Державі як форма соціального етикету

Лекція 2. Місництво. Чини і звання в Російській централізованій

Ієрархія Государева Двору Російської централізованої держави

1. Нащадки великого московського князя.

2. Нащадки великих і удільних князів (у залежності від часу переходу на московську службу й значущості столу).

3. Корінне московське дворянство (старомосковська знать).

4. Колишні бояри удільних князів (у тому числі нащадки удільних князів, які до переходу до Московського Двору були на службі в кого-небудь)

Ієрархія служивих людей у Російській централізованій державі

1. Роди, що дали членів Боярської думи.

2. Придворні чини.

3. Московське дворянство.

4. Провінційне дворянство, “діти боярські”

Практична генеалогія, як історія окремої особи чи цілого роду, досить тісно пов'язана з таким явищем соціально-політичного життя Російської централізованої держави, як місництво. Соціальна ієрархія існувала в будь-якому становому суспільстві, але в Росії вона набула особливих характерних рис, що дозволяє говорити про специфіку даної соціально-політичної традиції. До речі буде відзначити, що перші спроби складання родоводів у Росії мотивувалися саме необхідністю обґрунтувати свій статус у місницькій ієрархії, закріпити його для нащадків.

Місництво – система феодальної ієрархії у Російській державі XV-XVI ст., що регулювала службові відносини між членами служивих родин на військовій і адміністративній службі, при дворі. Більш коротке визначення, що передає суть цього поняття, може бути сформульоване так: місництво – це службова відповідність родів. Місництво, як складне явище соціально-політичного життя, не могло не звернути увагу істориків. Одним із перших цю проблему у свій час детально вивчав професор Новоросійського університету Олексій Іванович Маркевич: у 70-80-і роки XIX століття вийшли дві його роботи з даної проблеми[33]. Досить багато уваги місництву приділяє у своєму курсі лекцій з генеалогії Савелов Леонід Михайлович[34]. Відомий історик Ключевський В.О. розробив спецкурс з історії станів у Росії, у якому також багато уваги приділив місництву[35]. Крім того, цієї проблеми не могли не торкнутися ті історики, що цілеспрямовано вивчали історію формування дворянства у Росії (Яблочков М., Павлов-Сильванський М.П.)

У радянський період місництво вивчалося істориками як частина соціально-політичних відносин у Російській державі. У першу чергу можна назвати таких авторів як Веселовський С.Б., Шмідт С.О., Кобрін В.Б.[36] Вивчаючи служивий стан, історики визначили, що місце в ієрархії залежало від “отечества” чи “отечеської честі”, що складалася з двох елементів: походження і службової кар'єри самої людини та його предків. При цьому можна помітити, що місце на місницьких сходах визначалося не абстрактною знатністю, а службою предків великим князям. Той, хто від'їхав від князя, утрачав “честь” і родовитість, тому бояри й слуги вільні служили, як правило, спадково, передаючи в спадщину статус роду, його місце в ієрархії. Характерною рисою було те, що місництво, як соціально-політична традиція, визначало не конкретну посаду, а взаємні відносини служивих людей. Його соціальне значення полягало в тому, що отриманий статус передавався в спадщину. Місництво, як система службових відносин, було засноване на тому, що взаємне співвідношення родів із покоління в покоління повинне було залишатися в тому самому положенні. Як правило, воно ґрунтувалося не на правовій нормі, а на випадку, який набував значення норми. У XV – XVI ст. місництво стосувалося вузького кола вищої аристократії, у XVII ст. воно охоплює більш широкі шари феодалів, перетворюючи місницькі суперечки в нерозв'язні конфлікти. Однак, місницький розпорядок мав і позитивні сторони. З одного боку, він обмежував князівське свавілля при призначенні на важливі державні посади, з іншого боку - дисциплінував дружинників, бояр, тому, що за провину одного відповідав весь рід (той, хто надійшов на службу, давав клятву за себе і за своїх дітей).

Дата добавления: 2014-01-07