Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Конспект лекцій. Домашняя контрольная работа № 2

Домашняя контрольная работа № 2

1. Проведите семиотический анализ, интерпретацию какого-либо рекламного изображения (обязательно приложите его копию к работе).

2. Укажите предпосылки речевой манипуляции.

3. Охарактеризуйте метафору как средство манипулирования сознанием, в частности, раскройте роль метафоры в политическом дискурсе.

 

Рекомендованная литература:

1. Барт Р. Мифологии / Ролан Барт. // Избранные работы: Семиотика. Поэтика: пер. с фр. / Ролан Барт; общ. ред., вступ. ст., Г. К. Косикова. – М.: Прогресс, 1989.

2. Речевое воздействие / Энциклопедия «Кругосвет». – Режим доступа:http://www.krugosvet.ru/articles/96/1009689/1009689a1.htm

3. Плохинова А.С., Лапинская И.П. Языковые манипуляции // Язык, коммуникация и социальная среда. – 2002. – вып. 2.. – Режим дступа: http://tpl1999.narod.ru/WEBLSE2002/PLOKHINOVALAPINSKAYALSE2002.HTM

4. Кобозева И.М. Лингво-прагматический аспект анализа языка СМИ. – Режим доступа: http://evartist.narod.ru/text12/08.htm#з_13

5. Метафора / Энциклопедия «Кругосвет». – Режим доступа: http://www.krugosvet.ru/articles/82/1008255/1008255a1.htm

6. Дж. Лакофф, М. Джонсон. Метафоры, которыми мы живем. – Режим доступа: http://old.eu.spb.ru/ethno/utekhin2/lakoff.htm

7. Дж. Лакофф. Метафора и война: система метафор для оправдания войны в заливе. – Режим доступа: http://www.philology.ru/linguistics1/lakoff-06.htm

8. Будаев Э.В. «Могут ли метафоры убивать?»: прагматический аспект политической метафорики. – Режим доступа: http://www.philology.ru/linguistics2/budayev-06.htm

 

 

 

з дисципліни «Економічна теорія»

для студентів ІІ курсу

напрям підготовки: 6.050103 «Програмна інженерія»

галузь знань: 0501 «Інформатика та обчислювальна техніка»

факультету кібернетики

 

Херсон 2008

 

 

Конспект лекцій з дисципліни «Економічна теорія» для спеціальності 6.050103 «Програмна інженерія».

Укладач: ст.викл. Моїсеєнко В.О., кількість сторінок - 56.

 

 

Затверджено

на засіданні кафедри

економічної теорії

протокол №____від___________

зав. кафедри________Ширенко В.Б.

 

Відповідальний за випуск _____________/Ширенко В.Б./

 

ЗМІСТ

стор.

ТЕМА 1. ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ ЯК НАУКА……………………………………………………..4

1.1. Виникнення та еволюція економічної думки………………………………….......4

1.2. Предмет вивчення економічної теорії та її функції…………………………….....5

1.3. Методологія економічної теорії………………………………………………….....5

ТЕМА 2. СУСПІЛЬНЕ ВИРОБНИЦТВО…………………………………………………………....7

2.1. Поняття суспільного виробництва………………………………………………….7

2.2. Основні фактори суспільного виробництва…………………………………… ….7

2.3. Результативність суспільного виробництва………………………………………..8

2.4. Ефективність суспільного виробництва……………………………………………9

ТЕМА 3. ВЛАСНІСТЬ В СИСТЕМІ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН………………………………...10

3.1. Поняття власності, її аспекти………………………………………………………….10

3.2. Основні форми власності………………………………………………………………11

3.3. Необхідність та сутність роздержавлення та приватизації…………………………..12

3.4. Форми роздержавлення та приватизації……………………………………………....12

3.5. Механізм роздержавлення та приватизації…………………………………………...13

ТЕМА 4. ДОХОДИ НАСЕЛЕННЯ……………………………………………………………………...14

4.1. Робоча сила та її вартість………………………………………………………………14

4.2. Форми розподілу доходів………………………………………………………………15

4.3. Сімейні доходи та структура їх використання………………………………………..16

4.4. Розподіл та перерозподіл доходів та продукту……………………………………….17

ТЕМА 5. ТОВАРНЕ ВИРОБНИЦТВО…………………………………………………………………18

5.1. Основні форми суспільного виробництва…………………………………………….18

5.2. Товар та його властивості………………………………...……………………………19

5.3. Сутність та функції грошей……………………………………………………………19

5.4. Інфляція. Антиінфляційна політика держави………………………………………...21

ТЕМА 6. РИНОК ЯК ФОРМА ОРГАНІЗАЦІЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СУСПІЛЬСТВА…22

6.1. Сутність та функції ринку……………………………………………………………...22

6.2. Типи та види ринків…………………………………………………………………….24

6.3. Конкуренція як рушійна сила ринку. Методи конкурентної боротьби……………..25

6.4. Поняття та види монополії. Антимонопольна політика держави…………………...27

6.5. Ринкова інфраструктура………………………………………………………………..28

ТЕМА 7. ФІНАНСОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА……………………………………………………..35

7.1. Фінансова та бюджетна системи………………………………………………………35

7.2. Сутність та структура податкової системи…………………………………………...37

7.3. Структура банківської системи та її еволюція……………………………………….38

7.4. Кредит та кредитна система…...……………………………………………………...40

ТЕМА 8. ПІДПРИЄМСТВО І ПІДПРИЄМНИЦТВО…………………………………………………41

8.1. Функції і види підприємництва………………………………………………………..41

8.2. Форми організації підприємництва……………………………………………………43

8.3. Маркетинг та менеджмент у системі підприємництва…………………………….…44

8.4. Підприємництво в АПК………………………………………………………………...46

ТЕМА 9. ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ЕКОНОМІКИ……………………………………..49

9.1. Циклічність економічного розвитку…………………………………………………..49

9.2. Безробіття та способи боротьби з нею ………………………………………………..50

9.3. Причини та особливості української кризи…………………………………………...51

9.4. Виникнення та розвиток світового господарства ……………………………………52

9.5. Інтеграція України в світове господарство…………………………………………...54

 

ТЕМА 1. ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ ЯК НАУКА

 

1. Виникнення та еволюція економічної думки

2. Предмет вивчення економічної теорії та її функції

3. Методологія економічної теорії

 

1. Виникнення та еволюція економічної думки

Термін “економіка” походить з грецького “oiconomia” (“ойкос” – дім, хазяйство, “номос” – вчення, закон). В первісному розумінні то була наука про управління домашнім господарством. Вперше цей термін було вжито в ІІІ ст.. до н.е. давньогрецьким мислителем Ксенофонтом при описанні організації господарства в умовах рабовласництва.

В подальші роки було знищено економічну замкнутість рабовласницьких та феодальних хазяйств та сформовано єдиний національний ринок. З’явилася потреба в більш широкому тлумаченні поняття “економіка”. Тому в 1615 р. французький вчений А.Монкрет‘єн вводить в обіг новий термін “політична економія”, що означає “мистецтво державного управління господарством”. Тим самим він загостряв увагу на необхідності створення державної національної економічної політики у зв’язку із зростанням ролі держави в процесі первинного нагромадження капіталу та розвитку зовнішньої торгівлі.

Термін “політична економія” був найбільш вживаним до 20 ст., коли був відтиснений новим терміном “економікс” після виходу в світ праці англійського економіста А.Маршала «Принципи економікс».

У сучасному розумінні термін “економіка означає важливішу сферу суспільного життя, в якій на основі використання різних ресурсів здійснюються виробництво, обмін, розподіл та споживання продуктів людської діяльності, формується і постійно розвивається система виробничих сил та економічних відносин.

В залежності від ступеню розвитку суспільного розподілу праці економіка є системою сфер, галузей народного господарства, видів виробництва. Економіка – це також і система економічних наук, що вивчають всі елементи економічної система, де економічна теорія є теоретичною основою всіх цих наук. Під економічною системою розуміють сукупність усіх видів економічної діяльності людей в процесі їх взаємодії, що є направленими на виробництво, обмін, розподіл та споживання товарів та послуг, а також на регулювання цій діяльності згідно з метою розвитку суспільства.

Загальними елементами економічної системи є:

1) виробничі сили,

2) техніко-економічні відносини,

3) організаційно-економічні відносини,

4) економічні відносини власності,

5) господарчій механізм.

Виробничі сили у поєднанні з техніко-економічними відносинами складають технологічний спосіб виробництва. Техніко-економічні відносини та відносини власності складають сукупність економічних відносин. Виробничі сили в сукупності з відносинами власності складають суспільний спосіб виробництва.

 

2. Предмет вивчення економічної теорії та її функції.

Предметом економічної теорії є економічні відносини в взаємодії із розвитком виробничих сил. В більш широкому розумінні, предметом вивчення економічної теорії є закони розвитку економічних систем, що їх поступово проходило людство в процесі свого розвитку. До таких систем відносять первісну, рабовласницьку, феодальну, різні типи ринкової, соціально-ринкової та змішаної економіки.

Предмет вивчення економістів різних часів змінювався, окремі економічні школи та течії переймалися різними проблемами, що були актуальні у відповідні їм часи. Наприклад, теорія меркантилізму вивчала причини збагачення окремої держави за рахунок розвитку та всілякої підтримки зовнішньої торгівлі, фізіократія – за рахунок розвитку аграрних відносин, класична політична економія – виробничих відносин у промисловості. Прихильники маржиналізму вивчали суб’єктивні передумови економічної поведінки окремої людини в процесі її господарювання. Предметом вивчення економістів 20 століття була роль держави в розвитку ринкових відносин, обґрунтування доцільності певних заходів, методів та інструментів з боку держави. Сучасним предметом вивчення є світова економіка, процес її розвитку.

Економічна теорія виконує кілька важливих функцій, до яких насамперед належать:

1) пізнавальна – що полягає в тому, щоб розкрити сутність економічних законів та категорій, форми їх прояву, характерні для них внутрішні суперечливості, механізм їх дії.

2) практична – що полягає у тому, щоб застосовувати отримані теоретичні знання для вирішення конкретних практичних задач. Практична функція реалізується при розробці господарських програм, відповідних заходах щодо розвитку економічних відносин, вдосконалення відносин власності, господарського механізму, вдалому застосуванню передового економічного досвіду.

3) методологічна функція тісно пов’язана із пізнавальною і полягає в тому, що економічна теорія є теоретичною базою для всіх економічних наук, бо вивчає ті економічні закони, що діють в кожній з сфер економічної діяльності.

 

3. Методологія економічної теорії.

Методологічна база економічної теорії включає економічні поняття, категорії та закони.

Економічні поняття відображають ознаки предметів, явищ, процесів, що надає можливість відрізняти їх один від одного (наприклад: робітник, господарство, праця). Серед економічних понять виділяють економічні категорії, що відображають будь-які виробничі відносини або відносини власності (наприклад: найманий робітник, товар, капітал, акціонерне товариство тощо).

Економічні закони – це внутрішньо необхідні, стабільні, суттєві зв’язки між економічними явищами та процесами, а також між протилежними сторонами окремих явищ та процесів, їх елементами та властивостями. Всі економічні закони мають об’єктивний характер і належать до однієї з 4 груп законів:

1) загальні закони, що діють у всіх суспільно-економічних формаціях (наприклад: закон зростання продуктивності праці, закон економії часу),

2) особливі закони, що діють в декількох суспільно-економічних формаціях (наприклад: закон вартості, закон попиту та пропозиції діють з моменту появи товарного виробництва),

3) специфічні економічні закони, що діють тільки в рамках одного суспільного способу виробництва (наприклад: закон виробництва додаткового прибутку в капіталістичній формації),

4) частні економічні закони, що діють на одній зі стадій суспільного способу виробництва (наприклад: закон монополізації виробництва, що проявляється тільки на найвищій стадії розвитку капіталізму).

Економічна теорія спирається на різні методи, що використовуються у вивченні сутності явищ та процесів. Головними структурними ланками метода економічної теорії є:

1) філософські та загальнонаукові принципи (наприклад: принципи розвитку, протиріч, взаємодії, об’єктивності, аналізу та синтезу, системності тощо),

2) закони діалектики (наприклад: закон єдності та боротьби протилежностей, кількісно-якісних змін),

3) категорії діалектики (наприклад: кількість та якість, сутність та явище, зміст та форма),

4) закони та категорії самої економічної теорії (наприклад: закон вартості, закони грошового обігу, категорії вартість, гроші, прибуток тощо).

 

 

ТЕМА 2. СУСПІЛЬНЕ ВИРОБНИЦТВО

 

1. Поняття суспільного виробництва

2. Основні фактори суспільного виробництва

3. Результативність суспільного виробництва

4. Ефективність суспільного виробництва

 

1. Поняття суспільного виробництва

Економічна система суспільства формується на базі суспільного виробництва та направлена на його розвиток.

Взагалі, суспільне виробництво представляє собою безперервний процес виробництва різних благ всіма членами суспільства на основі суспільного поділу праці, що вміщує в собі матеріальне та нематеріальне виробництво.

В свою чергу, матеріальне виробництво поділяється на виробництво матеріальних благ та матеріальних послуг, а нематеріальне виробництво – на виробництво нематеріальних благ та духовних цінностей.

Співвідношення між матеріальним та нематеріальним виробництвом із розвитком суспільно-історичного прогресу змінюється в сторону збільшення ваги сфери послуг та виробництва духовних цінностей. Це стає можливим за рахунок збільшення продуктивності праці в сфері матеріального виробництва та вивільнення частини робітників в цього сектору економіки.

 

2. Основні фактори суспільного виробництва

Основними факторами суспільного виробництва є основні елементи економічної системи:1) виробничі сили, 2) техніко-економічні відношення, 3) організаційно-економічні відношення, 4) виробничі відносини, 5) господарчий механізм.

1) Матеріальне виробництво засноване на процесі праці, що вміщує три елементи: 1) праця людини, 2) предмети праці, 3) засоби праці.

Праця – то є свідома, цілеспрямована діяльність людей, в процесі якої вони змінюють зовнішню природу, регулюють та контролюють обмін речовин між людиною та природою.

Предмети праці – то є речовини природи, на які людина впливає в процесі праці при її обробці (сировина, енергоносії тощо).

Засоби праці – то є сукупність речей, за допомогою яких людина впливає на предмети праці. до них належать механічні засоби (машини, обладнання), а також інші матеріальні умови процесу праці (будівлі, дорогі, канали, труби).

Таким чином, виробничі сили – то є вищеперелічені фактори (праця, предмети та засоби праці), що забезпечують перетворення речовин природи щодо потреб людей, які створюють матеріальні та духовні блага та визначають зростання продуктивності суспільної праці.

2) Технологічний спосіб виробництва формується в результаті взаємодії виробничих сил та техніко-економічних відносин, що визначаються рівнем розвитку техніки, вдосконалюються паралельно з нею та включають відносини спеціалізації, кооперування виробництва, його концентрації тощо.

3) Організаційно-економічні відносини вміщують в собі менеджмент, маркетинг, обмін виробничим досвідом тощо. Вони створюють організаційно-економічну форму розвитку виробничих сил і тому можуть сприяти їх прогресу або гальмувати його.

4) Виробничі відносини, або відносини власності, займають важливе місце в економічному житті суспільства. Вони мають багато аспектів: економічний, соціальний, правовий, політичний та психологічний. Найбільш важливим з них є економічний, при якому розрізняють кількісний та якісний аспекти.

Кількісний аспект власності вміщує будь-які об’єкти, що можуть належати яким-небудь фізичним та юридичним особам: засоби виробництва, готова продукція, земля, нерухомість, цінні папери, гроші, патенти, ліцензії тощо. Найбільш важливим об’єктом власності є засоби виробництва. В залежності від того, в чиїх руках вони є, формується відповідний суспільний спосіб виробництва. Останнім часом домінуючим об’єктом власності стає інформація, що надає своєму власнику суттєві переваги в отриманні доходу.

Якісний аспект власності – це відношення між людьми, підприємствами або державами с приводу присвоєння засобів виробництва, створеного продукту, цінних паперів тощо у всіх сферах суспільного відтворення (у виробництві, обміні, розподілі та споживанні).

5) Господарчий механізм – це сукупність форм, методів та важелів використання економічних законів, вирішення протиріч суспільного способу виробництва та реалізації власності, що допомагає знайти оптимальне співвідношення між підсистемами тобто між виробничими силами, техніко-економічними, організаційно-економічними та виробничими відносинами. Двома основними елементами господарчого механізму є ринкові та державні методи управління економікою.

 

3. Результативність суспільного виробництва

Результати суспільного виробництва розраховують за допомогою наступних показників результативності:

1) сукупний суспільний продукт (ССП),

2) валовий національний продукт (ВНП),

3) внутрішній валовий продукт (ВВП),

4) національний дохід (НД),

5) національне багатство (НБ).

ССП є найбільш узагальнюючим показником виробничої діяльності всього працездатного населення країни та являє собою всі товари та послуги, створені працею сукупних робітників в різних сферах та галузях виробництва за певний період.

Розрізняють фонди заміщення, споживання та накопичення.

Фонд заміщення – це частка суспільного продукту, що йде на відновлення зношених засобів виробництва і за натуральним складом є засобами праці або предметами праці.

Фонд споживання – це частка суспільного продукту, що йде на задовольняння матеріальних та духовних потреб людини, а за натуральною формою при простому відтворенні є предметами споживання, а при розширеному – додатково ще й на накопичення.

Фонд накопичення – це частка суспільного продукту, що йде на збільшення особистих та матеріальних факторів виробництва, на розвиток технологічного способу виробництва, а за натуральним складом є предметами споживання, а також засобами виробництва.

Сукупність фонду заміщення, фонду споживання та фонду накопичення разом створюють величину сукупного суспільного продукту.

Формами прояву ССП є ВНП, ВВП та НД.

ВНП – це сукупність доданих вартостей всіх виготовлених товарів та послуг в країні за рік, виражена в грошових одиницях.

ВВП – це модифікація ВНП, є сукупністю доданих вартостей всіх товарів та послуг, що створені підприємствами всередині країни без урахування продукту, що створені закордонними відділеннями національних фірм.

НД – це реальний дохід, що використовується в суспільстві для особистого споживання і для розширеного відтворення. Він є часткою ВНП, крім тих засобів праці, які витрачаються на заміщення їх зношеної частини. Тобто він включає сукупність фондів споживання та накопичення.

НБ – це сукупність створених та накопичених в країні працею всього суспільства матеріальних благ, рівня освіти, виробничого досвіду тощо, які призначені для розширеного відтворення та економічного зростання. До складу НБ входять виробничі та невиробничі фонди, залишки готової продукції, домашнє майно громадян, природні ресурси, що залучені до виробничої діяльності.

 

4. Ефективність суспільного виробництва

Якісним показником суспільного виробництва є його ефективність – соціальна та економічна. Соціальна показує відповідність результатів господарської діяльності основним соціальним потребам та цілям суспільства, інтересам окремої людини. Основним показником соціальної ефективності є частка обсягів товарів народного споживання (ТНС) в загальнім обсязі виробництва країни. Чим вища частка ТНС, тим більше економіка задовольняє нужди людей, тобто мета суспільного виробництва реалізується.

Однак, потрібно ще й оцінити, за рахунок яких витрат виготовляється ця продукція, тобто її економічна обґрунтованість. Для цього розраховується показник економічної ефективності.

За допомогою економічної ефективності можна порівняти досягнуті результати із відповідними витратами трудових та матеріальних ресурсів.

Ефективність суспільного виробництва – це найважливіша характеристика результативності суспільного виробництва, яка виражає співвідношення величини створених товарів та послуг до сукупних витрат суспільної праці.

З найбільш загальному вигляді таку ефективність розраховують так:

 

Результати

Ефективність = -----------------------------------

Витрати

 

В масштабах країни ефективність можна визначити за допомогою співвідношення розмірів ВНП, ВВП або НД до витрат суспільної праці.

Економічну ефективність можна розраховувати також в межах галузі, підприємства, цеху, робочого місця.

Також можна окремо розраховувати економічну ефективність використання тих чи інших ресурсів:

1) трудових (продуктивність праці, трудомісткість продукції);

2) матеріальних (матеріаломісткість, матеріаловіддача);

3) фондів підприємства (фондомісткість, фондовіддача);

4) капітальних вкладень (строк окупності) тощо.

 

 

ТЕМА 3. ВЛАСНІСТЬ В СИСТЕМІ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

 

1. Поняття власності, її аспекти

2. Основні форми власності

3. Необхідність та сутність роздержавлення та приватизації

4. Форми роздержавлення та приватизації

5. Механізм роздержавлення та приватизації

 

1. Поняття власності, її аспекти

Власність є складною категорією, що грає важливішу роль в характері кожної економічної формації. Власність розглядається як предмет вивчення не тільки економічною, а ще юридичною наукою, політологією, соціологією та психологією, тому і виділяють економічний, юридичний, політичний, соціологічний та психологічний бік категорії власності

З економічної точки зору в категорії власності можна виділити як кількісний, так і якісний аспекти.

Кількісний аспект власності вміщує самі об’єкти власності, які можуть належати будь-кому (це земля, споруди, засоби виробництва, гроші, цінні папери, інтелектуальна власність у вигляді патентів та ліцензій). В той чи інший час певний об’єкт може ставати домінуючим, володіння яким дає найбільші прибутки. Так, в часи рабовласництва це люди, при феодалізмі – землі, при капіталізмі – засоби виробництва, в постіндустріальному суспільстві – знання та інформація.

Якісний аспект власності – це відношення між будь-якими суб’єктами власності з приводу володіння ними тими чи іншими об’єктами та присвоєння ними продуктів у всіх сферах суспільного відтворення.

Відносини власності є центральними у будь-якому типі суспільного устрою, тому що від того, у чиїх руках знаходяться основні об’єкти власності, залежить те, яку форму будуть мати і економічні відносини в суспільстві.

Юридичний бік власності означає прояв волі певного класу, соціальної групи, окремої людини у відношенні до певного об’єкту власності та правове оформлення цієї волі у юридичних актах та нормах, у праві власності. Окремо розрізняють право володіння, управління, використання, присвоєння результатів, відповідальності тощо.

Соціальний аспект власності розкриває процес створення класів, соціальних груп та взаємодію між ними в залежності від їх відношення до засобів виробництва, способів отримання доходів.

Політичний аспект власності характеризує наявність впливу на політику держави в залежності від присвоєння засобів виробництва та інших об’єктів власності.

Психологічний аспект відображає наявність відчуття власника у робітника або його відсутність; відношення до власності як до своєї, чужої або нічийній.

 

2. Основні форми власності

Виходячи з законодавства України розрізняють декілька форм власності:

1) Індивідуальна, тобто власність громадян. Вона може бути приватною, якщо використовується для отримання доходу.

2) Колективна, тобто власність трудових колективів, громадянських об’єднань, акціонерних товариств.

3) Державна, суб’єктом якої є українська держава в особі Верховної Ради.

4) Комунальна (муніципальна), тобто власність адміністративно-територіальних одиниць, суб’єктом якої є обласні та інші виконавчі комітети.

5) Змішана, в якій об’єднуються окремі форми власності.

Кожна форма власності повинна відображати рівень розвитку суспільного розподілу праці, бути адекватною структурі та складності суспільній виробничій силі, сприяти збільшенню ефективності виробництва. Ніяке нав’язування якій-небудь форми власності не повинно відбуватися в економіці, якщо бажано скоріше підняти її рівень розвитку. Досвід сучасного економічного розвитку свідчить про ефективність змішаної багатоукладної економіки ринкового типу, що функціонує на органічному поєднанні різних форм власності та використання механізмів регулювання та управління ними.

 

 

3. Необхідність та сутність роздержавлення та приватизації

Первісними причинами, що зробили економіку України неефективною, віддалили трудову людину від власності та влади, стали нераціональні відносини власності в країні. За часів Радянського Союзу вони були монопольно зосереджені в руках держави, що давало змогу міністерствам та відомствам самостійно вирішувати всі питання економічного розвитку країни та господарського життя будь-якого підприємства: це структурна політика, асортиментна, інвестиційна, фінансова, податкова, встановлення цін та рівня заробітної плати, взаємини з постачальниками та споживачами. Монополізм держави в економічних відносинах, повна відсутність конкуренції з боку інших суб’єктів господарювання привела до поступової деградації структури економіки, падінню ефективності, масового дефіциту товарів, низької якості споживчих товарів та послуг.

Уникнути цих негативних явищ та підняти ефективність економіки можна тільки увімкнувши механізм саморегуляції економіки шляхом створення ринкової економіки на засадах появи інших, недержавних форм власності.

До числа таких регулятивних процесів належать роздержавлення та приватизація.

Роздержавлення – то є комплекс заходів, що спрямовані на ліквідацію монополії держави на власність, скорочення державного сектору та створення багатоукладної економіки, зміцнення процесів саморегуляції економіки. Держава за допомогою різних механізмів бажає передати частину своїх прав власності більш ефективним власникам для отримання позитивного економічного результату.

Приватизацією називають процес перетворення державної чи колективної власності на приватну. При накопиченні вагомої частки власності в руках приватного сектору створюється так званий середній клас, що надає суспільству стабільності та добробуту. Громадяни, що наділені власністю, працюють більш свідомо, більш ефективно, відчувають себе вагомим ланцюжком в економічній системі.

 

4. Форми роздержавлення та приватизації

Згідно із «Концепцією роздержавлення та приватизації підприємств, землі та житлового фонду в Україні» основними формами роздержавлення є:

1) акціонування державних підприємств та продаж певної частини акцій громадянам та їх господарчим об’єднанням,

2) оренда державного майна громадянами та їх господарчими об’єднаннями,

3) обмеження втручання держави в процеси ціноутворення,

4) ліквідація примусового державного замовлення,

5) відмова від надавання підприємствам дотацій, субсидій та гарантованих кредитів.

 

Приватизація проводиться у вигляді наступних форм:

1) купівля-продаж нероздільних майнових комплексів за конкурсом або на аукціоні,

2) купівля-продаж акцій, паїв у капіталі підприємств за конкурсом, на аукціоні, на фондовій біржі, за підпискою тощо,

3) викуп майна, зданого в оренду із викупом,

4) викуп майна трудовим колективом, безкоштовне передавання окремих підприємств та частин їхнього майна працівникам підприємства,

5) ліквідація підприємств та продаж їхнього майна через аукціони, за конкурсом, на товарній біржі, в мережі оптової чи роздрібної торгівлі.

 

5. Механізм роздержавлення та приватизації

 

Здійснення роздержавлення та приватизації потребувало розробки спеціальних правил щодо передавання прав власника від держави самостійним господарюючим суб’єктам – фізичним та юридичним особам. Ці правила охоплюють юридичні та економічні сторони та є механізмом роздержавлення та приватизації власності, що вміщує в себе:

1) об’єкти роздержавлення та приватизації,

2) темпи роздержавлення та приватизації,

3) суб’єктів приватизації,

4) форми роздержавлення та приватизації,

5) створення органів роздержавлення та приватизації з чітким визначенням їхніх функцій на всіх структурних щаблях.

Єдиних правил роздержавлення та приватизації не існує. Кожна країна розробляє свої специфічні законодавчі акти, враховуючи економічні, політичні, демографічні, історичні та інші особливості свого розвитку.

З метою регулювання процесів роздержавлення та приватизації в Україні створені спеціальні державні органи – Фонд держмайна та його підрозділи, - що повинні виконувати наступні функції:

1) визначати форми та методи приватизації підприємств,

2) сприяти створенню довірчих товариств та видачі ліцензій на операції з приватизаційними цінними паперами,

3) встановлювати частки акцій державних (комунальних) підприємств, що продаються членам трудових колективів за номінальною вартістю,

4) організовувати та контролювати продаж акцій державних підприємств на фондових біржах,

5) впроваджувати реприватизацію об’єктів в разі їх неекономічної приватизації,

6) проводити експертну оцінку вартості об’єктів приватизації.

Роздержавлення може здійснюватися тільки при створенні певного правового та організаційно-економічного середовища для всіх господарюючих суб’єктів. Це стосується розробки нормативних документів, юридичних норм, законодавчих актів про роздержавлення та приватизацію державної власності, що створюють єдині умови для всіх суб’єктів господарювання.

Верховна Рада України прийняла пакет законів “Про власність”, “Про підприємництво”, “Концепцію роздержавлення та приватизації підприємств, землі та житлового фонду України”, “Про приватизацію майна державних підприємств” тощо, які сприяють створенню законодавчого та економічного середовища для роздержавлення та приватизації.

Ці заходи повинні істотно збільшити ефективність використання існуючих виробничих фондів, пожвавленню інвестиції до економіки, а також значним надходженням до бюджету коштів від приватизації держмайна.

 

ТЕМА 4. ДОХОДИ НАСЕЛЕННЯ

 

1. Робоча сила та її вартість

2. Форми розподілу доходів

3. Сімейні доходи та структура їх використання

4. Розподіл та перерозподіл доходів та продукту

 

1. Робоча сила та її вартість

Робоча сила – це сукупність фізичних, розумових та організаційних властивостей людини, придбаних знань та досвіду, що використовуються в процесі виробництва споживчих вартостей. Робоча сила є основним елементом виробничих сил в будь-якому суспільстві, але товаром стає тільки при капіталізмі. Це зумовлене тим, що робітник є позбавленим власності на засоби виробництва та на засоби існування, але особисто він є вільним, тобто він є власником своєї робочої сили та може нею розпоряджатися.

Як і будь-який товар, робоча сила має 2 сторони: споживчу вартість та вартість. Підприємець покупає робочу силу, тобто тимчасове розпорядження нею, але її виробниче споживання означає включення в процес виробництва не тільки фізичних, розумових, організаційних властивостей людини, але й всієї людської особистості з її метою, свободою, культурними навичками тощо. С точки зору споживчої вартості особливість товару робочої сили полягає в тому, що в процесі її споживання вона не зникає, а створює нову вартість, більшу за себе. Тому специфічність вартості робочої сили полягає в здатності до такої кількості абстрактної праці, яка перевищує необхідні витрати праці на відтворення самої робочої сили.

Якщо робочу силу розглядати з точки зору вартості, то зрозуміло, що вона потребує суспільно необхідних витрат на своє відтворення в певних суспільних умовах. Мінімальна межа витрат на робочу силу відповідає вартості життєвих засобів, що фізично необхідні робітникові. В той самий час, для відтворення робочої сили потрібно більше витрат, ніж для створення фізично необхідних робітникові життєвих засобів (на утримання непрацюючих членів його сім’ї, на отримання освіти, на підтримання певного культурного рівня тощо).

Поняття “вартість робочого місця” означає вартість, що складається з витрат на робочу силу і вартості засобів та предметів праці, що ними обладнане робоче місце працівника.

Найбільш цінною в розвинених країнах є науково-технічна робоча сила, вартість її невпинно зростає. Це говорить про те, що людина перестала бути тільки засобом виробництва додаткового продукту, а стає ціллю розвитку соціально-економічної системи. Співвідношення витрат на здобуття освіти та віддачі від неї складає 1:4, а продуктивність праці спеціаліста з вищою освітою більш ніж в 10 разів перевищує витрати на його підготовку.

В умовах адміністративно-командної системи превалює дешева робоча сила зі слабко розвинутими потребами.

 

2. Форми розподілу доходів

Людина для відтворення своєї робочої сили потребує деякі речі на особисте споживання, що називаються фондом життєвих засобів. За своїм матеріальним складом він є сукупністю предметів разового та тривалого споживання та усіляких послуг.

До предметів разового споживання відносять продукти харчування, послуги транспорту та зв’язку, побутові послуги, послуги охорони здоров’я, послуги культурних установ.

До предметів тривалого вжитку належить житло, одяг та взуття, автівки, побутова техніка, товари господарського призначення.

Всі ці життєві засоби людина намагається отримати або придбати, тому потребує тих чи інших доходів.

За формами розподілу фонд життєвих засобів поділяється на:

1) доходи від трудової та економічної діяльності (заробітна платня, доходи від індивідуальної трудової діяльності, від подібного господарства, від підприємництва),

2) доходи, отримані від суспільних фондів споживання (грошові виплати, безплатні послуги, натуральні видачі),

3) доходи від власності (дивіденди від акцій, відсотки від паїв, відсотки від ощадних вкладів).

Перша група доходів є найбільш вагомою. Але більшість доходів цієї групи в Україні припадає на заробітну платню, що означає, що більшість робітників є найманими, а не власниками.

Заробітна платня є ціною, що виплачується найманому робітникові за використання його праці. Існують дві загальні форми заробітної платні: подільна та почасова. Розмір подільної зарплатні безпосередньо залежить від кількості виготовлених продуктів за певний час, тобто від рівня продуктивності праці даного робітника. Розмір почасової зарплатні враховує кількість годин, що їх відпрацював робітник. Обидві форми лягають до розрахунку основної частини зарплатні. До додаткової частини відносять ті, що відбивають специфічні умови праці на даному підприємстві (шкідливість праці, сумісництво професій, премії за успішне виконання завдання тощо).

Розрізняють такої номінальну та реальну зарплатні.

Номінальна – це сума грошей, що нараховується робітникові за певний час роботи.

Реальна – це сума споживчих благ, яку робітник може придбати на свою зарплатню. Її розмір безпосередньо залежить від цін на споживчі товари та послуги, від темпів інфляції.

Також зростають доходи українців від індивідуальної трудової діяльності та від підприємництва, але не тою мірою, як очікувалось, вважаючи на складний економічний стан та недосконале державне регулювання.

Доходи від власності зростають в основному за рахунок відсотків по депозитних банківських рахунках, меншою мірою за рахунок від цінних паперів, бо фондовий ринок ще не настільки розвинутий.

 

3. Сімейні доходи та структура їх використання

Показники реальних доходів населення найбільш повно характеризує рівень добробуту народу через сімейні доходи. Взагалі, одиницею обліку доходів в багатьох країнах слугують домогосподарства, а не окремі особи.

Дохід домашнього господарства або сімейний дохід – це сума товарів та послуг, яку отримує господарююча одиниця за певний час на основі трудової діяльності чи власності на майно. Домогосподарства, виконуючи функції споживача, активно беруть участь в сфері виробництва, застосуванні праці, використання капіталу, землі.

Вони можуть отримувати доходи:

- від сільського та лісового господарства – дивіденди і виробничі доходи в формі прибутків;

- від промислових підприємств (самостійна діяльність з метою отримання прибутку) - дивіденди і виробничі доходи в формі прибутків;

- від несамостійної діяльності – в формі зарплатні, окладів, ставок;

- від капіталу – в формі дивідендів та цінних паперів;

- від здавання в оренду – в формі рентних платежів за використання;

- від спекуляції – в формі прибутку від різниці між цінами.

Крім цих постійних доходів домогосподарства можуть отримувати так звані трансфертні доходи – пенсії, виплати на дітей, стипендії, допомоги безробітним тощо.

Всі ці доходи становлять сімейний бюджет, який використовують для придбання товарів, послуг та для нагромадження (в формі майна або грошових вкладів).

Із зростанням розміру сімейних доходів не тільки більш повно задовольняються потреби сімей в тих чи інших благах, а й змінюється сама структура цих витрат. Зменшується частка доходів, що спрямована на придбання продуктів харчування, проте збільшується частка доходів, що направляються на різні послуги, освіту, розваги та відпочинок.

 

 

4. Розподіл та перерозподіл доходів та продукту

Розподілом в економічній літератури називають процес визначення частки, кількості, пропорції, за якої кожен господарюючий суб’єкт приймає участь у виробленому продукті підприємства та суспільства; частки, що приходиться на того чи іншого членів суспільства або фактору виробництва. Розподіл доходів та продукту найчастіше відбувається в залежності від внеску капіталу, праці або інших ресурсів в виробництво.

Перерозподіл доходу та продукту в суспільстві відбувається завдяки втручанню держави в питання забезпечення певної справедливості у розподілі доходів між верствами населення. Це реалізується шляхом прогресивного оподаткування доходів населення та бюджетної політики соціальних виплат деяким групам населення.

Розподіл доходів може розглядатися на мікроекономічному рівні – на рівні окремих громадян та домогосподарств, або на макроекономічному рівні – розподіл доходів між окремими верствами населення всередині всієї держави.

Рівень життя у суспільстві - це ступінь добробуту, матеріально-побутового забезпечення індивіда, сім’ї, населення, який безпосередньо залежить від рівня реальних доходів, усієї системи життєдіяльності людини.

Ринок не передбачає забезпечення всім громадянам суспільства однакового рівня життя і його основи – рівня доходів. У високо розвинутих країнах співвідношення між доходами бідних та багатих становить: в Японії – 1:4; в країнах Західної Європи – 1:6; а в Україні – 1:15. Приблизно три чверті населення України живуть за межею бідності. Бідністю вважають стан сім’ї або індивіда, коли основні потреби перевищують матеріально-грошові можливості їх задоволення.

Нерівність доходів критикувалося та засуджувалося у всі часи. На початку ХХ ст. у всіх країнах отримала розвиток політика перерозподілу доходів, спрямована на більш справедливий розподіл національного доходу. На сьогодні можна виділити три найбільш впливові напрями економічної думки, що визначають необхідність досягнення більшої рівності в суспільстві:

- соціалістичне вчення, яке виступає проти приватної власності, доходів, що «не зароблені», права успадкування;

- індивідуалістичні доктрини, що стверджують достоїнства особистості людини і пов’язане з цим право всіх людей на соціальний мінімум;

- кейнсіанська концепція, яка доводить, що нерівність послаблює попит на споживчі товари та стримує економічне зростання.

Перерозподіл доходів може здійснюватись як вертикально – від багатих до бідних, або горизонтально – тобто перерозподіл в рамках однієї соціальної групи (наприклад, серед трудящих).

Деякими економістами нерівність трактується як джерело незадоволеності та стимул до праці.

ТЕМА 5. ТОВАРНЕ ВИРОБНИЦТВО

 

1. Основні форми суспільного виробництва

2. Товар та його властивості

3. Сутність та функції грошей

4. Інфляція. Антиінфляційна політика держави

 

1. Основні форми суспільного виробництва

Розрізняють 3 основні форми суспільного виробництва: 1) натуральну, 2) товарну, 3) безпосередньо суспільну.

При натуральному виробництві продукти праці призначені для задовольняння власних потреб, для споживання усередині господарства, що їх виготовило. У всіх докапіталістичних формаціях господарство найчастіше було натуральним. В цих господарствах існував замкнутий кругообіг продукту, який не виходив за його межі. Кожна господарська одиниця була повністю відділена від інших як в виробництві так і в споживанні. Суспільний поділ праці був розвинутий дуже слабко, він стосувався тільки розподілу обов’язків між членами даного господарства, але розподіл праці між окремими господарствами був ще відсутній. Обмін грав вторинну роль. Натуральне господарство було технологічно примітивним, з дуже повільним вдосконаленням технології, з обмеженим обсягом виробництва, з використанням неекономічної експлуатації.

Передумовами виникнення товарної форми було закінчення розподілу праці в суспільстві та поява соціально-економічної незалежності виробників. Розподіл праці означав, що з’явилася спеціалізація з вироблення тих чи інших продуктів, якими потім можна було б обмінюватись. Соціальна незалежність проявилась в отриманні статусу вільної людини, що неможливо при рабовласництві або феодалізмі. Економічна незалежність означала, що виробник самостійно вирішує свої виробничі проблеми та сам розпоряджається виробництвом, збутом продукції й привласнює прибуток з цього. Це стало можливим тільки за умови впровадженні приватної власності.

Таким чином, товарне виробництва – це така організація господарства, коли окремі продукти виготовляються самостійними виробниками, та для задовольняння суспільних потреб необхідна купівля-продаж на ринці цих продуктів, що стають товарами.

Основними рисами товарного виробництва є:

- суспільний поділ праці;

- приватна власність на засоби виробництва;

- повна соціально-економічна незалежність виробників;

- економічні зв’язки між товаровиробниками здійснюються шляхом обміну;

- стихійний характер розвитку.

Розрізняють 2 типи товарного виробництва: просте та розширене.

Просте товарне виробництво характеризується єдністю робітників із засобами виробництва, воно засноване на власній праці, є дрібним, розрізненим, без застосування одиничного поділу праці. Його кінцевою метою є задовольняння власних потреб в продукті та його часткова продаж на ринку.

Розширене (капіталістичне) товарне господарство базується на експлуатації чужої праці, засоби виробництва та продукти праці належать власнику підприємства. Це виробництво передбачає сумісну працю найманих робітників, розвинутий одиничний поділ праці та повну спрямованість на реалізацію продукції на ринку. Кінцевою метою такого виробництва є отримання прибутку власником підприємства.

Безпосередньо суспільне виробництво – це найбільш розвинена форма планомірного виробництва продуктів та послуг, що надає можливість уникнути стихійного характеру товарного суспільного виробництва, зменшити витрати на їх виробництво, вірогідність перевиробництва та дефіциту товарів на ринку. Вона запроваджується тільки в найбільш розвинутих країнах світу (Японії, США).

 

2. Товар та його властивості

Основним елементом товарного виробництва є товар, під яким розуміють будь-який продукт праці, що задовольняє певну потребу людини та вироблений для обміну. Кожен товар має дві властивості: 1) споживчу вартість, 2) вартість. Споживча вартість – це певна річ, що завдяки своїм корисним властивостям задовольняє різні людські потреби. Вартість товару визначається кількістю суспільної праці, що витрачено на його виробництво. Розрізняють також мінову вартість, під якою розуміють здатність товару обмінюватися на інші в певних кількісних пропорціях в залежності від пропозиції та попиту на нього.

Вартість товару визначається не індивідуальними, а суспільно необхідними витратами праці, в основі яких лежить суспільно необхідний робочий час. Суспільно необхідний робочий час – це час, необхідний для створення будь-якої споживчої вартості при існуючих суспільно нормальних умовах виробництва, інтенсивності, продуктивності праці та середньому рівні праці. Ці середні умови встановлюються на тих підприємствах, що виготовляють основну масу цієї продукції.

 

3. Сутність та функції грошей

При низькому рівні обмінних операцій існував пропорційний обмін одних товарів на інші. По закінченні суспільного поділу праці та при необхідності регулярного обміну товарами людство створило гроші – певний товар, що служить загальним еквівалентом при обміні товарів та є для них формою вартості. Грішми могли бути шкіра, хутра, скотина, сіль, перлини тощо. Поступово їх замінили коштовними металами – золотом та сріблом, бо вони мали властивості однорідності, збереження, компактності, високої вартості. В12 ст. в обіг було введено паперові гроші. В теперішній час гроші можуть бути безготівкові (банківські гроші, електронні гроші тощо).

Гроші виконують наступні функції. Вони є:1) мірою вартості,2) засобом обігу, 3) засобом накопичення, 4) засобом платежу, 5) світовими грошами.

1) використання грошей як міри вартості проявляється в тому, що гроші слугують для вираження вартості всіх інших товарів. І в грошах, і в товарах вміщується уречевлена праця, і за допомогою грошей відбувається зрівняння їхньої вартості. Вартість товару, що виражена в грошах, є його ціною. Функцію міри вартості гроші виконують як уявлені або ідеальні гроші. Вагову кількість дорогоцінного металу, що прийнята в певній країні за грошову одиницю, називають масштабом цін. За допомогою цієї технічної функції гроші є шкалою для вираження вагової кількості металу (так, в доларі до 1933 р. було 1,505 г золота, в російському рублі до 1897 р. – 0,7742 г)

2) як посередник в процесі обігу, товарні гроші виконують функцію засобу обігу, тобто слугують інструментом реалізації товарів. Цю функцію можуть виконувати тільки реальні гроші у вигляді зливків, монет або паперових замінників.

3) оскільки дорогоцінні метали довгі часи були основною формою багатства, товари часто продавали з метою заволодіти цим багатством. Гроші тоді випадали з грошового обігу, утворюючи скарб. Таке нагромадження грошей здійснювалось для того, щоб зберегти цінності, сформувати страховий запас, накопичити для надання у позику, сформувати первісний капітал.

4) у процесі купівлі-продажу товарів з’являється такий вид торгівельних операцій як відстрочка платежу та продаж у кредит. Виникнення кредитних відносин між товаровиробниками означає, що гроші виступають засобом оплати боргових зобов’язань і виконують функцію засобу платежу. В цій функції гроші використовуються також при виплаті заробітної плати, позички, податків, орендної плати.

5) з розвитком міжнародного поділу праці та міжнародного ринку гроші починають обслуговувати і міжнародну торгівлю. Краще за все цю функцію виконувало золото. Але з середини 70-х рр.. ХХ ст. у зв’язку з припиненням розміну долара на золото центральні банки використовують золото як світові гроші шляхом продажу його за іноземну валюту на приватних ринках золота для покриття дефіциту зовнішньоторгових балансів. Зараз як міжнародний платіжний та купівельний засіб використовуються резервні валюти – американський долар, євро, англійський фунт.

 

4. Інфляція. Антиінфляційна політика держави

Випуск грошей в обіг повинний здійснюватися згідно із дією законів грошового обігу. Це є особливі економічні закони, що віддзеркалюють внутрішнє необхідні, стабільні та істотні зв’язки між кількістю необхідних для обігу грошей, цінами товарів та вартістю грошей. Кількість грошей в обігу залежить від річної кількості товарів, що продаються, середнього росту цін на них, середньої швидкості оборотів одиниці грошей за рік, об’єму безготівкових розрахунків.

В разі порушення цих законів можлива поява інфляції.

Інфляція – це знецінення грошей внаслідок перевищення кількістю грошових знаків, що знаходяться в обігу, суми товарних цін, що призводить до росту цін на товари.

До причин інфляції належать: 1) надмірна грошова емісія, 2) дефіцит державного бюджету, 3) мілітаризація економіки, 4) монополізм підприємств, 5) недосконалий механізм оподаткування, 6) диспропорції в суспільному виробництві, 7) надмірне зростання рівня заробітної платні.

Розрізняють декілька типів інфляції:

- в залежності від характеру інфляції (відкрита, затамована, прихована),

- в залежності від причини (інфляція попиту, інфляція пропозиції),

- в залежності від можливості прогнозування (очікувана, неочікувана),

- в залежності від темпів (повзуча, галопуюча, гіперінфляція).

Якщо інфляція супроводжується стагнацією виробництва із високим рівнем безробіття, то вона називається стагфляцією.

Економічні наслідки інфляції дуже негативні:

- вона дезорганізує господарство, призводить до збитків підприємств,

- ускладнює проведення ефективної макроекономічної політики,

- збільшує диспропорції між галузями економіки,

- ціна не виконує свою головну інформаційну функцію,

- відбувається відтік капіталу в торгівлю,

- зростає рівень бартерних операцій, зменшуються податкові збори,

- збільшується підприємницький ризик,

- знижується ділова активність, життєвий рівень населення.

Державна економічна політика в разі інфляції налічує 2 основних підходи – адаптаційний та антиінфляційний.

Адаптаційний застосовується при невеликих та прогнозованих темпах інфляції і полягає в урахуванні в своїх діях відсотка інфляції.

Якщо треба подолати надмірні темпи інфляції, необхідно: вдосконалити структуру відтворення, провести фінансово-кредитну реформу, податкову реформу, сприяти розвитку підприємництва, збільшити норму збереження, врегулювати валютний курс. Різновидами заходів щодо стабілізації грошового обігу є нуліфікація, ревалоризація та девальвація. При дуже великій інфляції застосовують нуліфікацію – анулювання знецінених грошових знаків. Метою ревалоризації є повернення до попередній споживчій здатності грошей, а девальвації – приведення до відповідності курсу національної і іноземної валюти.

ТЕМА 6. РИНОК ЯК ФОРМА ОРГАНІЗАЦІЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СУСПІЛЬСТВА

 

1. Сутність та функції ринку

2. Типи та види ринків

3. Конкуренція як рушійна сила ринку. Методи конкурентної боротьби

4. Поняття та види монополії. Антимонопольна політика держави

5. Ринкова інфраструктура

 

1. Сутність та функції ринку

Як явище господарського життя ринок з’явився багато століть тому внаслідок історичного розвитку виробництва та обміну від натурального виробництва до прямого продуктообміну, а потім до товарного обміну та ринку. Первісно під ринком розуміли місце, де зустрічалися продавці з покупцями для здійснення торгівельних угод. В сучасному розуміння ринок – це певна сукупність відносин власності між покупцями та продавцями з приводу купівлі-продажу товарів та послуг і механізм забезпечення цього процесу згідно з законами товарного виробництва.

Ринок виконує наступні функції:

1) здійснює кінцеве визначення вартості товарів та послуг і їх реалізацію, перетворює продукт праці в товар;

2) забезпечує безперервність процесу суспільного відтворення;

3) стимулює виробників знижувати витрати виробництва та збільшувати корисність товарів;

4) здійснює регулюючий вплив на економіку та на пропорції між галузями;

5) сприяє контролю споживачів над виробництвом, вирівнює ціни,

6) зміцнює конкуренцію.

Ринок може існувати тільки при наявності наступних умов:

1) різноманітність форм власності;

2) неспроможність суб’єктів підприємництва впливати на ціни;

3) розвинуте антимонопольне законодавство;

4) розвинута система економічного та адміністративного регулювання економіки з боку держави;

5) наявність та доступність інформації про ринок;

6) конкуренція;

7) розвинений комплекс об’єктів власності.

Ринковий механізм складається з таких основних елементів як платоспроможний попит на товар, пропозиція товару та ціна товару.

Величиною попиту називають кількість товарів, яку готові придбати споживачі за певної ціни.

Величиною пропозиції називають кількість товарів, яку готові виставити на продаж виробники за ціну, що склалася.

Ціна на товар може коливатися під впливом низки факторів і може задовольняти покупців, або продавців, або тих та других.

Ідеальним варіантом ціни товару для врівноваженого ринку є ціна, що одночасно задовольняє і споживача, і продавця. Така ціна називається ціною рівноваги. В цьому випадку попит та пропозиція співпадають.

Кількість попиту та кількість пропозиції товару чітко залежить від ціни на твар, що склалася. Така залежність відображається в кривій попиту та кривій пропозиції відповідно

Форма кривої попиту вказує на те, що з падінням ціни на товар попит на нього зростає, тобто існує зворотна пропорційність між величиною попиту на товар та його ціною. Навпаки, величина пропозиції напряму залежить від зміни ціни. Найменша ціна на викликає у продавців бажання займатися виробництвом даного товару взагалі, а зростання ціни на даний товар стимулює виробників до зростання масштабів виробництва та збуту.

Існують і інші незбалансовані варіанти ринкової ціни.

Якщо попит перевищує пропозицію, пропозиція товару обмежена, що призводить до конкуренції між покупцями та до певного диктату продавців. Така ціна, виставлена продавцями, перевищує ціну рівноваги та називається ціною пропозиції.

Якщо пропозиція за певних причин перевищує попит, продавці конкурують між собою за можливість продати свою продукцію, при чому ціну зменшують відносно до ціни рівноваги. Така ціна називається ціною попиту.

Ринок базується на дії закону попиту та пропозиції, що полягає у взаємодії між кількістю товарів та послуг, що їх пропонує виробник, та об’ємом платоспроможного попиту. Ця залежність виражається в тому, що пропозиція формує попит за допомогою асортименту товарів, що виготовляються, а попит, в свою чергу, визначає структуру та об’єм пропозиції, тим самим впливаючи на виробництво.

Точка, де пересікаються крива попиту із кривою пропозиції, називається точкою рівноваги. Такий варіант ринку, де ціна товару та розмір купівлі-продажу задовольнять як продавців, так і покупців, називається врівноваженим чи збалансованим.

 

2. Типи та види ринків

Вивчення ринку як економічної категорії неможливе без вивчення його структури, тобто елементів, з яких він складається. Ринки можна розділити на окремі види у відповідності до обраних критеріїв вивчення. Вони бувають:

- по відношенню до чинного законодавства: офіційними та тіньовими;

- за адміністративно-територіальною ознакою: місцевими, регіональними, внутрішніми національними, зовнішніми світовими;

- за економічним призначенням об’єктів ринкових відносин.

Відрізняють 9 видів ринків:

1) фінансовий ринок,

2) ринок робочої сили,

3) ринок засобів виробництва,

4) ринок предметів споживання,

5) ринок послуг,

6) ринок інтелектуальної власності,

7) ринок інформації,

8) ринок валюти,

9) ринок золота.

В залежності від об’єкту купівлі-продажу ці ринки відзначаються певною спеціалізацією свого функціонування, тобто потребують особливих знань, вмінь, обладнання, методів роботи.

В залежності від суб’єктів господарювання виділяють такі типи ринків: вільний, монополізований, регульований, деформований.

1) вільний ринок – це ринок, на якому продаються товари та послуги багатьох незалежних товаровиробників, ніхто з яких не виробляє більшу частину продукції ринку і не в змозі впливати на рівень цін. Процес ціноутворення здійснюється через механізм вільної конкуренції. Такий ринок відповідав умовам початку 16 – кінця 19 століть.

2) монополістичний ринок – це ринок, на якому продаються товари та послуги невеликої кількості товаровиробників, кожен з яких виробляє таку долю продукції ринку, що має можливість суттєво впливати на загальний рівень цін або навіть диктувати свої ціни. Цей тип ринку виростає в рамках вільного ринку та може стати загрозою його подальшого існування, вбиваючи основу ринку – конкуренцію.

3) регульований ринок – це ринок, що його регулює та контролює держава за допомогою заходів адміністративно-правового та економічного характеру. Такий тип ринку є характерним для сучасних економічно розвинених демократичних держав.

 

3. Конкуренція як рушійна сила ринку. Методи конкурентної боротьби

Ринок спирається на конкуренцію. Конкуренція – це боротьба, суперництво між товаровиробниками за найбільш сприятливі умови виробництва та збуту, за отримання максимального прибутку.

Розрізняють досконалу та недосконалу, внутрігалузеву та міжгалузеву конкуренцію.

Досконала (або чиста, вільна) конкуренція характеризується:

- наявністю великої кількості конкурентів-виробників та конкурентів-продавців;

- вільним доступом виробників до будь-якого виду діяльності, до будь-яких ресурсів;

- виробництвом продукції на невідомий ринок;

- саморегулювання економічної системи;

- ціноутворення внаслідок вільної та стихійної взаємодії попиту, пропозиції та ціни.

Недосконала конкуренція виникла пізніше та характеризується тим, що:

- конкуренція ведеться між фірмами за монополізацію ринків збуту,

- за отримання державних замовлень та кредитів,

- за володіння об’єктами інтелектуальної власності,

- за обмеження доступу до необхідних виробничих ресурсів.

Всі ці заходи допомагають укріпити своє монопольне становище на певному ринку та отримувати надприбутки з цієї діяльності. Особливостями сучасної недосконалої конкуренції є її переміщення з сфери обігу до сфери виробництва, з галузевого – на міжгалузевий рівень, з національного – на інтернаціональний рівень.

Внутрішньогалузева конкуренція – це боротьба між товаровиробниками, що діють в одній галузі народного господарства. В них може бути різний рівень техніки, організації виробництва, продуктивності та інтенсивності праці – тобто різна індивідуальна вартість продукції. Внутрішньогалузева конкуренція сприяє зменшенню витрат виробництва, запровадженню НТП, стимулює концентрацію виробництва та капіталу.

Міжгалузева конкуренція – це боротьба, що ведеться між товаровиробниками, що діють у різних галузях народного господарства. Вона проявляється в переливі капіталу з галузі в галузь для досягнення найбільшого доходу на капітал та сприяє вирівнюванню норм прибутку між галузями.

До методів ведення конкурентної боротьби належать ціновий, неціновий та нечесний методи.

Основою цінового методу боротьби з конкурентами є ціна. Згідно до закону попиту перемагає той, хто може запропонувати найнижчу на ринку ціну продукту. Для цього треба досягнути індивідуальної вартості продукту нижче за ринкову. Така боротьба ведеться за зменшення витрат виробництва завдяки впровадженню досягнень НТП, наукової організації праці, зростанню продуктивності праці. Цінову конкуренцію треба відрізняти від демпінгу, бо вона сприяє зменшенню ціни за рахунок витрат, а демпінг – за рахунок зменшення прибутку або навіть до збитків виробника заради закріплення на ринку збуту.

Нецінові методи передбачають такі заходи, що надають продавцеві переваги на ринку, але вони не пов’язані із ціною на товар. До них відносять такі:

- підвищення якості продукції,

- використання реклами;

- вдосконалення умов, що пов’язані із продажем (розповсюдженість товару, консультації щодо нього, гарантійне обслуговування щодо нього, форми оплати тощо),

- дизайн товару,

- престижність марки та інші.

Нечесні методи конкуренції – це діяльність господарюючого суб’єкту, що спрямована на отримання ним комерційної вигоди та забезпечення домінуючого положення на ринку шляхом обману споживачів, партнерів та держави. Це може відбуватися в такий спосіб:

- дезінформація споживачів та господарюючих суб’єктів щодо якості товару;

- використання чужого товарного знаку без дозволу господарюючого суб’єкту, на чиє ім’я він зареєстрований;

- розповсюдження компрометуючої інформації про товари своїх конкурентів;

- здійснення тиску на постачальників ресурсів та банки задля їх відмови у своїх послугах конкурентам фірми;

- перетягування до себе персоналу у фірм-конкурентів;

- демпінг (продаж товару за ціною, нижчою за собівартість);

- кримінальні злочини.

 

 

4. Поняття та види монополії. Антимонопольна політика держави

 

Існуванню конкуренції заважає монополія – ситуація, коли кількість продавців настільки мале, що кожен з них може впливати на загальний об’єм пропозиції та на ціну продукту. Загроза монополії полягає у тому, що там, де існує монополія, знищується вільна конкуренція, тобто припиняється суспільний вплив на виробництво. Монополісти отримують можливість маніпулювати цінами заради власних інтересів та проти інтересів суспільства.

Захист конкуренції є компетенцією держави, що розробляє антимонопольне законодавство і створює відповідні антимонопольні органи.

Антимонопольне законодавство вміщує нормативні акти, що визначають організаційні та правові умови розвитку конкуренції, заходи щодо попередження, обмеження та припинення монополістичної діяльності та нечесної конкуренції.

Згідно із таким законодавством забороняється:

- обмежувати або припиняти виробництво товарів, сировини або комплектуючих без попереднього узгодження з основним споживачем;

- скорочувати поставки або затримувати реалізацію товарів з метою створення дефіциту та зростання цін;

- нав’язувати контрагентові невигідні умови договору, включати умови, що не торкаються предмету договору, виставляти інші дискримінаційні умови;

- припиняти або затримувати поставки товарів у відповідь на претензії та скарги на якість товарів;

- в односторонньому порядку підвищувати ціни, якщо це не пов’язано із зростанням якості;

- відмовляти у складанні або продовженні договору без певних об’єктивних причин.

В антимонопольному закон

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Тема 4. Соціосеміотичні аспекти маніпуляції | Властивості алгоритму
Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-01-07; Просмотров: 397; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.473 сек.