Тема 5. Трудове право

Предмет, система і джерела трудового права України. Колективний договір. Трудовий договір: поняття, види і форми. Контрактна форма трудового договору. Підстави і порядок переведення на іншу роботу і розірвання трудового договору. Дисциплінарна і матеріальна відповідальність по трудовому праву. Порядок розгляду трудових спорів.

Конспект лекцій

Змістовий модуль 1. Теорія держави та права та загальні засади окремих галузей права

Тема 1. Основи теорії держави і права

1.1. Теорії виникнення держави і права

Походження держави і права обумовлено найрізноманітнішими чинниками: історичними, об'єктивно-еволюційними і суб'єктивними, опосередкованими вчинками і діяльністю людей. Тому в науці виділяють різні теорії, вчення, що пояснюють походження держави і права.

Поява держави і права означала входження суспільства в епоху цивілізації: нерівномірний, але закономірний рух до свободи, поява надмірного продукту як основи приватної власності і економічної свободи особи, автономізація особи як основа індивідуальної свободи людини.

Серед безлічі теорій походження держави можна виділити декілька найпоширеніших:

1. Класова теорія – держава з'явилася як результат класового, антагоністичного розшарування суспільства і появи приватної власності, оскільки економічне панування одного класу обумовлює і його політичне верховенство. Її засновниками є Маркс, Енгельс, Ленін та ін.

2. Теологічна (божественна) теорія – держава з'явилась за велінням Бога. Встановлений Богом порядок відносин для людей є даним назавжди, він непорушний, йому необхідно слідувати і сприймати як належне. Представниками даної теорії були релігійні діячі Фома Аквінський, Марітен, Мерс’є та ін.

3. Патріархальна теорія – держава з'явилась як результат розвитку і розростання сім'ї. Всі справи в державі вирішуються за принципом батьківської влади, влади патріарха, який як державний правитель керується тільки благими намірами у встановленні і підтримці певного порядку. Її засновниками є Арістотель, Фільмер, Михайловський, Мердок та ін.

4. Психологічна теорія. За цією теорією всі люди від природи в психологічному відношенні поділяються на 2 групи: керівники, що вміють підпорядковувати, наказувати, і виконавців, здатних лише виконувати ухвалені іншими рішення, бути в підкоренні. Держава виражає компроміс в життєзабезпеченні обох груп. Обидві вони можуть існувати лише в поєднанні потреб. Представниками цієї теорії є Цицерон, Коркунов, Петражицький, Фрейд, Тард, Дж.Ф.Мейтленд-Джонс та ін.

5. Теорія насильства – держава виникла як певний порядок відносин, заснований для того, щоб тримати в покорі завойовані території і переможені племена, племенами більш сильними завойовниками. Її представниками є Гумпловіч, Каутський, Дюрінг й ін.

6. Договірна теорія (або теорія суспільного договору). За цією теорією розвиток людського суспільства, ускладнення суспільного життя і різноманіття людських стосунків обумовлюють необхідність об'єднання людей з метою забезпечення їх прав, гідності і життя. Об’єднання відбувається на заздалегідь визначених умовах. Представниками теорії є Епікур, Гоббс, Локк, Гроцій, Радіщев, Пестель та ін.

Серед інших теорій походження держави та права заслуговують на увагу космічна, технократична та мусульманська. Прихильники космічної теорії пояснюють виникнення держави на Землі шляхом занесенням з Космосу іншими цивілізаціями. Сутність технократичної теорії пояснює виникнення держави у результаті широкого застосування технічних засобів, знарядь праці. За мусульманською теорією держава виникла як служитель мусульманського права та мусульманської релігії.

Походження держави взагалі включає два етапи:

1. Поєднання людей, узгодження їх інтересів, досягнення компромісів. Здійснюється це об'єднання через відношення до загальних цінностей, прав людини.

2. Заснування особливих органів, яким люди довіряють управляти їх загальними справами в їх інтересах. Заснування спеціального органу і передача йому відповідних повноважень щодо управління загальними справами здійснюється через певний порядок. В той же час кожна людина залишається вільною настільки, наскільки вона не вторгається в свободу інших.

Сучасний стан науки не дозволяє зробити однозначного висновку щодо походження держави. Найпоширенішою є думка, що держава має різноманітне підґрунтя свого виникнення. У такому руслі у різних співвідношеннях теорії поєднуються.

1.2. Поняття держави і її ознаки

Держава виникла на певній стадії розвитку людського суспільства. В науці є безліч найрізноманітніших поглядів щодо її поняття.

Термін “держава” в юридичній літературі тлумачать по-різному. Його розглядають у субстанціональному, атрибутивному, інституційному та міжнародному значеннях.

У субстанціональному значенні держава – це організоване в певні корпорації населення, що функціонує у просторі і часі. В атрибутивному значенні – це устрій певних суспільних відносин, офіційний устрій певного суспільства, його оформлення. В інституційному значенні – це апарат публічної влади, державно-правові органи, що здійснюють державну владу.

У міжнародному значенні державу розглядають як суб’єкт міжнародних відносин, як єдність території, населення і суспільної влади.

Появу держави також пов’язують і з приватною власністю, з класами, з необхідністю керувати справами суспільства, що виражають різний рівень спілкування людей і їх взаємовідносини.

Враховуючи всі багатства наукової думки про державу, а також історичний досвід і сучасний розвиток держави, можна її визначити як універсальну суверенну політичну організацію суспільства, що історично склалася, покликану за допомогою владних повноважень управляти її справами з метою забезпечення прав людини на її території.

Не дивлячись на величезну кількість різноманітних за своєю формою держав, всім їм властивий ряд загальних ознак:

– державний суверенітет (внутрішній і зовнішній) – незалежність і самостійність держави у вирішенні власних справ, а також незалежність у сфері міжнародних відносин;

– територія – населення (народ держави) закріплюється за територією держави через приналежність до нього (підданство, громадянство). Порівняно з родовою організацією не має значення ознака спорідненості, професії і т.п. Державні кордони визначають межі здійснення державної влади і означають територіальну недоторканність держави;

– наявність права, яке, виступаючи регулятором суспільних відносин, оформлює і закріплює створення самої держави, визначає необхідний порядок ведення справ і виступає критерієм діяльності держави. Тільки держава за допомогою права встановлює правовий порядок в суспільстві і примушує до його дотримання;

– наявність особливої публічної (політичної) влади:

а) спеціальний апарат людей, уповноважених управляти державою;

б) спеціальна матеріальна база (скарбниця, бюджет), з якої здійснюється оплата праці цього апарату;

в) спеціальна (податкова) система для створення матеріальної бази – системи державних доходів;

г) спеціальні установи примусу, оскільки влада в державі спирається на авторитет сили: міліція (поліція), армія, розвідка, в'язниці тощо.

Держава, таким чином, відрізняється від первісної організації суспільства, характером здійснення влади, де влада здійснювалася на суспільних засадах, спираючись на силу авторитету, і її інтереси виражали інтереси всіх членів роду, племені.

1.3. Поняття і ознаки права

Право є системою регуляторів поведінки, які одержали офіційне вираження і визнання в суспільстві, що охороняються примусовою силою держави і виступають критеріями оцінки правильної (правомірної) і неправильної (неправомірної) поведінки.

До основних ознак права відносяться:

1. Нормативність – означає, що право складається з правил поведінки, які чітко визначають права і обов'язки людей і організацій. В нормах права закріплюється еталон поведінки, можливий і належний з погляду держави.

2. Загальнообов'язковість – означає, що норми права обов'язкові для всіх, хто знаходиться на території даної держави.

3. Формальна визначеність – означає, що норми права завжди існують у письмовій формі і обов'язково виражаються в суворо встановленій формі будь-якого нормативного акту.

4. Забезпечення державою – означає, що держава створює умови, які сприяють безперешкодному здійсненню суб'єктами правомірної поведінки, а також застосовуються заходи примусу у разі невиконання вимог правової норми.

5. Системність – означає, що всі правові норми розподілені по галузях права і правових інститутах та пов’язані загальними цілями.

Право займає особливе місце в системі соціальних норм – певних правил-еталонів – зразків людського спілкування, що склалися в процесі історичного розвитку суспільства з приводу різноманітних благ, цінностей, інтересів і потреб.

Право не охоплює своєю дією всі суспільні відносини, воно регулює найважливіші з них, пов'язані з найзначнішими благами і цінностями: життя людини, її честь, гідність, власність, свободу і тощо. Особливе місце права обумовлено також тим, що тільки воно забезпечується державним примусом, натомість інші соціальні норми підтримуються авторитетом громадської думки, відповідних громадських організацій і т.п.

Соціальні норми визначені і перебувають в суспільній свідомості, і лише право має ще і матеріальну форму, закріплену в законодавстві або інших джерелах.

Всю систему соціальних норм, які діють в суспільстві, можна поділити на наступні види: юридичні норми (норми права); норми моралі; звичаї; корпоративні норми.

Основне призначення права полягає в тому, щоб служити засобом компромісу, зняття суперечок в суспільстві, бути інструментом управління справами суспільства. Це не означає, що право не пов'язано з примусом, але на перший план в правовому вирішенні проблем висувається не примус, а досягнення згоди. Таким чином, право виконує задачі подвійного характеру: з одного боку, воно виступає інструментом політичного панування, а з іншого – засобом встановлення порядку в суспільстві з урахуванням інтересів різних верств і груп населення шляхом досягнення згоди і компромісу.

1.4. Поняття і види джерел права

Під джерелом права розуміється певна форма вираження і надання правилам поведінки загальнообов'язкової сили. Саме через відповідну форму зразки поведінки перетворюються на юридичні норми. Джерело права є його зовнішньою формою, з якої витягуються відповідні правила – норми поведінки.

З історії права до сучасного її розвитку система джерел права включає наступні елементи:

1. Юридична доктрина (включаючи приватні кодифікації і коментарі відомих вчених-юристів) – первинна система правових знань на якій формується система права. Доктрина як джерело права широко застосовувалася в Стародавньому Римі. Усним висловлюванням і положенням наукових праць відомих юристів (Павл, Ульпіан, Папініан, Модестін) надавалася загальнообов'язкова юридична сила. При вирішенні конкретної справи на них посилалися як на джерело права. В наші дні в багатьох країнах доктрина використовується як додатковий аргумент при вирішенні юридичних справ, а в окремих країнах правова доктрина, поєднана з релігійними вченнями, виступає самостійним джерелом права (наприклад Іран, Ірак та інші).

2. Правовий звичай – звичайне правило поведінки, якому держава надає загальнообов'язкову юридичну силу охороняючи силою свого примусу. Здійснюється це або шляхом відсилання до звичаю, що міститься в нормативному акті, або фактичним визнанням в судових рішеннях. Звичай є історично первинним джерелом права. Сьогодні дія звичаю як правової норми, в основному, зводиться до ділових, торгових і деяких інших відносин.

3. Нормативно-правовий акт – офіційний юридичний документ, що приймається в процесі правотворчості уповноваженими органами і містить правові норми.

Нормативний акт – це найпоширеніше джерело права, має два основні види: закони, підзаконні акти. Повноваження щодо прийняття нормативно-правових актів закріплюються в законодавчому порядку за відповідними органами.

4. Юридичний прецедент – рішення з конкретної юридичної справи, якому надається загальнообов'язкове значення при вирішенні подальших аналогічних справ.

5. Міжнародна угода оцінюється як джерело права, якщо в ній передбачені не конкретні права і обов'язки учасників, а міститься регулювання відносин з приводу предмету угоди всіх дійсних і майбутніх його учасників на невизначений час (наприклад, міжнародні угоди у сфері прав людини). Джерелом права для відповідної держави міжнародна угода стає з часу її ратифікації або визнання цією державою. Вказане джерело права може мати пріоритетну дію перед нормами національного права, чи другорядну.

6. Нормативний договір – юридичний документ, що приймається в результаті угоди двох або кількох суб'єктів і що містить правила поведінки на майбутній час. Нормативний договір як джерело права схожий з міжнародною угодою в частині встановлення майбутніх правил поведінки, однак відрізняється від останнього тим, що укладається між суб'єктами всередині однієї держави.

Це джерело права схоже також з нормативно-правовим актом як письмовий обов'язковий юридичний документ, проте, на відміну від нормативного акту договір приймається як результат угоди (домовленості) сторін – учасників. Різновидом нормативного договору є типовий договір.

1.5. Система права України

Система права – це об'єктивно існуюча внутрішня будова права, її поділ на галузі, підгалузі і інститути.

Система права включає наступні елементи: норми права, правові інститути, підгалузі і галузі.

Первинним структурним елементом системи права є норма права – це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки, забезпечене державним примусом, що виступає критерієм оцінки правомірної і неправомірної поведінки.

Правові норми діють в тісному взаємозв'язку між собою і можуть об'єднуватися в різні групи або блоки норм, які прийнято називати інститутами права.

Інститут права утворюється з групи правових норм, регулюючих типові суспільні відносини і через це набувають відносну самостійність і стійкість функціонування.

Інститути права поділяються на галузеві і міжгалузеві. Галузевий інститут об'єднує норми всередині конкретної галузі. Наприклад, інститути дарування і спадкування в цивільному праві; інститут президентства, виборчого права, місцевого самоврядування – в конституційному праві тощо. До міжгалузевих інститутів належать інститути, які регулюють суспільні відносини, що відносяться до двох або більше галузей права. Наприклад, інститути власності, юридичної відповідальності тощо.

Кілька близьких за характером регулювання правових інститутів утворюють підгалузь права. Наприклад, у складі цивільного права існує авторське, патентне право, а у складі фінансового права – підгалузі податкове, банківське право.

Найкрупнішими підрозділами структури права є галузі права.

Галузь права – це сукупність норм, правових інститутів, які регулюють певну, якісно однорідну сферу суспільних відносин, з’єднаних загальним предметом і методом правового регулювання.

Основними критеріями поділу права на галузі є:

а) предмет правового регулювання, тобто однорідність (однотипність) суспільних відносини, поєднаних загальними специфічними або характерними особливостями;

б) метод правового регулювання – характеризує різні способи правового впливу з боку держави на суспільні відносини.

Згідно з предметом і методом правового регулювання в системі права можна виділити наступні галузі:

1) Конституційне право – провідна галузь права і законодавства, що включає систему правових норм, інститутів і нормативно-правових актів, які закріплюють і регулюють відносини народовладдя, основи конституційного ладу в Україні, правового статусу людини і громадянина, територіального устрою, системи державних органів і організацій місцевого самоврядування в Україні. Основним джерелом даної галузі є Конституція і конституційні закони, які деталізують положення Конституції;

2) Профілюючі галузі: адміністративне, цивільне, кримінальне право тощо.

Адміністративне право – система адміністративно-правових норм, які закріплюють, регулюють, охороняють суспільні відносини у сфері державного управління, тобто виконавчої і розпорядчої діяльності органів держави, спрямованої на практичне виконання законів в процесі повсякденного і безпосереднього керівництва економічним, соціально-культурним, адміністративно-політичним будівництвом. Воно встановлює також види і склад адміністративних правопорушень, порядок накладання і види адміністративних стягнень відносно громадян і посадовців, які вчинили правопорушення. Ці норми закріплені в Кодексі України про адміністративні правопорушення.

Цивільне право – це сукупність норм, які регулюють майнові, товарно-грошові, інші відносини, пов'язані або не пов'язані з майновими, а також особисті немайнові відносини, засновані на рівності учасників цих відносин. Найважливішим джерелом цивільного права є Цивільний кодекс України.

Кримінальне право – система норм, встановлених законодавчим органом, які визначають основи і принципи кримінальної відповідальності і встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами, який вид і міра покарання можуть застосовуватися до особи, що вчинила злочин. Джерелом даної галузі є Кримінальний кодекс України;

3) Спеціальні галузі: трудове право, фінансове право, сімейне і т.д. Земельне право – система правових норм, що регулюють правовідносини у сфері володіння, користування і розпорядження землею; визначають землі сільськогосподарського призначення, житлової та громадської забудови промисловості, транспорту, оборони, землі природоохоронного, рекреаційного і історико-культурного призначення, землі запасу. Джерел даної галузі досить багато, найважливішим з яких є Земельний кодекс України.

Трудове право – система правових норм, які регулюють трудові відносини, що виникають в процесі праці. Основним нормативним актом даної галузі є Кодекс законів про працю.

Фінансове право – система правових норм, що регулюють і охороняють суспільні відносини у сфері збору і використання державних коштів і коштів місцевого самоврядування (у тому числі порядок формування і розподілу державного бюджету, податкову систему, кредитно-грошові відносини і інші важливі питання).

4) Процесуальні галузі: цивільно-процесуальне право, кримінально-процесуальне право, і інші.

5) Комплексні галузі: господарське право, екологічне право і т.д.

Особливе місце в системі права займають міжнародне публічне і міжнародне приватне право.

1.6. Поняття, підстави і види юридичної відповідальності

Юридичною відповідальністю називається застосування до осіб, що вчинили правопорушення, передбачених законом заходів державного примусу. Такими несприятливими заходами для правопорушника є стягнення і покарання. Юридична відповідальність виражається в обов'язку правопорушника зазнати відповідні позбавлення благ, що йому належать.

Підставою юридичної відповідальності є наявність в поведінці винної особи елементів складу правопорушення. Саме ці елементи дозволяють оцінити вчинене як правопорушення. Вчинення правопорушення виступає в даному випадку юридичним фактом, що породжує охоронне правовідношення.

Функції юридичної відповідальності:

1) правоохоронна – полягає в захисті правопорядку від можливих або вчинених правопорушень;

2) виховна (попереджувальна) – полягає в зміні правосвідомості правопорушника з тим, щоб він згодом не скоював правопорушень, а також вплив на правосвідомість осіб, схильних до правопорушень, щоб вони утримувалися від вчинення правопорушень.

Негативна юридична відповідальність пов'язана із застосуванням до правопорушника обмежень і страждань особистого чи майнового характеру, тому в суспільстві встановлюється особливий процесуальний порядок її реалізації.

Основні ознаки юридичної відповідальності полягають у наступному:

– існує нерозривний зв'язок відповідальності з державним примусом;

– підставою юридичної відповідальності є правопорушення;

– правопорушник несе певні позбавлення (негативні наслідки). Залежно від того, норми якої галузі права регулюють питання, пов'язані із залученням до конкретного виду юридичної відповідальності, її можна розділити на: кримінальну, адміністративну, цивільно-правову, дисциплінарну тощо.

Види юридичної відповідальності:

Кримінальна відповідальність це вид ретроспективної юридичної відповідальності, що полягає у вживанні заходів кримінального покарання до фізичних осіб, винних у вчиненні злочину.

Адміністративна відповідальність – це вид ретроспективної юридичної відповідальності, під якою розуміється накладання на порушників адміністративних стягнень за порушення в сфері державного управління.

Цивільно-правова відповідальність – це вид ретроспективної юридичної відповідальності фізичної або юридичної особи за порушення договірних зобов'язань, нанесення позадоговірної майнової шкоди та в інших випадках. Вона носить компенсаційний (правовідновлювальний) характер.

Дисциплінарна відповідальність – це вид ретроспективної юридичної відповідальності працівника за порушення трудової дисципліни з вживанням до нього догани або звільнення. Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну для окремих категорій працівників можуть бути передбачені інші дисциплінарні стягнення.

Матеріальна відповідальність – це вид ретроспективної юридичної відповідальності працівника за матеріальну шкоду, нанесену підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на нього трудових обов'язків.

Питання для самоконтролю

1. Поняття та ознаки держави.

2. Поняття та ознаки права.

3. Види юридичної відповідальності.

Питання для самостійного вивчення

1. Зовнішні функції держави.

2. Внутрішні функції держави.

3. Поняття і структура правовідносин.

Тема 2. Конституційне право України

2.1. Загальна характеристика Конституції України

Конституція – найважливіший нормативний акт держави, його Основний закон. Конституція стоїть на першому місці в законодавстві країни і закладає основи національної системи права. Це означає її найвищу юридичну силу відносно інших нормативно-правових актів. Всі правові акти повинні відповідати Конституції і не суперечити їй.

Нині діє Конституція України прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року. Вона є важливим політико-правовим документом довгострокової дії, який закріплює в Україні принципи державної політики, направленої, перш за все, на забезпечення прав і свобод людини і гідних умов її життя.

За своєю структурою Конституція складається з преамбули і чотирнадцяти розділів, в яких об'єднано 161 стаття, а також розділу п'ятнадцятого, – «Перехідні положення».

Розділ перший – «Загальні положення» закріплює основи конституційного ладу в Україні: сутність України як держави, правовий статус людини і громадянина, принцип народовладдя і форми його здійснення, принципи створення системи державної безпеки, захист суверенітету і територіальної цілісності України, правопорядку і зовнішньої політики держави. У розділі другому – «Права, свободи і обов'язки людини і громадянина» підкреслюється, що людина є найвищою соціальною цінністю, а її права і свободи визначають зміст і спрямованість діяльності держави. У третьому розділі – «Вибори. Референдум» знайшли відображення зрушення, які мали місце в Україні після проголошення її незалежності. Це закріплення, окрім існуючої форми безпосередньої демократії – виборів, іншої форми – референдуму. Четвертий розділ – «Верховна Рада України» визначає правовий статус Верховної Ради України. П'ятий розділ – «Президент України» регламентує місце і роль Президента в державі, його правовий статус. Шостий розділ – «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади» регламентує основи і повноваження Кабінету Міністрів і місцевих державних адміністрацій. Сьомий розділ – «Прокуратура» закріплює діяльність прокуратури як самостійної державно-правової інстанції. Восьмий розділ – «Правосуддя» покладає функції здійснення правосуддя виключно на суди, незалежно від законодавчої і виконавчої влади. Дев'ятий розділ – «Територіальний устрій України» визначає основні засади адміністративно-територіального поділу України. Десятий розділ – «Автономна Республіка Крим» встановлює основні принципи конституційного статусу Автономної Республіки Крим у складі України. Одинадцятий розділ – «Місцеве самоврядування» визначає загальні засади конституційного ладу в Україні з питань місцевого самоврядування. Дванадцятий розділ – «Конституційний Суд України» закріплює правове положення Конституційного Суду України, як єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні. Тринадцятий розділ – «Внесення змін до Конституції України» встановлює порядок внесення змін до Конституції, перегляду окремих її положень. Такий порядок введений з метою забезпечення стабільності Конституції як Основного закону України. Чотирнадцятий розділ – «Прикінцеві положення» закріплює порядок введення Конституції в дію. П'ятнадцятий розділ – «Перехідні положення» встановлює порядок і терміни зміни чинного законодавства, а також терміни повноважень посадовців, органів державної влади і місцевого самоврядування, обраних або призначених до набуття чинності Конституцією України.

8 грудня 2004 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про внесення змін до Конституції України», згідно з яким зазнали змін наступні розділи Конституції: Розділ IV – «Верховна Рада України»; Розділ V – «Президент України»; Розділ VI – «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади»; Розділ VІІ –«Прокуратура»; Розділ XI - «Місцеве самоврядування». Частини положень цього Закону набрала чинності з 1 січня 2006р., а інші частина з дня набуття повноважень Верховною Радою України, обраною у 2006 р. Сутність цих змін буде розкрита у відповідних темах.

2.2. Верховна Рада України: правовий статус, структура і повноваження

Згідно зі ст. 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України. Це означає, що жоден державний або громадський орган, жоден посадовець в Україні не може прийняти документ нормативний акт за юридичною силою рівний закону.

Парламент України складається з 450 народних депутатів України, яких обирають на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні за пропорційною системою. Термін повноважень Верховної Ради – 5 років.

450 народних депутатів України визначено як конституційний склад Верховної Ради. У той же час фактичним складом Верховної Ради називають обраних народних депутатів, повноваження яких визнані і не припинені у встановленому порядку.

Вибори до Верховної Ради бувають черговими, після закінчення терміну повноважень парламенту і позачергові – дострокові. Дострокові вибори парламенту призначає Президент України у випадках і порядку, передбаченому Конституцією і законодавством України.

Верховна Рада України за структурою є однопалатним парламентом. Очолює парламент Голова Верховної Ради. У структурі парламенту передбачено утворення парламентських комітетів і тимчасових спеціальних слідчих і інших комісій. Для забезпечення нормальної діяльності парламенту утворюється апарат Верховної Ради. Фінансування і структуру цього апарату затверджує сама Верховна Рада.

Голову Верховної Ради обирають зі складу народних депутатів Верховної Ради на термін її повноважень. Верховна Рада зі свого складу обирає також першого заступника і заступника Голови Верховної Ради. Парламент у будь-який час може відкликати з посади Голову Верховної Ради і його заступників.

Голова Верховної Ради веде засідання Верховної Ради, організовує роботу парламенту та апарату Верховної Ради, представляє парламент у зовнішніх відносинах, підписує акти, прийняті Верховною Радою.

Комітети Верховної Ради – спеціальні внутрішні підрозділи парламенту, до складу яких входять народні депутати для здійснення законопроектної роботи, попереднього розгляду і підготовки питань, що належать до повноважень Верховної Ради. Обрання голів комітетів належить до компетенції Верховної Ради.

Відповідно до Закону про внесення змін до Конституції України у Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій з дня набуття повноважень Верховною Радою України, обраною у 2006р., почала формуватись коаліція депутатських фракцій, до складу якої входитиме більшість народних депутатів, від конституційного складу Верховної Ради. Коаліція депутатських фракцій вноситиме пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем'єр-міністра, а також щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів. Коаліція має бути сформована протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання парламенту, що проводитиметься після виборів Верховної Ради, або протягом місяця з дня припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді.

Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини та громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст. 101 Конституції України).

Контроль коштами Державного бюджету України здійснює Рахункова палата від імені Верховної Ради (ст. 98 Конституції України).

Задачі законодавчої влади найкращим чином розкриваються в повноваженнях Верховної Ради України. За своєю сутністю і призначенням всі повноваження можна розділити на ряд груп, серед яких слід назвати повноваження, пов'язані з внесенням змін до Конституції, законотворчою діяльністю і прийняттям законів, визначенням засад політики держави і програм суспільного розвитку, визначенням взаємовідносин Верховної Ради і Президента, формуванням інших державних органів, із функцією парламентського контролю, організацією адміністративно-територіального устрою України, здійсненням зовнішніх функцій та ін.

Усі питання, які підлягають правовій регламентації виключно законами України, розподіляються на 2 частини:

1) питання, які визначаються виключно законами:

– права і свободи людини і громадянина, їх гарантії, громадянство, статус іноземців тощо;

– міграційні і демографічні процеси, права корінних народів і національних меншин;

– засади використання природних ресурсів, континентального шельфу, організації та експлуатації енергосистем, транспорту, зв'язку;

– визначення правового режиму власності, правових засад і гарантій підприємництва, засад зовнішньоекономічної діяльності, митної справи, правил конкуренції і норм антимонопольного регулювання;

– питання організації і порядку діяльності Верховної Ради, органів виконавчої влади і місцевого самоврядування, питання судоустрою і судочинства, організації і діяльності прокуратури, нотаріату, адвокатури тощо;

– засади утворення і діяльності політичних партій, інших об'єднань громадян, засобів масової інформації; організація і проведення виборів, референдумів;

– основи національної безпеки, організації Збройних Сил, забезпечення громадського порядку, правовий режим державного кордону та ін.;

2) питання, які встановлюються виключно законами:

– правила фінансових відносин у державі, порядок формування держбюджету і бюджетної системи, засади грошового обігу і валютного регулювання;

– перелік дипломатичних рангів, військових та інших спеціальних звань; система державних нагород, порядок використання і захисту державних символів тощо.

2.3. Президент України: правовий статус і повноваження

У кожній державі існує інститут глави держави. Глава держави – це конституційний орган і водночас найвища посадова особа держави, яка представляє державу зовні та усередині країни. Статус глави тієї або іншої держави залежить від особливостей форми держави, існуючої правової системи, політико-правових традицій тощо.

Главою держави є Президент України. Як керівник держави Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності держави, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Він представляє державу в міжнародних відносинах, веде переговори, укладає міжнародні договори України, приймає рішення про визнання іноземних держав, приймає вірчі та відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав. Як глава української держави Президент України є Верховним Головнокомандувачем Збройних сил України, він призначає і звільняє з посад вище командування Збройних сил України, присвоює вищі військові звання. Як керівник держави Президент України приймає рішення з питань громадянства: видає укази про прийняття, вихід із громадянства України або про його втрату. Керівник держави проголошує також всеукраїнський референдум за народною ініціативою, припиняє повноваження Верховної Ради в тому випадку, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.

Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг віку 35 років, має право голосу, володіє українською мовою і протягом 10 останніх років перед днем виборів проживає в Україні.

Строк повноважень Президента України – 5 років. Президента України обирають громадяни України на основі загального, рівного і прямого виборчого права таємним голосуванням. Чергові вибори Президента України проводять в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень.

Конкретний порядок виборів Президента визначений Законом України "Про вибори Президента України" від 18 березня 2004 р.

Право висувати кандидата на пост Президента України належить громадянам України, які мають право голосу. Це право реалізується ними через політичні партії і їх виборчі блоки, а також само висуненням у порядку, визначеному законом.

На підтримку кандидата на пост Президента України має бути зібрано не менш як 500 тис. підписів виборців, які мають право голосу, в тому числі не менш як по 20 тис. підписів у кожному з 2/3 регіонів. Підписні листи на підтримку кандидата на пост Президента мають бути подані до Центральної виборчої комісії не пізніш як за 40 днів до дня виборів.

Обраним у день виборів Президентом України вважається кандидат, який одержав на виборах більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. Новообраний Президент України вступає на пост не пізніше ніж через 30 днів після офіційного оголошення результатів виборів. Повноваженнями Президента він наділяється з моменту складення присяги українському народові на урочистому засіданні Верховної Ради України.

Повноваження Президента України припиняються при вступі на пост новообраного Президента України, а також достроково у разі смерті Президента України, неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я, усунення з поста в порядку імпічменту і у разі відставки. Відставка Президента України набуває чинності з моменту проголошення ним особисто заяви про відставку на засіданні Верховної Ради України.

Неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я має бути встановлена на засіданні Верховної Ради України і підтверджена рішенням, прийнятим більшістю від її конституційного складу на підставі письмового подання Верховного Суду України за зверненням Верховної Ради України і медичного висновку.

Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину. Питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту ініціюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

Для проведення розслідування Верховна Рада України створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, до складу якої включаються спеціальний прокурор і спеціальні слідчі. Висновки і пропозиції тимчасової слідчої комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради України. За наявності підстав Верховна Рада України не менш як двома третинами від її конституційного складу приймає рішення про обвинувачення Президента України.

Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертими від її конституційного складу після перевірки справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину.

2.4. Кабінет Міністрів України: склад, порядок формування, повноваження

Найвищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Це означає, що Кабінет Міністрів України як колегіальний орган має завершити виконавчу вертикаль у системі державних органів.

Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді.

До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр, перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр міністри і міністри України.

З 1 січня 2006 р. набирала чинності норма Закону про внесення змін до Конституції України, відповідно до якої Прем'єр-міністр, Міністр оборони та Міністр закордонних справ України призначаються Верховною Радою за поданням Президента України. Кандидатуру на посаду Прем'єр-міністра України Президент вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних депутатів від конституційного складу. Інші члени Кабінету Міністрів призначаються Верховною Радою за поданням Прем'єр-міністра України. Кабінет Міністрів складає повноваження перед новообраною Верховною Радою.

Конституцією передбачені випадки дострокового припинення повноважень Кабінету Міністрів, зокрема, у разі його відставки. Відставку Кабінету Міністрів України може ініціювати сам уряд (Прем'єр-міністр України і інші члени Кабінету Міністрів мають право заявити Верховній Раді про свою відставку). При цьому відставка Прем'єр-міністра за Конституцією має наслідком відставку всього Кабінету Міністрів України. Кабінет Міністрів України зобов'язаний піти у відставку у разі прийняття парламентом резолюції недовіри Кабінету Міністрів України.

Відповідно до Конституції України Кабінет Міністрів України забезпечує суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України, розробляє і здійснює загальнонаціональні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку держави; здійснює управління об'єктами державної власності; розробляє проект закону про Державний бюджету і забезпечує його виконання; здійснює заходи, спрямовані на забезпечення обороноздатності, національної безпеки держави, громадського порядку, а також заходи щодо боротьби зі злочинністю; організовує митну справу, забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності; забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної і податкової політики, а також політики у сфері соціального захисту населення, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина і ін. На Кабінет Міністрів України покладений також обов'язок спрямовувати і координувати роботу міністерств, інших органів виконавчої влади.

Питання для самоконтролю

1. Правовий статус та повноваження Верховної Ради України.

2. Правовий статус та повноваження Президента України.

3. Правовий статус та повноваження Кабінету Міністрів України.

Питання для самостійного вивчення

1. Види виборчих систем.

2. Конституційні права та свободи людини та громадянина.

3. Конституційні обов’язки людини та громадянина.

Тема 3. Адміністративне право

3.1. Адміністративне право як галузь права

Адміністративне право – це самостійна галузь права, що регулює суспільні відносини у сфері державного управління. Адміністративному праву належить особлива роль у механізмі правового регулювання соціальних процесів у суспільстві. Поділ державної влади в Україні на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6 Конституції України) визначає і межі адміністративно-правового регулювання, тобто сферу діяльності органів виконавчої влади.

Усе викладене дозволяє визначити адміністративне право як сукупність правових норм, що регулюють правові відносини управлінського характеру, які складаються у сфері виконавчої та розпорядчої діяльності органів виконавчої влади, у внутрішньо-організаційній діяльності інших державних органів і органів місцевого самоврядування по реалізації завдань і функцій держави, а також у процесі здійснення громадянами, об'єднаннями громадян та їх органами окремих владних повноважень.

Разом з тим треба пам'ятати, що управлінські відносини складаються при здійсненні місцевого самоврядування, а також у процесі внутрішньо-організаційної діяльності управлінського характеру інших державних органів та їх посадових осіб (прокуратури, судів). Специфічні управлінські відносини можуть виникати всередині системи об'єднань громадян, між їх органами різних рівнів. Однак регламентація таких відносин здійснюється за правилами, що закріплюються в статутах.

Для адміністративно-правових відносин характерне те, що обов'язковим їх учасником є відповідний орган виконавчої влади (посадова особа), наділений владними повноваженнями. Також стороною можуть бути органи виконавчої влади, місцевого самоврядування, посадові особи, підприємства, установи, організації (незалежно від форми власності), об'єднання громадян або окремі громадяни.

До адміністративно-правових належать такі види суспільних відносин:

а) відносини між вищими і нижчими органами виконавчої влади (Кабінет Міністрів України – Міністерство освіти і науки України);

б) відносини між непідпорядкованими органами виконавчої влади (Міністерство юстиції України – Міністерство внутрішніх справ України);

в) відносини між органами виконавчої влади і підпорядкованими їм державними підприємствами та установами (Міністерство освіти – вищий навчальний заклад освіти);

г) відносини між органами виконавчої влади і недержавними підприємствами, об'єднаннями громадян (обласне управління юстиції – колегія адвокатів);

д) відносини між органами виконавчої влади і громадянами (головне управління освіти обласної державної адміністрації – громадянин, який звертається із заявою).

Своєрідність адміністративного права полягає в особливому методі регулювання, що базується на юридичній нерівності учасників (сторін), односторонніх юридично владних розпорядженнях.

3.2. Адміністративне правопорушення: поняття та структура

Адміністративна відповідальність настає за здійснення правопорушень, передбачених Кодексом України про адміністративні правопорушення (КУпАП) та іншими актами законодавства України.

Згідно зі ст. 9 КУпАП України адміністративне правопорушення (проступок) – це протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність.

До ознак адміністративних правопорушень відносять: винність, протиправність, суспільна шкідливість та адміністративна караність.

Адміністративне правопорушення передбачає наявність вини у формі умислу чи необережності. При умисній формі вини особа, яка вчинила правопорушення, усвідомлює протиправний характер своєї дії (бездіяльності), передбачає її шкідливі наслідки і бажає або свідомо допускає їх настання. Необережність має місце, коли особа передбачає можливість настання шкідливих наслідків своєї дії, але легковажно розраховує на їх відвернення або не передбачає протиправності вчиненого, хоча повинна була і могла її усвідомлювати.

Протиправність адміністративного правопорушення полягає в тому, що порушуються загальнообов'язкові правила, встановлені державою. Адміністративний проступок може виявлятися як у протиправній дії, так і у протиправній бездіяльності. У першому випадку вчиняється дія, заборонена законом (наприклад, дрібне розкрадання державної або громадської власності), у другому – правопорушник не діє, коли закон потребує активних дій (наприклад, ухилення свідка від явки до суду).

Суспільна шкідливість адміністративного правопорушення означає, що ним заподіюється шкода суспільним відносинам, які охороняються: державному або громадському порядку, власності, правам і свободам громадян, встановленому порядку управління. Ця шкода може бути як матеріальною, так і іншою (моральною, організаційною тощо).

Адміністративна караність проступку виявляється в тому, що за його вчинення законом передбачено адміністративну відповідальність. Адміністративна караність означає можливість застосування до порушника адміністративного стягнення.

Вчинити адміністративне правопорушення і нести відповідальність за нього можуть громадяни і посадові особи. Громадяни несуть адміністративну відповідальність з 16-річного віку. До осіб віком від 16 до 18 років, які вчинили адміністративні правопорушення, застосовуються заходи впливу, передбачені ст. 24 КУпАП України. В окремих випадках особи, які вчинили адміністративні правопорушення у віці від 16 до 18 років, підлягають адміністративній відповідальності на загальних засадах (наприклад, за дрібне розкрадання, дрібне хуліганство, порушення правил дорожнього руху тощо).

КУпАП України передбачає також особливості відповідальності військовослужбовців і працівників органів внутрішніх справ за адміністративне правопорушення. Вони несуть відповідальність не в адміністративному порядку, а за дисциплінарними статутами. За окремі адміністративні проступки (порушення правил дорожнього руху, правил полювання, рибальства й охорони рибних запасів, митних правил, контрабанда та ін.) ці особи несуть адміністративну відповідальність на загаль­них засадах, однак і за такі правопорушення до них не можуть бути застосовані виправні роботи та адміністративний арешт.

Посадові особи згідно зі ст. 14 КУпАП України підлягають адміністративній відповідальності за правопорушення, що пов'язані з недодержанням встановлених правил, забезпечення виконання яких належить до їх службових обов'язків. Це означає, що посадові особи несуть відповідальність не тільки за свої дії, а й за незабезпечення виконання дій іншими особами, зокрема підлеглими.

3.3. Види адміністративних стягнень

Адміністративне стягнення є заходом адміністративної відповідальності, певною мірою покаранням і спричиняє для правопорушника несприятливі наслідки майнового, морального або особистого характеру.

У статті 24 КУпАП України перелічено сім видів адміністративних стягнень: попередження; штраф; оплатне вилучення предмета, який є знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; конфіскація предмета, який є знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, а також грошей, отриманих внаслідок вчинення адміністративного правопорушення; позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові; виправні роботи; адміністративний арешт.

Попередження вважається адміністративним стягненням, якщо воно виноситься в письмовій формі або фіксується в інший встановлений спосіб. Це стягнення має характер морального осудження правопорушника, офіційного застереження його від вчинення адміністративних правопорушень і застосовується, як правило, при малозначущості правопорушення.

Штраф є грошовим стягненням, яке накладається на громадян і посадових, осіб за адміністративні правопорушення у випадках і розмірах, встановлених КпАП та іншими законами України.

Оплатне вилучення предмета, що є знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, полягає в його примусовому вилученні і подальшій реалізації з передачею вирученої суми колишньому власнику з вирахуванням витрат по реалізації вилученого предмета. Таке адміністративне стягнення застосовується за порушення громадянами правил зберігання або перевезення мисливської зброї та ін.

Конфіскація – примусове безоплатне вилучення майна у власність держави. Адміністративне законодавство передбачає конфіскацію конкретного майна (предмета), що є знаряддям або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, і грошей, одержаних внаслідок вчинення такого правопорушення. Конфіскація предметів застосовується досить часто (при незаконній реалізації, прийнятті на комісію або зберіганні алкогольних напоїв, тютюнових виробів, контрабанді тощо). Конфіскованим може бути, як правило, лише предмет, який перебуває в особистій власності. Предмети контрабанди конфіскуються незалежно від того, чи встановлено їх власника. Конфіскація грошей допускається, наприклад, за порушення умов розповсюдження і демонстрування фільмів, що передбачені державним свідоцтвом на право розповсюдження і демонстрування фільмів. У цьому випадку конфіскується отриманий незаконний прибуток.

Позбавлення спеціального права, наданого громадянинові (права управління транспортними засобами, права полювання), застосовується на строк до трьох років за грубе або систематичне порушення порядку користування цим правом. Зокрема, позбавлення права управління транспортним засобом передбачено за управління ним у стані сп'яніння, за повторне порушення правил проїзду залізничного переїзду тощо.

Виправні роботи застосовуються на строк до 2-х місяців із відбуванням їх за місцем постійної роботи правопоруш­ника і з утриманням до 20% заробітку в доход держави. Призначають їх за дрібне хуліганство, дрібне розкрадання та інші проступки. Виправні роботи призначає суд.

Адміністративний арешт – найсуворіше адміністративне стягнення, що призначається у виняткових випадках за найбільш важкі правопорушення (дрібне хуліганство, вияв неповаги до суду, злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції та ін.). Адміністративний арешт полягає в короткостроковому (до 15 діб) позбавленні порушника волі, з використанням його на фізичних роботах без оплати. Даний вид стягнення призначається тільки судом. Адміністративний арешт не може застосовуватися до вагітних жінок, до жінок, які мають дітей віком до 12 років, до неповнолітніх, до інвалідів І і II груп.

Крім вказаних стягнень, КпАП України передбачає можливість застосування до іноземних громадян і осіб без громадянства адміністративного видворення за межі України.

До неповнолітніх віком від 16 до 18 років за вчинення адміністративних правопорушень можуть бути застосовані згідно зі ст. 24 КпАП України такі заходи впливу: 1) зобов'язання привселюдно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; 2) попередження; 3) догана або сувора догана; 4) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх замінюють, або під нагляд педагогічного чи трудового колективу за їх згодою, а також окремих громадян за їх проханням. Справи про адміністративні правопорушення, вчинені особами віком від 16 до 18 років, розглядаються судами.

Питання для самоконтролю

1. Поняття адміністративного права.

2. Поняття та структура адміністративного правопорушення.

3. Поняття та види адміністративних стягнень.

Питання для самостійного вивчення

1. Поняття адміністративної відповідальності.

2. Загальна характеристика Кодексу України про адміністративні правопорушення.

3. Порядок притягнення до адміністративної відповідальності.

Тема 4. Цивільне право

4.1. Цивільне право як галузь права

Цивільне право належить до фундаментальних галузей права. Воно регулює два види суспільних відносин: 1) майнові відносини; 2) особисті немайнові відносини.

Особливе значення в цивільному праві мають майнові відносини, які складають основну сферу регулювання цивільного права. Характерною їх ознакою є те, що всі вони засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Майнові відносини – це відносини між різними суб'єктами цивільного права з приводу майна. Під майном у цивільному праві розуміються не тільки речі, матеріальні, фізично відчутні об'єкти, які мають економічну форму товару, але і майнові права (наприклад, право вимагати повернення боргу, передачі проданої речі) і обов'язки (борги). Майнові відносини завжди виникають і існують або у зв'язку з перебуванням майна у певної особи, або з його переходом від одних осіб до інших.

За своїм характером майнові відносини, що належать до сфери цивільного права, можуть бути кваліфіковані як фактичні економічні відносини, що підлягають правовому регулюванню і мають вартісний характер.

Ринкова економіка передбачає активний обмін матеріальними благами і їх присвоєння. Правове регулювання цих процесів здійснюється за допомогою цивільного права, а саме таких його правових інститутів, як право власності і зобов'язальне право, спадкове право, реорганізація і ліквідація юридичних осіб тощо.

До предмета цивільного права належать не лише майнові, але й особисті немайнові відносини. З цього приводу в юридичній літературі існує певна дискусія.

Однак, з урахуванням того, що новий ЦК України містить Главу 15 – «Нематеріальні блага» і Главу 20 – «Особисті немайнові права фізичної особи» слід вважати, що цивільне право не лише охороняє особисті немайнові відносини, а й регулює їх. Підставою для цього служить єдиний метод правового регулювання, який передбачає юридичну рівність сторін.

У Цивільному кодексі України всі особисті немайнові права залежно від цільового призначення підрозділяються на:

– особисті немайнові права, які забезпечують природне існування фізичної особи (право на життя, свободу, особисту недоторканність та ін.);

– особисті немайнові права, які забезпечують соціальне життя фізичної особи (право на ім'я, індивідуальність, особисте життя та ін.).

Суб'єктами цивільних правовідносин можуть бути:

1) фізичні особи;

2) юридичні особи;

3) держава Україна;

4) Автономна Республіка Крим;

5) територіальні громади;

6) іноземні держави;

7) інші суб'єкти публічного права.

Усі вищевказані суб'єкти є особами як в економічному, так і в юридичному розумінні.

В економічному розумінні особа – це суб'єкт процесу обміну. Цим поняттям охоплюються як окремі люди, так і організації. Особа в юридичному розумінні є відображенням у праві економічної категорії особи. Особа – це суб'єкт цивільного права.

Найбільш важливою якістю суб'єкта цивільного права є його правоздатність і дієздатність. Однак для того, щоб бути учасником цивільних правовідносин, у багатьох випадках досить мати лише правоздатність. Наприклад, новонароджена дитина є недієздатною, але правоздатною, тому вона може мати лише цивільні права й обов'язки (мати майно у власності, успадковувати після своїх батьків та ін.).

4.2. Фізичні особи як суб'єкти цивільного права

Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. Вона бере участь у цивільних правовідносинах, як правило, під своїм ім'ям (прізвище, ім'я, по батькові). При здійсненні окремих цивільних прав фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я), або діяти без зазначення імені.

Цивільна правоздатність і цивільна дієздатність є найбільш важливими характеристиками фізичної особи як суб'єкта цивільного права.

Правоздатність – це здатність мати цивільні права й обов'язки. Вона визнається за усіма фізичними особами і виникає в момент народження людини, а припиняється в момент її смерті. У випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. Цивільна правоздатність є невід'ємною від особи незалежно від віку, стану здоров'я чи інших характеристик людини. У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права й обов'язки може пов'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку.

Фізична особа здатна мати будь-які інші цивільні права, які хоч і не встановлені Конституцією України та законодавством, однак не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Цивільний кодекс України визнає нікчемними правочини, які обмежують можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права й обов'язки.

Правові акти Президента України, органів державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб не можуть обмежувати можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права й обов'язки, крім випадків, коли таке обмеження передбачене Конституцією України.

Дієздатність фізичної особи – це її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Наявність дієздатності у фізичної особи означає її можливості особисто здійснювати різноманітні юридичні дії: укладати правочини, заповідати, видавати довіреності тощо, а також відповідати за спричинену шкоду.

Дієздатність, як і правоздатність, – це юридична категорія, але при цьому вона не відноситься до природних прав людини, а надається їй у силу закону.

Відповідно до ЦК України розрізняють такі види дієздатності:

1) часткова цивільна дієздатність фізичної особи, яка не досягла 14 років (малолітня особа);

2) неповна цивільна дієздатність фізичної особи у віці від 14 до 18 років (неповнолітня особа);

3) повна цивільна дієздатність. Передбачено також визнання особи недієздатною та обмежено дієздатною за рішенням суду на підставах, визначених законом.

Часткова цивільна дієздатність фізичної особи характеризується тим, що за малолітньою особою визнається право здійснювати своїми діями не всі права й обов'язки, а лише ті, що прямо передбачені законом. Так, фізична особа, яка не досягла 14 років, має право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. При цьому правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість. Малолітня особа також може здійснювати особисті немайнові права на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, зокрема набувати авторських прав на свої малюнки, вірші тощо.

Малолітня особа не несе цивільно-правової відповідальності за завдану нею шкоду. Шкода, завдана малолітньою особою, відшкодовується її батьками (усиновлювачами) або опікуном.

Неповна цивільна дієздатність настає у фізичної особи у віці від 14 до 18 років. Обсяг цивільної дієздатності неповнолітніх осіб є досить широким. Вони можуть набувати цивільні права й обов'язки як самостійно у визначених законом випадках, так і за згодою батьків (усиновлювачів, піклувальників). Крім дрібних побутових правочинів, які має право здійснювати, особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років мають право:

1) самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;

2) самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної і творчої діяльності;

3) бути учасником (засновником) юридичних осіб;

4) самостійно укладати договір банківського вкладу та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я.

У деяких випадках для правочинів за участю неповнолітньої особи необхідна згода батьків.

Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за шкоду, заподіяну іншій особі, за порушення договору, укладеного нею самостійно, а також укладеного за згодою батьків.

Повна дієздатність виникає з досягненням повноліття, тобто з досягненням вісімнадцятирічного віку. У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває дієздатності у повному обсязі з моменту реєстрації шлюбу.

Крім того, повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю чи батьком дитини, і фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і бажає займатися підприємницькою діяльністю. З настанням повної дієздатності фізична особа вправі сама укладати будь-які правочини, розпоряджатися належним їй майном і зобов’язала відшкодовувати в повному обсязі заподіяну нею шкоду тощо.

Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який суттєво впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій і (або) керувати ними. Ще однією підставою для обмеження дієздатності може бути той факт, що фізична особа зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами і тим самим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це. Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування. Обмежено дієздатні особи можуть самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини, а ті правочини, що виходять за ці межі, вчиняються за згодою піклувальника. Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, яка завдана нею іншій особі.

У разі припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, а також у разі видужання або значного поліпшення здоров'я фізичної особи, суд поновлює її дієздатність.

Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу нездатна усвідомлювати значення своїх дій і (або) керувати ними. Над недієздатною особою встановлюється опіка. Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це. Особа, визнана судом недієздатною, не має права вчиняти жодних правочинів. Їх у її інтересах вчиняє опікун. Відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, несе її опікун.

4.3. Поняття, ознаки і види юридичної особи

Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем і відповідачем у суді.

Юридична особа є суб'єктом цивільного права, тобто вона здатна мати, може набувати цивільні права й обов'язки, як майнові, так і немайнові) і здійснювати їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів і закону. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення в Єдиний державний реєстр підприємств, організацій України запису про її припинення.

Виділяють такі ознаки юридичної особи, що є сукупними і невід'ємними її властивостями:

– організаційна єдність;

– реєстрація, відповідно до вимог чинного законодавства;

– наділення цивільною правоздатністю і дієздатністю,<

Дата добавления: 2014-01-07