Військова термінологія

Лекція № 10

Питання для самоперевірки

1. Яких витоків сягає друкарська термінологія?

2. Охарактеризуйте етапи розвитку друкарської термінолексики.

3. Коли в Україні з’явилась перша видрукувана книжка? І з чиїм ім’ям її пов’язують?

4. З чиїм ім’ям пов’язують початок книгодрукування українською мовою?

5. Які лексеми становлять ядро друкарської термінології?

6. Розкажіть про процес формування української друкарської термінолексики на сучасному етапі.

Українська військова лексика має давні корені. З XIII ст. відома назва оружейники — «військо, озброєне повною зброєю, оружжям». Ще раніше зафіксована назва стрілці (від стріла — один з видів зброї), яка поширилася у Галицько-Волинському князівстві за часів Данила. Виразну семантику має тематична група, пов'язана з поняттям облоги міст: обстояти, осісти, облежати.

Одна з найдавніших тематичних груп — номінації українських кораблів — свідчення безпосередніх контактів наших предків із греками: власне національні лексеми поєднуються з виразними грецизмами, латинізми: паводок, учан, струг, насад, човен, суд, керма, парус, вітрила, кубара, галія. Сама назва корабель також прийшла з Греції.

Кожен новий винахід призводить до термінотворення. Так, початок артилерійської справи породив парадигмо-ряди номінативних одиниць.

Українську термінолексику козацьких часів фіксує «Словарь малорусской старины, составленный в 1808 г. В. Я. Ломиковським» (1894). Хоча з точки зору сучасної лексикографії словник не має чіткого означення, бо поєднує елементи енциклопедичного, тлумачного й іншомовних слів, але його цінність — у збережених тематичних групах номінативних одиниць із архісемою «військовий»: генеральна старшина, генеральний писар, генеральний «есауль», генеральний «бунчучний», генеральний суддя, генеральний обозний; полкові старшини: обозний, суддя, писар, «есауль», «хорунжій», або «хоронжій». Крім цього, словник відтворює номінативну цінність одиниць на позначення ієрархії військових відносин (через синтагматичне і парадигматичне значення) козак: к. український, к. запорізький або к. низовий, к. виборний або к. реєстровий, к. атестований.

В. Ломиковський намагався відтворити вплив іншомовної лексики, наприклад: генеральний обозний - генераль - квартимистерь; гетьман - генералисимусь тощо. Спроби відновити військову термінологію козацької держави XVII ст. знаходимо в Україні 1918 p., коли було проголошено монархію у формі Гетьманату, а Павла Скоропадського — гетьманом. Військові ранги починалися з ройового, потім ішли — готовий, бунчужний, півсотенний, сотник, курінний, полковник, отаман (бригадир корпусу тощо). Використання військової термінології козацької держави відоме і раніше. Так, у 1913—1914 p. було утворене парамілітарне об'єднання Українські Січові Стрільці. Назви Січ, січовий, січовик пов'язані з традиціями України XVI—XVII ст. Звернення до термінології козацької доби було зумовлене передусім бажанням створити цілком національну термінологію. Те, що більшість із названих термінів тюркського походження, до уваги не бралося: спрацьовувала традиція їх уживання в період української державності. Розповсюдженим було переконання:

1. На початках формування української військової термінології як системи літературної мови вона може бути міцно пов'язана з народною мовою й тими лексемами, що були узвичаєні в українському самостійному війську.

2. Пізніше військова термінолексика закономірно вийде за первісні межі, засвоїть іншомовні елементи, які допоможуть їй здобути власну рушійну силу розвитку.

Уживання в армії тільки російської мови призвело до того, що і в побут увійшли російські терміни, як ось: патронтаж (укр. набійниця), плащ-палатка (укр. плащ-намет, плащ-накидка) розводящий (укр. розвідний), срочна служба (укр. строкова служба), стать в строй (укр. стати у ряд), стройова підготовка (укр. вишкільна злагодженість). Наведені українські терміни поступово входять у життя українського війська. Вони зафіксовані в підготованому до друку Словнику військових термінів (укладачі М. Демський Б. Якимович, А. Бурячок). Відповідно до структури української мови зазнають змін або й повної заміни виразники деяких військових команд термінологічного характеру: направо — праворуч, становись — збірка.

Про взаємозв'язок загальновживаної та військової лексики засвідчують лексикографічні довідники, оскільки, як і всякі інші, військові терміни зазнавали детермінологізації. Наприклад, «Словарь російсько-український» (упорядники М. Уманець і А. Спілка, Львів, 1893), засвідчує одиниці: артилеристь — «гармаш», «пушкар», артилерія — «армата»; «гармаші», «пушкарі», «наука арматна»; бронник — «панцирник», атака — «напад», генерал — «генерал» тощо.

Про те, що функціональний статус військових термінів зростав, переконує таке видання: «Словник разом: російсько-українсько-німецько-польсько-румуно-болгарсько-турецько-есперантський» (близько 7000 необхідних назв) для військово-торговельних зносин та при мандруванні. Уложив А. О. М. Друкарня т-ва «Порядок, Умань» (без року видання). Подані російсько-українські відповідники артилерія — гармата, артилерист-гарматник, броненосець — «панцирник», генерал — атаман, пушка — гармата, солдат — жовнір, флот — фльота передають номінативну тенденцію: при орієнтації на міжнародні елементи використовувати надбання своєї мови.

Популяризували терміни військової справи і такі видання: Оттон Айхерт «Словарець до Записок про галійську війну К. Юлія Цезаря (для ужитку руської молодежи приладив Є. Макарушка у Львові у,1905 p.), «див.: an-tecursor — гонець, consul — консул, centurio — сотник, secu-ris — сокира, tribunus — трибун тощо.

У радянський період про видання військової літератури вперше виникло питання у жовтні 1918 р. При Державному видавництві України було навіть створено серію військової літератури «Хемія та війна», надалі Школа червоних старшин уклала і видала «Практичний російсько-український словник для військових», переклала військові Статути, але на належному рівні видавничу роботу не розгорнула через відсутність коштів. У цьому ж році з'являється «Московсько-український словник для військових» (укладач А. Євтимович).

У 1925 р. питання про україномовну, військову літературу у зв'язку з українізацією знову набуло актуальності. У Державному видавництві України почав роботу військовий сектор, який займався видавничою справою. Цього ж таки року на Всеукраїнській нараді політпрацівників заслухано навіть спеціальну доповідь «Про червоно-армійську літературу». В результаті 1928 —1929 p. було видано 645000 примірників, 83 назви (у 1925—1926 p. 265000 примірників, 42 назви). У Харкові 1928 р. виходить «Російсько-український словник військової термінології» (укладачі Є. та О. Якубські).

Бібліографічний покажчик «Військова література» (X., 1929) зберіг інформацію про видавництво української літератури з військової справи до 1929 р. Доробок переконує, що до цього періоду військова термінологія витворювалась цілеспрямовано (взяти хоча б до уваги видані Статути «Стрілецька зброя», «Станковий кулемет», «Ручний кулемет системи Люїса (англійський)», «Рушничні та ручні гранати», «Техніка бонового пристосування стрілецької зброї» тощо. На жаль, мовознавча оцінка цього періоду в розвитку української термінолексики також відсутня.

Знаходимо україномовну військову літературу і в діаспорі. Наприклад, підручник генерал-хорунжого М. Капустянського «Військове знання» написаний у дусі сучасних для свого часу поглядів на військову справу. Автор мав на меті познайомити слухачів курсу військового вишколу «з модерними рядами зброї, які внесли найбільші зміни у форми сучасної війни, надаючи їм машинно-технічний та суто вогневий характер». Специфіка військових дій розглядається у. контексті досягнень військової науки. Водночас маємо гармонійну структурну організацію українського наукового тесту на військову тему, оформлену номінативними засобами української мови. Пояснення засвідчують про її потенціальну спроможність обслуговувати таку специфічну терміносистему, як військова.

Перед другою світовою війною вийшли «Німецько-український словник» І. Ільницького-Заньковича (1939) та його ж «Вчимося військового словництва» (1941).

На нашу думку, щоб зберегти і забезпечити подальшу перспективу розвитку сучасної україномовної військової лексики, необхідно належно оцінити забуту і заборонену мовознавчу практику. Військова термінолексика вимагає свого власне мовознавчого аналізу. До цього часу ані структурні, ані номінативні особливості її системної організації не привертали уваги дослідників.

Сьогодні здобутки вчених з. діаспори стають відомими широкому колу фахівців. Так, в поле зору мовознавців потрапила праця О. Горбача «Арго українських вояків» (див збірник його праць «Арго на Україні», 1991). Основні висновки автора: 1) є чітка межа між арготизмами військових та інших соціальних груп; 2) обґрунтовуються лексико-семантичні особливості арго військових у Галичині, Буковині та центрально-східних областях України (вони зумовлені різними армійськими системами); 3) існують тематичні групи одиниць: арготизми в російськії армії, австрійській армії, армії УНР (1917—1921), Червоній Армії, УПА тощо.

Військова термінолексика української мови повинна стати логічний продовженням тих надбань, ідо їх виробляли Століттями фахівці військової справи теоретики українського війська від найдавніших часів до наших днів.

Питання про те, як розроблялася, впорядковувалася українська термінологія, як: етапи вона пройшла, повинні стати об'єктом ґрунтовного вивчення мовознавців.

Література

1. Панько Т. І., Качан І. М., Мацюк Т. П., Українське термінознавство – Львів, 1994 р. – 216 с.

2. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині ХХ ст.: стан і статус. Торонто 1987 р.

3. Жовтобрюх М. А. Мова української періодичної преси., К. 1970 р.

4. Москаленко А. А. Нарис історії української граматичної термінології. К., 1959 р.

5. Ковалик І. І. Логіко-лінгвістична концепція технічної термінології у слов’янських мовах // Вісн. Львів ун-ту, сер. Філології, 1969 р., №6, ст.112-126.

Дата добавления: 2014-01-07