Сутність процесу навчання у вищій школі. Актуальні проблеми дидактики на сучасному етапі. Управління та самоуправління навчанням у вищій школі

Зв’язок педагогіки вищої школи з науками психолого-педагогічного циклу. Методи науково-педагогічних досліджень.

Педагогіка вищої школи, що виникла на базі загальної (шкільної) педагогіки, розглядає вищі рівні навчання та виховання дорослої людини. Вона тісно пов'язана перед­усім з науками психолого-педагогічного циклу: історією педагогіки; віковою педагогікою; дефектологією; професійними педагогіками; порівняльною педагогікою; соціальною педагогікою; гендерною; частковими, або предметними, методиками, які досліджують закономірності викладання і вивчення кон­кретних навчальних дисциплін у навчальних закладах всіх типів.

Метод науково-педагогічного дослідження – шлях вивчення і опанування психолого-педагогічних процесів формування особистості з метою встановлення об’єктивних закономірностей виховання і навчання. До методів науково-педагогічного дослідження належать: основні: педагогічного спостереження, педагогічного експерименту; допоміжні: бесіди, анкетування, психолого-педагогічного тестування; соціометрія; аналізу результатів діяльності; узагальнення незалежних характеристик; методи математичної статистики.

3. Структура вищої освіти. Підготовка наукових та науково-педагогічних працівників. Структуру освіти складають освітні та освітньо-кваліфікаційні рівні.

Освітній рівень означає задоволення потреб особистості у здобутті загальної середньої та вищої освіти шляхом навчання у різних типах закладів освіти.

Законом України “Про вищу освіту” встановлено такі рівні вищої освіти: неповна вища, базова вища освіта, повна вища освіта.

Освітньо-кваліфікаційний рівень передбачає здобуття певного рівня освіти і кваліфікації. Законом України “Про вищу освіту” встановлено такі освітньо-кваліфікаційні рівні: молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр.

Підготовка наукових та науково-педагогічних працівників. Основними формами підготовки наукових і науково-педагогічних працівників вищої кваліфікації є аспірантура і докторантура.

Наукові ступені. Кандидат наук – перший науковий ступінь в Україні, що присуджують особам із вищою освітою, які склали кандидатські іспити і захистили кандидатську дисертацію.

Доктор наук – науковий ступінь, який присвоюють особам, що захистили докторську дисертацію й мали до того, як правило, вчений ступінь кандидата наук (в Україні) або магістра.

Наукові звання. Законом України “Про освіту” передбачено наукові звання старшого наукового співробітника, доцента і професора.

Навчання – цілеспрямована взаємодія викладача і студентів, у процесі якого засвоюються знання, формуються вміння і навички.

Основними функціями процесу навчання є освітня, розвиваюча, виховна. Рушійними силами процесу навчання є його суперечності між: вимогами суспільства до процесу навчання, що повсякчас зростають, і загальним станом цього процесу, який потребує постійного вдосконалення; досягнутим студентами рівнем знань, умінь та навичок і знаннями, вміннями та навичками, необхідними для виконання поставлених перед ними нових завдань; фронтальним викладом матеріалу й індивідуальним характером його засвоєння; розумінням матеріалу викладачем і студентами;теоретичною формою знань й умінням застосовувати їх на практиці та ін.

Дидактика (грец. — повчальний) вищої школи — га­лузь педагогіки вищої школи, яка розробляє теорію освіти і на­вчання у вищих навчальних закладах, а також виховання у про­цесі навчання.

Як педагогічна дисципліна дидактика оперує загаль­ними поняттями педагогіки: «виховання», «педагогічна праця», «освіта» тощо. Але як теорія освіти і науки вона послуговується власними поняттями. До них належать «навчання», «викладання», «учіння», «зміст освіти», «форми організації навчання», «ме­тоди навчання» та ін.

Управління та самоуправління навчанням у вищій школі. Навчання об'єднує процеси передавання, засвоєння, збереження і застосування інформації для розв'язання конкретних дидактичних завдань.

Процес навчання є формою пізнання об’єктивної дійсності, оволодіння досвідом людства; взаємодією викладача й студента, яка складається з двох взаємопов’язаних процесів – викладання (управління) й учіння (самоуправління навчальною діяльністю).

І. Викладання — діяльність викладача, спрямована на управління навчально-пізнавальною діяльністю студента на основі врахуван­ня об'єктивних і суб'єктивних закономірностей, принципів, ме­тодів, організаційних форм і засобів навчання.

Процес управління навчально-пізнавальною діяльністю охоплює кілька компонентів: планування, організування, стимулювання, контроль і ре­гулювання навчально-пізнавальної діяльності та аналіз її результатів.

ІІ. Учіння — цілеспрямований процес засвоєння студентами знань, умінь і навичок, регламентований навчальними планами і програ­мами, процес самоуправління навчальною діяльністю.

Ефективність учіння визначається його формами, най­поширенішими з яких є слухання, читання, конспектуван­ня, виконання вправ, розв'язування задач, проведення до­слідів, навчальні дослідження, професійне моделювання:

5. Зміст освіти. Психічний і особистісний розвиток особистості в умовах навчання у вищій школі.

Зміст освіти — науково обґрунтована система дидактичного та методично оформленого навчального матеріалу для різних освітніх і освітньо-кваліфікаційних рівнів.

Визначається зміст освіти: освітньо-професійними про­грамами підготовки фахівців з вищою освітою певних освітньо-кваліфікаційних рівнів; структурно-логічною схемою підготовки; навчальними планами; навчальними програмами; підручниками, посібниками, методичними вказівками.

Психічний і особистісний розвиток особистості в умовах навчання у вищій школі. Розвиток людини протягом усього життя детермінований багатьма факторами, одним з яких є научіння. Научіння - це основний процес, завдяки якому середо­вище викликає стійкі зміни у поведінці індивіда. У психології склалося три основні точки зору на співвідношення научіння і розвитку: розвиток повністю визначається научінням, практич­но не залежить ні від задатків, ні від дозрівання, (аб­солютизується роль научіння); розвиток не залежить від научіння і визначається в основному задатками і дозріванням, (абсолютизуєть­ся саморозвиток за генетичною програмою); розвиток залежить від научіння, але його можливості обмежені біологічними факторами (дозріванням та ін.).

6. Методи, форми організації і засоби навчання у вищій школі. Метод (буквально шлях до чогось) означає спосіб досягнення мети, певним чином упорядковану діяльність.

Методом навчання називають спосіб упорядкованої взаємозв’язаної діяльності викладача, направленої на рішення завдань виховання і розвитку навчаємих в процесі навчання.

Основні групи методів навчання. Слід виділити три основні групи методів навчання: 1.Методи організації і здійснення навчально-пізнавальної діяльності (словесні методи навчання: лекція, пояснення, розповідь, бесіда, інструктаж; н аочні методи навчання: спостереження, ілюстрація, де­монстрація; практичні методи навчання: вправи, лабораторні роботи, практичні роботи, графічні роботи, експеримент, виробнича практика). 2.Методи стимулювання інтересу до навчання і мотивації на­вчально-пізнавальної діяльності: ділові та рольові (драматиза­ція) ігри, дискусії і диспути, студентські наукові конференції, створення ситуації емоційно-моральних переживань, створен­ня ситуації пізнавальної новизни та зацікавленості (метод ці­кавих аналогій, ефект дивування, зіставлення наукових і жит­тєвих (побутових) пояснень явища тощо). 3.Методи контролю і самоконтролю за ефективністю навчально-пізнавальної діяльності( м етоди усного контролю: індивідуальне опитування, фрон­тальне опитування, усні заліки, колоквіуми, іспити, усне про­грамоване опитування; методи письмового контролю: контрольні письмові ро­боти, письмові заліки, письмові іспити, програмовані письмо­ві роботи); м етоди лабораторно-практичного контролю: контрольні лабораторні роботи, контроль задопомогою комп'ютера (навчаль­но-контрольні програми); м етоди самоконтролю: самостійний пошук помилок, умін­ня самостійно оцінювати свої знання, визначати пріоритетні напрями власного навчального процесу, самоаналіз і тощо.

Форми організації навчання у ВНЗ: аудиторні (лекції, семінари, практикуми тощо) та позааудиторні (кон­сультації, заліки, іспити, наукові гуртки тощо).

Засоби навчання. Засоби навчання - це різноманітні матеріали і знаряддя навчального процесу, завдяки яким більш успішно і за коротший час досягаються визначені цілі навчання.
До засобів навчання належать: підручники, навчальні посібники, дидактичні матеріали, технічні засоби (ТЗН), обладнання, станки, навчальні кабінети, лабораторії, ЕОМ, ТБ та інші засоби масової комунікації. В науці немає загальноприйнятої класифікації дидактичних засобів.

7. Сучасні технології навчання у ВНЗ. У практиці навчально-виховної діяльності сучасного навчального закладу найпоширеніші такі техноло­гії навчання: диференційоване навчання, проблемне навчання, ігрові технології навчання, інформаційні техноло­гії навчання тощо.

1. Диференційоване (лат. — різниця, відмінність) навчан­ня — спеціально організована навчально-пізнавальна діяльність, яка з огляду на вікові, індивідуальні особливості суб'єктів учіння, соціальний досвід спрямована на оптимальний фізичний, духов­ний і психічний розвиток студентів, засвоєння необхідного обсягу знань, практичних дій за різними навчальними планами та прог­рамами.

2. Проблемне (грец. — задача, утруднення) навчання — дидактична система, яка грунтується на закономірностях творчого засвоєння знань і способів діяльності, на прийомах і методах ви­кладання та учіння з елементами наукового пошуку.

3. Ігрові технології навчання. Формування соціально активної особистості вимагає використання нестандартних форм педагогічної взаємодії. Однією з таких форм є гра як засіб розвитку творчого по­тенціалу майбутнього фахівця. З огляду на це виокремлюють ігри-вправи, ігрові дискусії, ігрові ситуації, рольові і ділові навчальні ігри.

4. Інформаційні технології навчання. Нові інформаційні технології навчання — методологія і технологія навчально-виховного процесу з використанням новітніх електронних засобів.Впровадження в навчальний процес інформаційних технологій супроводжується збільшенням обсягів само­стійної роботи студентів, що потребує постійної підтримки навчального процесу з боку викладача.

Тема 5. Виховання студентської молоді. Педагогічне спілкування

1. Сутність процесу виховання у вищій школі. Цілі, завдання і зміст сучасного виховання у вищій школі.Рушійні сили, закономірності та принципи процесу виховання. Мета і завдання національного виховання.

2. Методи, прийоми і форми виховання у вищій школі. Особистісний розвиток в умовах виховання. Основні напрями виховання студентської молоді.

3. Сутність педагогічного спілкування. Особливості, функції педагогічного спілкування. Структура педагогічного спілкування.

4. Стиль та моделі педагогічного спілкування викладача і студента.Бар’єри та ускладнення у процесі комунікації.

5. Педагогічні конфлікти, їх види, причини виникнення, розв’язання та усунення.

6. Засоби професійно-педагогічної комунікації.Формування комунікативної культури викладача і студента. Правила педагогічного спілкування.

1. Сутність процесу виховання у вищій школі. Цілі, завдання і зміст сучасного виховання у вищій школі.Рушійні сили, закономірності та принципи процесу виховання. Мета і завдання національного виховання.

Виховання у вищій школі – ц е процес цілеспрямованого, систематичного формування особистості, зумовлений законами суспільного розвитку, дією багатьох об’єктивних і суб’єктивних чинників.

Мета виховання у вищому навчальному закладі: у процесі підготовки спеціаліста озброїти його не лише фаховими знаннями, уміннями і навичками професійної діяльності, а й сформувати у нього відповідний світогляд, моральні, правові, трудові, естетичні та інші якості особистості.

Завдання виховання: фор­мування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля держави, готов­ності її захищати; забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії свого народу; оволодіння українською мовою; прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій ук­раїнців та представників інших націй, які мешкають на території України; виховання духовної культури особис­тості, створення умов для вибору нею своєї світоглядної позиції; утвердження принципів вселюдської моралі тощо.

Рушійними силами ПВ є сукупність внутрішніх і зовнішніх суперечностей, вирішення яких сприяє просуванню до нових цілей.

Основні принципи виховання: цілеспрямованість виховання, зв’язок виховання з життям, єдність свідомості і поведінки у вихованні, виховання в праці, комплексний підхід у вихованні, виховання особистості в колективі, поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю вихованців, поєднання поваги до особистості вихованця з розумною вимогливістю до нього, індивідуальний підхід до кожного вихованця, принцип систематичності, послідовності й наступності у вихованні, єдність педегогічних вимог закладу освіти, сім’ї і громадськості.

Національне виховання – це виховання підростаючих поколінь на багатовікових традиціях у дусі українського виховного ідеалу.

Мета і завдання національного виховання: передавання молодому поколінню соціального досвіду, багатства, духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності, світогляду і на цій основі формування особистісних рис громадянина України, таких як національна самосвідомість, духовність, моральну, художньо-естетичну, правову, трудову, фізичну, екологічну культуру, розвиток індивідуальних здібностей і таланту.

Принципи національного виховання: гуманізм, народність, природовідповідність, самодіяльність, демократизм, єдність родинного і шкільного впливу, виховання у праці.

2. Методи, прийоми і форми виховання у вищій школі. Особистісний розвиток в умовах виховання. Основні напрями виховання студентської молоді.

Методи виховання: методи впливу на особистість або методи формування свідомості: розповідь, бесіда, дискусія, метод прикладу; методи формування суспільної поведінки: педагогічна вимога (прохання, доручення, наказ), громадська думка, вправляння, привчання; методи стимулювання діяльності і поведінки: змагання,заохочення, покарання; методи контролю й аналізу ефективності виховання: педагогічне спостереження, опитування, аналіз результатів діяльності тощо.

Прийоми: задушевна бесіда, диспут, роз’яснення – прийоми переконання.

Засоби: знакові символи, матеріальні засоби, способи комунікацій, світ життєдіяльності вихованця, колектив і соціальна група, технічні засоби, культурні цінності(книги, твори мистецтва).

Форми виховання: масові форми виховної роботи;групові форми виховної роботи; індивідуальна виховна робота.

Особистісний розвиток в умовах виховання. Серед основних факторів, які впливають на розвиток особистості, вчені виділяють виховання. Виховання є цілеспрямованим процесом. Наявність конкретної мети надає йому систематичності й послідовності, не допускає випадковості, епізодичності й хаотичності виховних заходів. Виховання формує внутрішній світ молодої людини, проникнути в який дуже важко. Тому воно вимагає таких методик, які давали б змогу не тільки виявляти погляди, переконання, і почуття вихованців, а й збагачувати їх духовність, за потреби коригувати якості психіки.

Основні напрями виховання студентської молоді. Всебічний розвиток особистості людини є головною метою виховання у вищій школі, яке охоплює розумове, моральне, статеве, правове, антинаркогеннє, екологічне, трудове, економічне, естетичне й фізичне виховання, виховання молоді в умовах інформаційно-освітнього середовища в їх нерозривному зв’язку, взаємозалежності та взаємозумовленості. Кожен з цих напрямів має свої завдання і зміст.

Дата добавления: 2014-01-07