiю росiйської мови, у двадцять дев’ять рокiв захистив докторську дисертацiю "Исследования в области русской фонетики".

Перу науковця належить праця "Очерк древнейшего периода истории русского языка". Вивчаючи історію російської мови, Шахматов звертався до інших слов’янських мов. Зацікавленість ними, зокрема сербохорватською мовою, змусила О.Шахматова здійснити подорож південнослов’янськими землями. Подорож сприяла дослідженню сербохорватської мови, що знайшло відображення у працях “До історії сербохорватських наголосів”(1888, 1890), "До історії наголосу у слов’янських мовах” (1898) та ін.

В останні роки життя О.Шахматов ґрунтовно досліджував сучасну російську мову. Вчений вважав, що “факти сучасної мови в їх взаємовідносинах можуть бути зрозумілі тільки в історичному висвітленні”.

Вiктор Володимирович Виноградов (1895-1969). Росiйський мовознавець i педагог, академiк АН СРСР, директор Iнституту мовознавства, голова Мiжнародної комiсiї з пiдготовки IУ Мiжнародного з’їзду славiстiв у Москві, член Болгарської, Датської, Польської, Румунської, Сербської, Французької академій, почесний доктор Празького та Будапештського університетів.

В.Виноградов здійснював дослідження з урахуванням фактiв iсторичного розвитку i сучасного стану рiзних слов’янських мов. Його основна праця "Об изучении общего лексического фонда в структуре славянских языков" (1946 р.).

Олександр Опанасович Потебня (1835-1891). Український та росiйський мовознавець, "людина-епоха" (О.Трубачов). Засновник Харкiвської лiнгвiстичної школи, педагог, фiлософ, етнограф, славiст. Родом iз села Гаврилiвка Роменського повіту Полтавської губернії (тепер – Сумської обл.). Народився у сiм’ї кадрового офiцера. Закiнчив iсторико-фiлологiчний факультет Харкiвського унiверситету. Довгий час очолював Iсторико-фiлологiчне товариство при Харкiвському унiверситетi. Академiя наук присудила йому Ломоносівську премiю, обрала членом-кореспондентом.

Спираючись на дані писемних пам’яток і сучасних говорів, О.Потебня вперше подав характеристику діалектів та їх класифікацію. Всі говори давньоруської мови вчений поділив на два наріччя: великоруське та українське. У великоруському, у свою чергу, виділяв піднаріччя: північне (окаюче) та південне (акаюче), в яке увійшли південноросійські та білоруські говори.

Характеризуючи різні наріччя і говори, О.Потебня подав детальний опис їхньої фонетичної системи, при цьому значну увагу звертав на такі явища, як вимова ненаголошених голосних, пом’якшення та ствердіння приголосних. Науковець запропонував цікаві міркування щодо відмінностей у російській та українській мовах, подає класифікацію і характеристику українських говорів. Діалектні особливості російської та української мов Потебня розглядає в історичному аспекті.

О.Потебня досліджував проблеми слов’янського наголосу. В усіх працях відомий науковець широко використовував український матеріл для порівняльно-історичного вивчення слов’янських мов, аналізу фольклорних, поетичних творів, спостережень над історією української мови, її говірок.

Паралельно з лінгвістичними працями Потебня опублікував дослідження з фольклору: “Про деякі символи у слов’янській народній поезії”(1860), “Малоруська народна пісня за списком ХVI ст.” (1877) та ін. Вивчаючи народну поезію слов’ян, дослідник показав, що в ній живуть давні образи язичної міфології. Через фольклор та мову вчений намагався визначити шляхи розвитку людського мислення.

Цінними є також розвідки науковця стосовно широкого вивчення та впровадження рідної мови в освіті, культурі та побуті – у цьому О.Потебня вбачав запоруку психічного здоров’я нації.

Дмитро Миколайович Овсянико-Куликовський (1853-1920) - росiйський та український фiлолог, теоретик лiтератури, педагог. Народився у Херсонській губернії. Закiнчив Новоросiйський та Петребурзький університети, читав лекцiї з санскриту i порiвняльної граматики, порiвняльного синтаксису iндоєвропейських мов у Новоросiйському унiверситетi.

Кирило Йосипович Студинський (1868-1941) – дослідник загального мовознавства, слов’янської філології та історії слов’ян, української словесності, історії і філософії християнства, письменник. Народився на Львівщині. Навчався у Львівському, Віденському університетах. У 1894 р. за фундаментальну монографію про духовне життя України у ХVІІ-ХVІІІ ст. йому було присвоєно ступінь доктора філософії зі спеціальності “Слов’янська філологія”. З 1919 р. К.Студинський – дійсний член Наукового Товариства ім. Т.Шевченка у Львові, де очолював наукову школу літературознавців-славістів. К.Студинський опублікував понад 500 праць. Його науковий діапазон охоплював загальне мовознавство, слов’янську філологію та історію слов’ян, українську словесність, історію і філософію християнства, патрологію церкви тощо. К.Студинський володів шістьма давніми та десятьма сучасними мовами. В 1941 р. був безпідставно репресований і загинув.

Агатангел Юхимович Кримський (1871-1942). Український фiлолог, педагог, iсторик української мови, письменник. А.Кримський працював професором Лазаревського Інституту схiдних мов у Москвi, довгий час очолював кафедру арабської словесності у Московському університеті, читав курси турецької мови, досліджував сiрiйські та лiванські дiалекти.

З 1918 року мовознавець працював в Україні. Був одним з організаторів Української Академії наук, директором Іституту української наукової мови, очолював iсторико-фiлологiчне вiддiлення Академії наук, Комiсiю живої української мови, Дiалектологiчну комiсiю. А.Кримський досконало володів понад шістдесятьма мовами. Славiстичнi роботи вчений присвятив питанням походження слов’янських мов, зокрема української, мовним особливостям писемних пам’яток. Серед найважливіших праць у цій галузі - робота "Ще про "общеруське єдинство язикове" (1892р.).

А.Кримський створив українську наукову школу порівняльної лінгвістики та орієнталістики. Його програма для збирання говорів малоруського наріччя, нариси з історії української мови та хрестоматія з пам’ятників письменської староукраїнщини лягли в основу підручників для ВНЗів.

Однією з лінгводидактичних ідей ученого щодо обміну духовними цінностями, зокрема зразками фольклорної творчості, є ідея про можливість збагачення духовного розвитку нації через її мову.

Микола Кузьмович Грунський (1872-1951). Вихованець iсторико-фiлологiчного факультету Харкiвського університету, автор 150 праць зi слов’янського, росiйського та українського мовознавства. Заслужений дiяч Української РСР. Докторська дисертацiя мовознавця була присвячена проблемам розробки синтаксису слов’янських мов. Вивчав проблеми кирилицi, глаголицi.

Леонiд Арсенович Булаховський (1888-1961). Закінчив історико-фiлологiчний факультет Харкiвського університету (1910). З 1936 р. доктор філологічних наук, з 1939 р. - дійсний член АН України, з 1944 р. - директор Інституту мовознавства АН України, з 1946р. - член-кореспондент АН СРСР.

Відомий мовознавець дослiджував проблеми історії української та інших слов’янських мов, етимології, акцентології, загального мовознавства, стилістики, вивчав українсько-російські, українсько-білоруські мовні взаємини, акцентологічні паралелі в українській, сербохорватській, словенській, словацькій, чеській мовах, давньоруську писемнiсть. Головна праця науковця - "Уваги до питання про вiдносини мiж давньоруськими пiвденними ("українськими") говiрками та iншими слов’янськими".

Свєнціцький Іларіон Семенович (1887 – 1956) - український філолог, етнограф, музеєзнавець, громадсько-культурний діяч, доктор філологічних наук з 1902 р., дійсний член НТШ з 1914 р.

Закінчив фізико-математичний факультет Львівського університету (1899), продовжив навчання як вільний слухач історико-філологічного факультету Петербурзького університету та Археологічного інституту. Лінгвістичну освіту поглиблює у Відні під керівництвом В. Ягича, захистив докторську дисертацію. З 1913 приват-доцент кафедри слов’янської філології Львівського університету, 1944-1950 завідувач кафедри слов'янської філології Львівського університету. У 1921-1925 викладає у таємному університеті у Львові. 1905-1952 директор Національного музею у Львові (з 1939 р. – Державний музей українського мистецтва). З 1944 – завідувач Львівського відділу Інституту мовознавства, який (1951) увійшов до структури Інституту українознавства.

Наукові інтереси: мовознавство, зокрема історія української мови, порівняльно-історичне мовознавство, діалектологія, палеографія, літературознавство, рукописні пам’ятки і стародруки, українське мистецтво найдавнішого періоду, музейна справа тощо.

Як філолог вивчав мову окремих рукописних пам'яток (дипломатика старокиївських договорів з греками, Бучацьке євангеліє 13 в., Лаврашівське євангеліє поч. 14 в., Новосадський апостол 14 в., Гал.-Волинський літопис), дав «Нариси з історії укр. мови XI — XVIII ст.» (1920) з даними про сер. добу в історії української літературної мови. Досліджував історію відродження Закарпаття («Материалы по истории возрождения Карпатской Руси», 2 тт., 1905-09) і зв'язки українців з Ф. Міклошічем. 1957 вийшли його «Нариси з історії болгарської літератури», а нариси сербохорватської літератури й обох літ. мов залишилися в рукописі. Як етнограф вивчав виникнення українських колядок і щедрівок («Різдво Христове в поході віків», 1933) та похоронні голосіння.

Юрій Шевельов (Шерех) – мовознавець, історик української літератури. Закінчив Харківський університет (1931р.), працював на посаді професора Українського вільного університету в Мюнхені, професором Гарвардського університету, був почесним членом Альбертського і Люндського університетів, дійсним членом НАН України. Роботи вченого присвячені проблемі розмежування української і білоруської мов, аналізу мовних явищ у словацькій, чеській, польській мовах.

Олекса Горбач – мовознавець, славіст. Закінчив Львівський університет (1940 р.), викладав полоністику та україністику в Геттінгені, Марбурзі, Університеті Й.-В. Гете у Франкфурті-на-Майні, був директором Слов’янського семінару при Інституті індогерманістики, фонетики та слов’янської фонології. Олекса Горбач - автор численних праць з історії української мови, слов’янських рукописів, студій про словники І.Максимовича, Є.Желехівського, діалектологічних досліджень.

Григорій Петрович Півторак (1935, с. Коритище, тепер Недрігайлівського р-ну Сумської обл.) – історик, філолог, член-кореспондент Національної Академії наук України професор, зав. Відділу загальнославістичної проблематики і східнослов'янських мов Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України. Його численні праці присвячені проблемі етногенезу слов’ян, історії й діалектології східнослов’янських мов, етимології, білорусистики, культури мови.

Віталій Григорович Скляренко - За освітою історик і філолог. Закінчив філологічний факультет Одеського університету ім. І.І.Мечникова. Автор понад 150 друкованих праць з проблем етногенезу слов'ян, історії й діалектології східнослов'янських мов, етимології, білорусистики, культури мови, у тому числі 5-ти монографій. Один з авторів «Етимологічного словника української мови» в семи томах (написав близько 3500 етимологічних статей). Рецензії на його праці друкували часописи Білорусі, Болгарії, Чехії, США. Учасник багатьох всеукраїнських і міжнародних наукових конференцій, симпозіумів, конґресів. Лауреат премії ім. І. Франка НАН України (за цикл праць з етногенезу східних слов'ян, 1995). Працював також у галузі літературознавства, публіцистики і художнього перекладу. Академік-секретар Відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАН України, директор Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні,
академік НАН України.

Русанівський Віталій Макарович -- доктор філологічних наук, професор, академік НАН України, радник дирекції Інституту мовознавства НАНУ, голова Українського комітету славістів і наукової ради «Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності». Тривалий час працював заступником директора і директором Інституту мовознавства, очолював Відділення літератури, мови і мистецтвознавства НАН України. Автор численних праць з українського, слов'янського і загального мовознавства. Працює над проблемами граматики, лексикології і лексикографіїї, правопису, історії української мови, стилістики і культури мови.

Література до теми

1. Бакаленко І.М. Становлення і розвиток вітчизняної лінгводидактики як самостійної дисципліни (Ф.І.Буслаєв, К.Д.Ушинський, І.І.Срезневський).-Запоріжжя.-ЗДУ, 2001.-114с.
2. Булахов М.Г. Восточнославянские языковеды (библиографический словарь). т.1, 1976, т.2, 1977, т.3, 1978.- Минск.
3. Зеленько А.С. З історії лінгвістичних вчень.-Луганськ: Альма-матер, 2002.-226 с.
4. Історія слов’янських народів (Центральна та Південно-Східна Європа, від найдавніших часів до кінця ХVІІІ століття). Методичні рекомендації /Лобас Т.В.-Луганськ: Альма матер, 2002.-46 с.
5. Смирнов С.В.Отечественные филологи-слависты середины ХVIIІ- начала ХХ вв.:Справочное пособие.-М.: Флинта:Наука, 2001.
6. Собинникова В.И. Введение в славянскую филологию.-Воронеж: Изд-во Воронежского университета, 1979
7. Чучка П.П. Вступ до слов’янської філології.: Навч.посібник.-К.: НУМК ВО, 1988.-

Прабатьківшина слов'ян (мова і культура)

Зміст теми:

1. Спільноіндоєвропейська мова – спільна прамова всіх індоєвропейських народів.
2. До питання про давню територiю прабатькiвщини слов’ян.
3. Матеріальна і духовна культура давніх слов’ян. Слов‘янська демонологія. Родинні обряди.
4. Праслов’янська мова як спільна прамова всіх слов’ян.
5. Перiодизація історії праслов’янської мови.
6. Діалектне членування праслов’янської мови.

Дата добавления: 2014-01-07