Максим Рильський

Тестовий контроль

1 Хто вперше запропонував розрізнювати поняття «мова» і «мовлення»?

а)Лев Щерба і Фердинанд де Сосюр.

б) Т. Шевченко і І. Котляревський.

в) Сократ і Платон.

2 Процес і результат спілкування – це:

а) мова;

б) мовлення;

в) мова й мовлення.

3 Мова – це явище:

а) психічне;

б) соціальне;

в) біологічне.

4 Комунікативна функція – це:

а) засіб спілкування;

б) засіб оформлення думки;

в) засіб пізнання.

5 Гносеологічна функція – це:

а) засіб пізнання;

б) засіб оволодіння фахом;

в) засіб формування естетичного світовідчуття.

6 Слов'янська група мов входить до:

а) індоєвропейської мовної сім'ї;

б) тюркської мовної сім'ї;

в) угро-фінської мовної сім'ї.

7 Українська мова належить до:

а) східнослов'янської підгрупи;

б) західнослов’янської підгрупи;

в) південнослов’янської підгрупи.

8 Правовий статус української мови визначено Конституцією України у статті номер:

а) 19;

б) 10;

в) 5.

9 Закон «Про мови» був прийнятий:

а) 1989 року;

б) 1990 року;

в) 1991 року.

10 Лінгвоцид – це:

а) мововбивство;

б) ліквідація певного народу;

в) фізичне знищення народу.

ТЕМА 3. СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА ТА ЇЇ НОРМИ

1 Мовні норми й культура мови

2 Типізація мовних норм

3 Становлення українського правопису і його сучасні проблеми

Як парость виноградної лози

Плекайте мову. Пильно й ненастанно

Політь бур'ян. Чистіша від сльози

Вона хай буде

1 Мовні норми й культура мови

Мова виступає перш за все у свідомості носіїв як національна, хоча поняття «мова» і «національна мова» не зовсім тотожні. Вони розрізнюються з точки зору зовнішнього й внутрішнього (форми й змісту) і не завжди збігаються.

Так, кубинець, який користується іспанською мовною системою при спілкуванні, – не іспанець, так само, як і американець, що розмовляє англійською мовою, – не англієць. Мовна система, за допомогою якої відбувається спілкування залежно від об’єктивних чи суб’єктивних причин, викликаних історичними, соціальними чи психологічними чинниками., прямо не стосується національної мови як внутрішнього прояву національного характеру і способу світосприймання.

Якщо мова є ідеальною уніфікованою системою й основним засобом спілкування, який реалізується в мовленні, то національна мова – засіб і свідоцтво спільності нації. Це тип національного мислення, який може матеріалізуватися не тільки в різних мовних системах, а й у різноманітних витворах національної культури.

Із цього погляду національна мова може ототожнюватися з національною культурою, а видатні діячі літератури й мистецтва належати до певних національних культур не за їх походженням, місцем проживання або типом мовної системи, якою вони користуються для передачі свого внутрішнього світу, а за здатністю якомога повніше передати національну специфіку навіть у тому випадку, коли описується інша культура й інша національна дійсність. Згадайте, наприклад, аварського поета Расула Гамзатова, який писав твори російською мовою, але від того не став росіянином.

Формальна субстанція мови виявляється в специфіці фонетичної, лексичної або граматичної систем, тобто в мовленні (зовнішній прояв), а духовність і культура – в особливостях національного світосприйняття, тобто в національній мові (внутрішній прояв).

Ось чому національна мова охоплює:

1 Сукупність мов національностей та всіх територіальних діалектів певної держави – територіальних різновидів спільнонаціональної мови, які відрізняються специфічними мовними засобами. Так, у Прикарпатті ми можемо почути слова трепета («осика»), бистрець («потік»), яр («весна»); на Івано-Франківщині – файний («гарний»), таний («дешевий»); на Поділлі – пательня («сковорода»), рівчак («струмок») та ін.

2 Соціальні жаргони, тобто мову певних соціальних колективів (проголосувати питання – у політиків тощо). Щоправда, соціальні жаргони слід відрізняти від злодійського арго – кодованої мови декласованих елементів, яка стоїть поза межами національної мови.

3 Національний фактор, літературну мову як вищу форму національної мови, національну культуру й мистецтво, які обслуговують культурне і громадське життя, об’єднуючи народ (або народи) в єдину націю.

Таким чином, національна мова - це тип національного мислення, тип національної культури, філософії й психології, що може реалізуватися в різноманітних варіантах мовної, мовленнєвої й національно-культурної діяльності. Чим більшими формами й способами передачі національного світосприйняття володіє людина, тим більше в неї можливостей для досягнення психологічної спільності з будь-якими представниками певної нації. Свідоме обмеження спілкування рамками однієї мовної системи (навіть, якщо ця система вважається літературно правильною або політично доцільною) є штучним і призводить до поступової втрати політиком або управлінцем його авторитету у широкого кола громадськості.

Національна мова об’єднує людей більше ніж класова, партійна або релігійно-конфесійна приналежність, більше ніж історія народу, а інколи більше ніж етнічне походження. Ось чому на відміну від літературної мови національна мова не може оперувати поняттями єдиної уніфікованої норми.

Національна мова – це мова, що є засобом усного й письмового спілкування нації. Національною мовою української нації є українська мова. Формування української національної мови відбувалося на основі народності в період інтенсивного становлення української нації (друга половина XXYIII – початок XIХ ст.) як стійкої спільності людей, що мають спільну територію, економічні та політичні зв’язки, літературну мову, культуру. Сьогодні нею розмовляє більша частина нації, тобто вона має загальнонаціональний характер.

Поняття «національна мова» охоплює всі мовні засоби спілкування людей – літературну мову та діалекти.

Діалект (грецька назва – розмова, говір, наріччя) – це різновид національної мови, уживання якого обмежене територіальною чи соціальною групою людей. Відповідно розрізняють територіальні та соціальні діалекти.

Територіальний діалект є засобом спілкування людей, об’єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, історико-культурних традицій, самосвідомості (Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: В. М. Русанівський, О. О. Тараненко, М. П. Зяблюк та ін. – К., 2000. – С. 134.). Сукупність структурно близьких діалектів утворює «наріччя», сукупність усіх наріч – діалектну мову, що є однією із двох основних форм (поряд із літературною) існування національної мови.

Основними наріччями діалектної мови є:

1 Північне (східнополіський, середньополіський, західнополіський діалекти).

2 Південно-східне (середньонаддніпрянський, слобожанський, степовий діалекти).

3 Південно-західне (лемківський, надсянський, закарпатський, покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський, наддністрянський, волинський, подільський діалекти).

Територіальні діалекти в системі національної мови – це залишки попередніх мовних формувань, які часто фіксують ті зміни, що відбулися у фонетичній, граматичній, лексичній будові на певному історичному етапі розвитку. Саме вони лягли в основу й розвинулись в самостійну національну українську мову. На захист народної мови став свого часу
І. Я. Франко, заявляючи:

Діалект, а ми його надишем,

Міццю духу і огнем любови,

І нестертий слід його запишем

Самостійно між культурні мови.

Соціальний діалект – це відгалуження загальнонародної мови, вживане в середовищі окремих соціальних, професійних, вікових та інших групах населення (Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: В. М. Русанівський, О. О. Тараненко, М. П. Зяблюк та ін. – К., 2000. – С.135.), тобто має виразну корпоративно-групову форму його породження та існування.

Літературна мова - це наддіалектна впорядкована форма національної мови, що має певні норми, розвинену систему стилів, усну й писемну форму, багатий лексичний фонд. Вона не протиставляється національній мові, бо, узагальнюючи засоби виразності загальнонародної мови й будучи найвищим досягненням культури мовлення народу, відіграє в складі національної провідну роль, виступає важливим чинником консолідації нації. Поділ мови на літературну та народну означає тільки те, що ми маємо, так би мовити, мову «сиру» і оброблену майстрами.

Перші писемні пам'ятки, у яких зафіксовано ознаки української мови і які збереглися до наших днів, сягають ХІ ст. (Остромирове Євангеліє 1056 – 1057 рр., “Ізборники Святослава” 1073 р. і 1076 р.).

Пам'ятками другого етапу є грамоти, акти ХІV – ХV ст., „Судебник” князя Казимира 1468 р., „Литовський статут” 1566, 1588 рр. (українська, або руська, мова була офіційною мовою Великого Литовського князівства), перший переклад Євангелія українською мовою – Пересопницьке Євангеліє 1556–1561 рр., “Словник” і “Граматика” Лаврентія Зизанія (1596 р.), “Лексикон словенороський” Памво Беринди (1627 р.), твори Мелетія Смотрицького, Івана Вишенського, Кирила Ставровецького.

Історично в Україні існувало два типи літературної мови: слов’яноруська як результат взаємодії старослов’янської (церковнослов’янської) і давньоруської книжної мови та староукраїнська, що розвинулася на основі книжної давньоруської мови й живого мовлення українського народного мислення. Першу використовували переважно в конфесійній літературі, а другу, яку називали ще мова проста, руська, діалект руський, – у ділових та юридичних документах, літописах, полемічній і навіть релігійній літературі.Ця мова була державною не лише вУкраїні, а й Литві та Молдовському князівстві. Про це свідчать грамоти XIY – XY ст., Литовський статут. За словами Івана Огієнка, «…мова вкраїнська зробилась тоді державною мовою, нею вчили по школах, нею вчили по церквах, нею суд вели і нашою мовою балакали тоді і вища старшина, і в королівськім палаці».

Староукраїнська мова довго перебувала під впливом давньоруської писемної традиції, яка затримувала відтворення фонетичних змін, появу нових українських слів. Значним був вплив також старослов’янської, польської, латинської, грецької, західноєвропейських мов, а із середини ХYII ст. російської мови. Зразком староукраїнської мови є художні твори українського філософа, поета другої половини ХYIIІ ст. Г. С. Сковороди, напр.:

Всякому городу нрав і права;

Всяка имъет свой ум голова;

Всякому сердцу своя есть любовь,

Всякому горлу свой есть вкус каков.

Мову творів Г. С. Сковороди український мовознавець Ю. Шевельов назвав «мовний Еверест». Українській літературній мові випадало залишатися на цій вершині або спуститися вниз, наблизитися до народних джерел. Народ у той час говорив інакше, про що свідчили українські народні пісні ХYII ст. Саме мову Полтави, простих людей відтворив І. Котляревський, пишучи безсмертну «Енеїду» (1798), яка поклала початок новій сучасній українській літературній мові, пор.:

Еней був парубок моторний

І хлопець хоч куди козак,

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятіший од всіх бурлак.

Отже, початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком три перші частини “Енеїди” Івана Котляревського, написані народною мовою. І. П. Котляревського вважають зачинателем нової української літературної мови, традиції якого продовжили Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський. Про заслугу І. Котляревського Т. Шевченко сказав так:

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди,

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть!

Основоположником сучасної української літературної мови є Тарас Шевченко, який синтезував усе найкраще із книжних традицій старої мови, запозичень, з усної творчості та мовлення українців Наддніпрянщини, відшліфував мовні норми.

Коли в українців з’явився Шевченко, то питання чи бути мові й культурі українській перестало існувати. Він заявив про це на весь голос:

Возвеличу малих рабів отих німих,

Я на сторожі коло них поставлю голос!

Українська літературна мова як вища форма національної мови характеризується наявністю таких ознак:

* унормованість;

* стандартність;

* надділектність;

* поліфункціональність;

* стилістична диференціація;

* наявність усної й писемної форм вираження.

Унормованість літературної мови передбачає наявність у ній чітких, обов’язкових правил вимови звуків, наголошування, уживання слів, творення та використання граматичних форм, синтаксичних конструкцій тощо.

Норми літературної мови – це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними й зразковими на певному історичному етапі.

Мовні норми характеризуються:

* системністю (наявні на всіх рівнях мовної системи);

* історичною зумовленістю (виникають у процесі історичного розвитку мови);

* соціальною зумовленістю (виникають у зв’язку з потребами суспільства);

* стабільністю (не можуть часто змінюватися).

Із поняттям “мовна норма” пов’язане поняття “культура мови”.

Культура мови – це прагнення знайти найкращу форму для висловлювання думок, яке ґрунтується на бездоганному знанні мовних норм. За словником лінгвістичних термінів, культура мови - це ступінь відповідності нормам вимови, слововживання та ін., установ­леним для певної мови; здатність наслідувати кращі зразки у своєму індивідуальному мовленні. Якщо норма існує на рівні “правильно-неправильно”, то культура мови - на рівні “краще, точніше, доречніше”. Опанування норм сприяє підвищенню культури мови, а висока культура мови є свідченням культури думки, загальної культури людини. Отже, досконале володіння мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності людини й визначає її культуру мовлення.

2 Типізація мовних норм

У сучасній українській літературній мові розрізняють такі типи норм:

1 Орфоепічні – норми правильної вимови.

До орфоепічних норм прийнято зараховувати правила вимови звуків і звукосполучень. У сучасній українській літературній мові витворилися та усталились такі основні правила вимови голосних та приголосних звуків:

1 Голосні звуки [а], [о], [у], [е], [й], [і] вимовляються повнозвучно, не зазнають редукції звуки [а], [у], [і] в усіх позиціях незалежно від наголосу чи місця в слові звучать виразно, напр.: [зн а ти], [б у вати], [д' і лити].

2 Приголосні звуки вимовляються виразно, чітко (за нечисленними винятками).

Однією з орфоепічних вимог літературної вимови є милозвучність (евфонія) як здатність мови до плавності, мелодійності звучання. Суть милозвучності полягає в урівноваженні, послідовному чергуванні го­лосних, приголосних звуків та їх сполук, звукових повторів у межах слів, словосполучень, речень і тексту в цілому. Милозвучність спира­ється на повнозвучну вимову голосних звуків й насиченість україн­ської мови дзвінкими приголосними.

2 Акцентуаційні – норми правильного наголошування слів.

Наголос – це основний елемент інтонації, який пов'язаний із виді­ленням складу в слові або слова в реченні, фразі.

Є такі основні види наголосу – словесний, логічний, синтагма­тичний, фразовий.

Словесний наголос служить для фонетичного об'єднання слова. Виділення одного зі складів відбувається трьома способами: підви­щенням тону, посиленням голосу, збільшенням тривалості звучання. Відповідно до цього розрізняють наголос – тонічний, динамічний, кількісний

На думку мовознавців, "правильне наголошування важливе для збе­реження не тільки унормованості, а й характерного для українця ме­лодійного, пісенно-плинного ладу мовлення". Наголос у слові засво­юється природно, у поєднанні зі значенням та звучанням. Попри те, що наголос в українській мові не є фіксованим, тобто не закріплений за якимось складом у слові, як, наприклад, у чеській – на першому, у польській – на передостанньому чи у французькій – на останньому, особливих труднощів для носіїв мови він не викликає. Кожен українець підсвідомо розрізняє за допомогою наголосу значення слів за мок і за мок, му ка і му ка чи форми слів сло ва і сло ва, се стри і се стри, до ро га і доро га. Однак, на жаль, помилки все ж таки трапляються і причиною цих порушень вважають значний вплив діалектного наголосу, напр.: ка жу, бе ру, пе ру, або інтерференцію російського наголосу. Наприклад, в українських словах за гадка, лі то пис, ру ко пис, по друга, при ятель, у ро дженець, ста рий, стій кий, низь кий, за во дити, по ле жати, по си діти наголошено інший склад, ніж у відповідних російських.

Системність у наголошуванні українських слів існує і виявляється в об'єднанні певних груп слів одним правилом, а саме:

1 Іменники із суфіксом -к- у формі множини мають, як правило, наголос на кінцевому складі, напр.: книж ки, гол ки, дош ки, пап ки.

2 Віддієслівні трискладові іменники на -нн(я) здебільшого збері­гають місце наголосу дієслова, від якого утворилися, напр.: чи та ти – чи та ння, пи са ти – пи са ння, пі зна ти – пі зна ння.

Пам'ятаючи про смислерозрізнювальну функцію наголосу, не слід плутати слова ви да ння і вида ння, за сі дання і засі да ння, об' єд нання і об'єд на ння, що відрізняються значенням.

3 У префіксальних віддієслівних іменниках наголос падає на пре­фікс, напр.: ви няток, ви падок, ви клик, ви робіток, за гадка, при казка, по свідка, по значка, але: ви мо ва.

4 Іменники, що поєднуються з числівниками два, три, чотири у формі називного відмінка множини, мають наголос родового відмінка однини, напр.: два бра ти, три то ми, чотири си ни.

5 Іменники з частинами -лог, -метр мають наголос на останньому складі, напр.: монол ог, діа лог, некро лог, ката лог, кіло метр, санти­ метр, мілі метр.

6 Числівники другого десятка мають наголос на складі на, напр.: оди на дцять, два на дцять, три на дцять, чотир на дцять.

7 Числівник один, одно (одне) у формах непрямих відмінків має наголос на останньому складі, напр.: одно го, одно му, од ним. Місце наголосу змінюється у прийменниково-числівникових словосполучен­нях типу один до од ного, один на од ного.

8 Вказівні, присвійні займенники виявляють подібну до числівни­ка один закономірність, пор.: цьо го, то го, мо го, тво го, сво го, але до цьо го, до то го.

9 Варто запам'ятати місце наголосу деяких часто вживаних прикметників, напр.: ко ри сний, черго вий, судо вий, пере сі чний і пе­ресіч ний.

10 Особові форми дієслів теперішнього часу (1 особи однини і мно­жини) часто мають наголос на кінцевому складі, напр.: пи шу, бе ру, ка жу, не су, йде мо, несе мо, бере мо. Наголос у дієслові прошу зале­жить від значення: про шу "будь ласка" і про шу "дія за значенням діє­ слова просити".

11 Чоловічі імена типу Ан дрій ко, Ва силь ко, Се мен ко, О рест та­кож форма родового відмінка імені Тарас – Та ра са мають наголос на другому складі.

У низці випадків слова можуть мати подвійне наголошування, яке допускає літературна норма і фіксують лексикографічні праці, напр.: а по строф або апо строф, ко ри стування або користу ва ння, віт чи зня­ний або вітчи зня ний, по милка або по ми лка. Існування таких груп слів вказує на те, що в галузі наголошення весь час відбуваються живі й активні процеси, що ведуть до витіснення одних наголосів іншими, до виділення одного основного наголосу і закріплення за іншим якихось семантичних, стилістичних або навіть словотвірних функцій.

Наголос, пов'язаний із виділенням у реченні слова, яке несе особ­ливе смислове навантаження, називають логічним. Від логічних на­голосів (основних і побіжних) залежить логічна виразність висловлю­вання. Змінюючи логічний наголос, можна надавати висловлюванню різних смислових відтінків, напр.: Сьогодні унас лекція, або Сьогодні у нас лекція; або Сьогодні у нас лекція.

Варіантом логічного наголосу вважають емфатичний наголос (емо­ційно-експресивний, виражальний), який робить виділене слово емо­ційно насиченим. Найчастіше він виражається подовженням наголо­шеного голосного (деколи приголосного) звука і передається на пись­мі повторенням тих самих букв, напр.: Вона д у-у-у же симпатична! Роз у-у-у мний!

Ступінь вираження смислових і стилістичних відтінків залежить від синтагматичного та фразового наголосу, який виділяють у межах синтагми, фрази. Ритмічно-інтонаційну та смислову єдність усного мов­лення, що складається з одного чи кількох слів, називають синтагмою. Синтагма створюється мелодикою, темпом, паузами, наголосом. За до­помогою пауз фраза членується на синтагми. Поділ речення на син­тагми збігається з частиною мовленнєвого потоку, який вимовляється одним напором видихуваного повітря, без пауз. Синтагматичний на­голос здебільшого падає на останнє слово синтагми, напр.: Я добре знаю, /що твої спортивні успіхи великі /і ти скоро завоюєш титул чемпіона /.

Близьким до синтагматичного є фразовий наголос. В емоційно нейтральному мовленні він стоїть на останньому слові фрази як основ­ній одиниці мовлення, що часто відповідає реченню, напр.: Я прийду пізніше.

Фразовий наголос не тотожний логічному. Відмінність, насамперед, по­лягає в тому, що перший керується законами граматичної логіки, а другий залежить від ситуації мовлення, тобто мовець вільно переміщає його в ме­жах фрази (речення) з одного слова на інше, надаючи йому смислової ваги.

Робота над технікою усного мовлення значно полегшується, якщо текст, призначений для виголошення, попередньо підготувати, тобто скласти партитуру тексту, зазначивши логічні та інші наголоси, зміни висоти тону, паузи тощо. Для цього застосовують систему спеціаль­них знаків, наприклад:

– ' – знак словесного наголосу (використовують у випадках його впливу на зміну форми чи значення слова);

– ——– знак логічного наголосу (якщо він буде відчутно поси­лений, то підкреслювати слово слід подвійною лінією);

– / – коротка пауза;

– // – середня пауза;

– /// – довга пауза;

– o, n – знак висоти тону: піднята стрілка засвідчує підвищення тону, спрямована вниз – зниження тону. Вони можуть писатися через усе слово (навіть групу слів) або над голосним звуком інтонаційно ви­діленого слова.

3 Морфологічні – норми правильного вживання відмінкових закінчень, родів, чисел, ступенів порівняння, наприклад:

* уживання закінчень кличного відмінка: пане професоре, Андрію Петровичу, Ольго Василівно, добродію Панчук;

* уживання паралельних закінчень іменників у давальному відмінку: декану й деканові, директору й директорові, сину й синові; при цьому, називаючи осіб, слід віддавати перевагу закінченням -ові, -еві, наприклад: панові Ткаченку, ректорові, але заводу, підприємству, відділу тощо. У випадку, коли кілька іменників-назв осіб підряд стоять у давальному відмінку, закінчення потрібно чергувати: генеральному директорові Науково-дослідного інституту нафти й газу панові Титаренку Сергію Олександровичу;

* уживання іменників чоловічого роду на позначення жінок за професією або родом занять: професор Городенська, лікар Тарасова, заслужений учитель України Степова, декан Світлана Шевченко, викладач Олена Петрук (слова лікарка, викладачка, завідувачка й под. використовуються лише в розмовно-побутовому стилі, але аспірантка, артистка, журналістка, авторка – і в професійному мовленні);

* чоловічі прізвища на -ко, - ук відмінюються: Олегові Ткачуку (але Олені Ткачук), Василя Марченка (але Мар’яни Марченко), Максимові Брикайлу (але Тетяні Брикайло);

* форми ступенів порівняння прикметників та прислівників: дорожчий, найдорожчий (а не більш дорожчий, самий дорогий); швидше, найшвидше, якнайшвидше, щонайшвидше (а не саме швидше, більш швидше, більш швидкіше і т.д.);

* визначення роду іменників: так, слова шампунь, аерозоль, біль, степ, нежить, тюль, ступінь, Сибір, поні, ярмарок - чоловічого роду; слова бандероль, барель, ваніль, авеню, альма-матер – жіночого; євро, Тбілісі, табло – середнього;

* використання іменників, прикметників тощо замість активних дієприкметників: завідувач кафедри (а не завідуючий), виконувач обов’язків (а не виконуючий), чинний правопис (а не діючий), відпочивальники ( замість відпочиваючі) і т. ін.

4 Лексичні – норми правильного слововживання, наприклад:

Неправильно: Правильно:

Крупні підприємства великі підприємства

Виключна мужність виняткова мужність

Виняткове право виключне право

Вищестоящі органи вищі органи

Дякуючи допомозі завдяки допомозі

На таке здібний на таке здатний

Інакомислячий інакодумець

Вуз виш (вища школа)

5 Синтаксичні – норми правильної побудови речень і словосполучень, уживання прийменників, наприклад:

Правильно: Неправильно:

згідно з інструкцією згідно інструкції

відповідно до наказу відповідно наказу

проректор з навчальної роботи проректор по навчальній роботі

лекція з психології лекція по психології

за допомогою при допомозі

за наявності, у разі при наявності

тому що, оскільки так як

деякою мірою в деякій мірі

завод, що виробляє завод по виробництву

залежно від в залежності від

повідомити факсом повідомити по факсу

робота за сумісництвом робота по сумісництву

після розгляду скарги по розгляді скарги

незважаючи на це не дивлячись на це

6 Стилістичні – норми правильного відбору мовних засобів залежно від ситуації, наприклад:

Неправильно: Правильно:

залишилося лише залишилося тільки

вільна вакансія вакансія

пам’ятний сувенір сувенір

моя автобіографія моя біографія,

захисний імунітет імунітет

глухий тупик глухий кут.

7 Графічні – норми передавання звуків і звукосполучень на письмі.

8 Орфографічні – норми написання слів.

9 Пунктуаційні – норми вживання розділових знаків.

Останні три типи мовних норм (графічні, орфографічні, пунктуаційні) називаються правописними.

Літературна мова має дві форми мовлення – усну та писемну. Обидві форми мовлення використовують ті самі літературні норми, але кожна з них має свою специфіку.

Дата добавления: 2014-01-07