Виникнення екологічного права як самостійної галузі права

Як вже було вказано, реальну основу існування людського суспільства становить природа, яка є об'єктивною реальністю, що існує по-за і незалежно від свідомості людини. Необхідно зазначити, що людина на всіх етапах свого розвитку використовувала об’єкти природи та вступала з нею у взаємодію і з часом форми та способи цієї взаємодії стали однією із найважливіших проблем людства. Так, у первіснообщинному ладі, коли знання людини про природу були мізерно малі, вона знаходилась у повній залежності від сил природи. В епоху рабовласницької суспільної формації, коли людина освоїла ремесла, навчилась добувати та переробляти корисні копалини, отримала уявлення про небесні тіла, співвідношення сил суспільства та природи почали змінюватися на користь людини, оскільки вона, в певній мірі, почала відходити від сліпого підкорення силам природи. В період становлення та розвитку капіталістичної суспільної формації, коли людина оволоділа секретами хімії та фізики, вона почала дедалі частіше проголошувати себе царем та володарем природи. Остання розглядалася лише як невичерпне джерело ресурсів та об’єкт перетворення, з усіма негативними наслідками як для природи, так і для самої людини.

Згодом, все очевидніше стали проявлятися критичні межі впливу людини на природу: виявилась обмеженість запасів традиційних джерел сировини та енергії, виросло забруднення оточуючого середовища, порушилися природні механізми саморегуляції в біосфері, що привело до різкої та негативної зміни умов існування самої людини.

Загострення вказаних проблем поставило суспільство перед необхідністю організації раціонального використання та відтворення природних ресурсів, зумовило потребу спеціального регулювання господарської діяльності з метою гармонізації екологічних та економічних інтересів. Перераховані фактори викликали до життя нову форму взаємодії суспільства та природи – охорону навколишнього середовища, обумовили появу екологічної функції держави та права.

Вперше термін "екологія" (від двох грецьких слів: oikos – житло і logos – наука) в науковий обіг наприкінці ХIX століття ввів німецький біолог-дарвініст Ернст Геккель у своїй праці "Загальна морфологія організмів" (Generelle Morphologie der Organismen). На думку цього вченого екологія мала вивчати взаємовідносини рослинних та тваринних організмів між собою та з довкіллям.

В 1935 р. класична геккелівська екологія знайшла свій подальший розвиток в працях Артура Теслі, який вводить в науковий обіг поняття екосистеми як сукупності спільно проживаючих організмів та умов їх існування, які знаходяться в закономірному взаємозв’язку один з одним. А.Тенслі також вважав, що екосистеми, з точки зору еколога, є основними природними одиницями в які входять не лише певні комплекси організмів, але і всі супутні фізичні фактори. Всі біологічні екосистеми, наприклад, такі як ставок, озеро, ліс тощо належать до відкритих систем, зовнішнє втручання в які може привести до їх руйнування.[5]

В вітчизняній літературі синонімом поняття «екосистеми» виступає термін «біогеоценоз», запропонований в 1940 р. В.Сукачовим.[6] Біогеоценоз – це однорідна ділянка земної поверхні з визначеним складом живих та неживих компонентів, об’єднаних обміном речовин та енергії в єдиний природний комплекс.

Подальшому розвитку екології сприяли вагомі розробки російського вченого С.С.Шварца (60-ті роки) в напрямку вчення про популяції[7]. Його праці стали своєрідною основою популяційної екології, яка вивчає умови формування структури і динаміки природних угрупувань одного виду - популяцій (від латинського "рорulus" - народ). Популяційний підхід до вивчення природи має велике практичне значення, оскільки висвітлює закономірності життєдіяльності популяцій, без яких неможливо розробити науково обґрунтовані заходи з раціонального природокористування.

Починаючи з ХХ століття взаємодія суспільства і природи стала активно проявлятися в двох формах суспільних відносин: у використанні природних ресурсів і у охороні природи. Очевидно, що використання природних ресурсів відображає економічні інтереси суспільства, спрямовані на задоволення його матеріальних потреб, а охорона природи спрямована на захист екологічних інтересів соціуму, пов'язаних з якістю та багатоманітністю оточуючого природного середовища.

В умовах розвинутого суспільства ці інтереси є єдиними і спрямованими на забезпечення добробуту людини. Але одночасно така єдність є суперечливою, оскільки використання природних ресурсів для задоволення матеріальних потреб суспільства відбувається на основі економічних законів розвитку соціальних систем, які в умовах зародження ринкових відносин зводяться до одного: отримання прибутків будь-якою ціною, в тому числі і за рахунок експлуатації природних ресурсів. Охорона природи навпаки спирається на екологічні закони розвитку природного середовища, найбільш важливі з яких були сформульовані американським екологом Б.Коммонером в 1974 р.

1) «Все пов'язане зі всім» (про загальний зв'язок явищ та речей);

2) «Все повинно кудись подітись» (перефразування фундаментального фізичного закону збереження матерії);

3) «Природа знає краще» (про обережне ставлення до природи);

4) «Ніщо не дається просто так» (закон об'єднує 3 попередні).[8]

Сучасний рівень розвитку екології дозволив синтезувати такі екологічні закони:

1) обмеженості природних ресурсів - природні ресурси нашої планети є вичерпними, оскільки планета являє собою природно обмежене ціле в якому не можуть існувати нескінченні частини. Хоча, деякі вчені вважають, що практично невичерпною є сонячна енергія, однак при цьому не береться до уваги, що серйозною перешкодою для використання сонячної енергії є енергетика біосфери, антропогенна зміна якої понад допустиму межу може призвести до серйозних і тяжких наслідків (штучне привнесення енергії в біосферу вже досягло значень, близьких до граничних);

2) зменшення природно-ресурсного потенціалу - в рамках однієї суспільно-економічної формації природних ресурсів щоразу меншає. Отримання та транспортування доступних ресурсів вимагає збільшення затрат праці та енергії;

3) піраміди енергій - з одного трофічного рівня екологічної піраміди на інші її рівні переходить не більше 10% енергії (цей закон дає змогу обчислювати необхідні земельні площі для забезпечення населення продуктами харчування тощо);

4) рівнозначності всіх умов життя - всі природні умови навколишнього середовища, відіграють рівнозначну роль і є однаково необхідними для життя;

5) розвитку людського суспільства за рахунок навколишнього середовища - будь-яке суспільство може розвиватися лише за умови використання матеріально-енергетичних та інформаційних можливостей навколишнього середовища. Абсолютно ізольований саморозвиток неможливий.[9]

Протиріччя між економічними та екологічними законами призвело до того, що з початку ХХ століття загострився негативний вплив антропогенної діяльності на навколишнє природне середовище (надалі - НПС), що потягнуло за собою посилення уваги до екологічних проблем, викликало до життя та актуалізувало природоохоронну діяльність.

Необхідно зазначити, що термін «охорона природи» вперше набув значного поширення після I Міжнародної конференції з проблем охорони природи, яка відбулася в 1913 р. у Берні. Із розширенням масштабів і глибини впливу людини на природу, з розвитком руху за її охорону змінився і зміст поняття охорони природи. Тепер у науковому, в тому числі і правовому обігу, застосовуються такі однопорядкові терміни: «охорона природи», «охорона навколишнього середовища», «охорона навколишнього природного середовища», «охорона довкілля» тощо[10].

На сучасному етапі в універсальній екології існують та розвиваються два взаємопов'язаних напрямки: теоретична і практична (прикладна) екологія. Теоретична екологія базується на вивченні та розробці екології живих організмів (екології людини, тварин, рослин тощо), в той час як практична екологія об'єднує два великі розділи:

1) науки про техногенні фактори забруднення навколишнього середовища (військова, інженерна, медична, транспортна, космічна екології, агроекологія, екологічна експертиза);

2) науки про соціально-економічні фактори впливу на навколишнє середовище та заходи по охороні та раціональному використанню природних ресурсів (екологічне право, урбоекологія, екологічний маркетинг і менеджмент, екологічна освіта).

Подальша характеристика взаємодії суспільства та НПС буде проходити в контексті екологічного права, початок формування якого як галузі права необхідно віднести до кінця 50-х-початку 60-х років ХХ ст. в період наростання антропогенного впливу на всі сфери природи. Саме цей період ознаменувався усвідомленням ролі права у вирішенні екологічних проблем, що стало причиною появи спеціального напряму юридичних досліджень природоохоронних проблем і сприяло зростанню кількості наукових робіт по цій тематиці[11].

Становлення екологічного права відбувалося на фоні дискусій представників двох основних концепцій. Прихильники першої концепції вважали, що в системі права немає місця для ”Екологічного права” і що екологічне навантаження повинні нести всі галузі права, їх інститути та норми. Разом з цим, згідно цієї ж концепції, виділяються галузі, які виконують функції регулювання відносин в сфері ”суспільство-природа” - природноресурсове та природоохоронне право, які іменуються екологічними галузями.

Оскільки, згідно позиції автора цієї концепції В.В.Петрова, природноресурсове право, яке виникає на основі природноресурсових галузей (земельного, водного, лісового тощо) орієнтоване насамперед на регулювання раціонального використання природних ресурсів з метою задоволення потреб суспільства, воно не в стані виконувати функції, пов’язані із забезпеченням охорони довкілля та екологічної безпеки суспільства. А це приводить до необхідності створення та функціонування ще одної галузі права – природоохоронного права, предметом якого були б суспільні відносини, які складаються з приводу охорони об’єктів НПС, життя та здоров’я людини[12].

Прихильники другої концепції (автор М.І.Краснов) вважають, що охорона природного середовища є комплексною та загальнолюдською проблемою і тому вирішується засобами всіх галузей права. Разом з цим, акцентується увага на тому, що існують тенденції до консолідації правових норм в галузі використання та охорони природи. Крім цього, загальні принципи охорони природи існують як би над галузями земельного, гірничого, водного, лісового, фауністичного права, оскільки виступають по відношенню до цих галузей як установочні. В кінцевому результаті, тенденції до поступової консолідації права в сфері використання та охорони НПС приводить до формування фундаментальної правової галузі – права навколишнього середовища, або екологічного ейвароментального права, яке опосередковує широке коло відносин по використанню та охороні природи[13].

Необхідно зазначити, що хоча обидві концепції мають спільні риси, проте, суттєва відмінність між ними полягає в тому, що згідно з першою теорією сферу відносин «суспільство-природа» формують дві галузі права – природноресурсове та природоохоронне право, а це в свою чергу приводить до розділення економічної та екологічної функції права. Прихильники другої концепції, навпаки, стверджують, що використання та охорона природи – невіддільні види людської діяльності, які потрібно розглядати лише в комплексі в рамках одної галузі права – екологічного права.

На наш погляд, найбільш прийнятною є думка тих авторів, які розглядають екологічне право як єдину галузь з підгалузевою структурою, що включає в себе земельне, водне, лісове, гірниче, фауністичне, атмосфероохоронне право[14]. До того ж важливо зазначити, що В.В. Петров, який тривалий час не поділяв таких поглядів, в останніх працях обґрунтовано стверджує, що екологічне право, з огляду на його предмет, є сукупністю однорідних суспільних екологічних відносин[15].

Дата добавления: 2014-01-07