Лекція 2

Рубрикація буковинської преси ХІХ століття не була досконалою і сформованою за певними стандартами. Здебільшого рубрики формувалися за тематичним принципом або ж за географією надходження новин. Тобто рубрикація матеріалів проводилася відштовхуючись від того місця, звідки вона надходила. Наприклад, у рубриці “Із села” (з четвертого числа часопису називалася “Допис із села”), що була традиційною протягом 1885 – 1888 років, вміщена замітка про вибори в Галичині та на Буковині, про кількість виборців у краї [1, с. 2], про крайовий і державний парламент та депутатів [1; 3, с. 2-4], а також про румунізаторську політику чи відкриття читальні в селі Раранча [1; 3. с. 2-3] тощо. Або ж замітка про відкриття школи у селі Лукавці Сторожинецького повіту і далі про свавілля сільського війта у Вижницькому повіті чи про пароха-румунізатора у Глибоцькому повіті. Тобто інформація різнохарактерна, а подавалася в одній рубриці тільки тому, що була об’єднана за “територіальним” принципом. Тут уміщувалася інформація про події, які відбувалися у навколишніх селах.

Схожою за своєю організацією є рубрика “Дрібні вісті” у якій вміщували все, що “може заінтересувати русинів” [1, с. 6.]. Тут подавалася інформація новинного характеру з усього світу. У вигляді заміток було представлено новини починаючи від вечора танців, влаштованого товариством українських студентів “Союз” та землетрусу в Іспанії [1, с. 6-7], закінчуючи відкриттям української школи у Львові [1, с. 7.].

Інша рубрика “Буковинські общества руські” (буковинські українські товариства) була сформована за принципом подачі матеріалів, що стосувалися діяльності українських громадських товариств Буковини. Тут публікувалася інформація про діяльність українських громадських товариств Буковини, а також звіти їхньої культурної та суспільно-політичної діяльності [1, с. 3-4]. Видається цікавим той факт, що інформація про українські товариства краю вміщувалася у різних рубриках. Таким чином, доволі важко пояснити сам принцип рубрикації інформаційного наповнення газети “Буковина”.

Таким чином, аналіз матеріалів часопису саме за тематичним принципом видається логічним і вмотивованим.

Крім того, варто акцентувати увагу на тому, що протягом зазначеного періоду часопис видавався “язичієм”, штучною мовою, яка була витворена галицькими “москвофілами” на основі церковнослов’янської мови та місцевих діалектів. Зрозуміло, що станом на 80-і роки ХІХ століття “москвофіли” на Буковині та й Галичині мали доволі потужне становище. Таке політичне бачення українського питання членами “Руської бесіди” і “Руської ради” було дуже шкідливим для національно-культурного відродження краю. Проблема полягала у тому, що та частина української інтелігенції Буковини, яка переважно складалася із православного духовенства, пов’язувала українське питання виключно з релігійно-конфесійним. Тобто поняття руського (українського) дорівнювало поняттю православного. У свою ж чергу православіє було головним мірилом національності. Крім того, “москвофіли” всіляко намагалися утвердити ідею національної, духовної, релігійної та політичної єдності з Росією. Таким чином, часопис видавався “язичієм”, що не могло позитивно відбиватися на якості видання, оскільки ця штучна мова була важкою для сприйняття навіть людям, які володіли грамотою. Одним із моментів, який призвів до занепаду кількох попередніх видань саме було використання цієї “мертвої” мови.

Одна з рубрик, що мала назву “Перегляд часописей” була присвячена огляду тогочасної преси. Важливо те, що у цьому розділі газети подавався огляд не лише української галицької чи закарпатської, чи буковинської, чи Наддніпрянської преси. У цій рубриці стало традиційним представляти найбільш значущі для українців теми на сторінках європейських газет. Тут оглядалися і австрійські, і німецькі, і російські, і французькі часописи, які публікували інформацію, яка так чи інакше стосувалася українців. Зокрема оглядалися матеріали, у яких піднімалися проблеми, що безпосередньо стосувалися українців, також тут нерідко повідомлялося і про ситуації, коли українців утискали у їхніх правах: чи то в Австро-Угорщині чи ж у Росії, а чи в Канаді [3, № 9, с. 5]. Власне, у підзаголовку редакція і зазначила: “На сім місци подавати будемо голоси всяких газет, дотичаючися наших народних справ” [1, № 1, с. 3].

Наступна рубрика “Буковиньски общества руски” подавала інформацію про діяльність українських буковинських громадських товариств. Подавалися оголошення та анонси заходів, що проводилися товариствами “Руська Бесіда”, “Руська Рада”, “Руський Дім Народний”, товариство українських студентів “Союз” тощо. У першому ж числі часопису зазначено “В сій рубриці будемо поміщати справозданя із діятельности наших обществ” [1, № 1, с. 4-5].

У рубриці “Для науки і забави” [1, № 1, с. 7-8] редколегія часопису вміщувала матеріали розважально-освітнього характеру: від художніх творів до всіляких загадок, ребусів тощо. Вже у першому числі газети у цій рубриці вміщене оповідання Ю.Федьковича “Сафат Зінич”. Власне, переоцінити роль газети у популяризації творчості українських письменників доволі важко.

Крім того, були ще рубрики, які не були постійними і з’являлися з певною періодичністю. Такими є “Подяка” та “Отозва”. Тут, зазвичай, публікувалися звернення керівництва громадських товариств до українців краю із закликами про збір коштів для якихось певних суспільних потреб. Це могло бути і прохання про збір коштів на видання якогось альманаху, чи ж на ремонт хати-читальні у якомусь із навколишніх сіл.

У рубриці ж “Отозва” оприлюднювалися публічні подяки від керівників, або ж певних громадських діячів людям, які певним чином допомогли у вирішення якоїсь проблеми: чи то збір коштів, чи якась інша допомога.

Ще одна рубрика, яка виконувала більше роль реклами, називалася “Буковиньский календар”. Тут анонсувався журнал освітньо-розважального характеру під однойменною назвою, а також матеріали, які в ньому публікувалися. Такий анонс є цілком закономірним і зрозумілим, оскільки редактором цього журналу був Омелян Попович, один із членів редколегії “Буковини”. З іншого ж боку редакція усвідомлено переслідувала цілком здорову мету: рекламу ще одного українського періодичного видання, яке відігравало роль освітнього джерела.

Підсумовуючи загальну характеристику рубрик газети “Буковина”, варто відзначити те, що, на відміну від попередніх видань (“Зазуля”, “Лопата” та ін.), тут було започатковано рубрикацію, яка відповідала вимогам саме періодичного органу, а не альманаху.

При аналізі текстового наповнення газети “Буковина”, вважаємо доцільним поділити його на два ідейно-тематичних розділи: суспільно-політичний і соціальний та розважальний.

Суспільно-політичний блок часопису формуватимемо за матеріалами, які мають чітко виражений політичний характер, а також те, що стосується політичних та економічних подій у світі. Тут же вважаємо доцільним виділити блок, до якого залучаємо матеріали, що мають релігійний характер. Тобто сюди входить інформація про діяльність церкви як на Буковині, так і у всьому світі. Сюди ж відносимо і суспільно-культурний блок, що стосується суспільно-культурної сфери.

Аналіз текстового наповнення часопису, спонукав нас саме до такого формування за ідейно-тематичним принципом, оскільки різні сфери життя української громади другої половини ХІХ століття на Буковині, були підпорядковані виключно суспільно-політичній ситуації. Все, що стосувалося життя українців, автоматично переходило у розряд суспільно-політичних проблем, оскільки навіть у побутових сферах застосовувалися політичні механізми. До прикладу наведемо повідомлення із різних куточків краю про те, що представники сільської влади намагаються реєструвати українців як румунів чи поляків [1, № 6, с. 5; № 17, с. 6; 2, № 8, с. 5; 3, № 14, с. 4; № 19, с. 5] тощо. Крім того, іншим прикладом є повідомлення про те, що на сторінках румунських часописів часто публікується інформація про історичність румунського етносу на Буковині, а українцям відводиться роль зайд [3, № 3, с. 4; № 15, с. 3].

До розважального блоку вважаємо доцільним віднести матеріали літературно-розважального, культурно-дидактичного характеру. Однак, виходячи із задекларованої теми, цей розділ текстового наповнення газети ми характеризувати не будемо.

Традиційно відкривала газету редакційна передовиця. За три роки жодного разу стаття на першій сторінці не була підписана, що, зрозуміло, було своєрідною “модою” того часу. Пояснень цьому можемо виділити кілька. Єдиний виняток становить передовиця “Родимці” у першому числі газети з підписом “Редакція” [1, № 1, с. 1].

Редакція часопису виступала від загального імені, а не від когось одного навіть, якщо це був сам Ю.Федькович чи О.Попович. Тут зрозуміло, що редакція намагалася таким чином прилучити якомога більше передплатників, об’єднуючись у такий спосіб зі своїми читачами. Іншу ж причину вбачаємо у тому, що без підпису матеріали публікувалися доволі часто саме тому, аби одна людина могла уникнути певного цензурного та адміністративного тиску, якщо у статті звучала якась критика керівництва держави.

Суспільно-політичний блок матеріалів газети “Буковина” відкриває стаття “Родимці”, що була вміщена у першому числі часопису. У стаття являє собою звернення редакції газети до українського населення Буковини.

Власне сама стаття являє собою розгорнуту програму редакції “Буковини”. Представлена інформація уже дає можливість загальної характеристики анонсованої діяльності часопису.

Умовно цей матеріал можна розбити на три частини: спочатку подається коротка інформація про те, які права і свободи здобули народи в Австро-Угорщині із прийняттям державної конституції (20.10.1860 “Жовтневий диплом” – нова конституція імперії, що відновила автономію регіонів і яка розширила права регіональних ландтагів. У той же час диплом викликав невдоволення слов'янських частин імперії. У результаті 26.02.1861 р. було опубліковано “Лютневий патент”, який змінював Жовтневу конституцію в дусі централізації. Проте це викликало ще більше незадоволення серед народів Австро-Угорщини, у наслідок чого спроби реформування адміністративно-політичного устрою імперії провалилися, що в 1865 р. визнав і сам імператор, скасувавши конституцію 1860). Тобто нині доволі важко судити про яку саме конституцію ідеться у статті. Разом з тим, тут в загальних рисах охарактеризовано імовірні перспективи народу, якщо він усвідомить своє конституційне право. Як наслідок, тоді народ може засновувати періодичні видання, які і будуть виконувати функцію просвітителя народу і оборонця його прав і свобод: “Щоби тут ціль тим скорше осягнути, позасновували поодинокі народності, взглядно их зуступники у себе часописи або газети. Газети отже служать нам тим средством, яким ми ту ціль осягнути маєм. Они повинні бути зеркалом нашого духовного житя, обявою наших желаній і обміною наших думок (гадок)” [1, № 1. с. 1]. Редакція якомога детальніше намагається пояснити всім своїм потенційним і майбутнім передплатникам про усі позитиви власної газети. Зрозуміло, що у цьому випадку апелювалося більше до емоційного стану українців краю, аніж до логіки. Далі автор статті акцентує увагу на всіх перевагах, які мають інші народи Австро-Угорщини, які мають свої національні періодичні видання.

У наступній умовно виділеній нами частині, ідеться про те, які завдання ставить перед собою редакція газети: “Буковина” отже сповнити має для Буковинських Русинів повишшу задачу, а єдиним бажаньем єи основателів і єдина гадка, яка поводувала іх засновуючи “Буковину”: поставити Народ Рускій Буковини на рівний степень духовного й морального розвою с іншими народами австрійської монархіі” [1, № 1, с. 1]. Виходячи з цього, можемо зрозуміти, що засновники і редакція ставили перед собою доволі амбітну і стратегічну мету. З цієї цитати цілком очевидно випливає те, що українська інтелігенція Буковини цілком реально усвідомила можливість і необхідність культурного впливу на українців краю. Цікаво те, що саме засновники газети С.Смаль-Стоцький, Є.Пігуляк, О.Попович, І.Тимінський та ін. були доволі забезпеченими людьми, австрійською інтелігенцією, і, по суті, ніяких матеріальних чи соціальних проблем не відчували. Єдине, що керувало ними – глибоке відчуття патріотизму, що власне і спричинилося до такого важливого національно-культурного “прориву” на Буковині, яка є етнічно українською землею.

Далі ідеться, що насамперед часопис буде піднімати проблеми українців на Буковині, але також періодично подаватимуться новини про життя українців як на Галичині та Закарпатті, так і на території Російської імперії. Тут пропагується ідея національної спільності, ідентичності і єдиної етнічної території – України (тут – Русі): “Буковина буде то на першім містци обговорювати справи, стоячи в тісній связі с от ношеннями нашого народа і єго родного краю Буковини; но не залишить она також от часу до часу подавати вістки про духовне житьє галицьких, угорських і на Україні жиючих братів наших належачих до одноі і тож самоі великої родини – вірних синів одноі родноі неньки нашої Матері – Русі” [1, № 1, с. 1]. Важливо те, що на той час була відкрито висловлене усвідомлення української ідентичності.

Разом з тим, автор, як і вся редакція, не висловлюють ідеї об’єднання українців у спільній державі. Це можна пояснити або ж відсутністю теоретичного розуміння власної держави, або ж небажанням від початку виходу часопису конфліктувати з владою. Хоча певний натяк все ж уловлюється у подальшому формулюванні програми часопису: “Велику політику ми не втягаєм на тепер в нашу програму – но стояти будемо все при прапорі Австро-Славян, будемо іти с ними спільно рука в руку і взаємно соєдиненими силами вспомогати друг друга, бо лиш таким способом, після нашої думки, можуть австрійські Славяне осягнути свою ціль – а ціль тая повинна бути для нас всіх одна. Отсе єсть ціла наша програма; єсть она ясна і для кождого зрозуміла” [1, № 1, с. 2]. Власне у формулюванні поняття “великої політики” ми схильні вбачати якесь певне усвідомлення необхідності бачити єдиний народ в єдиній державі, однак люди, котрі стояли біля витоків “Буковини” змушені були завірити владу у своїй вірності: “при прапорі Австро-Славян”.

Третя, умовна частина статті, уже безпосереднє звернення редакції до буковинських українців, в якому чітко представлені вимоги до них. Цікавим є сам факт, коли редакція періодичного органу, представляючи свою програму діяльності, беручи на себе певні зобов’язання тут же і висуває вимоги до своїх читачів. Тобто чітко вказує від чого залежить рівень розвитку українців краю: “От Тебе отже, Рускій Народе, залежить єдино, щоби Ти схотів піддержати нас в наших щирих замірах і дав нам можність сповнити належито отсю високу задачу” [1, № 1, с. 2]. Таким чином редакція повністю запевняє у своїй відданості, але такого ж ставлення до себе вимагає і від усіх тих, для кого працює. Така культура спілкування з читачем на наш погляд видається дуже ефективною, оскільки створює ефект рівноправного спілкування. Думаємо, що така манера була запозичена з європейських джерел, оскільки у всіх попередніх періодичних виданнях, які виходили у Чернівцях абсолютно не було нічого подібного. Саме такий “менеджерський” хід нам видається дуже ефективним у процесі привернення уваги до періодичного органу, а також така форма спілкування з читачем спонукає його до передплати, оскільки читач відчуває себе нарівні з тим, хто до нього звертається. Крім того, у статті дуже грамотно подане звертання до краян-українців засобо піднесення значущості читача: “До Вас Родимці – Патріоти-Русини з-над Прута, Сяна, Буга, Дуная і Дніпра отзиваєм ся нині с ласкавим словом, вспомогайте нас морально і по можності матеріально. Ми радо пріймемо і помістимо кожду статію в “Буковині”, котра обговорює справи входячи в нашу програму, і се буде наша моральна підмога от Вас, о яку Вас найбільше просимо” [1, № 1, с. 2]. Таким чином, редакційна передовиця першого числа “Буковини” була покликана спричинити діалог між українцями краю та редакцією (інтелігенцією), що в подальшому мало якісно позначитися на культурно-духовному та матеріальному рівні розвитку українців Буковини.

Статтею-зверненням “Родимці!” з підписом адміністрації і редакції також закінчується перший рік роботи часопису. Стаття сформована за тим же принципом, що і перша. Якщо у першому випадку була оприлюднена програма діяльності, то тут ми маємо загальний звіт про проведену роботу. Зрозуміло, що стаття подана в мажорних тонах із не перебільшеною оцінкою значення газети та її ролі в суспільно-політичному житті українців Буковини. Редакція ще раз доводить необхідність і важливість газети для українців: “… треба нам працювати, неустанно трудитись над просвітою народною: тому і конче продовжати видаваньє “Буковини”… […] …А без газети люди с найліпшими думками-гадками, с найбільшим розумом – німі” [1, № 24, с. 1].

У наступному матеріалі першого числа, що вміщений у рубрику “Із села” без підпису подано інформацію також суспільно-політичного характеру, що присвячена проблемі виборів в українському середовищі, зокрема на Буковині. Відзначено, що українці не усвідомлюють своїх можливостей, оскільки обирають до парламенту так званих “своїх” людей, тобто селян, які при відсутності освіти не можуть ніяким чином вплинути на забезпечення прав і свобод українців. Наголошується, що в Галичині українці є більш політично свідомими і після революції 1848 року галицькі українці почали інтенсивно видавати пресові органи, друкувати книжки, які дали можливість підняти загальний культурний рівень населення. Буковинці ж і до цього часу залишилися мало освіченими і навіть зараз часто-густо обирають депутатів, які вороже ставляться до українського питання: “напротив, але в теперішніх часах наш народ не тільки, що ані “селянина”, ані просвіченого русина не вибире, він годин єще вибрати на посла і найбільшого ворога свої рускоі мови і самого себе” [1, № 1, с. 2]. Підтвердженням цьому є інформація, яка свідчить, що “…не засідає послідними часами от 1868 року ні один русин з Буковини в Чернівецкім соймі і не буде засідати єще пару років, бо минувшого року при виборах до сойму наш народ не вибрав ані одного свого чоловіка, тільки самих чужих, іменно дідичів і урядників нерусинів” [1, № 1, с. 2]. Тобто ситуація кінця ХІХ століття дуже нагадує сучасний стан речей у виборах до парламенту. У цьому зверненні до українців подано інформацію проте, яким чином кандидати до парламенту впливають на українців і чому буковинські українці вірять їм. Наголошується саме на тому, що в краї серед представників українського населеня надзвичайно мала кількість освічених людей. Зазначено, що на Буковині проживає 240 тисяч українців, що становить половину тогочасного населення краю. Разом з тим, як подано у цитаті, у кураєвому соймі (парламенті), не говорячи вже про віденський, немає жодного депутата-українця.

Власне, ця стаття є однією з низки однотемних матеріалів, які були покликані дати людям певне елементарне розуміння ситуації, що відбувається у суспільно-політичному життя українців Буковини зокрема, та Австро-Угорщини загалом. Автор статті після характеристики ситуації робить чіткий висновок: “Отже, причину, що руский народ не має своїх послів, але чужих, можна легко типер отгадати. – Она лежить в легковірності нашого народу” [1, № 1, с. 3].

Підсумовуючи статтю, автор зазначає, що позитивне вирішення українського питання залежить саме від інтелігенції, яка зможе переконати українців і кардинально змінити ситуацію: “Тому треба аби чернівецька і взагалі буковинска руска інтелігенція, то єсть учені русини аби они народ руский просвічали і аби єго переконували, хто іх чоловік, а хто ні№ хто ім. добра бажає, а хто ні” [1, № 1, с. 3].

Продовжує суспільно-політичну тему матеріал у рубриці “Перегляд часописей”. Зазначена замітка вже стосується суспільно-політичних проблем загальнодержавного рівня. Важливо те, що редакція чаоспису, починаюси з першого числа на шпальтах вміщує матеріали, які дають можливість бачити не тільки стуацію в краї, але й у всій країні. Тут ідеться про статтю у німецькомовній газеті “Parlamentär”, у якій висвітлюється проблема здобуття прав слов’янськими народами, що населяють Австро-Угорщину. Зокрема йдеться про чехів, поляків і словаків, які досягли значних успіхів у власній національно-політичній стратегії забезпечення рівних прав і свобод з австрійцями, німцями та угорцями. Тут же подається інформація з “Parlamentär” про те, яким чином можуть реалізувати свої конституційні права українці Галичини, Буковини та Закарпаття. Зазначається, що “Русини австрійські… […] …добивають ся рівного права с прочими народами. Того бажають так галицькі, яко і буковинскі Русини. Як можуть они до того добитися? Самі, без чужої помочі они сего ніколи не достигнуть. Треба ім. отже помочи. Гдеж тоі помочі шукати? Давнійші союзники Русинів не помогли ім нічого, а безкорисна політика непрактична. Давнійша політика була також і нерозумна бо зв’язавшись з Неславянами отділилися Русини от своїх братей, т. є. прочих Славян. Ми, Русини, мусим нашу політику цілком змінити, а добиватися нам союзу с прочими австрійскими Славянами” [1, № 1, с. 4].

Загалом тема виборів до місцевого, а чи до віденського парламенту на шпальтах “Буковини” стала традиційною. Зокрема, у другому числі газети у статті без підпису “Вибори до сойму державного” ідеться про майбутні вибори і ситуацію навколо них. Редакція порушує важливу тогочасну проблему: коаліція у складі двох румунських партій, які, отримавши підтримку з боку українського населення краю, тепер мають абсолютну більшість в краєвому парламенті. Власне сама проблема полягає у тому, що румунська більшість юридично керує краєм, де проживає переважна більшість українці і, крім усього, докладає максимум зусиль для румунізації краю: “…“Tribuna”, румунска газета, виходяча на Угорщині, вже давно виголосила о зрумунщеньє цілого Черновецкого Універзитету” [1, № 2, с. 1].

Автор статті аналізує ситуацію із виборами, дає характеристики депутатам і намагається застерегти українців від неправильного вибору, оскільки у недалекому майбутньому будуть вибори до кураєвого парламенту. Автор наголошує, що у програмах румунських кандидатів підносяться питання рівноправ’я, толеранції тощо. Однак, після виборів ці питання абсолютно забуваються і українцям на своїй же землі доводиться терпіти тиск румунізаторської політики. Автор матеріалу доносить інформацію про те, що українські кандидати до кураєвого парламенту зверталися до голови віденського сойму графа Тааффе з проханням посприяти чесним і прозорим виборам на Буковині, запевнивши у абсолютній співпраці. До керівниука парламенту апелювали тим, що румуни на Буковині проводять жорстку румунізаторську політику, що іде врозріз із внутрішньою політикою уряду.

Зрозуміло, що саме така манера управління суспільно-політичними процесами була зручною для австрійського уряду і для цісаря зокрема. В уряді Австро-Угорщини дуже добре розуміли, яку небезпечну силу становлять об’єднані українці Буковини, Галичини, Закарпаття, Холмщини, Перемишльщини тощо. Тому урядом розігрувалася політика “розподіляй, і владарюй”. Зрозуміло, що на етнічних українських землях урядові вигідно було віддати керування у руки етнічної меншості (на Буковині – румуни, Галичина – Поляки, Закарпатті – угорці). Ц давало можливість тримати під контролем значні території держави, а також українців, заважаючи їм у такий спосіб об’єднатися заради спільної мети. Автор наводить приклади кількох внутрішніх криз, які були спричинені національно-політичними виступами за свої права угорців, чехів, українців Галичини тощо. І цілком справедливо ставить питання: чи потрібна така ситуація і на Буковині, оскільки українці краю почали усвідомлювати себе окремим етносом. Тим паче, що конституція забезпечує рівні права усім, хто проживає на території імперії.

Дуже цікавою за своїм фактом є стаття “Князь Бісмарк а Русини”. Тут вільним стилем передано статтю зі львівської газети “Діло”, яка, в свою чергу, подала передрук із польської газети “Kraj”. Тут подано інформацію про те, що Отто Бісмарк, спонукає австрійчький уряд провадити конституційну політику на сході своєї держави. Тобто, канцлер закликає витримувати задекларовані австрійською конституцією права і свободи слов’янської частини монархії. Крім того, Бісмарк закликав створити для українців вищий навчальний заклад. При цьому булла загадка про Чернівецький університет, який би можна було перетворити на український з українською мовою викладання. Інформація сама собою є вельми цікавою, однак ніяким документальним фактажем не підкріплена. Власне, на це і звертає увагу автор допису, оскільки ставить під сумнів усе сказане: “Се суть вісті, котрі заграничні газети подають. Ми, Русини, правду сказавши, не можемо сего вірити. Русинам на Буковині відомо, що кілько то закоду було, кілько прозьб до міністерії ся подавало, щоби правительство хотя нижшу руску гімназію в Кіцмані оснувало, а міністерство помимо того не сповнило до нині сего справедливого желаня” [1, № 2, с. 3]. Цитований уривок вказує на те, що редакція часопису абсолютно позбавлена наївності і не плекає абсолютно ніяких ілюзій щодо заступництва канцлера Німеччини.

Надзвичайно важливим за своїм значенням як у культурно-політичному та світоглядному, так у пропагандистському сенсі є підсумок цієї статті. Автор наголошує на тому, що “Русини знають добре, що не з гори, але з долини будує ся, томуто кинули ся с цілим жаром до народа і зачинають єго образувати, закладають читальні, каси пожичкові, видають популярно наукові книжки, газети для народа і заходять ся коло того, щоби отповідно рускому населеню також середні школи основані були, що і наступити мусить” [1, № 2, с. 3].

Суспільно-політична тема газета продовжується у матеріалі “Наші кривди” [1, № 3, с. 1]. Передовиця знову ж таки присвячена проблемі рівноправ’я між українцями і румунами. Історично склалося так, що на території Північної Буковини протягом тривалого часу проживала значна кількість румунів. У руслі державної політики Австро-Угорщини, для створення сприятливих умов ефективного впливу на маси, більшість державних посад займали німці або ж австрійці, багато інших управлінських посад на Буковині займали румуни. Це логічно, оскільки серед українців краю не було значної кількості великих землевласників, а також освічених людей. Саме цей момент був визначальним у побудові нижчої владної вертикалі. Іншим негативним моментом, який дуже нівелював усвідомлення українцями своєї національної окремішності було православ’я. Підтвердженням цьому є навіть той факт, що Галичина, де національно-культурне відродження почалося значно раніше і проходило більш бурхливо, була у переважній більшості уніатською (греко-католицькою). Це, власне, вносило свої корективи саме у поняття самоідентифікації, оскільки духовний стрижень уніатської церкви базувався на основі національності. Поляки, яких в Галичині проживала значна кількість у масі своїй були римо-католиками. На Буковині ж ситуація була кардинально іншою. Переважна більшість українського населення була православною, що і зумовлювало спільний з румунами вектор суспільно-політичних поглядів, оскільки “владною” релігією було лютеранство (протестантизм). Таким чином, аби певним чином виокремити себе, проявити певну ідентичність, довести свою “іншість” достатньо було бути православним. Таким чином, перед українською інтелігенцією Буковини стояло важке подвійне завдання: усталити у свідомості українського селянина розуміння своєї як національно-духовно-культурної, так і національно-політичної окремішності. Власне, проблема культурно-релігійної експансії з боку румунів піднята у статті без підпису “Наші кривди”. Тут гостро порушена проблема релігії та освіти українців на Буковині: “Ми, буковинскі Русини, укривджені в порівняню с нашими сусідами-Румунами во многом, найбільше однако в церкві і школі” [1, № 3, с. 1]. Автор статті називає причини цієї проблеми: власне вони зумовлені урядом, оскільки керівництво засновує народні школи із румунською мовою викладання, а на звернення українців про заснування шкіл з українською мовою уряд не реагує ніяк. Тут же зазначено, що це є порушення конституції: “Буковинский народ руский не отримав до тепер ніякоі середньоі школи рускоі і зневолен мимо § 19 основного закону державного або обречися от вишшого образованя своїх дітей, що ніяк не дасть ся згодити с примусом шкільним, або пристати на мученьє своїх дітей чужим язиком, що притоворечить устроєню руских шкіл народних” [1, № 3, с. 1]. Тобто така ситуація сприяє лише на користь румунізації українців Буковини, оскільки діти змушені продовжувати освіту нерідною мовою, з часом зрікаються її, що, власне, і є серйозною проблемою українського суспільства Буковини. Автор зазначає: “Окончивши гімназію начинають для питомців духовного стану нові муки румунским викладовим язиком на богословскім от ділі черновецкого університету. […] Таке трактованє руского язика винародовляє нашу молодіж о що, кромі того, всякими способами старають ся многі учителі-карієровичі в народних школах, особливо “православноі” (recte румунизаторскоі) школи в Чернівцях. Рускій катихет в чернівецкоі гімназіі, анти-рускій дух в чернівецкій семінаріі учительскій і др” [1, № 3, с. 1].

Ця тема продовжується у статті без підпису “Наші народні школи”. Загалом, на перший погляд, видається, що тема шкільництва не має нічого спільного із суспільно-політичною темою. Однак, в першому реченні матеріалу задекларована головні ідея: “Які учителі, такі школи; які школи, така молодіж; яка молодіж, така будучність” [1, № 4, с. 1].

Тут дається детальна характеристика ситуації, що склалася на Буковині в галузі освіти. Піднята важлива тогочасна проблема освіти українців на Буковині. Акцентовано увагу на тому, що навчання в учительській семінарії ведеться виключно німецькою мовою, якої насправді значна більшість українців не потребує. Відповідно учителі, які у народних школах навчають дітей, не готові якісно дати знання, оскільки не володіють навчальною термінологією українською мовою. У програмі підготовки вчителів дуже мало відводиться годин для вивчення української мови, натомість на вивчення німецької і румунської годин відводиться з надлишком. Відповідно кадрове забезпечення становить проти одного викладача української словесності три викладачі німецької і три викладачі румунської. Таким чином виникає питання: яких спеціалістів готує державна учительська семінарія? Автор статті дає цьому певний висновок: “От вам і все умственне образованьє будучих руских учителів. […] Будучій учитель довжин не признавати ся до ніякої народности, не участувати навіть яко гість в ніякім учительськім товаристві, не сміє учащати до ніякої читальні, хіба лиш брати участь в румунсків товаристві півчім” [1, № 4, с. 2]. Далі автор констатує певний факт: “… в цілій Буковині ледве знайде ся 10 учителів, котрі уміють правильно по руски писати” [1, № 4, с. 2]. Наголошується й на іншій проблемі, яка спричинена такою системою освіти: серед українців, котрі вчаться в учительській семінарії, доволі багато перекинчиків. Тобто українців, які підпавши під тиск онімечення та румунізації самі зрікаються своєї національної ідентифікації і стають вірними ідеалам, які їм прищеплюються протягом навчання. Окрім того, цьому сприяє і краща оплата німецько- та румуномовним учителям. Як бачимо, проблема актуальна і нині.

Підсумовуючи статтю, автор подає цілу низку заходів, які можуть змінити стан речей. Зокрема, “… рада шкільна краєва повинна вже раз управильнити і руску правопись, щоби не учив хто як хоче. […] Конечним єсть отвореньє рускоі семінаріі учительської, або на раз, що найменше затребувати, щоби професори теперішноі семінаріі в своїх викладах не забували, що викладають і будучим учителям шкіл руских. […] …рада шкільна краєва повинна через свого от поручника строго надзирати, щоби питомі виучились точно і всесторонньо руского язика. […] …надзирателі шкіл повинні строго судити над успіхами науки в руских школах, а учителів не отповідаючих точно задачі зневолити, як того закон требує, до поновного іспиту або і отдалити від служби…” [1, № 4, с. 2]. Важливо те, що автор не керується емоціями, але чітко аргуметовує свої вимоги, відповідно до законодавства Австро-Угорщини. Тобто проблема також полягала і у виконавчій владі, яка не здатна була забезпечити дотримання норм закону.

Продовженням теми є матеріал в цьому ж числі газети, що вміщений у рубриці “Допись із села” про депутата віденського парламенту Др. Зоту. Знову ж таки проблема полягає у відсутності депутатів-українців у органі державної законодавчої влади. Акцентується увага на тому, що українці, за відсутності свого кандидата, голосують за кандидати від певної румунської політичної сили. Власне, саму суть проблеми полягає у тому, що румунські кандидати обіцяють забезпечити дотримання прав і свобод українців, тобто голоси виборців їм дістаються способом маніпуляцій та обману. Автор цілком логічно пояснює такий стан речей тим, що румуни на своїх та й українських етнічних землях мають свої навчальні заклади, що і є причиною набагато більших можливостей. Тут же подано статистику етнічного співвідношення населення Буковини: “… Русинів на Буковині єсть 240 тисяч душ… […] Волохів (румунів – Н.Б.) на Буковині єсть тільки 190 тисяч душ, отже о 50 тисяч менше от нас” [1, № 4, с. 3]. Однак автор цілком пояснює цю ситуацію, натякаючи на ментальні риси українців: “Та що з того, що нас на Буковині найбільше єсть, коли ми до тепер не дали доказу, що ми конституційним житієм жити хочемо? […] Пословиця каже: “Як собі постелиш, так ся виспиш”. Як постелив собі руский народ, вибравши на послів людей, котрі ним не турбуються і котрі в єго користь нічого не робили і робити не хотіли…” [1, № 4, с. 3]. Тут наголошується на інертності українців, які ніколи відкрито не заявляли про свої права, отже, цілком логічно, що українцям на Буковині не потрібні права та свободи, які би сприяли культурно-національному піднесенні. Автор говорить про депутата, який у передвиборчій програмі обіцяв відкрити українську гімназію у Кіцмані, однак натомість цей владник виклопотав у влади відкриття румунської гімназії у Сучаві. Це при тому, що і на території сучавського повіту проживала чимала кількість українців. Автор знову наголошує на вині самих українців, які вірять порожнім обіцянкам і обирають на високі посади чужих за ментальністю людей. Тому і звинувачувати у цій ситуації варто лише українців, які були інертними і всі процеси національно-культурного та політичного піднесення тут проходили дуже інертно. Однак, вважаємо доречним зазначити, що в жодному матеріалі на суспільно-політичні теми, який був оприлюднений на шпальтах “Буковини” немає абсолютно жодного натяку на недосконалість самої виборчої системи, яка повинна була би регулюватися урядом, а також цісарем. Зрозуміло, що редакція не могла собі дозволити критики недосконалої конституції, а також виборчих законів, оскільки це було би значним ризиком втратити часопис. Австрійський уряд доволі жорстко карав видання, які насмілювалися на своїх сторінках уміщувати матеріали з критикою державної політики чи уряду, а чи діяльності самого цісаря.

Рубрика “Допись із села продовжує” матеріал про депутата Д-ра Зоту. Автор порушує проблему ініційованої депутатом Зотою румунізації українських семінаристів через викладання дисциплін на теологічному факультеті Чернівецького університету румунською мовою. Автор зауважує, що такий хід з позиції румунізаторів є дуже ефективним, оскільки: “Безперечно ті молоді люди через науку на чужім язиці зрумунщили би ся, отчу жили би ся от свого народа і таким способом не було би нічого, щоби наших будучих священиків с долею руского народа вязало” [1, № 5, с. 2]. Ця проблема є перманентною на Буковині, оскільки значна кількість українців добровільно денаціоналізовувалася і приймала чужі культурні цінності. У принципі, ця проблема є загальною для усіх українців протягом уже тривалого часу. Підтвердженням цьому є вся українська література і публіцистика ХІХ і початку ХХ століття. У другій половині ХХ століття ця проблема була штучно знята і замовчувана. Зрозуміла, що в Радянському Союзі мало хто ризикнув би підняти проблему денаціоналізації чи русифікації.

Автор акцентує увагу на тому, що українці консервативний народ і не легко цураються своєї культури, мови і звичаїв: “Пребули ми гіркі проби нашоі сталості і боремо ся тепер против всяких напастей на наш язик, а такій ми стоімо і далій стояти будемо; число борців за народну волю і долю збільшає ся, а і народ сам в просвіті наперед поступає” [1, № 5, с. 3]. Звичайно, що це сказано більше для оптимізації і ідейно-психологічної підтримки пересічних українських селян, які становили переважну більшість електорату Північної Буковини. Автор зазначає, що довіру українців “купують” горілкою та пивом, що становить ще одну проблему нашого суспільства. Ця проблема є перманентною й актуальна й нині. Тут же автор статті висловлює сподівання: “…щоби наш народ пізнав уже раз своїх приятелів і не дав ся здурити горівкою” [1, № 5, с. 3]. Підсумований матеріал закликом готуватися до майбутніх виборів і своїми голосами за українського кандидата до віденського парламенту засвідчити рівень свідомості та самоповаги.

Проблема ментальної і, як наслідок, політичної роз’єднаності українців Буковини станом на кінець ХІХ століття стояла дуже гостро. Тоді не доводилося говорити про об’єднання усіх українців як етносу, оскільки тільки в межах Буковини українці не могли знайти спільної мови та порозуміння. Таким чином, будь-які прояви культурно-політичного об’єднання буковинських українців сприймалися більш ніж позитивно. Про це свідчить замітка, що опублікована без підпису у рубриці “Дрібні вісті”. Тут ідеться про збори представників чернівецького товариства “Руська Бесіда” із українцями, які не належали до жодного громадського угрупування. Причина зустрічі полягала утому, аби засновувати ще одного українського громадського товариства, а максимально залучити якомога більше членів до спільного галицько-буковинського товариства “Руська Бесіда”. Результатом стало порозуміння між українцями: “На тім зборі ухвалено, зо взгляду на загальне добро рускоі справи, котрому ніяк не сприяє роздробленьє сил і взаємне ворогованьє, як і зо взгляду на спільне поступованює всіх галицьких партій рускеих, не отворяти осібного касина (товариства – Б.Н.). […] Вість о так хорошім поступованю знайшла всесторонне удобреньє у всіх русинів” [1, № 5, с. 5]. Важливо те, що редакція публікує такі новини. Інформація такого характеру сприяє тому, що пересічні українці, маючи прикладом інтелігенцію, мали можливість по-іншому подивитися на внутрішньо національні проблеми або хоча б задуматися над ними.

У цьому ж числі газети у рубриці “Дрібні вісті” подається цікава статистика, у якій представлено інформацію про кількість студентів-українців, що навчаються в Чернівецькому університеті: “На чернівецкім університеті було в минувшім півроці 269 слухателів, межи тими 112 німців, 101 румунів, а 31 русинів. От куди завели нас вже німецькі, а ще більше румунска гімназія” [1, № 5, с. 6].

Тут же (“Дрібні вісті”), вміщена замітка про українського депутат з Галичини Кулачковського, який виступив у віденському парламенті із доповіддю про утиски українців Галичини в різних сферах суспільного життя: і в судах, і у виконавчих структурах, школах, і навіть на виборах.

Важливим моментом роботи “Буковини” є те, що редакція уважно стежила за діяльністю державного парламенту і доносила новини до українського населення краю (“Буджет, а буковинскі русини” [1, № 5, c, 1]). Якщо раніше питання розподілу державного фінансування для переважної більшості українців було закритим (мовний бар’єр, ціна передплати, через неосвіченість – повне нерозуміння), то тепер кожен українець мав можливість ознайомитися з основними пунктами державного бюджету. Наслідком цього було те, що селяни, знаючи про розподіл державного фінансування, за ініціативи інтелігенції могли вимагати забезпечення своїх прав і свобод. Тобто український електорат мав доступ до інформації про основний фінансовий документ держави. Таким чином, в принципі, українці краю переставали бути безідейною неосвіченою масою, яка легко піддавалася на впливи збоку представників інших етносів. Редакція газети дуже добре розуміла своє завдання – подавати максимум інформації для формування з українців національно, культурно та політично свідомої сили, яка буде здатна обстоювати свої права.

Редакція “Буковини” дуже добре розуміла ментальну ситуацію, що склалася з українцями в краї. Таким чином, кожне число часопису подавало певний об’єм інформації, присвячений проблемі національної самоідентифікації. У матеріалі без підпису “Наші кандидати на послів” (“Допись із села”), подано інформацію про передвиборчу і після виборчу ейфорію серед українців. Автор наголошує на тому, що буковинцям-українцям досить важко розібратися у передвиборчих обіцянках кандидатів та їх помічників. Однак, ці процеси, як зазначено у статті, не проходять під впливом національного самоусвідомленні, а спровоковані людьми, які намагаються отримати з неосвіченості українців суто практичний зиск – голос виборця. Зрозуміло, що серед українців не було такої кількості матеріально забезпечених людей, які би могли ефективно провести передвиборчу агітацію, як то робили представники інших етносів. У передвиборчій агітації вони не гребували неморальними засобами впливу, про що ідеться і чималій кількості повідомлень на сторінках як буковинської, так і галицької преси.

Тему виборів до крайового парламенту редакція закінчила так само раптово, як і почала. Зрозуміло, що із закінченням виборчої кампанії, на думку редакції, зникла і потреба публікувати матеріали, які стосуються цієї теми.

Продовженням стало повідомлення у числі 7 [1, № 7, с. 6] про те, що у травні відбудуться вибори до ради державної. У наступному числі у передовиці подано матеріал без підпису “Перед виборами”, що стосувався передвиборчої ситуації. Зокрема ідеться про закриття роботи парламенту перед виборами. Отже країна перебуває в стані напруженого очікування самих виборів та їх результатів. На засіданні парламенту був присутній сам цісар, який подякував депутатам за плідну роботу. На останньому засіданні депутати звітували про проведене ними роботу протягом терміну свої каденції. Автор в загальних рисах представляє звіт німецьких депутатів, які відзвітували про відкриття нових навчальних закладів, збільшення фінансування тих, що є, збільшення видатків на розвиток культури. Чехи за шість років роботи домоглися також значних результатів у галузі своєї культури, освіти та медицини, а також важливим моментом діяльності чеських депутатів стало те, що в Чехії усі державні навчальні заклади переведено на чеську мову викладання.

Аналізуючи ситуацію з діяльністю українських депутатів, автор перераховує і їхні заслуги перед буковинськими українцями. Власне, тут подано критику діяльності вже згадуваного депутата Зоти, який “через цілих 6 років свого послованя не промовив сей посол ні одного разу в думі державній і одного слова в ніякій справі своїх виборців, котрого гірким грошем там так довго пробував” [1, № 7, c. 1]. Діяльність послав від Кіцманського, Вижницького, Путильського, Заставнівського повітів різко критикується. Автор статті подає інформацію про те, що на цьому тижні відбудуться засідання і наради керівників ради щодо кандидатів у депутати до віденського парламенту. Зазначено, що депутат Зота знову виставляє свою кандидатуру на вибори і є певні кола зацікавлених осіб, які намагаються “накинути Русинам умисно і на укір нежеланого посла” [1, № 8, с. 2]. Підсумовуючи цей матеріал, автор звертається до українців краю із закликом не продавати свої голоси за брехливі обіцянки, а також якісь примарні матеріальні цінності, а відстоювати свого кандидата від “Руської Ради”. Автор наголошує на тому, щоби українці навчилися бачити перспективу і зробили правильний вибір, як то зробили румуни.

Зрозуміло, що принципово нового нічого не сказано, оскільки українці Буковини на той час мали кількох ворогів, яких потрібно було здолати власними силами: неосвіченість, безхарактерність, роз’єднаність, а також серйозного ідейно та культурно-політичного противника – румунів, які намагалися якомога ширше керувати сферами українського культурного та національно-політичного життя.

Наступне, дев’яте число “Буковини” присвячене передвиборчій агітації. У матеріалі без підпису “До буковинских виборців руских”, повідомлено про день виборів, а також детально пояснюється той важливий історичний момент, коли українці Буковини мають можливість змінити своє життя і відстояти своє право на рівне з іншими народами Австро-Угорщини духовно-культурне та суспільно-політичне життя. Цікавим моментом є те, що особа українського кандидата є до цього часу невідомою. Автор закликає зробити вибір на користь “руского чоловіка, котрого нам “Руска Рада” припоручить” [1, № 9, с. 1]. Така позиція видається дещо дивно. Це свідчить більше про те, що українська інтелігенція ще не вміла провадити передвиборчу кампанію, оскільки люди елементарно не були поінформовані про свого кандидата. Тобто у такому розуміння кандидат залишався “чужим” для українців, оскільки вони просто його не знали. Тут виникає питання: а чи не була саме отака невідомість причиною поразок на виборах? Український кандидат в депутати до віденського парламенту є. Важлива передвиборча агітація – наявна, але ж хто сам депутат? Люди, більшість з яких селяни, цього не знають, тому і бояться віддати свої голоси за невідомо кого. Зрозуміло, що румунські кандидати були більш “знайомими” і ближчими, оскільки платили гроші, а чи пригощали за свій рахунок горілкою і пивом.

У цьому випадку представники “Руської Ради” від чийого імені написана ця стаття, основну увагу сконцентровують на національних та патріотичних мотивах, переконуючи “слухати нашої“ради” [1, № 9, с. 3]. Однак, єдиним аргументом української передвиборчої кампанії булла теза про те, що кандидат в депутати – українець “з кости і крови” [1, № 9, с. 3], який відстоюватиме права і свободи українців.

У цьому ж числі вміщено замітку без підпису “Рух виборчий”, у якій подано інформацію про засідання румунського консервативного виборчого комітету, який ухвалив своїх кандидатів від українських повітів. Наголошується на тому, що румунські представники мають за собою значну силу в особі митрополита Сильвестра Мораря. Також описується подібна ситуація в Галичині, де українці змагалися з поляками.

Передовиця 10-го числа газети присвячена персонам кандидатів у депутати до державної ради. Від українських повітів кандидатами виступають крайовий міністр освіти і віросповідання барон Конрад Ейбесфельд та адвокат Ріхард Невечерел. У короткій агітаційній статті міститься заклик до українців голосувати за вказаних кандидатів, оскільки саме вони будуть відстоювати права і свободи українців у віденському парламенті.

Ситуація, на наш погляд, тут виявляється доволі комічною, якщо не трагічною. Протягом тривалого часу на сторінках часопису публікувалися аналітичні та агітаційні матеріали, у яких українців переконували голосувати за “свого” “руского чоловіка”. Критикувалися тогочасні депутати прорумунської орієнтації. Разом з тим, нині “Руська Рада” пропонує українцям віддати свої голоси знову ж таки за неукраїнців. Судячи із прізвища, Ейбесфельд є німцем за походженням, а Невечерел – румуном. Таким чином, тут виникає закономірне питання: а яка ж різниця між депутатами минулого скликання і тими, за кого агітується голосувати зараз? По суті, в українців Буковини немає вибору: в черговий раз їм пропонуються неукраїнські кандидати. Які ж гарантії того, що ці люди відстоюватимуть інтереси українців на загальнодержавному рівні? Гарантій немає ніяких. Таким чином українці знову залишаються за бортом суспільно-політичного та духовно-культурного життя. З цього ми робимо висновки, що загальноприйняті історичні та культурні тенденції вважати 80-і роки ХІХ століття періодом бурхливого українського національно-культурного та суспільно-політичного розвитку на Буковині є просто надуманими. Аналізуючи суспільно-політичні матеріали газети “Буковина”, які відображали тодішній стан речей, маємо можливість констатувати факт, що насправді період “бурхливого розвитку” для українців був ще у майбутньому.

Виходячи із наведеного факту, закономірним виявляється питання: чому ж тоді звинувачувати пересічного українського селянина у тому, що він робить хибний вибір і віддає свій голос за якогось іншого кандидати? Яка для селянина різниця: чи це буде румун Зота, чи це буде румун Невечерел? Зрозуміло, що неосвічений або ж малоосвічений селянин віддасть свій голос за того, хто запропонує кращу агітацію. Українська “Руська Рада” пропонувала агітацію на сторінках газети, а прорумунські кандидати агітували горілкою з пивом. Таким чином, звинувачувати українців, які продають свої голоси за пиво і горілку принаймні неетично і безвідповідально з боку представників української інтелігенції. Знову ж таки напрошується чергове питання: чому ж українська інтелігенція при всіх застосованих пропагандистських заходах не спромоглася запропонувати українцям краю хоча б одного кандидата зі свого кола? Було би цілком природнім явищем, якби на таку роль був запропонований або С.Смаль-Стоцький, або О.Попович, або І.Тимінський або ж навіть Ю.Федькович, який на той час мав абсолютний авторитет серед українського населення Буковини. Дати якісь вичерпні і логічні відповіді на поставлені запитання просто неможливо. Таким чином, говорити про якийсь вплив на українців Буковини українських громадських товариств “Руська Бесіда” і “Руська Рада” за 16 років своєї діяльності абсолютно не виявляється можливим. Єдиний висновок, який напрошується, це те, що станом на 80-і роки ХІХ століття на Буковині, суспільно-політична та культурна бездіяльність української інтелігенції та українських громадських товариств є очевидним явищем.

У подальших числах газети у передовій статті почали висвітлювати суспільно-політичні теми, які вже стосувалися проблеми освіти українською мовою, відкриття українських шкіл, читалень, бібліотек тощо. Цілком закономірно, що для українців Буковини, що проживали на території Австро-Угорської імперії, банальна тема освіти і шкільництва перетворювалася у складну суспільно-політичну проблему. Вирішення такої проблеми залежало не від окремих представників, а від усієї громади, оскільки мінімум або взагалі відсутність у парламенті зацікавлених депутатів була причиною гальмування українського питання. Таким чином, з появою у крайовому та у віденському парламентах українських депутатів стало можливим ставити питання про заснування державних українських навчальних закладів на Буковині. У тогочасній ситуації питання освіти для українців переходили із розряду освітянського у розряд політичного та культурного існування загалом. Таким чином газета “Буковина” бере на себе місію інформувати українців про стан розвитку українського шкільництва, і водночас, часопис стає трибуною, через яку українці Буковини мають можливість звернутися до влади. Відповідно “Буковина” стала тим засобом, через який влада могла звернутися до українців або ж подавати звіт своєї діяльності.

У наступних кількох числах газети вміщено низку матеріалів із певними зауваженнями щодо австрійської виборчої системи, а також різкою критикою кількох впливових людей, які своїм фактичним впливом керували Буковиною у вигідний їм спосіб. У числах 11 і 12 вміщені матеріали без підпису “Політика двох баронів” [1, № 11-12, с. 1-2], де різко критикується політичні ігри двох баронів, вельми впливових осіб на Буковині. Їхня політична діяльність спрямована на гальмування українського питання і методами залякування і підкупу українців від українських повітів знову обрано депутата-румунізатора, критикованого раніше Зоту. У статті не згадується імен цих людей, однак повідомляється про широко відомі в краї факти їхнього політичного крутійства. Сучасники легко могли зрозуміти про кого ідеться, оскільки інформація про їхню діяльність подана дуже деталізовано. Певним недоліком є те, що імена цих людей все ж не названі, а також більш важливим був би аналіз політичного крутійства, а не просто представлення загальновідомих фактів.

У рубриці “Допись із села” подана стаття без підпису “Вільні вибори” в якій аналізується ситуація, яка склалася після виборів. Власне сам заголовок статті уже дає зрозуміти, що вибори ці були не зовсім вільними. Наголошується на тому, що українці починають тепер усвідомлювати всю критичність ситуації. Однак протягом шести років ця ситуація буде незмінною, оскільки депутат вибраний і знову нібито представлятиме українське питання у віденському парламенті. Проте, наголошується, українці знають цього депутата як румунізатора, а тому на наступних виборах шансів у нього нема, бо українці вже точно не голосуватимуть за нього. Цілком імовірно, що ця поразка стала уроком для українських виборців, однак, вертаючись до висловлюваної нами тези, українського кандидата у цій ситуації не було. Тобто чим ризикували українці? Виявляється, що нічим, оскільки якоїсь суттєву різницю між румуном Невечерелом і румуном Зотою знайти доволі важко.

Тема виборів на цьому була завершена. Частково вона піднімалася у невеликих повідомленнях про діяльність того чи іншого депутата [1, № 19, с. 2; 2, №7, с. 3, №11, с. 3, 4; 3, № 15, с. 4, № 17, с. 4-5]. Крім того, редакція періодично публікувала матеріали у яких ішлося про право вибору, про чесний вибір і про вибір українцями українського депутата.

У подальшому, протягом 1885 – 1888 років суто політична проблематика піднімалася вкрай рідко. В основному це були матеріали, в яких порушувалися більше культурно-політичні проблеми. Як ми уже зазначали, проблема освіти українців Буковини у другій половині ХІХ і першій половині ХХ століття стала саме політичною проблемою. На той час австрійська влада чітко усвідомлювала те, що якщо українці масово матимуть змогу отримати освіту, бодай елементарну, вони перетворяться на серйозну політичну силу, з якою треба буде рахуватися і враховувати її інтереси як у внутрішній, так і у зовнішній політиці. Цю ж саму ситуацію добре розуміла й українська інтелігенція Буковини, оскільки у кожному числі газети протягом 1885 – 1888 років порушувалися проблеми народного шкільництва, вищої освіти, духовної освіти, мови викладання тощо. Загалом, протягом вказаного часу, на сторінках “Буковини” було вміщено 117 різножанрових матеріалів (від повідомлення до аналітичної статті) суспільно-політичного характеру, які були присвячені темі освіти.

У матеріалі без підпису “Нова гімназія” ідеться про можливість відкриття української гімназії (в Чернівцях українська гімназія була відкрита 1896 року на базі німецької, однак до того було кілька паралельних до німецьких класів). Ці класи діяли за підтримки українських громадських товариств, а також при підтримці А.Кохановського, М.Василька, О.Поповича та ін.. Власне проблема, порушена у статті, полягає у тому, що депутат А.Кохановський у парламенті вніс пропозицію відкрити у Чернівцях ще одну гімназію. Автор ставить цілком закономірне питання: “… чи не було би користнійшим для краю, а взглядно для мешканців всхідноі части Буковини, для котрої то нова ся гімназія мала би служити, осли би ряд, вмісто основаня другої гімназіі в самих же Чернівцях, рішив ся оснувати туюж где на іншим місци?..” [1, № 7, с. 1]. Тут же подається цілком справедливий аргумент, що на території південної Буковини функціонують аж дві румунські гімназії: в Сучаві та Радівцях, хоча кількість населення там значно менша, аніж на території північно-східної частини Буковини. Автор наводить статистичні дані про кількість українців у повітах і зазначає, що в Чернівецькій гімназії навчається не така й значна кількість українців, оскільки навчання і проживання в Чернівцях вимагає певного фінансового забезпечення. Таким чином українці не мають відповідних можливостей, аби утримувати своїх дітей протягом навчання в гімназії. Тут же акцентується увага на тому, що більшість учнів, котрі мають інтелектуальний потенціал і могли би продовжити своє навчання в гімназії, живуть далеко від Чернівців. При неспроможності батьків забезпечити подальше навчання після закінчення народної школи такі діти змушені залишатися вдома і продовжувати традиційний спосіб життя: сільське господарство. Тому автор намагається довести читачам, що більш актуально було би відкрити гімназію у Кіцмані, що дасть можливість з меншими матеріальними затратами навчатися більшій кількості дітей. Єдиною проблемою є те, чи відреагує влада відповідно до вимог українців.

Проблеми українського шкільництва займають не менше від загального об’єму аніж проблеми політичні. Як уже зазначалося, українське шкільництво на Буковині було суспільно-політичною проблемою, яку потрібно було відстоювати всією громадою. Якщо для румунів чи німців, чи поляків питання освіти були всього-на-всього соціально-побутовими і йшлося тільки про збільшення кількості місць у навчальних закладах, то для українців це була справа культурного і політичного виживання.

Крім того, не тільки шкільництво було проблемним. Нездоровий інтерес з боку інших національностей викликало і створення у багатьох буковинських селах українських читалень. Саме у 80-і роки пожвавлюється діяльність товариства “Руська Бесіда”, а також львівської “Просвіти”, заснованої 1868 року, що мала в Чернівцях свій осередок. За активного сприяння цих товариств у багатьох українських селах почали відкриватися хата-читальні, де селяни мали можливість ознайомитися із новинами, а також навчитися елементарної грамоти. Однак у населених пунктах, де проживала певна частина румунів, відкриття таких читалень зустрічалося дуже агресивно і ворожо. На сторінках газети подекуди подибується інформація про те, що якщо в українському селі проживали 1 – 3 сім’ї румунів, то це також викликало різку критику з їхнього боку. Зрозуміло, що румунам-землевласникам (особливо дрібним землевласникам, яких було більшість) не вигідно було, аби український селянин був освіченим і мав доступ до новин свого краю. Таким чином, новини про конфлікти саме на просвітньо-культурній ниві зразу ж відбивалися на сторінках “Буковини”.

Саме про конфлікт культурних інтересів ідеться у матеріалі без підпису, вміщеному у рубриці “Допись із села” [1, № 7, с.2]. Тут подано інформацію про те, що у селі Раранча (нині Рідківці, Новоселицького району, Чернівецької області) у господаря Стефана Дутки, що відкрив читальню, жандарми часто проводять перевірки, які спровоковані брехливими анонімними звинуваченнями зі сторони румунів. Село наполовину українське, а наполовину румунське. Однак, саме діяльність українських товариств підпала під пильний нагляд жандармерії. Причому румуни не гребували навіть наклепами, заявивши, що в українській читальні збираються п’яниці і злодії. Аналізуючи суть цього матеріалу, можемо додати, що ситуація на сьогоднішній день є актуальною.

Цю тему продовжує стаття без підпису “Наші румунізатори” [1, № 8, с. 2-3], що вміщена у рубриці “Допись із села”. Якщо проблему елементарної освіти в селах українці певним чином почали вирішувати, засновуючи читальні та народні школи, то в сфері культурно-духовного життя ця проблема залишалася актуальною. Власне, стаття присвячена проблемі релігійного церковного-клерикального характеру. У повідомленнях у попередніх числах газети ішлося про часте інспектування української читальні в с. Раранча. Причому інспекцію проводили жандарми, які не володіли українською мовою, проте конфісковували літературу, яка, на їх погляд, була небезпечною. Тут порушено схожу проблему, однак вона стосується церковної сфери. Автор повідомляє, що у більшості українських сіл Буковини священики не знають української мови, оскільки за національністю є румунами. Відповідно церковні відправи провадять румунською мовою, що тягне за собою негативні наслідки. По-перше, більшість українців не розуміють мови, отже не долучаються до духовної сфери життя, яка на той час була однією з найважливіших у житті суспільства. Отже, це люди з нестійкими моральним принципами. По-друге, чужа мова спричиняється до того, що українці починають відмовлятися від своєї мови, своєї культури, як наслідок від свого духовно-культурного стрижня. Такі люди сприймають чужу мову і культуру і, як наслідок, стають ворогами своїх же одноплемінників, проте мають певні дивіденди збоку священика і представників влади, які зазвичай були румунами.

Подібна ситуація змальована у матеріалі без підпису, що вміщений у рубриці “Дрібні вісті” [1, № 5, с. 5]. У селі Лукавці, Сторожинецького повіту, місцевий священик удався до психологічного тиску на українців через відмову сповідатися румунською мовою. Погрози не подіяли і священик звернувся до сільського війта зі скаргою, що селяни читають книжки, що видавалися товариством „Руська Рада”, наслідком чого є те, що селяни відвертаються від віри і Бога. Війт при сприянні жандарма конфіскував усі книжки, які зберігалися у хаті-читальні. Тут ідеться про відкритий тиск на національному ґрунті, приниження гідності і порушення норм конституції представниками влади. Власне, проблема є актуальною і на сьогоднішній день.

Проблему утисків українців у сфері освіти та шкільництва продовжує матеріал без підпису “Наша кривда в школах” [1, № 12, с. 2]. Тут, у низці коротких повідомлень подано інформацію про те, що майже на всій території Буковини румуни намагаються притіснити українців у всіх сферах суспільного життя, починаючи від народних шкіл, тобто елементарної освіти рідною мовою, закінчуючи передвиборчими політичними маніпуляціями. Ці повідомлення свідчать про широку “географію” подій, починаючи від сусідньої Садгори, закінчуючи Великим Кучуровом та Сторожинцем.

Окрім усіх негативів, у такій ситуації українці позбавлені можливості навіть отримати елементарну психологічну допомогу, яку би міг надати священик-українець. Автор резюмує: “Не дивно отже, що по селах, де богослуженя отправляє ся на незрозумілім язиці, люди замість до церкви, ідуть радше до корчми, бо там хоть потішить один другого в біді і розірве ся трохи” [1, № 8, с. 2]. Автор тут вказує на дві ймовірні причини: у консисторії (церковне управління – Б.Н.) така ситуація невідома, отже це вина самих українців, або ж у консисторії свідомо в українські села відправляють священиків-румунів. Більш імовірною є друга причина, оскільки саме представники консисторії переконують людей у прийнятті богослужінь румунською мовою. Якщо ж українці протестують, то тоді укладається протокол з рішенням про провадження церковних відправ українською мовою. Однак, тільки консисторська комісія залишає межі громади, священник далі провадить богослужіння румунською мовою. Причина доволі проста: серед українців мало священиків, оскільки навчання на теологічному факультеті університету ведеться румунською мовою, відповідно – більшість священиків у краї – румуни.

Підсумовує автор статтю певним оптимістичним висновком, який зумовлений певними спостереженнями: “наш народ хоть непросвічений, але вск такій настільки розвитий, що не дасть ся сим способом позбавити свого найдорожчого скарбу рідноі мови. Схоронив он свій рідний язик в прикріших часах, потрафить оборонити єго і тепер, коли вже щораз більше приходить до самопізнання…” [1, № 8, с. 3]. Зрозуміло, що такий висновок автора є більше засобом психологічного впливу на українців, однак важливо те, що саме такий підсумок здатен позбавити українців комплексу неповноцінності.

Продовжується тема освіти матеріалом без підпису “Якоі вишшоі школи треба нам?” [1, № 17, с. 2-3]. Знову ж таки, соціальна тема освіти тут подана як культурно-політична, оскільки порушується питання необхідності відкриття української гімназії, чому противляться багато владних осіб, насамперед румунської національності. У матеріалі подано детальну інформацію про діяльність в парламенті “українського ” депутата Зоти, який абсолютно ігнорує вимоги своїх виборців, а працює всупереч інтересів українців. Крім того, аналізується ситуація із народними і так званими ви діловими (державними) школами. Автор подає критичні зауваження щодо системи освіти, оскільки законом передбачено, що до вищого навчального закладу може вступити тільки той, хто закінчив “виділову” школу. Такий стан речей не сприяє тому, аби українці вступали до університету. Програма навчання у народній і “виділовій” школі однакова. Чому ж після закінчення народної школи для того, щоби вступити на навчання до університету, учень повинен провчитися три роки у школі “виділовій”? Зрозуміло, що це не на користь українцям, оскільки у “виділових” школах навчання ведеться німецькою або ж румунською мовою. Автор цілком аргументовано доводить, що така система неє позитивною для українців і суперечить положенням конституції. Співзвучною за своєю проблематикою є стаття без підпису “Яка школа, така наука” [3, № 7, с. 2-3] у якій ідеться про те, що школа дуже впливає на формування світоглядних позицій учнів. У той час багато учнів-українців змушені були вчитися у німецькомовних або ж румуномовних школах, що розвивало комплекс неповноцінності і спонукало учнів відмовлятися від своєї рідної культури, мови на користь чужої. Автор ставить цілком логічне і справедливе питання,

Дата добавления: 2014-01-07