Лекція 34

Архітектурно-монументальне мистецтво Російської імперії 18 ст.

Новий час почав свій відлік у Росії майже з віковим запізненням. Їй стояло за 100 років пройти шлях, етапи якого в Європі назвали Ренесанс, бароко, класицизм. Петровські реформи, відкриття Московського університету в 1755 р., підстава Петербурзької академії мистецтв, широкі міжнародні контакти - усе це сприяло якісній зміні мистецтва: архітектура, живопис, скульптура знайшли права на світськість.

Нова архітектура зароджувалася в Москві. Один із кращих її зразків - так називана Меншикова вежа - храм архангела Гаврила біля Чистих ставків, побудований у 1705 - 1707 р., надворі А. Д. Меншикова майстром Іваном Зарудним, вихідцем з України, можливо минулу західноєвропейську виучку. Немов кидаючи виклик усієї старомосковської забудові, вежа (до пожежі 1723 р., що знищили п'ятий її ярус і високий шпиль, що вінчав усю композицію,) піднімалася до неба вище кремлівської дзвіниці - Івана Великого. Меншикова вежа - один з перших у вітчизняній архітектурі досвідів свідомого застосування ордерних форм: колони, пілястри, що служили в будівлях наришкінського кола лише сугубо декоративним "узорочьєм", одержали в ній конструктивну роль - обмежуючи обсяги, формуючи архітектурний простір.

Санкт-Петербург, закладений у 1703 р., у 1712 р. був проголошений столицею. Спочатку центр нової російської столиці проектувався на Васильєвському острові, але більш життєздатної виявилася зовсім інша містобудівна схема: замість симетрично спланованого "міста на воді" - вільно зростаюча забудова невського лівобережжя; навколо трьох доріг, що ведуть у Новгород, у Москву і за кордон і сходяться в Адміралтейства. Строго по "червоній лінії" вулиць будувалися будинку - в основному по трьох типових проектах: для "підлих" (простих), "заможних" і "іменитих" жителів. Набережні - парадна частина міста - забудовувалися "неабиякими" (тобто оригінального планування) будинками вельмож. У цілому вигляд столиці визначався принципами функціоналізму і бюргерської скромності: навіть царський палац був майже невідрізнимо від стандартного будинку "для іменитих". "Неабиякі" будинки виділялися не багатством обробки, а значністю своїх розмірів і красотою ліній - уже формуючи той неповторний петербурзький стиль, що буде увічнений строкою А. С. Пушкіна: "Громади стрункі тісняться".

Фактичним творцем петровського Петербурга став архітектор Доменіко Трезіні, родом італо-швейцарець. Раніше працював при дворі датського короля. Він - автор двох вузлових пунктів міського ансамблю - будинків Петропавлівського собору (1712 - 1733) і Дванадцяти колегій (1722 - 1742). Протяжний масив Колегій зайняв площу, розбиту на Васильєвському острові, напроти міцності. Складене з 12 однакових секцій (кожна мала власні вхід і перекриття) будинок перетинає стрільцеві острова. Проект цього будинку розроблявся при участі пануючи і, можливо, відтворює дерев'яну архітектуру московських наказів.

Після смерті Петра І (1725) виросло перше покоління російських майстрів, що опанували досвідом барочно-класичної архітектурної школи: И. К. Коробів, що прикрасив в'їзд в Адміралтейський двір вежею зі шпилем; П. М. Єропкін, що завершив планування петербурзького центра, остаточно намітивши її "каркас" у виді трьох магістралей. Зросла культурна роль Москви і провінції. Зміна смаків двору зробила головною темою архітектури палацово-розважальні будівлі. Монументальний модус петровського зодчества в сполученні з давньоруською традицією декоративної розкоші породили оригінальне явище - російське бароко. Особливого розмаху цей стиль досяг у царювання Єлизавети Петрівни, у 1740-х і 1750-х рр., коли палацеве будівництво придбало загальнодержавне значення і велося "для однієї слави всеросійської". Остання фраза належить ведучому зодчому епохи - Варфоломієві (Бартоломео Франческо) Растреллі (1700 - 1771). Син скульптора-італійця (Б. К. Растреллі), що народився в Парижі, він оселився в Росії в 16 років. Утвору Растреллі захоплюють мажорною грандіозністю, що ніколи не обертається гигантоманією. Велична 300-метрова горизонталь фасаду Великого (Єкатерининського) палацу в Царському Селі (1752 - 1757) гармоніює і з перспективою регулярного парку, і з маленькою площею господарського двору по іншу сторону будинку. Зимовий палац у Петербурзі (1754 - 1764) наділений чотирма різнолікими фасадами: з боку Неви Зимовий розкривається глядачеві в плавній ритміці ліній; з Палацевої площі - у наростаючій від кутів до центра фасаду пластиці обсягів. Растреллі припускав обнести площу колонадою і прикрасити її кінною статуєю Петра І роботи свого батька. Сама дивна робота молодшого Растреллі - петербурзький Смольний монастир (1738 - 1764). Воскресенський собор монастиря - дійсна квітка з каменю: ясна тектоніка його плану оживає в трепетному багатстві форм декору.

Одночасно в Москві склалася самобутня школа барочної архітектури, очолювана Д. В. Ухтомським - автором стрункої і святкової дзвіниці Троїце-Сергієва монастиря.

Російська мальовнича школа в зв'язку з петровськими реформами зштовхнулася з тими ж задачами, що і західноєвропейська на зорі Відродження: відкриття земного світу. При цьому Росія мала багатовіковий досвід втілення ідеальної особистості в іконі. Цілком природно, що ведучою тематикою в обновленому російському мистецтві став саме портретний живопис - до того ж досить затребувана сучасниками: казенні установи в обов'язковому порядку прикрашалися зображеннями государя, у знатних будинках виникали сімейні галереї портретів. Незважаючи на тривалий процес "обмірщенія" росіянина мистецтва в XVІІІ в., торжество світської тематики в петровському живописі мало характер раптового перевороту з неминучим присмаком знущання над поваленою давньоруською традицією.

Проте вже при Петрі Й у Росії з'явився світський живописець європейського рівня - корінний москвич Іван Нікітіч Нікітін (1690 - 1742). Відправлений для навчання в Італію, з 1720 р. посада придворного художника, що займала, у 1732 р. Нікітін був арештований за читання "пасквіля" на один з вельмож і заслана в Тобольськ, де він працював і мав учнів. Портрети кисті Нікітіна абсолютно позбавлені нерідкої для майстрів цього часу шаблонності: художник майже завжди уловлював неповторність свого героя і точно втілював його індивідуальність. Молодшим сучасником Нікітіна був Андрій Матвійович Матвєєв (1701 - 1739), також посланий Петром учитися мальовничому мистецтву за кордон - у Нідерланди. Відразу після повернення до Петербурга в 1727 р. Матвєєв став ведучим живописцем Канцелярії від будівель - центрального архітектурно-будівельного відомства. Природно, що основні його сили були віддані декоративним розписам у Петропавлівському соборі, у декількох палацах - на жаль, що не дійшов до нашого часу. Однак Матвєєв здобув славу і прекрасного портретиста, сучасники відзначали головні достоїнства його портретних робіт: "як подібність, так і жвавість фарб і вільна в живописі рука...". У порівнянні з тверезим психологізмом портретів Нікітіна манера Матвєєва здається і більш ідеальної, і більш м'якої, ліричної.

Скульптура, що грала лише маргінальну роль у допетровській культурі, була сприйнята в Росії першої половини XVІІІ в. з почуттям особливої новизни. Не дивно, що найбільшим скульптором цього періоду став заїжджий іноземець, флорентієць Бартоломео Карло Растреллі (1675 - 1744), півжиття слугувавший російському дворові. У діяльній атмосфері петровської епохи Растреллі доводилося виконувати самі різноманітні замовлення - проектувати фонтани, оформляти книги, прикрашати різьбленням корабельні носи. Статуя імператриці Ганни Іоанновни з арапчонком (1741) була задумана як прикраса площі перед палацом і стала першим у Росії монументом.

Архітектурним символом російського класицизму стало будівництво будинку Академії мистецтв у Петербурзі, здійснене в 1764 - 1788 р. А. Ф. Кокоріновим і Ж. Б. Валлен-Деламотом. "Академія трьох знатних мистецтв" покликана була готувати не просто майстрів для державної потреби, але виховувати нову породу людей: сюди надходили п'ятирічні діти простих батьків; вони повинні були дорослішати у повній ізоляції від зовнішнього світу, в атмосфері добромисності і добірності. Таким чином, сам будинок академії задуманий як модель зробленого світу.

Відновилися освітні поїздки молодих російських художників за кордон - у Францію, Італію. Класична будівельна культура поширювалася всередину Росії: у 1763 р. вийшло урядове розпорядження про регулярне планування провінційних центрів, у результаті чого були капітально перебудовані понад 400 губернські і повітові міста. Наслідком звільнення дворян від обов'язкової державної служби стало активне садибне будівництво. Час диктував архітекторам принципово нові задачі - були потрібні будинки для суспільних зібрань, банків, лікарень, навчальних закладів. Головною лінією розвитку Петербурга в середині XVІІІ в. стала забудова невських набережних; одночасно визрівали грандіозні проекти реконструкції московського центра - тісно зв'язані з планами державного реформування. Будівництво нового Кремлівського палацу в 1767 р. було доручено архітекторові Василю Івановичу Баженову (1738 - 1799) - вихованцеві Петербурзької академії мистецтв, що тільки що вернулись з Італії, де він був обраний почесним членом Болонської, Флорентійської і Римської академій. Проект палацу у виді докладної дерев'яної моделі був готовий до 1773 р. Величний комплекс, що включав не тільки імператорську резиденцію, але і будинок Колегій, театр, арсенал, повинний був охопити частину периметра кремлівського пагорба від Спаських до Троїцьких воріт (Баженов пропонував частковий знос стін і веж Кремля). Проект Баженова був схвалений Катериною ІІ, призначений до реалізації і незабаром забутий. Баженову удалося лише приблизно здійснити свої задуми монументальної будівлі в приватному будинку, зведеному для московського відкупника Пашкова на гребені Ваганьковського пагорба - проти Кремля - у 1784 - 1786 р. У цьому будинку раціональність планування сполучиться з багатою мальовничістю силуету; класична компактність обсягу - з динамікою східчастих форм, що знаходять своє завершення в легкому круговому ритмі, піднесеної над містом альтанки - бельведера. Більш щасливим (і не менш обдарованим) зодчим був учень Баженова Матвій Федорович Козаків (1738 - 1812), що побудував десятки оригінальних будинків, значною мірою - творець московської забудови 1780 - 1790-х рр.. По-своєму реалізувавши мрію вчителя про відновлення кремлівського ансамблю, він звів будинок Сенату (1776 - 1787), головний зал якого увінчався куполом небачених для Росії масштабів - ширина його прольоту складає 22,5 м. Перебудовуючи в 1780-х рр. будинок Московських Шляхетних зборів, Козаків створив строгий і святковий інтер'єр Колонного залу, де величний крок колонади оживляється блиском численних кришталевих люстр, а поміщені уздовж стін дзеркала у формі вікон розсовують цей ясний, розміряний простір до нескінченності. У Петербурзі ведучим майстром зрілого класицизму був Іван Єгорович Старе (1744 - 1808). Тавричеський палац, побудований їм у 1783 - 1789 р. для всесильного Г. А. Потьомкіна, сполучить невимушене планування сільської садиби з монументальним розмахом, гідним хазяїна будинку "чудового князя Тавриди". Ще більш вражають масштаби інтер'єрів, зокрема Велика галерея - за словами Г. Р. Державіна, "залу або, краще сказати, площа, п'ять тисяч чоловік вмістити в себе зручна". Разом з тим Тавричеський палац позбавлений претензії на розкіш - спокійною величчю віє від його доричних портиків і неосяжних залів. Ретельною продуманістю плану, кристалічною ясністю форм і якоюсь замкнутістю, відчуженістю архітектурного образа відрізняються роботи італійця Джакомо Кваренгі (1744 - 1817) - педантичного послідовника А. Палладіо. Кваренгі будував у Петербурзі в 1780 - 1800-х рр.: будинку Академії наук (1783 - 1785), Асигнаційного банку (1783 - 1790), Смольного інституту шляхетних дівиць (1806 - 1808) і інші.

Глибокий знавець античності, автор знаменитої тоді книги про римські терми архітектор-шотландець Чарлз Камерон приїхав у Росію в 1779 р. Наступна 25-літня діяльність його при російському дворі складалася в прикрасі імператорських резиденцій навколо Петербурга. У 1782 - 1786 р. він будує Павловський палац - спочатку це була досить скромна садиба опального спадкоємця Павла Петровича. Центральний обсяг палацу, будучи вільним наслідуванням палладієвскій віллі Ротонда, відрізняється легкістю пропорцій, гармонічною відкритістю околицям: палац оточують горбкувата долина ріки Слов'янки і величезний парк. Коли Павло став імператором, В. Ф. Тлінна доповнив будинок півкільцем бічних флігелів. Павловський парк - чудовий приклад "пейзажного" садівництва з його вільним плануванням, що відтворює красу природних ландшафтів. У тінистих гаях Павловська заховані численні павільйони, серед яких виділяється скромною добірністю ротонда "Храму дружби", побудована Камероном у 1780 - 1782 рр.

Портретні живопис і скульптура залишаються найбільш продуктивною темою російського образотворчого мистецтва другої половини XVІІІ в. У змісті творчості портретистів відбувся знаменна зміна: барочні парадні зображення, що відбивали насамперед заслуги замовника і місце його на соціальних сходах, поступово витіснялися портретом камерним: інтерес художника зосередився на неповторному житті особистості - "душі мінливої прикметах". Чарівною увертюрою до нового етапу російського живопису стала творчість Федора Степановича Рокотова (1735 - 1808). "Поезія", "таємниця", "мрія" - ці слова незмінно використовують для опису рокотовських портретів і фахівці, і звичайні глядачі. Будучи по народженню кріпаком, Рокотів став одним з перших членів Російської академії мистецтв; наприкінці 1760-х рр. вийшов у відставку й оселився в Москві, де його талант розкрився у всьому своєму блиску. Рокотів - перший у Росії художник-психолог. Якщо його попередники - Вишняков, Антропов - відразу виявляли у вигляді своїх героїв усю повноту їхньої індивідуальності, то Рокотів "тільки представляє" глядачеві своїх замовників - панського вільнодумця В. Н. Майкова (портрет кінця 1760-х рр.), божевільного фантазера Н. Е. Струйського і його тиху, сумну дружину (1772), бешкетну "Невідому" у рожевому платті (1770) або привітну В. Н. Суровцеву (друга половина 1780-х рр.). Усі вони робляться живими нашими співрозмовниками, при кожній зустрічі розкриваючи всі нові грані щиросердечного світу. Те саме що чудесна глибина рокотовських образів артистична манера його живопису: легко ковзні мазки; неяскраві, але звучні фарби - немов що тануть (або, навпроти, "виникаючі") у невловимих переходах світлотіні. Іншим, більш мажорним сприйняттям світу відрізнявся сучасник Рокотова Дмитро Григорович Левицкий (1735 - 1822). Талант юного Левіцького привернув увагу працюючого в Києві А. П. Антропова, що взяв його в учні. Розквіт його творчості також довівся на 1770 - 1780-і рр. Практично перші самостійні роботи Левіцького - цикли портретів приватних осіб. За замовленням імператриці в 1773 - 1776 р. Левіцький написав серію портретів вихованок двох перших випусків Смольного інституту. Дівчини-"смольнянки" на його полотнинах як би складають іспит, демонструючи глядачеві світську грацію і бездоганність манер - і (уже мимоволі) невигадлива чарівність юності, перед якою відкривається великий світ. На-. будівля свята підсилює мальовничий почерк Левіцького - вишуканий, докладний, непояснено "смачний". Не менше, ніж риси його героїв, художника займає стихія предметного світу - чудово передані ламкі складки атласу, вага оксамиту, матове блискотіння шовкових стрічок, прозорість серпанка.

Серед наступного покоління російських живописців варто виділити Василя Лукича Боровиковського (1757 - 1825), що народилося на Україні, у козачій родині, що дала кілька поколінь іконописців. Завдяки успіхові розписів, виконаних молодим Боровиковським в одному зі шляхових палаців, де зупинилася Катерина ІІ під час поїздки в Крим (1787 р.), перед відставним козачим офіцером відкрилася блискуча художня кар'єра. Боровиковський прикрашав столичні храми (у тому числі Казанський собор у 1804 - 1812 р.); працював і як мініатюрист. Кращі його портрети відносяться до 1790-м рр. Його манери властиві задушевний ліризм, гармонічний зв'язок образів і тла; разом з тим деяка шаблонність композиційних мотивів, схильність до характерним ліричного "формулам" (що відрізняє його від ніколи що не повторювалися Левіцького і Рокотова і ріднить з портретистами середини століття). Боровиковський виступив виразником сентименталізму в образотворчому мистецтві. Скульптура розглянутого періоду найбільше яскраво представлена творчістю Федота Івановича Шубіна (1740 - 1805) - помора (односільчанина М. В. Ломоносова). Спочатку він працював різьбярем по моржевій кісті, потім учився у Франції (у майстерні Ж. Б. Пігаля) і в Римі. Шубін - автор безлічі портретних погрудь, що відрізняються гострим психологізмом, багатоаспектною виразністю і пластичною досконалістю (основний матеріал Шубіна - мармур).

Дата добавления: 2014-01-07