Тема 1. Генеалогічні джерела

Поняття джерела в генеалогії, загальне й специфічне в порівнянні з історичним джерелом. Основні види генеалогічних джерел і проблеми їхньої класифікації. Коротка характеристика основних генеалогічних джерел офіційного походження (Государевий родословець; Оксамитова книга й інші види книг історико-генеалогічного характеру).

У свій час професор Платонов С.Ф. відзначав, що «у великому розумінні слова історичним джерелом є всякий залишок старовини…річ, рукопис, книга, усний переказ». У такім широкому розумінні змісту слова історичне джерело вивчає спеціальна дисципліна – джерелознавство, у рамках якої докладно розробляються питання класифікації джерел, вироблення загальних методів роботи з ними і визначення їхньої вірогідності, дійсності. Однак, вище ми говорили про те, що кожна спеціальна історична дисципліна має свою специфічну групу джерел і виробляє свою класифікацію й особливі методики роботи з ними. Генеалогія не є виключенням. Відомий генеолог минулого Савелов Л.М. виділяв три головних види джерел, що відрізняються по способу передачі інформації – усні, речовинні, письмові.

До усних джерел відносяться легенди й перекази, що містять інформацію генеалогічного характеру. Цей вид джерела дуже розповсюджений, але не достовірний. Наприклад, походження Баграта – першого предка роду князів Багратіонів виводиться від царя Давида Ізраїльського. По родовій легенді Баграт прибув із Филістії до Грузії в 575 р., прийняв водохрещення східнохристиянської (православної) церкви, мав у шлюбі Ферозис, сестру грузинського царя Мирдата Хастрояна. У даному випадку, як і в багатьох іншіх, довести походження Баграта від Давида неможливо, достовірний родовід доходить тільки до VIII ст.

До речовинних пам'ятників, що містять генеалогічну інформацію, відносяться герби, монети, медалі, надгробні пам'ятники, церковні приналежності, що у випадку їхнього дарування зберігали дані про всю родину дарувальника. У відношенні цієї групи джерел слід зазначити те, що кожен із них є об'єктом вивчення спеціальної історичної дисципліни (монети – нумізматики, герби – геральдики, медалі – медальєрки, значки – фалеристики). Однак, це не применшує їхнього значення як джерела для генеалогічного дослідження, а скоріше полегшує процес отримання достовірної інформації. Стосовно гербів слід зазначити, що мова йде про родові герби, які обов'язково відображували походження і родовідні зв'язки його власника. Дореволюційні дослідники Росії, відзначали, що там герби не мали того практичного значення, як у середньовічній Європі: вони не були «продуктом народного життя» і набули масового поширення тільки в XVIII ст.

Найбільш численним і цінним, а тому основним, видом є письмові джерела. Вони мають внутрішню класифікацію і поділяються на офіційні, історичні і сімейні. Офіційні джерела чи джерела офіційного походження містять у собі документи й акти, що виходять від урядових осіб і установ. Як приклад можна привести метрики про народження, шлюб, смерть, послужні списки, кріпосні акти, жалувані грамоти і т.д. До історичних пам'ятників у розглянутому контексті відносять різного роду документи загального значення, що містять дані генеалогічного характеру, наприклад, літописи, розрядні книги, родословці, писцові книги тощо. До сімейних письмових джерел відносяться спогади, записки, приватне переписування, духівниці й ін.

Крім того, усі пам'ятники як історичні докази поділяються на дві основні категорії – прямі і непрямі. Прямими історичними доказами вважаються всі добутки письмового й образотворчого характеру, що створені з метою безпосередньо відзначити, описати чи уявити яку-небудь подію чи особу, тобто такі, котрі прямо відносяться до даної особи і містять інформацію про її походження чи родинні зв'язки. Непрямі говорять про дану особу в загальних висловлюваннях. До цієї групи відносяться майже всі історичні пам'ятники, у той час як більшість офіційних і сімейних пам'ятників відносяться до прямих доказів. Найбільш достовірними вважаються джерела офіційного походження, а самими «ненадійними», тобто суб'єктивними – усні перекази й легенди про походження. Однак, потрібно мати на увазі, що будь-яке історичне джерело ще на попередній стадії роботи з генеалогічним матеріалом вимагає критичного відношення і наукового (джерелознавчого) аналізу. У сфері практичної роботи зі збору генеалогічного матеріалу й складанню родоводів, варто мати на увазі, що крім офіційних архівів існують фамільні й сімейні архіви, що найчастіше можуть надати більш великий матеріал, але як правило, вони стосуються одного чи декількох пересічних родів. З російських сімейних архівів найбільш великі – графа Шереметєва (частково архів був знищений у 1906 р.), Строганових (їхня велика бібліотека на початку ХХ століття належала Томському університету, спеціальний фонд є в бібліотеці Одеського національного університету), а також архіви Воронцових, Шувалових, Куракіних, Репніних й ін. Багато документів із приватних колекцій постраждали чи були цілком утрачені в роки війн і політичних потрясінь. Іншим більше повезло – вони були оброблені й опубліковані ще наприкінці ХІХ – початку ХХ століття. Після революції 1917 р. багато документів виявилися за рубежем, а після розпаду СРСР закордонними стали і російські архіви і бібліотечні фонди.

Розглянемо генеалогічні джерела офіційного походження. У першу чергу, мова може йти про різний рід родовідних і розрядних книг, що активно складалися в централізованій державі, і на сьогоднішній день є найважливішим історичним джерелом документального характеру. До середини XVI ст. відноситься перша родовідна книга Росії – Государевий родословець, яка, на думку академіка Лихачова М.П., була складена у 1555 р. Государевий родословець створювався й зберігався в Розрядному приказі, Савелов Л.М. вважав його незакінченим. Оригінал документа не зберігся, але він став основою Оксамитної книги (її першої частини), і ми можемо вірогідно судити про його склад. Государевий родословець містив у собі опис 43 титулованих родів. З них 11 родів колишніх великих і удільних князів, що вели походження від легендарного Рюрика (1-2 глави). Третій розділ містить розписи родів царів Астраханських, Казанських, Кримських. Їхнє розташування відразу після родів Рюриковичів, у той час ще правлячої династії, було викликано політичними мотивами: ці землі тільки в середині XVI ст. були приєднані до Росії і необхідно було надати державного статусу місцевій родовій знаті. Наступні глави містять розписи родів удільних можновладних князів, знатних бояр, у числі яких Глинські (13 глава), Сабурови і Годунови (14 глава), Морозови з гілками (15 глава), Адашев (43 глава). Це був не тільки перший родословець, але і перший офіційний документ генеалогічного характеру, що згодом використовувався як зразок для складання часток родоводів і як доказ у судових розглядах (посилання в судових розглядах зустрічаються з 1589 р.). Від нього ж пішла традиція виводити рід від іноземця і вести всім служивим людям списки.

Ще із середини XV ст. – для важливих придворних чинів (боярські книги), а із середини XVІ ст. – для всіх інших (списки дворян і дітей боярських по містах). Боярські книги також складалися в Розрядному приказі, як зведено-звітні документи, надавали списки бояр, окольничих, стольників і інших чинів із даними про поземельні володіння, жалування. Добре збереглися за 1626-92 рр. По XVI ст. найвідомішою книгою є Тисячна книга 1550 р. До 1667 р.Боярські книги велися у формі стовпців, потім зошитів. З 20-х років XVII ст. складалися щорічно і мали два різновиди: «справжні» (первісні, включали весь склад Государева Двору) і «наявні» (включали дворян, що були в даний момент на столичній службі). Усі види родовідних і розрядних книг вивчаються джерелознавством, як діловодна документація Російської централізованої держави і могли бути доказом належності до дворянства. У радянські часи, коли генеалогічні дослідження практично не велися, ця група документів усе таки досить активно вивчалася. Можна назвати таких дослідників, як Лихачов М.П., Буганов В.В., Бичкова М.Є., Зимін О.О.

Особливо активно робота зі складання родоводів розгорнулася після ліквідації місництва в 1682 р. Палата Родовідних справ у відповідності зі спеціальним розпорядженням Земського собору почала роботу зі збору й систематизації родовідних розписів. Підсумком роботи стала Оксамитова книга, що з'явилася в 1687-1688 рр. В оригіналі цей рукописний пам'ятник, який був скріплений по аркушах думними дяками Семеновим В.Г., Полянським Д.Т., Українцевим Є.І., складається з двох основних частин – Государева родословця і розписів XVI-XVII ст. Барсуков О. вважав, що після ліквідації місництва (у період 1682-86 рр.) було подано 750 розписів, із яких до книги ввійшло не більш однієї чверті, інші не розглядалися, оскільки розписи складалися в приватному порядку, то було багато невідповідностей, непідтверджених легенд. Книга зберігалася в Розрядному приказі, потім у Сенатських фондах. Те, що Оксамитна книга – офіційний родословець, визначив В.Д.Філософів, герольдмейстер Сенату. У 1843 році Державна рада відзначила, що це “офіційний акт уряду”. Назва Оксамитна книга загальноприйнята, але не є офіційним: її немає ні на рукописі, ні на копіях. Так книга стала називатися в канцелярії герольдії через оксамитне плетіння. Привселюдно цю назву вперше ужив Ф. Ємін у 1768 р. У 1787 р. відомий російський видавець і просвітитель Новиков М.І. опублікував цю книгу за назвою “Родословная книга князей и дворян российских и “выезжих”[1], помістивши на титульному листі публікації слова “яка відома за назвою Оксамитна книга”. Після цього назва Оксамитна книга офіційно ввійшла в наукову літературу. Після 1785 р. (Жалуваної грамоти дворянству) родовідні книги складалися депутатами дворянських зборів разом із губернським головою. До них вносилися особи, що мали незаперечні докази дворянства. Книги складались по губерніях, де знаходилися земельні володіння дворян. Особи, що одержали дворянство за чинами чи орденами, вносилися до книги якої-небудь губернії на вибір. З XVIII ст. губернські родовідні книги складалися із шести частин: дворяни, чиї предки володіли землями не менш ста років до 1785 р.; за військовими орденами чи чинами; за цивільними орденами чи чинами; іноземні роди; титуловане дворянство; древнє шляхетне дворянство.

До XIX ст. складалася спеціальна довідкова книга, що містить перелік титулів російських і іноземних царюючих осіб і політичних діячів – “ Титулярник”. Розпочато складання цієї книги було наприкінці XV ст. для використання як практичного посібника при дипломатичному листуванні. У 1672 році був підготовлений у трьох екземплярах “Царський Титулярник”. Крім звичайного переліку титулів він містив короткі дані з історії, портрети російських і іноземних князів і царів, патріархів і іноземних государів, а також зображення гербів і печаток. Його оформляли кращі художники і золотописці Оружейної палати і Посольського приказу.

Таким чином, ми бачимо: генеалогія має свою групу історичних джерел, до якої входять ті, що містять інформацію родовідного характеру. Більшість із них хронологічно відносяться до часів становлення централізованої держави, багато з них споконвічно були видом діловодної документації. Інформація, отримана з таких джерел, як правило, носить об'єктивний характер. Більш суб'єктивні частки родословці, а особливо – легенди про генеалогічне минуле. Усі історичні джерела повинні зазнавати наукової критики, методи якої розроблені джерелознавством і на практиці пройшли апробацію.

Дата добавления: 2014-01-07