Поняття і загальна характеристика права

План

1. Соціальні норми: поняття, види. Поняття і ознаки права.

2. Право і мораль.

3. Функції права.

4. Джерела та форми права: поняття і види. Правові акти.

5. Принцип верховенства законів.

6. Систематизація правових актів: поняття і види.

1. Соціальні норми: поняття, види. Поняття і ознаки права

Соціальні норми — це правила поведінки, що регулюють відносини між людьми і спрямовують їхню діяльність у спільних інтересах.

До системи соціальних норм належать норми права, мораль, звичаї, традиції, норми громадських організацій, релігійні норми. Найбільш значущими серед них є норми права та моралі. Право виникло разом із державою. Воно викликане до життя тими самими причинами, що й держава: організацією влади, яка спроможна встановлювати юридичні норми й забезпечувати втілення їх у життя. Походження права пов'язане також з ускладненням виробництва, політичного та духовного життя суспільства, із виділенням особи як самостійного учасника суспільних відносин та формуванням держави, здатної забезпечити функціонування суспільства на стадії, вищій за первісне суспільство, а також закріпити й забезпечити індивідуальну свободу особи.

2. Право і мораль

Право — це система загальнообов'язкових норм (правил поведінки), які виражають загальні та індивідуальні інтереси (волю) населення країни, є регулятором суспільних відносин, визнаються та охороняються державою і забезпечуються всіма заходами державного впливу, у тому числі заходами примусу.

Норми моралі формуються у свідомості людей поступово і лише після визнання їх більшістю набувають обов'язкового характеру.

Мораль — це правила поведінки людей, які уособлюють усталені уявлення про справедливість, честь, добро, що склалися в суспільстві.

Норми моралі полегшують сприймання людиною правових норм, які, у свою чергу, сприяють більш глибокому усвідомленню моральних істин. Моральна свідомість дозволяє людині побачити і усвідомити ту межу поведінки, за якою починаються аморальні та протиправні вчинки. Високоморальна свідомість стимулює соціально ціннісну поведінку, застерігає від правопорушень.

Правові погляди зумовлюють більш конкретне, детальне регулювання по ведінки людей нормами права, ніж моральні вимоги. Правові норми часто запроваджуються на основі норм моралі, що виникли раніше, тобто багато в чому визначаються нормами моралі. Єдність правових і моральних норм забезпечує формування високого рівня правової культури.

Поняття «право» містить два аспекти: об'єктивне право і суб'єктивне право.

З одного боку, під правом розуміють певну об'єктивну реальність, один із різновидів соціальних норм, що діють у державі. Право вважається об'єктивним тому, що воно існує реально, незалежно від людини. Об'єктивне право складається із законодавчо закріплених норм, тобто норм, які визначають правомірність або протиправність поведінки суб'єктів — громадян, організацій, держави. З іншого боку, право виражає ступінь свободи дій конкретної особи. У цьому випадку вживається термін «суб'єктивне право».

Застосування права в кожному певному випадку означає його перехід від об'єктивного до суб'єктивного. Таким чином, доки норма права є загальною і поширюється на всі випадки конкретної сфери життєдіяльності, вона є об'єктивною. Коли ж ця норма стосується конкретної ситуації та реалізується в поведінці суб'єкта, вона стає суб'єктивною.

Таким чином, суб'єктивне право — це закріплена правовими засобами можливість особи чинити активні дії, вимагати певних дій від інших суб'єктів; звертатися до держави щодо захисту своїх прав.

3. Функції права

Функції права — це основні напрямки впливу права на свідомість і поведінку учасників суспільних відносин із метою розв'язання конкретних завдань, що стоять перед правом. Основна функція права — нормативно-регулююча — полягає в тому, що воно є нормативним і загальнообов'язковим засобом врегулювання суспільних відносин. Функції права можна класифікувати за різними підставами.

За сферою правового впливу виокремлюють такі функції права:

• економічна — регулювання економічних відносин;

• політична — регулювання політичних відносин;

• ідеологічна — формування суспільної свідомості шляхом правового визнання або заборони певних ідеологій;

• екологічна — регулювання відносин природокористування;

• культурно-виховна — регулювання відносин у сфері науки, освіти і культури.

Залежно від характеру впливу на свідомість і поведінку суб'єктів суспільних відносин розрізняють такі функції:

• нормативно-регулююча — регламентування поведінки суб'єктів суспільних відносин;

• інформаційна — доведення до відома змісту державної волі;

• комунікативна — сприяння організації правовідносин між їхніми учасниками;

• орієнтаційна — визначення ціннісних критеріїв поведінки;

• виховна — вплив на формування світогляду та правосвідомості;

• захисна — охорона соціальних цінностей від посягань на них.

За характером регулювання суспільних відносин можна виокремити такі функції права:

• статична — закріплення і стабілізація існуючих суспільних відносин;

• динамічна — сприяння виникненню і розвитку нових суспільних відносин;

• установча — первинне заснування певних соціальних інститутів;

• інтегративна — організація суспільних відносин і забезпечення їхнього існування як злагодженої системи;

• охоронна — охорона суспільних відносин від небажаних впливів;

• запобіжна— запобігання виникненню небажаних суспільних відносин.

4. Джерела та форми права: поняття і види. Правові акти

Своє зовнішнє виявлення норми права знаходять у джерелах (формах) права.

Джерела (форми) права — це встановлені державою або визнані нею офіційнодокументальні форми виявлення та закріплення норм права.

Існують чотири основні види джерел права: правовий звичай, правовий прецедент, правовий договір, нормативно-правовий акт. Так, правовий звичай — це правила поведінки, які узвичаїлися через багаторазове застосування протягом тривалого часу існування суспільства і які санкціоновані й забезпечені державою. Історично правовий звичай був першим джерелом права, який регулював відносини в період становлення держави.

Правовий прецедент — це судове або адміністративне рішення з конкретної юридичної справи, яке стає загальнообов'язковим під час розгляду аналогічних справ у майбутньому. У країнах, що належать до англосаксонської правової сім'ї (Велика Британія, США), правовий прецедент є основним джерелом права.

Нормативно-правовий договір — двостороння або багатостороння угода правотворчих суб'єктів з урегулювання тієї або іншої життєвої ситуації, результатом якої є нова норма права (міжнародно-правові угоди, колективний договір тощо). Вони можуть мати міжнародний і національний характер.

Нормативно-правовий акт — офіційний письмовий документ компетентних органів держави, який містить правові норми і має загальний обов'язковий характер. Нормативно-правовий акт є основним джерелом (формою) права в романо-германській правовій сім'ї, до якої належить і правова система України.

Основними ознаками нормативно-правового акта є те, що він:

• видається уповноваженими органами держави або приймається народом шляхом референдуму і має владний характер;

• містить нові правові норми або скасовує чи змінює чинні;

• має форму письмового документа і певні реквізити: вид документа, назву органу, що його видав, заголовок, дата ухвалення, номер документа, відомості про посадову особу, що його підписала;

• публікується в офіційних джерелах.

Усі нормативно-правові акти за юридичною силою поділяються на закони та підзаконні акти.

Закони — це ухвалені у визначеному конституцією порядку нормативні акти органу законодавчої влади або всього народу, що врегульовують найважливіші суспільні відносини і мають вищу юридичну силу щодо інших правових актів.

Усі закони поділяються на три великі групи залежно від їхньої юридичної сили, за значенням і місцем у системі законодавства:

• конституційні закони, або основні. До них належать Конституція України та закони з питань, безпосередньо врегульованих конституцією. Наприклад, Закон України «Про громадянство України», Закон України «Про Президента України» тощо;

• звичайні, або поточні, закони, які регулюють інші важливі суспільні відносини. Наприклад, Закон України «Про загальну середню освіту», Закон України «Про наукові парки» тощо;

• надзвичайні закони, тобто такі, що ухвалюються у певних, передбачених конституцією, випадках, наприклад надзвичайний стан, війна тощо. Україна таких законів не має.

Підзаконні нормативно-правові акти — це нормативно-правові акти, прийняті компетентним органом, що видані на Підставі закону для його деталізації та виконання.

Види підзаконних нормативно-правових актів в Україні: укази і розпорядження Президента України; постанови Верховної Ради України; постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України; інструкції, розпорядження й накази міністерств, державних комітетів і відомств України; розпорядження голів обласних та районних державних адміністрацій; рішення виконавчих комітетів місцевих Рад народних депутатів; нормативні накази та інструкції адміністрації підприємств, установ, організацій.

Особливе місце серед нормативних актів посідають декрети. Декрети мають силу закону, їх можна віднести до різновиду законодавчих актів, які відрізняються від законів тим, що їх видає вищий орган виконавчої влади. У певний час виконавчій владі надавалися законодавчі повноваження, що дозволяли приймати акти, які мають силу закону і можуть зупиняти дію конкретних законів (або їх частин) або вносити до них зміни чи доповнення. Так, у 1992 р. Конституція України була доповнена статтею 97.1, згідно з якою Кабінету Міністрів України було делеговане повноваження на визначений термін видавати декрети у сфері законодавчого регулювання з питань відносин власності, підприємницької діяльності, соціального і культурного розвитку, державної, митної, науково-технічної політики та інших відносин, які потребували на той час законодавчого врегулювання. Від грудня 1992 до грудня 1993р. включно Кабінетом Міністрів України було прийнято близько ста таких декретів.

Отже, форми виявлення і закріплення правових норм називають джерелами (формами) права. Розрізняють чотири основні форми права: правовий звичай, правовий прецедент, нормативно-правовий договір та нормативно-правовий акт. В Україні мають юридичну силу такі джерела права, як міжнародно-правовий акт, нормативно-правовий акт, нормативно-правовий зір. Усі нормативно-правові акти мають певні часові й територіальні межі свого існування та дії, а також поширюються на визначене коло осіб.

За загальним правилом, нормативно-правові акти застосовуються до відносин, що мали місце в період від введення їх у дію і до втрати ними сили.

За цими загальними правилами закони й інші нормативно-правові акти набувають чинності після закінчення певного часу, передбаченого законом, із дня їхнього офіційного оприлюднення. В Україні закон стає чинним після десяти днів із моменту оприлюднення.

Говорячи про дію нормативно-правового акта в часі, послуговуються правилом, виголошеним ще давньоримськими юристами — «закон не має зворотної сили». Це вказує на те, що закон діє тільки щодо тих обставин і випадків, які виникли після набуття ним чинності. За таких обставин громадяни і юридичні особи можуть бути впевнені в тому, що закон не погіршить їхнє правове становище. Виняток становить кримінальне законодавство. У ньому, знову ж таки в інтересах громадян, діє правило: «Кримінальний закон має зворотну силу, якщо він пом'якшує або усуває караність діяння».

Дія нормативно-правових актів у просторі — це визначення території їхньої чинності. Нормативно-правовий акт застосовується на тій території, на яку поширюється суверенітет держави або компетенція відповідних органів. Відтак, акти вищих органів державної влади в Україні поширюються на всю її територію, акти місцевих органів влади — на території відповідних адміністративних одиниць.

До території, обмеженої кордонами держави, належать: суходіл, у тому числі надра й континентальний шельф, територіальні води (12 морських миль), повітряний простір. До державної території прирівнюються морські, річкові й повітряні судна, що перебувають під прапором держави. Нормами міжнародного права передбачено, що військові судна прирівнюються до території держави без виключень, а цивільні морські й повітряні судна — у водах і повітряному просторі своєї держави, відкритому морі та повітряному просторі.

Юридична наука визнає також принцип екстериторіальності. Це означає, що певні частини території держави (будинки іноземних посольств і місій, їхні транспортні засоби), а також дипломатичні представники іноземних держав, не зважаючи на те, що вони фактично перебувають на території іноземної держави, вважаються такими, що розташовані на території тієї держави, яку вони представляють. Будь-які зазіхання на будинок посольства прирівнюються до зазіхань на територію держави і розглядаються як факт порушення міжнародного права.

Дія нормативно-правових актів на коло осіб передбачає, що всі громадяни, особи без громадянства, іноземці та юридичні особи, що перебувають на території держави, підпадають під сферу дії законодавства держави, у якій вони перебувають. Існують також нормативно-правові акти, дія яких поширюється лише на певні категорії громадян (наприклад, Закон України «Про статус народних депутатів»).

5. Принцип верховенства закону

Верховенство закону — це принцип, що визначає провідну, визначальну роль закону в правовій системі, яка забезпечується його найвищою юридичною силою щодо будь-яких інших актів.

Принцип верховенства закону вимагає, щоб діяльність усіх органів державної влади здійснювалася на правовій основі та відповідала умовам легітимності (у перекладі з латинської Іех — закон). Легітимною визнається законна влада, утворена відповідно до процедури, передбаченої законами.

Правова держава передбачає, що підзаконність державної влади (принцип верховенства закону) доповнюється визнанням за окремою особою невід'ємних і невідчужуваних прав, які передують самій державі. Тому в правовій державі принцип верховенства закону доповнюється принципом верховенства права. Принцип верховенства права означає, що для правової держави є необхідним, але зовсім не достатнім, щоб усі, зокрема і сама держава, дотримувались законів. Необхідно також, щоб ці закони були правовими, щоб вони виражали загальну й однакову для всіх міру (норму) свободи людини.

6. Систематизація правових актів: поняття й види

Систематизація — це впорядкування нормативно-правових актів із метою зручності в користуванні, внесення до них коректив і пристосування до змін, які відбулись в економічному і політичному житті суспільства, заміна застарілих нормативно-правових актів новими, їхня комп'ютеризація.

Метою систематизації є усунення протиріч між нормативно-правовими актами; підвищення ефективності законодавства; забезпечення доступності користування законодавством для всіх суб'єктів права.

Виділяють три способи систематизації правових актів:

1) Кодифікація — спосіб систематизації правових актів, за якого здійснюється суттєва переробка та узгодження групи юридичних норм, пов'язаних спільним предметом правового регулювання. При кодифікації окремі правові акти об'єднуються в єдиний нормативно-правовий документ. Цей вид систематизації завжди має офіційний характер. Результатом кодифікації є створення основ (головних засад) законодавства, кодексів, положень, статутів. Найпоширенішим видом кодифікаційних актів є кодекс. Нині чинними в Україні є Цивільний кодекс України, Сімейний кодекс України, Кримінальний кодекс України, Кодекс адміністративного судочинства України тощо.

2) Інкорпорація — спосіб систематизації правових актів, що полягає в зовнішньому впорядкуванні існуючих нормативно-правових актів без переробки й зміни змісту. За результатами інкорпорації видаються збірники або зібрання, у яких нормативно-правові акти викладені в певній логічній послідовності.

Інкорпорація може бути офіційною, тобто такою, що здійснюється від імені компетентних державних органів, і неофіційною, що здійснюється видавництвами, науковими та навчальними закладами, окремими спеціалістами без спеціальних повноважень правотворчих органів.

У першому випадку на збірники, що видаються, можна посилатися під розгляду тих або інших юридичних питань, а в другому — вони не мають офіційного документа і мають лише довідково-інформаційний або навчальний характер.

3) Консолідація — спосіб систематизації нормативно-правових актів, який полягає в об’єднанні кількох нормативно-правових актів, що діють в одній і тій самій галузі суспільних відносин, в єдиний нормативно-правовий акт без зміни змісту. Консолідація поєднує риси кодифікації та інкорпорації, її використовують там, де немає можливості або необхідності кодифікації. Цей вид систематизації може здійснюватися тільки офіційно. Результатом консолідації нормативних матеріалів є видання Зводу законів. Наявність значної кількості нормативно-правових актів, які складають систему законодавства, розбіжність у часі їхнього прийняття та суб'єктах, що приймають їх, обумовлюють необхідність діяльності з їхнього упорядкування, узгодження, усунення протиріч, тобто систематизації.

Тема:

Дата добавления: 2014-01-07