КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Мова й мовлення
Уперше розрізнення понять «мова» і «мовлення» відбулося тільки на початку ХХ століття завдяки відомим лінгвістам – швейцарцю Фердинанду де Сосюру й росіянину Леву Щербі. Проте й зараз у повсякденному житті ці терміни вживаються як синоніми, хоча без з’ясування різниці між ними неможливо усвідомити систему будь-якої мови (морфології й синтаксису або методики викладання іноземних мов). Справа в тому, що мова й мовлення – поняття близькі, але не тотожні. Мова – це ідеальна система матеріальних одиниць (звуків, слів, моделей речень тощо), яка існує поза часом і простором. Це певний код, шифр, відомий усім представникам мовного колективу, незалежно від їх віку, статі, тембру голосу або місця проживання. Коли з’являється необхідність, цей код приводиться в дію й матеріалізується в окремому акті говоріння, тобто в мовленні. Таким чином, якщо мова – це тільки засіб спілкування, то мовлення – сам процес і результат спілкування, який відбувається в певній аудиторії й у певних часових межах, матеріалізуючись у звуках, інтонації, жестах і міміці (останнє характерне для глухонімих) або буквах і розділових знаках (чи в інших технічних засобах). Мову ми можемо відчути тільки через мовлення, бо мовлення – це мова в дії. Мова однакова для всіх членів певного мовного колективу, а мовлення завжди індивідуальне й реалізується в безлічі варіантів і ситуацій.
2 Природа й функції мови Вічним і невід'ємним супутником людини є мова. Саме їй завдячує людство всім, чим живе і що знає. Що таке природна людська мова? Це питання здавна привертало увагу людей. Спочатку в казках і легендах, а згодом у різноманітних наукових теоріях намагалися знайти відповідь на це питання. У науці відомі три погляди на природу мови: 1) мова – явище біологічне; 2) мова - явище психічне; 3) мова - явище соціальне. Прихильники першого погляду обстоювали думку, що мова закладена в біологічній природі людини, так само, як здатність бачити, їсти, спати тощо. Такий погляд на мову не міг, звичайно, витримати критики, яка базувалася на наукових знаннях і фактах. Факти говорили про інше. Так, 1920 року в Індії мисливці знайшли у вовчому лігві двох вовченят і двох дівчаток. Дівчата вели себе, як вовки, особливо старша, яка прожила, як уважають, з вовками не менше 5 років. Вона пила воду, гризла кістки, стрибала, вила, але не говорила. Науці відомо багато подібних випадків. Діти, які в силу різних обставин виростали серед тварин, уміли їсти, бачили, чули, але не могли вимовити жодного слова, хоча мовний апарат, за свідченням лікарів, у них був абсолютно здоровим. Отже, мова не передається в спадщину, не дається від народження. Безперечно, мову не можна трактувати як явище біологічне. Хоча людина, на відміну від інших приматів, має мовний ген, тобто природну здатність до оволодіння мовою, але вона ніколи не заговорить сама, якщо її не навчити. Мова не є й суто психічним явищем, оскільки психіка в кожної людини неповторна, а отже, на світі мало б бути стільки мов, скільки є людей. Хоча не можемо заперечувати, що в мовленні кожної людини відображені її психічні особливості, а в національній мові – менталітет, особливий психічний склад певної нації. Мова – явище соціальне (суспільне). Вона виникає, щоб задовольнити потреби людського суспільства, є однією з найважливіших ознак суспільства й поза ним існувати не може. Соціальна теорія походження мови говорить про те, що мова – невід’ємна ознака людського колективу. Вона могла з’явитися тільки в людському суспільстві в умовах спільної трудової діяльності на початковому етапі розвитку людства. Саме в процесі колективної праці з’явилася потреба погоджувати й коригувати свої дії, передавати знання й набутий досвід майбутнім поколінням. Біологія людини (колір волосся, шкіри або очей) не змінюється залежно від місця народження або оточення (згадаймо, наприклад, ситуацію з темношкірими й білошкірими американцями), але мова, її система й структура можуть змінитися принципово, якщо людина змінює соціальне середовище. Українець, який із дня народження знаходиться, наприклад, серед африканців, залишиться білошкірим, але буде користуватися зовсім іншою мовною системою. Отже, мова не успадковується й не закладена в біологічній суті людини. Дитина говорить мовою оточення, а не обов’язково мовою батьків. Мова виникла в суспільстві, поза суспільством її існування неможливе, як неможливе й суспільство без мови. Мова – не застигла категорія. Як соціальне явище вона розвивається за об’єктивними законами, які не залежать від волі окремої людини. Проте людство в цілому й окремі його представники (відомі письменники, політики, філософи) справляють величезний вплив на розвиток мови. Навіть протягом життя одного покоління разом із політичними, економічними або соціальними змінами відбуваються зміни й у мовній системі: фонетиці й графіці, лексиці й семантиці, морфології й синтаксисі. На земній кулі існує понад шість тисяч мов. Усі вони постійно контактують між собою, збагачуючи й розширюючи свої функції й можливості. Для розвитку людської думки не існує національних, расових чи континентальних кордонів, тому класифікація мов за принципом «розвиненості чи нерозвиненості» – свідоцтво політичної кон’юктури чи культурного примітивізму. Будь-яка мова як засіб формування й вираження думки може конденсувати всі досягнення людської цивілізації. Звичайно, що мови відрізняються структурою, фонетикою, словниковим складом тощо, але їм усім притаманні загальні закономірності розвитку, які зосереджуються в соціальних функціях. Як соціальне явище будь-яка мова виконує такі соціальні функції: загальні (комунікативну, мислетворчу й пізнавальну), спеціальні на логічній основі (професійну й номінативну) і спеціальні на емоційній основі (експресивну, волюнтативну й естетично-культурологічну). Поступове розширення функцій приводить до появи різних стилів мовлення. Ось чому їх характеристика має принципове значення для подальшого розуміння суті національної мови та її стильових функціональних різновидів: 1 Комунікативна функція. Жодне суспільство, на якому б рівні воно не знаходилося, не може існувати без мови – головного засобу спілкування. Цей найуніверсальніший засіб спілкування не здатні замінити всі інші – найсучасніші й найдосконаліші – навіть разом узяті. Функція комунікації, спілкування є надзвичайно важливою не тільки для суспільства, а й для самої мови: мова, якою не спілкуються, стає мертвою, і в історії людських мов дуже мало прикладів повернення мов до життя; народ, який втрачає свою мову, поступово зникає. Усе життя людини – це її спілкування з оточенням і взаємний вплив один на одного. Спілкування, стосунки з іншими людьми – життєва доконечна потреба, а водночас і найбільша розкіш, яка дає щастя. Досліджуючи закони спілкування, психологи визначили, що контакти людини зі світом вкладаються в сім кіл спілкування, перше з яких – це сім’я, де вона народилася, а найширше, сьоме, – спілкування зі світом (цьому сьогодні сприяють розвинені інформаційні технології). Поміж ними – стосунки між друзями, партнерами, колегами, «службовими людьми», земляками. У кожному із цих кіл людина формує свою мовну поведінку. 2 Мислетворча функція. Мова – це засіб формування, оформлення й існування думки. Мислення – це внутрішнє мовлення. Як зазначав Ортега-і-Гассет: «Ми не лише говоримо якоюсь мовою, ми думаємо, ковзаючи вже прокладеною колією, на яку ставить нас мовна доля». Отже, найкращим засобом вираження думки є рідна мова. 3 Гносеологічна (пізнавальна) функція. Комунікація відбувається, як правило, для того щоб передати чи засвоїти інформацію, знання або набутий досвід. Мова – могутній засіб пізнання. Людина ніколи не пізнає світ “із нуля”, вона користується не лише індивідуальним досвідом, а й суспільним, який закодовано в мові. Мова – енциклопедія людського досвіду всіх попередніх поколінь. Думки, виражені за допомогою мови, збереглися на камені й глиняній табличці, на пергаменті й папері. «Уся людська культура й цивілізація нерозривно зв’язані із цим величезним сховищем людських знань і досвіду, що їх нагромаджено за весь час існування людства як суму знань видатних людей усіх поколінь» 4 Зростання пізнавальної ролі мови в епоху науково-технічної революції привело до появи професійної функції, яка стала критерієм спеціальної підготовки й засобом оволодіння фахом. Без грамотного користування мовою професії неможливо сьогодні говорити про високий службовий чи громадський рівень спеціаліста. Справа в тому, що в наш час революційним стає процес появи нових професій і відповідно їх мов. Якщо зважити на те, що за рік у світі з’являється понад 120 тисяч термінів, то цілком зрозумілою стає вимога про постійне вивчення мови, без якої не можна вважати себе спеціалістом у будь-якій сфері діяльності. Старий погляд на «інтелігентні» чи «неінтелігентні» професії зникає на наших очах. Мова починає обслуговувати не лише сферу духовної культури – вона все більше пов’язується з виробництвом, стає засобом формування нових виробничих відносин і основним компонентом професійної підготовки. Ось чому правильному професійному спілкуванню треба навчатися все життя, бо це підвищує продуктивність та ефективність праці, наповнює результатом і змістом життя й діяльності конкретної особи. 5 Поява великої кількості нових явищ і реалій при зростанні ролі професійної функції об’єктивно активізує дію номінативної функції, яка притаманна тільки мові, особливо в науковому стилі, де без точної й правильної назви або визначення наукового поняття не можна говорити й про існування самого предмета дослідження. 6 Експресивна функція. Спілкування – це й соціальний процес, і міжособистісний. За Еммануїлом Кантом, “людина спілкується із собі подібними, тому що так більше почуває себе людиною”. Без сумніву, кожна людина – цілий неповторний світ, сфокусований у її свідомості, інтелекті, в емоціях і волі. Але цей світ прихований від інших людей, і тільки мова робить його доступним. “Заговори – і я тебе побачу”, – стверджували ще античні мудреці. Таким чином, завдяки експресивній функції мови кожен постає перед людьми як особистість, має змогу репрезентувати свій внутрішній світ. 7 Коли експресія досягає свого апогею, вона починає впливати на волю співрозмовника. У цьому разі можна говорити про реалізацію волюнтативної функції мови. Її дію можна відчути у формах вітання, прощання, прохання, вибачення, спонукання або запрошення, а також у наказових конструкціях, якими досить часто користуються керівники чи політики, що сповідують жорстку схему управління колективом. 8 Найвищою функцією мови є естетично-культурологічна. Ця функція виражається в естетичних, культурних і національних уподобаннях певної нації. Руйнування естетично-культурологічної функції призводить до того, що нація поступово переходить у безнаціональну чи в іншу національну парадигму. Ідеться про усвідомлення суті найважливішого для політичного й громадського життя поняття «національна мова». 9 Виховна функція: слово прищеплює моральні принципи, виховує національно-свідомого громадянина, естетичне світовідчуття. 10 Магічно-містична функція: йдеться про існування особливої таємничої, магічної, гіпнотичної сили слова. Ця сила слова своєю дією може впливати на душевний і фізичний стан, поведінку людини. Її використовували в давнину в замовляннях та заговорах, які мали практичну функцію, але за словесною формою вони були справжніми мистецько-поетичними творами. Колядки, щедрівки, примовляння – це приклади віри українського народу в магічно-дієву силу слова. Магія слова виявляється і в тому, що воно здатне викликати уявлення, образи предметів, істот, які не існують взагалі. 11 Філософсько-світоглядна: мова прив’язує етнос до його природного оточення, ландшафту, предметного обжитого космосу, з рослинністю та звіриною включно, який становить неорганічне тіло народу. 12 Ідентифікаційна функція. Мова є засобом ідентифікації, ототожнення особи в межах певної людської спільноти, засобом об’єднання людей у народ, націю, засобом консолідації населення в державі. Цю функцію мови іноді називають державотворчою, вона є опорою на всі основні функції, забезпечуючи підвищення авторитету української мови, формування національно-свідомої еліти, культурного, інформаційного, засадничо-ідеологічного суверенітету. Усі функції мова не виконує окремо, вони взаємодіють між собою, впливають одна на одну, близькі за своєю суттю. Повнота виконання функцій означає ефективність мовоіснування.
3 Місце української мови серед мов світу. Проблема походження української мови За різними оцінками, сьогодні у світі існує від 2,5 до 7 тисяч мов, за найновішими даними – 6703 мови. За кількістю мовців найпоширенішими мовами вважають китайську (1200000000 мовців), іспанську (332000000), англійську (330000000), бенгальську, гінді, арабську, російську, португальську, японську, німецьку мови; українська за цією ознакою перебуває на 21 місці: нею користується від 42 до 50 мільйонів людей у світі (в Україні, у східній і західній діаспорі). За походженням різні мови об’єднують у певні сім’ї: угро-фінську, тюркську, іберійсько-кавказьку, семіто-хамітську, монгольську, малайсько-полінезійську, китайську, тибетську, японську (остання сім’я складається тільки з японської мови). Що стосується української національної мови, то вона належить до індоєвропейської сім’ї мов. Індоєвропейська сім’я поділяється на групи мов (романська, германська, балтійська, кельтська, індійська, іранська, грецька, вірменська, албанська), серед яких належне місце посідає слов’янська група, до якої входить українська мова. Слов’янська група складається із трьох підгруп: східнослов’янської (українська, російська, білоруська мови), західнослов’янської (чеська, словацька, кашубська, верхня та нижньолужицькі мови), південнослов’янської (болгарська, сербська, хорватська, словенська, македонська, старослов’янська (мертва тепер) мови. Серед слов’янських мов українська мова на лексичному рівні має найбільше розбіжностей із російською (38%), менше відмінностей виявляється з польською (30%) і найменше – з білоруською мовою. З-поміж рис, якими українська мова відрізняється від інших східнослов’янських, можна зазначити такі: Про красу й багатство української мови в порівнянні з іншими слов’янськими мовами говорив видатний український та російський мовознавець ХХІ ст. І. Срезневський: «Сила людей переконана, що ця мова є однією з найбагатших мов слов’янських, що вона навряд чи поступиться богемській щодо рясноти слів і висловів, польській щодо барвистості, сербській щодо приємності, що це мова, яка навіть у вигляді необробленому може стати нарівні з мовами обробленими; щодо гнучкості й багатства синтаксичного – це мова поетична, музикальна, мальовнича». За давністю писемності українська належить до старописемних мов: її писемності понад тисячу років. За призначенням українська мова – національна мова українського народу, державна мова України. Питання про походження української мови й досі є предметом особливої уваги науковців. Відповідаючи на питання «З якого часу існує українська мова?», звичайно, слід пам’ятати слова О. Потебні про те, що поява мови – це «не народження дитини і не падіння яблука, про яке при спостереженні можна сказати, що воно сталося о такій-то годині, хвилині. Тут встановлюється тільки сторіччя, пізніше за яке могло відбутися виділення мови». Cеред науковців немає одностайності щодо проблеми походження української мови, зародження й розвитку її як окремої слов’янської. Так, згідно з офіційним поглядом радянської науки, підтримуваним деякими мовознавцями й тепер, українська мова виникла в ХІV ст. після розпаду давньоруської мови (мови Київської Русі) на три окремі мови – російську, українську, білоруську. Появу цих трьох мов було зумовлено поділом Київської Русі на кілька князівств, монголо-татарською агресією проти східних слов’ян. Ця теорія з’явилася в 50-тих роках ХХ ст. й ілюструвала радянський міф про Київську Русь як „колиску трьох братніх народів”, у якій був „старший брат” – російський народ. Другий погляд полягає в тому, що джерелом розвитку української, як й інших слов’янських мов (польської, чеської, сербської, хорватської, болгарської та ін.), була праслов’янська (давня слов’янська) мова, розпад якої розпочався в VІІ ст. Цю думку поділяли такі видатні вчені, як Ф.Міклошич, А.Шляйхер, П.Житецький, О.Потебня, А.Кримський, І.Огієнко, О.Шахматов. На питання ж „Якою мовою розмовляли в Київській Русі?” видатний російський учений В.Ключевський відповідав: „Так, як говорять малороси”. Деякі мовознавці намагаються довести, що українська мова почала формуватися три тисячі років тому, оскільки має багато спільного з латинською, особливо на рівні граматики. Інші твердять, що українська – основа мов усіх народів, тому що має багато спільного (понад п’ять тисяч коренів слів) із давньоіндійською мовою, проте ці гіпотези потребують наукового доведення. У своєму розвитку українська мова пройшла кілька етапів. Як до питання становлення, так і до проблеми періодизації науковці підходять по-різному. Поширеною є періодизація, запропонована О. Горбачем: 1 Протосхіднослов’янська доба – 500/800 – 900/1000 по Хр. 2 Староукраїнська доба – 900/1000 – 1350 по Хр. 3 Середньо-українська доба – 1350/1400 – 1750/1800 4 Ново-українська доба – 1780/1800 – ХХ вік. За теорією Ю. Шевелєва, у розвитку української мови слід зазначати чотири періоди від часу розпаду праслов’янської мови: 1 Протоукраїнська мова (VII – XI ст.). 2 Староукраїнська мова (ХІ – ХІV ст.). 3 Середньоукраїнська мова (кінця ХІV – початку ХVІІІ ст.). 4 Нова українська мова. Кожний період мав свої особливості, мова невпинно розвивалася, набувала нових ознак, розширювала чи звужувала сфери вживання, змінювала свій статус, зазнавала утисків, заборон, насильницької асиміляції, знову відроджувалася й сьогодні сягає найбільших державних висот.
4 Правовий статус української мови. Поняття “державна” і “офіційна” мова Найвищою формою організації суспільства, яку виробило людство в процесі свого розвитку, є нація. Одна з основних ознак нації – її мова (поряд із культурою, спільною історичною долею, територією, економічним життям). Національна мова українського народу – українська. Правовий статус української мови в Україні сьогодні визначає Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 року. У статті 10 Конституції записано: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання й захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом». Термін “державна мова” виник у добу утворення національних держав. За загальноприйнятим визначенням, державна мова – це офіційно проголошена законодавчою владою мова сфери офіційного спілкування, мова спілкування держави з її громадянами й навпаки (мова всіх гілок державної влади - законодавчої, виконавчої, судової, засобів масової інформації, освіти, культури, науки, документації і т. д.). На позначення мови, що виконує роль державної, уживають також терміни “офіційна мова”, “національна мова“ або просто “мова певної держави”, наприклад: мова Французької Республіки – французька; офіційна мова Італії – італійська. Загалом у зарубіжному законодавстві переважає термін “ офіційна мова “, в останні роки цей термін часто використовується і в Україні, тому слід чіткіше окреслити його зміст. В юридичному аспекті поняття “офіційна мова“ близьке до поняття “державна мова”. Відмінність між ними полягає лише в тому, що для статусу державної мови обов’язковим є його офіційне законодавче закріплення, відповідне нормативне оформлення, у той час як статус офіційної мови не передбачає обов’язкового проголошення законодавчою владою.
5 Закон «Про мови» в Україні й передумови його прийняття Мовні відносини в Україні регулює, крім Конституції, Закон про мови, який був прийнятий Верховною Радою України 28 жовтня 1989 року. Більшість статей Закону було введено в дію з 1 січня 1990 року, проте окремі статті набували чинності через три, п’ять, навіть сім років після прийняття документа. Найбільше значення в Законі має стаття, що надає українській мові державного статусу. Основними передумовами прийняття Закону про мови були: - по-перше, усвідомлення українським суспільством ролі мови в процесі національного відродження в нових суспільних умовах; - по-друге, багаторічна політика лінгвоциду щодо української мови, наслідки якої не викорінено повністю й сьогодні. Термін «лінгвоцид» (у дослівному перекладі – мововбивство) – це свідома, цілеспрямована політика нищення певної мови як головної ознаки етносу – нації чи народності. Кінцевою метою лінгвоциду є не геноцид, тобто фізичне знищення людей, а етноцид – ліквідація певного народу як окремої культурно-історичної спільноти. Щодо української мови застосовували різні форми лінгвоциду,зокрема лінгвоцид через заборону мови чужою державою. За підрахунками науковців, за всю історію української мови було прийнято понад 200 законодавчих актів, які різною мірою обмежували права української мови. Цей жорстокий мартиролог започаткував Петро I, видавши в 1720 році указ про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, правопис яких слід було узгоджувати з російським. У 1753 році указом Катерини II було заборонено викладати українською в Києво-Могилянській академії, у 1808 закрито Руський (слово “руський” використовувалося як синонім до слова “український” до середини 19 століття) інститут Львівського університету, на двох факультетах якого було викладання українською мовою. У 1863 році з’являється сумнозвісний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва про заборону друкування літератури українською мовою, якої “не было, нет и быть не может”. Навіть у таких умовах українська інтелігенція знайшла вихід: літературу друкували за кордоном і ввозили в Україну. Але Емський указ 1876 року поклав цьому край. Політику законодавчих обмежень української мови продовжив радянський уряд. Так, у 1938 році виходить постанова про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР, а всього через 20 років з’являється малопомітне положення про вивчення другої мови за бажанням батьків і учнів. Положення не відміняло постанови 1938 року, а отже, фактично робило російську мову обов’язковою для вивчення, українську ж – необов’язковою навіть для корінних українців. Щодо української мови використовувалися й інші форми лінгвоциду: Лінгвоцид через освіту. Відома стара істина: чия освіта, того й мова. Микола Костомаров ще в шістдесятих роках 19-го століття писав: ” Народ повинен учитися, народ хоче вчитися; якщо ми не дамо йому умов і засобів учитися своєю мовою - він стане вчитися чужою й наша народність загине... ” Ті, хто керував освітою в Україні за сто років до слів Костомарова й сто після них, добре це усвідомлювали. Лінгвоцид через науку. Результати практично всіх наукових досліджень, що проводилися в Україні, публікували російською мовою. Українською в УРСР в 70-80-х роках виходило лише 5% науково-технічної літератури – переважно підручники для профтехосвіти та науково-популярні видання. Лінгвоцид через оголошення мови неприродною. Українську принизливо називали то “наріччям” російської, то “зіпсованою польською”, то “сумішшю польських і російських слів”. Ці твердження намагалися навіть обґрунтувати як наукові. Лінгвоцид через привілеї для панівної мови та її носіїв. Не знаючи російської, практично не можна було зробити кар’єру. У першій половині 80-х років було навіть запроваджено положення, за яким учителі російської мови одержували зарплату на 15% більшу, ніж учителі української мови, при цьому клас ділили на підгрупи. Лінгвоцид через втручання у внутрішню структуру мови. З української мови робили бліду, незграбну копію російської. Юрій Шевельов згадував: “ Редакція журналу “Комуніст” розсилала списки слів на дві колонки: слова, яких не вживати, - слова, яких уживати ”. Деякі російсько-українські словники цього часу фактично є російсько-російськими, оскільки вони подають переклад російських слів на кальки російських слів. Святослав Караванський назвав ці словники “ могильниками української лексики, що збиватимуть із пантелику не лише сучасників, а й прийдешні покоління ”. Унаслідок такої мовної політики українська мова зводилася до примітивного газетного словника. Таких же втручань зазнала й українська термінологія. Лінгвоцид через приниження престижу мови. Протягом століть українську оголошували мовою “холопською”, “селянською”, згодом “колхозною”, одним словом, непрестижною. Цей стереотип формувався багатьма засобами і є надзвичайно стійким: комплекс меншовартості української мови не вдалося викорінити дотепер. Лінгвоцид через боротьбу з друкованим словом. Забороняли видання українських книжок, часописів; в останнє десятиліття тенденцію скорочення українськомовних друкованих видань (книжок, газет, журналів) зумовлюють уже не законодавчі заборони, а економічні чинники.
Дата добавления: 2014-01-07; Просмотров: 5771; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |