Місцеве самоврядування є однією з давніх традицій Української держави.

З часів Київської Русі набуває розвитку громадське самоврядування У його основу покладено виробничу та територіальну ознаки: громади, що самоврядовувались, формувалися на виробничій (громади купців, ремісників) або територіальній основі (сільська, міська та регіональна громади).
Територіальне громадське самоврядування розвивалося на основі звичаєвого права, а його елементи виявлялися у вічах

У середньовіччі міста в Україні за своїм політико-правовим статусом поділялися на

o державні,

o приватні,

o церковні.

У державних містах існувала державна адміністрація на чолі зі старостою (вона відала заміром, центральною частиною міста і приписаними селянами з навколишніх сіл, опікалася питаннями оборони, збирала податки). Міську громаду представляв війт. Компетенції війта та старости розмежовувалися.

У приватних містах війт захищав інтереси громади перед феодалом, інколи навіть відстоюючи їх у суді.

До кінця ХІІІ ст. збиралися міські віча, що існували ще за Київської Русі.

Надання місту Магдебурзького права означало ліквідацію влади над його громадянами з боку феодалів та адміністраторів великих князів.

Міщани складали громаду із власним судом і управою. На чолі управи ставали виборні бурмістри і райці, на чолі суду — війт і лавники.

Разом з Магдебурзьким правом міста отримували і майнові повноваження. Вони володіли нерухомим майном, землею, запроваджували податки тощо

Значний вплив на суспільне життя України мала земська реформа (1864р.): у європейській частині Російської імперії, включаючи Лівобережну та Слобідську Україну, засновувалися земські установи як органи місцевого (регіонального) самоврядування. В основу Положення було покладено принцип майнового цензу; з селянами рахувались мало. Домінуючий вплив на місцеві справи належав дворянству. Земства не користувалися повною свободою і самостійністю. Будь-яка постанова могла бути опротестована губернатором.

Певну чіткість і можливі перспективи, які могло мати місцеве самоврядування в Українській Народній Республіці, вносить її Конституція (29.04.1918 р.): систему місцевого самоврядування мали становити землі, волості й громади, а їхні відносини з державою повинні були мати наступний вигляд: “Не порушуючи єдиної своєї власті, УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, додержуючи принципу децентралізації”. Проте в умовах громадянської війни ці наміри не були реалізовані.

Гетьман Павло Скоропадський 1918 р. розпустив органи місцевого самоврядування, створені Центральною радою. У Києві було сформоване Управління Столичного Отамана, а в Одесі — Управління Міського Отамана.

Фактичне відродження місцевого самоврядування в Україні, у широкому розумінні цього слова, почалося після обрання депутатів Верховної Ради Української РСР та місцевих Рад народних депутатів у березні 1990 року. До 1990 року керівну роль в організації та діяльності органів влади в Україні відігравала Комуністична партія. На кожному рівні адміністративно-територіального устрою існувала відповідна партійна структура: обком, райком, міськком, а всі керівники рад чи виконкомів обов’язково належали до правлячої партії. Новообрані у 1990 р. місцеві ради хотіли позбутись як партійного, так і державного патронату над своєю діяльністю у сфері забезпечення потреб місцевого населення.

Від грудня 1990 року до 1992 року в Україні діяла перша редакція Закону «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування».

Декларація про державний суверенітет України, прийнята 16 липня 1990 року, проголосила, що влада в Україні має будуватися за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову.

Структура влади в Україні змінилась за новою Конституцією України, прийнятою українським парламентом 28 червня 1996 року.

21 травня 1997 року був прийнятий новий Закон “Про місцеве самоврядування в Україні”. Цей закон, відповідно до Конституції України, визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування.

Україна за останні роки зробила важливі кроки на шляху становлення та конституційного закріплення основ місцевого самоврядування.

В країні відбулася не тільки трансформація структури місцевої влади, причому неодноразово, а й зміна поглядів на місце і роль місцевого самоврядування в утвердженні України як європейської демократичної держави.

Місцеве самоврядування є правом територіальної громади — жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України

Сучасна система місцевого самоврядування
в Україні
(згідно ст.5 Закону України
“Про місцеве самоврядування в Україні”)

Територіальна громада - первинний суб'єкт місцевого самоврядування, основний носій його функцій і повноважень

Територіальна громада - жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр

Як правові суб’єкти територіальні громади приймають участь у цивільних відносинах,

створюють юридичні особи публічного права (комунальні підприємства, навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку, встановлених Конституцією України та законодавством

Види територіальних громад:

o територіальна громада села;

o територіальна громада селища;

o територіальна громада міста;

o територіальна громада кількох поселень, у тому числі різного статусу у випадку їх добровільного об’єднання у єдину громаду;

o територіальна громада району у місті.

(!) На рівні району або області держава не визнає існування територіальних громад як самостійних суб’єктів.

Серед функцій територіальних громад великого значення набуває управлінська функція — встановлення цілей, планування, виконання роботи, контроль, оцінка, корегування плану.

Всі повноваження місцевого самоврядування є компетенцією територіальних громад, які можуть виконуватися ними як безпосередньо, так і через утворені територіальними громадами органи та обраних посадових осіб. Разом з тим, у територіальних громад є деякі повноваження, які не можуть бути перекладені на органи або посадових осіб місцевого самоврядування, і вирішуються ними безпосередньо.

1) утворення територіальної громади (наприклад, через об’єднання декількох в одну)

Територіальні громади сусідніх сіл можуть об’єднуватися в одну територіальну громаду, створювати єдині органи місцевого самоврядування та обирати єдиного сільського голову

Добровільне об’єднання територіальних громад відбувається за рішенням місцевих референдумів відповідних територіальних громад сіл. Таке рішення є наданням згоди на створення спільних органів місцевого самоврядування, формування спільного бюджету, об’єднання комунального майна;

2) реорганізація територіальної громади (наприклад, перейменування поселення, де існує територіальна громада);

Виключно місцевими референдумами у відповідних адміністративно-територіальних одиницях вирішуються питання про найменування або перейменування сільрад, селищ, міст, районів, областей

ліквідація територіальної громади як самостійного суб’єкта місцевого самоврядування (наприклад, через об’єднання двох територіальних громад в одну);

Дата добавления: 2014-01-07