Мова і стиль викладу

Захист дисертації.

Виступ і доповідь на науковій конференції.

Технології презентації текстів.

Форми наукової комунікації.

Редагування наукового тексту.

Мова і стиль викладу.

ПРЕЗЕНТАЦІЯ ТЕКСТІВ

Лекція 7

Висновок

Дисертація – це спеціальна форма наукового дослідження, яка представляється на здобуття наукового ступеня кандидата або доктора наук, захищається привселюдно на засіданні вченої ради. Вона є кваліфікаційною роботою, що містить сукупність результатів, наукових положень, висунутих здобувачем для публічного захисту, і свідчить про його особистий внесок в науку і якості як ученого.

Автореферат дисертації являє собою короткий виклад змісту дисертаційної роботи з метою широкого ознайомлення наукового співтовариства з методикою, результатами і висновками дисертації й одержання відгуків від фахівців про якість роботи.

Відгуки на дисертацію виступають формами реакції наукового співтовариства на якість дисертаційного дослідження, що дає змогу визнати його таким, що відповідає вимогам науки.

План:

Основні поняття:

аналіз тексту, редагування, мова викладу, стиль викладу, форми наукової комунікації, презентація, технології презентації, наукова доповідь, захист дисертації.

Видатний філософ П.В.Копнін писав: "Знання, будучи мовною системою, утворить свій своєрідний світ, що має визначену структуру, яка включає зв'язок між елементами, що її утворюють, за відомими правилами. Ця система має свої закони побудови і функціонування, вона безупинно збагачується новими елементами, змінює свою структуру тощо. Причому закони функціонування цієї системи відносно самостійні і не пов'язані безпосередньо з речами і процесами об'єктивної реальності і їх відображеннями у голові людини". Це означає, що мова являє собою самостійну проблему і засіб науки, без якого вона не може існувати. Це відзначає і фізик Я.О.Смородинський: "Наука сама створює собі мову, без якої вона неможе розвиватися. Зміст науки і її мова, подібно споруджуваному будинкові і лісам, не можуть існувати одне без одного, тільки мова, на відміну від звичайних лісів, навіки не зникає, а органічно включається в загальні засоби передачі інформації”. Видатний філософ ХХст. Л.Вітгенштейн значну увагу у своїх дослідженнях звертав на мову як основний предмет теорії пізнання, як межу відображення думки. Не можна не погодитися з Г.П.Щедровицьким у тому, що "мистецтво мислення зводиться до досконало побудованої мови". Із цього випливає, що наукова мова відіграє дуже важливу роль не тільки у відображенні досягнень науки в текстах, а й виступає важливим інструментом наукового пізнання.

Вона являє собою найважливіший засіб самого наукового дослідження, тому що наукова думка представлена у формі слова. В основі наукової мови лежить звичайна літературна мова, що виконує комунікативну і "думкооформлюючу" функції. Але на її специфіці позначається та чи інша галузь науки, що характеризується своєю неповторною науковою мовою.

Мова повинна забезпечити однозначний запис інформації і її наступне досить повне і точне розпізнавання. Звідси випливає те, що в ній величезну роль відіграють поняття, що виступають у вигляді "згустків думки", своєрідних сходинок, по яких піднімається розум, що пізнає, до сутності пізнаваного, забезпечують вибір відповідних слів для позначення тієї чи іншої думки.

В основі мови науки лежить її словник, що одержав назву тезауруса (від грец. – скарбниця, запас, скарб). Основне призначення тезауруса – забезпечити мову поняттями. Словниковий запас ученого, його тезаурус звичайно складається з кількох словників:

а) словника тієї галузі знання, у якій він працює;

б) загального словника науки;

в) спеціалізованих словників і словників інших галузей знання, як правило, споріднених;

г) словника іноземних слів;

д) словників літературної мови.

Учений має користуватися не тільки словником труднощів мови, а й словниками синонімів, епітетів, антонімів та ін., що збагачують словниковий запас, роблять виклад точним, витонченим. Звичайно синоніми поділяють на три групи відповідно до виконуваних умовіфункцій: значеннєві, або відтінені, експресивні й стилістичні. Хоч би як там було, але без синонімів науковий текст важко уявити. Зрозуміло, що для вченого принципово важливі значеннєві синоніми, що приносять велику користь при виробленні понять, описі результатів експериментів і спостережень, особливо в соціально-гуманітарних науках. У виступі на захисті дисертації або на конференції синоніми можуть додати експресивності, динаміки мові, забезпечити демонстрацію кращих особистісних якостей і т.ін.

Проблема епітетів у науковій мові досить спірна. Справа в тому, що епітет є іманентною властивістю не наукової, а художньої мови. Він, безсумнівно, розмиває строгість наукового тексту. Однак справедливо і те, що кращі зразки наукової мови видатних учених наповнені епітетами, близькі до художнього ладу національної мови. Як видно, наукова мова вимагає дотримання певної міри для вживання епітетів.

Заслуговує спеціального дослідження проблема використання іноземних слів у науковій мові. Тут можна виділити дві позиції. Перша – підтримує використання іноземних слів, оскільки значною мірою мова науки формувалася на базі іноземних мов, починаючи від грецької мови, латині і завершуючи німецькою, французькою й англійською мовами. Друга позиція вимагає використання тільки слів національної мови, аргументуючи це необхідністю формування національного інтелекту, національного понятійного апарату науки, збереження чистоти національної мови тощо. Прихильниками другої позиції є основоположник природознавства Галілео Галілей, український філософ-просвітитель Григорій Сковорода і геній Відродження Леонардо да Вінчі, що підкреслював: "Я маю стільки слів у моїй рідній мові, що скоріше повинен скаржитися на відсутність належного поняття про речі, ніж на відсутність слів, за допомогою яких я міг би добре висловити зміст своєї думки".

Кожна з цих точок зору, звичайно ж, заслуговує на увагу, але істина посередині, тому що дослідник має враховувати не тільки проблеми національної мови, а й наукову традицію, що характеризується сформованою термінологією. При викладі тексту необхідно дотримуватися важко вловимої міри використання іноземних слів, інакше науковий текст буде малозрозумілим, що звузить коло його читання. Ганс Сельє звертає увагу на неологізми (нові слова, створені для позначення нового предмета або для вираження нового поняття): "Неологізми є звичайною і невід'ємною частиною наукової мови і тому заслуговують на особливу увагу. Кожне нове матеріальне або суспільне явище повинне одержати своє ім'я, тому що незручно при кожному його згадуванні заново давати вичерпний опис усіх його характеристик. Безсумнівно, нові терміни варто винаходити, тільки якщо без них, справді, не можна обійтися. Виправдане в цілому неприйняття неологізмів підтверджується, в першу чергу, творчістю тих авторів, що ввели їх просто для того, щоб "розписатися" на чому-небудь, що зовсім не заслуговувало спеціального імені. Якщо ж нові імена все-таки даються, їх необхідно будувати відповідно до визначених і добре випробуваних лінгвістичних принципів. Довільним буквеним сполученням або імені відкривача слід віддати перевагу терміну, що містить у собі власне пояснення, бажано також, щоб він був зрозумілий ученим інших країн і щоб його було нескладно перекласти на інші мови".

Слово "стиль" походить від лат. stylos – стержень, що використовувався в давніх суспільствах для нанесення тексту на ту чи іншу основу. З часом це слово стало позначати спільність образотворчих прийомів у літературі, мистецтві і науці. Стиль того чи іншого дослідника звичайно обумовлений двома обставинами. По-перше, особливостями часу, суспільної епохи, у межах якої панують ті або інші стилі і складаються до них деякі нормативні вимоги. По-друге, стиль, безсумнівно, є глибоко індивідуальним явищем, являє собою віддзеркалення особистості творця у його доробку. Стиль визначається культурою автора, рівнем розвитку його інтелекту, тими чи іншими перевагами і зразками, якими керується автор нерідко несвідомо. Свій індивідуальний і одночасно відповідний нормативним стандартам стиль формується в процесі постійної письмової практики, спілкування з редакторами і рецензентами, у процесі прочитання найбільш вдалих у стильовому відношенні творчих напрацювань.

Не можна не погодитися із С.В.Сьоміним у тому, що якостями, які визначають культуру наукової мови, є точність, ясність і стислість. При цьому точність передбачає адекватність відображення мовою предметного поля науки, однозначність вживання і розуміння термінів і понять. Ясність мови позначає визначеність і виразність змісту. Текст, що викладений ясно, нерідко зрозумілий не тільки фахівцеві, а й освіченій людині. При прочитанні такого тексту не потрібно "прориватися" до змісту, тому що його побудова така, щоб не приховати зміст, а розкрити його. Нарешті, індикатором гарного наукового стилю є стислість викладу. Не можна не погодитися з А.М.Єріною, В.Б.Захожаєм, Д.Л.Єріним в тому, що при викладі наукових результатів увага зосереджується на змісті та логічній послідовності повідомлення.

Спеціальні функціонально-лексічні засоби наукової мови вказують на такі логічні зв'язки:

• послідовність розвитку думки (спочатку; передусім; по-перше; по-друге; насамкінець тощо);

• причинно-наслідкові відношення (завдяки тому, що...; внаслідок...; крім того...; оскільки...; водночас тощо);

• підсумовування (отже; таким чином; підбиваючи підсумок та ін.).

Як засоби зв'язку використовуються також займенники, прикметники і прислівники: цей, даний, такий, названий, зазначений. Слова дійсно і насправді вказують, що наступний за ними текст має слугувати доведенням, слова з другого боку, навпаки, проте, але, втім готують до сприйняття протиставлення, або – до пояснення.

У науковому тексті використовують вставні слова і словосполучення, які вказують на ступінь вірогідності результатів. Завдяки цим словам той чи інший факт можна представити:

• як цілком імовірний (дійсно, звичайно; певна річ; звісно; адже);

• як припустимий (як видно; певно; очевидно);

• як можливий (ймовірно; можливо; мабуть).

Обов'язковою умовою об'єктивності викладу матеріалу є зазначення джерела: ким висловлена та чи інша думка, кому конкретно належить той чи інший вислів. У тексті це реалізується за допомогою спеціальних вставних слів і словосполучень (на повідомлення; за даними...; на думку...; на наш погляд).

Особливість наукового стилю полягає також у тому, що, по суті, учений має сформувати не один якийсь стиль, а володіти стильовим комплексом відповідно до жанрів наукових текстів. Так, тези вимагають чіткого, афористичного стилю, відсутності багатослівності, довгих обґрунтувань. Стаття, навпаки, передбачає наявність обґрунтування отриманого автором наукового результату, введення його в інформаційне поле науки. Спостерігаються стильові особливості монографії і дисертації.

Для наукових текстів характерні різноманітні стильові недоліки:

• неправильні узгодження присудків з підметами, дієслів і т.ін.;

• кількаразові й невиправдані повтори слів;

• неточності у визначеннях і положеннях;

• літературно-художнє й публіцистичне стильове забарвлення не популярного, а саме наукового тексту;

• канцеляризми, формальна бюрократична мова;

• русизми в українському тексті й українізми – у російському тексті;

• перенасиченість тексту іноземною термінологією;

• побутова лексика;

• багатослівність, розмовна подача друкованого тексту;

• сухість і нецікавість тексту;

• книжність і зайва науковість тексту;

• дискретність тексту, що являє собою погано погоджені між собою текстові шматки;

• невеликий словниковий запас;

• непогодженість;

• занадто частевживання слів "котрий", "є", "являє собою" та ін.;

• недостатність у тексті дієслів робить його статичним;

• низький рівень ерудиції автора або його недостатня ерудиція, що, відповідно, або не дозволяють ефектно подати думку, або, навпаки, заслоняють її ефектами.

Для того щоб сформувати ефективний стиль, що відповідає нормі, принципово важливо, по-перше, багато читати текстів, досконалих у стильовому відношенні, а, по-друге, уважно вивчати написані власні тексти, повертатися до їх прочитання неодноразово з метою очищення від стилістичних невдач.

Дата добавления: 2014-01-07