Розрахунок чистого прибутку підприємства

Складові розрахунку	Сума
1. Виручка від реалізації
2. Податок на додану вартість
3. Акцизний збір
А. Чистий обсяг продажу (1 – 2 – 3)
4. Прямі матеріальні витрати
5. Прямі затрати праці
6. Операційні витрати
7. Амортизація
Б. Поточні витрати (4 + 5 + 6 + 7)
В. Прибуток до виплати податків, дивідендів і процентів (А – Б)
8. Податок на прибуток
9. Інші податки за рахунок прибутку
10. Нараховані дивіденди, проценти, включаючи податок на дивіденди та проценти
Г. Чистий прибуток (В – 8 – 9 – 10)

Аналіз рентабельності підприємства виконується на основі використання системи показників «Каскад» за методом, розробленим фахівцями фірми Дюпон (рис. 3.1).

Рис. 3.1. Схема фінансового аналізу «Каскад»

У разі планування використовуються кілька показників рентабельності.

Показник визначає, якою є віддача (норма прибутку) на вкладений власний капітал. Максимізація цього показника — головне завдання управління підприємством. Якщо чистий прибуток і власний капітал мають адекватну оцінку, то нормальною вважається рентабельність не менша 20 %.

Для оцінювання впливу показника рентабельності власних вкладень на здійснення проекту рекомендується використовувати дещо іншу формулу розрахунків:

Рентабельність активів показує, наскільки ефективно використовуються активи підприємства. Якщо чистий прибуток та активи мають адекватну оцінку, то нормальною вважається рентабельність не менша 14 %.

Для оцінювання рентабельності проекту рекомендується використовувати й такі формули:

Рентабельність продажу показує, якою є частка чистого прибутку у виручці від реалізації. Нормальною вважається рентабельність не менша 30 %, в умовах високого податкового тиску — 15 %.

.

Цей показник характеризує ефективність використання не тільки власного капіталу, а й довгострокових кредитів і позик. Якщо прийняти, що рентабельність власного капіталу не менша 20 %, середня вартість довгострокових кредитів — 8 %, співвідношення власного капіталу і довгострокових пасивів не менше 1, то нормальною вважається рентабельність інвестованого капіталу не менша 14 %.

Розрахунок показників ліквідності та рентабельності «без проекту» — це розрахунок динамічного ряду на прогнозний період. Розрахунок показників ліквідності та рентабельності «з про­ектом» — це розрахунок значень цих показників на основі проектних даних. Різниця між ними показує вплив проекту на фінансовий стан і результати діяльності підприємства.

Фінансове планування в проектному аналізі. Розділи фінансового плану. Фінансовий план фірми, яка розробляє проект, призначений узагальнити результати проектного аналізу, що передували його розробленню.

Фінансовий план розробляється за двома вимірами: «без проек­ту» та «з проектом». Це означає, що показники фінансового плану розраховуються як без урахування проектних показників, так і з урахуванням їх. Це дає можливість визначити вплив проекту на розвиток діяльності фірми.

Якщо для реалізації проекту створюється нова фірма, її діяльність «з проектом» рекомендується розглядати у зв’язку з діяльністю фірм-засновників. Такий підхід не завжди вдається реалізувати через складність корпоративних взаємин. У такому разі допускається розглядати лише варіант «з проектом».

Фінансовий план включає такі відносно самостійні розділи (модулі):

· план прибутку;

· податковий план;

· баланс грошових потоків;

· прогноз бухгалтерського балансу;

· розрахунок показників ліквідності та рентабельності;

· розрахунок показників ефективності проекту.

Оцінювання інвестиційної привабливості підприємства. Одним з найважливіших напрямів аналізу у разі оцінювання кредитоспроможності підприємства, що подає заявку на кредит для реалізації інвестиційного проекту, є вивчення інвестиційної привабливості підприємства-позичальника. На рис. 3.2 наведено найважливіші фактори, що впливають на інвестиційну привабливість підприємства, які необхідно оцінювати інвесторам і кредиторам для прийняття рішення щодо виділення коштів на реалізацію інвестиційного проекту.

Рис. 3.2. Фактори, що впливають на інвестиційну
діяльність підприємства

Ці фактори умовно можна розподілити на дві групи: фактори, зовнішні щодо підприємства, які управляльно впливають на роботу підприємства ззовні, та внутрішні, що існують усередині підприємства. Відповідно ці групи факторів формують певні системи зовнішніх і внутрішніх ризиків, що виникають за інвестиційного кредитування підприємницької діяльності*. Хоча на рис. 3.2 усі фактори пронумеровано, це не означає, що якийсь з них є більш або менш приоритетним настільки, що за оцінювання інвестиційної привабливості підприємства йому має надаватися найбільше значення або, що він може не братися до уваги. Необхідно застосовувати комплексний підхід, що передбачає аналіз усіх факторів з урахуванням їх взаємних зв’язків і впливів.

У сучасній літературі з управління інвестиціями, банківської справи та фінансового менеджменту відсутнє цілісне відображення системи факторів, що визначають інвестиційну привабливість підприємства, але щодо кожного з них банківські фахівці можуть знайти чимало важливих аспектів і показників, на які варто чи корисно зважати для зниження відповідних ризиків.

Визначення інвестиційної кредитоспроможності підприємства-позичальника. Однією з найважливіших стратегічних цілей розпочатої реструктуризації української банківської системи, є створення умов для розвитку кредитування банками інвестиційних проектів у реальному секторі економіки. Спостерігається явна тенденція повороту всієї банківської системи до вирішення завдань підйому виробництва. А це означає, що банкам, крім традиційних банківських кредитів підприємствам на поповнення оборотних коштів доведеться освоювати довгострокове (за ук­раїнськими мірками) кредитування інвестиційних проектів.

Але перш ніж ухвалити рішення про надання інвестиційного кредиту підприємству, банк повинен оцінити інвестиційну кредитоспроможність клієнта. Тут одночасно виникають дві проблеми: по-перше, банк повинен створити відповідний внутрішній механізм інвестиційного кредитування підприємств і відпрацювати технологію кредитування інвестиційних проектів, істотно відмінну від технології видачі короткострокових кредитів; по-друге, банк має визначитися щодо кредитоспроможності підприємства для надання довгострокового кредиту, який витрачатиметься не на безпосереднє виробництво продукції, а на розвиток основних фондів підприємства.

Методики оцінювання кредитоспроможності підприємства-позичальника відомі давно, й українські банки застосовують їх (хоча й з різною ефективністю) на практиці. Проблема полягає у тому, що жодна з них сьогодні не придатна для визначення істинної здатності підприємств повернути довгострокові інвестиційні кредити.

У разі інвестиційного кредитування необхідно вміти прогнозувати майбутній стан підприємства, тобто враховувати можливу динаміку його фінансового стану протягом значного періоду.

Це потребує:

1) уведення у в повсякденний діловий обіг поняття «інвестиційна кредитоспроможність підприємства», під яким розуміється здатність підприємства погасити інвестиційний кредит за наслідками успішної реалізації інвестиційного проекту. Це поняття істотно відрізняється від поняття «кредитоспроможність підприємства», що є універсальним, як заведено у банківській практиці, означає лише здатність повертати короткострокові позики;

2) розроблення методичного підходу до достовірного визначення інвестиційної кредитоспроможності підприємства для прак­тичних цілей.

Дійсно, якщо звичайна кредитоспроможність позичальника визначається переважно його поточним фінансовим станом, то виникає проблема: як достовірно визначити фінансовий стан підприємства через рік, два або більше років, коли закінчиться термін реалізації інвестиційного проекту? Треба вирішити її таким чином, щоб отриманий результат був достатньою мірою достовірним для прийняття банком рішення. У основу методичного підходу до цієї проблеми можна покласти такі об’єктивно існуючі положення:

1. На теперішній час фінансовий стан будь-якого підприємства може бути досить точно визначений — для цього необхідні інформація та певна відповідна кваліфікація фахівців, які її оцінюють. Отже, можна встановити й поточну кредитоспроможність підприємства для оцінення можливості погашення короткострокового кредиту.

2. Є можливість достовірно визначити всі основні внутрішні ризики, що існують на підприємстві та пов’язані з його змогою успішно реалізувати інвестиційний проект. Це ризики, що виникають унаслідок: низької ефективності наявної системи уп­равління підприємством; неефективного маркетингу; недостат­ньої конкурентоспроможності продукції; незавершеної структури або недостатності виробничого потенціалу підприємства; можливого погіршання якості фінансового менеджменту. Правові ризики, пов’язані переважно з якістю організації договірної діяльності, діючи окремо або в сукупності, впливають на інвестиційну привабливість та інвестиційну кредитоспроможність підприємства.

3. Оцінка поточної кредитоспроможності на теперішній час та об’єктивно існуюча система ризиків фактично слугуватимуть відправною точкою в системі координат, в якій рухатиметься підприємство в процесі реалізації інвестиційного проекту аж до його завершення.

4. Інвестиційний проект містить цілком конкретний набір параметрів, що їх підприємство повинне буде додержуватися у процесі його реалізації. А те, як воно має намір їх досягнути, рухаючись з сьогоднішньої відправної точки в системі координат, має бути відображене в бізнес-плані реалізації інвестиційного проекту, що надається підприємством банку.

5. Банк має можливість не тільки проаналізувати бізнес-план, а й самостійно обстежити підприємство з метою перевірки достовірності відомостей, що містяться у бізнес-плані.

6. Результати аналізу бізнес-плану реалізації інвестиційного проекту та обстеження підприємства-позичальника, зокрема його інвестиційної програми, мають відбиватися на змісті прав та обов’язків сторін у договорі (або сукупності договорів) про надання інвестиційного кредиту.

Тема 4. Реальні інвестиційні проекти

Інвестиції в об’єкти підприємницької діяльності здійснюються в різних формах. З метою обліку, аналізу та планування інвестиції класифікують за такими ознаками [3]:

1. За об’єктами вкладання коштів — виділяють реальні та фінансові інвестиції. Реальні інвестиції — це вкладення коштів у реальні активи, як матеріальні (будівлі, споруди, обладнання, приріст матеріально-виробничих запасів), так і нематеріальні (ліцензії, патенти, право користування природними ресурсами, «ноу-хау» тощо). До нематеріальних реальних інвестицій також відносять вкладення коштів у наукові дослідження та реалізацію їх результатів, які називаються інноваціями. Під фінансовими інвестиціями розуміють вкладення коштів у різні фінансові інстру­менти (активи), серед яких найвагомішурольвідіграють цінні папери, зокрема акції та облігації;

2. За характером участі в інвестуванні — розрізняють на прямі та непрямі інвестиції. Під прямими інвестиціями розуміють безпосередню участь інвестора у виборі об’єктів інвестування та вкладання коштів. Непрямі інвестиції передбачають вкладання коштів через опосередкованих осіб (інвестиційних та ін­ших фінансових посередників);

3. За періодами інвестування — інвестиції поділяють на: короткотермінові, що передбачають вкладання коштів в об’єкти на період переважно не більше одного року (наприклад, короткотермінові депозитні вклади, короткотермінові ощадні сертифікати, облігації, казначейські зобов’язання тощо); середньотермінові з періодом інвестування від одного до трьох років (наприклад, облігації підприємств, депозитні вклади з відповідним терміном функціонування або реальні інвестиції в швидкоокупні проекти); довготермінові з періодом інвестування понад три роки (довготермінові облігації, казначейські білети та реальні інвестиції в проекти з відповідним терміном функціонування); безтермінові інвестиції з невизначеним терміном вкладення (наприклад, акції підприємств, нерухомість, антикваріат тощо);

4. За формами власності інвестиційних ресурсів — вирізняють інвестиції: приватні, здійснювані громадянами, недержавними підприємствами, господарськими товариствами, а також громадськими та релігійними організаціями; державні, здійснювані органами влади та управління державою за рахунок коштів бюд­жетів, позабюджетних фондів, позичкових коштів, а також державними підприємствами та установами за рахунок власних і позичених коштів, та спільні, здійснювані громадянами та юридич­ними особами певної країни і чужоземних держав;

5. За територіальною ознакою — інвестиції внутрішні, іноземні та закордонні. Під внутрішніми інвестиціями розуміють вкладення коштів в об’єкти інвестування, розміщені в територіальних межах певної країни. Іноземні інвестиції — вкладання капіталу іноземними юридичними і фізичними особами й іноземними державами, міжнародними урядовчими і неурядовими організаціями.

Закордонні — вкладення коштів в об’єкти інвестування за межами території даної держави.

Розглянута класифікація (рис. 4.1) відбиває лише найсуттєвіші ознаки інвестицій. Вона може бути поглиблена залежно від підприємницьких чи дослідницьких цілей.

Рис. 4.1. Класифікація інвестицій за окремими ознаками

Дещо з іншого погляду класифікують інвестиції В.Я. Шевчук і П. С. Рогожин. Основними параметрами наведеної у [13] класифікації є:

1. Рівень правочинності прийняття рішень про інвестування. За цією ознакою інвестиції поділяють на: центральні, або держбюд­жети, — фінансуються з державного бюджету і призначені для розвитку окремих галузей економіки держави чи для реалізації ок­ремих великих соціально-економічних програм; місцеві — фінан­суються з бюджетів органів місцевого самоуправління; інвестиції підприємств, які реалізуються з прибутку та коштів амортизаційного фонду підприємства; іноземні інвестиції — інвестиції, джерело надходження яких знаходиться за межами території держави;

2. Характер об’єктів капітальних вкладень: інвестиції у сфери виробництва, транспорту, комунального господарства тощо;

3. Матеріально-технічний зміст інвестицій — це частина видатків інвестора, пов’язана з:

― виконанням будівельно-монтажних робіт;

― придбанням обладнання та його монтажем;

― пусконалагоджувальними роботами;

4. Взаємозв’язки інвестицій за цією ознакою інвестиції поділяють на:

― основні, які реалізуються безпосереднього для досягнення поставленої в ході інвестування мети (спорудження конкретного об’єкта, придбання нових технологій тощо);

― супутні — виконують допоміжну роль у реалізації основних інвестицій (наприклад, будівництво житлового масиву паралельно зі спорудженням автозаводу);

― спільні — реалізуються двома чи декількома інвесторами для досягнення єдиної мети (наприклад, участь кількох інвесторів у спорудженні капіталомісткого промислового об’єкта з метою спільної експлуатації та отримання прибутку);

5. Вплив на зростання продуктивності та розвиток технологій — виокремлюють інвестиції, метою яких є:

― збільшення обсягів виробництва;

― оновлення технологій;

― поліпшення якості продукції;

― зниження витрат на виробництво продукції тощо.

Капітальне будівництво як форма реалізації інвестиційних проектів. Відповідно до реальних інвестицій понятійні межі інвестиційного процесу окреслюються лише інвестиціями, що спрямовуються на речові елементи основного капіталу. Вони пов’язані зі створенням нових, реконструкцією та розширенням й технічним переоблад­нанням наявних підприємств і реалізуються в процесі капітального будівництва. Тобто мова йдеться про так звані реальні інвестиції.

Чинними нормативними документами регламентовано загальні визначення понять «нове будівництво», «розширення підприємства», «реконструкція підприємства» і «технічне переобладнання підприємства».

Нове будівництво — це будівництво комплексу об’єктів основного, підсобного та обслуговуючого призначення новостворюваних підприємств, будівель і споруд, а також філіалів та окремих виробництв, які після введення в експлуатацію перебуватимуть на самостійному балансі. Таке будівництво, як правило, здійснюється на нових майданчиках з метою створення нової виробничої потужності. Якщо будівництво підприємства чи споруди передбачено здійснювати чергами, то новими вважають першу і наступні черги до введення в дію всіх запроектованих потужностей. Новим є також будівництво на новому майданчику підприємства такої самої або більшої потужності (продуктивності, пропускної спроможності, об’єму будинку чи споруди) замість ліквідованого підприємства, подальшу експлуатацію якого за технічними та економічними умовами визнано недоцільною, а також у зв’язку з необхідністю, викликаною виробничо-технологічними або санітарно-технічними вимогами.

Розширення наявних підприємств — будівництво додаткових виробництв на наявному підприємстві (споруді), а також будівництво нових і розширення наявних цехів і об’єктів основного, підсобного та обслуговуючого призначення на території наявних підприємств або прилеглих до них майданчиках з метою створення додаткових чи нових виробничих потужностей.

Розширення наявних підприємств може передбачати будівництво в складі їх філій і виробництв, які після введення в експлуатаціюне матимуть самостійного балансу. Якщо в процесі проектного опрацювання з’ясовується, що поряд із розширенням під­приємства необхідна та економічно доцільна реконструкція діючих цехів і об’єктів основного, підсобного та обслуговуючого призначення, відповідні роботи та витрати включають до проекту на розширення підприємства, але виділяють у зведеному кошторисному розрахунку окремим рядком.

До реконструкції наявних підприємств відносять переобладнання цехів та об’єктів основного, підсобного й обслуговуючого призначення, як правило, без розширення будівель і споруд основного призначення; воно пов’язане з удосконаленням виробництва і підвищенням його техніко-економічного рівня на основі досягнень науково-технічного прогресу і здійснюється за комплексним проектом на реконструкцію підприємства загалом з метою збільшення виробничих потужностей, поліпшення якості та зміни номенклатури продукції в основному без збільшення чисельності працівників з одночасним поліпшенням умов їхньої праці та охорони довкілля.

За реконструкції діючих підприємств може здійснюватися:

· розширення окремих будівель і споруд основного, підсобного й обслуговуючого призначення у випадках, коли нове високопродуктивне і досконаліше за технічними показниками обладнання не може бути розміщене в наявних будівлях;

· будівництво нових і розширення існуючих цехів та об’єктів підсобного й обслуговуючого призначення з метою ліквідації диспропорцій;

· будівництво нових будівель і споруд того ж призначення замість ліквідованих на території діючого підприємства, що їх подальшу експлуатацію за технічними та економічними умовами визнано недоцільною.

Реконструкція має забезпечувати:

― підвищення виробничої потужності підприємства, насамперед за рахунок усунення диспропорцій у технологічних ланках;

― упровадження маловідходної, безвідходної технологій і гнуч­ких виробництв;

― скорочення кількості робочих місць;

― підвищення продуктивності праці;

― зниження матеріаломісткості виробництва і собівартості продукції;

― підвищення фондовіддачі та поліпшення інших техніко-економічних показників наявного підприємства.

Технічне переобладнання наявних підприємств — це комплекс заходів з підвищення техніко-економічного рівня окремих виробництв, цехів і ділянок на основі впровадження передової техніки і технології, механізації та автоматизації виробництва, модернізації та заміни застарілого й фізично спрацьованого устаткування продуктивнішим, новим, а також з удосконалення загальнозаводського господарства і допоміжних служб. Технічне переобладнання здійснюють за проектами й кошторисами на окремі об’єкти або види робіт, які розробляють за єдиним техніко-економічним обґрунтуванням, здебільшого без розширення виробничих площ.

Мета технічного переобладнання — інтенсифікація виробництва, збільшення виробничих потужностей, випуску продукції та поліпшення її якості поряд із забезпеченням зростання продуктивності праці, скорочення робочих місць, зниження матеріаломісткості й собівартості продукції, економії матеріальних і паливно-енер­гетичних ресурсів, поліпшення інших техніко-економічних показників роботи підприємства. Під час технічного переобладнання наявних підприємств можуть здійснюватися: додаткове встановлення на існуючих виробничих площах обладнання і машин; упровадження автоматизованих систем управління і контролю, радіо, телебачення та інших сучасних технічних засобів управління виробництвом; модернізація й технічна перебудова природоохоронних об’єктів, опалювальних і вентиляційних систем; приєднання підприємств, цехів та установок до централізованих джерел тепло- та електропостачання. При цьому допускаються часткова перебудова (посилення конструкцій, що несуть навантаження, заміна перекриттів, зміна планування будівель і споруд та ін.), та розширення наявних основних виробничих будівель і споруд відповідно до габаритів розміщуваного нового устаткування, а також розширення наявних або будівництво нових об’єктів підсобного та обслуговуючого призначення (наприклад, об’єктів складського господарства, компресорних, котелень, кисневих приміщень тощо).

Характерні ознаки нового будівництва, розширення, реконструкції та технічного переобладнання наведено в табл. 4.1.

Таблиця 4.1 ХАРАКТЕРНІ ОЗНАКИ ФОРМ ВІДТВОРЕННЯ ОСНОВНИХ
ВИРОБНИЧИХ ФОНДІВ

Ознаки	Нове будівництво	Розширення	Реконструкція	Технічне переобладнання
Повне відновлення (введення) пасивної частини основних виробничих фондів (засобів праці)	+	–	–	–
Відновлення пасивної частини основних виробничих фондів (засобів праці), у тому числі збільшення площ основного виробництва	–	+	+^*	+^**
Відновлення пасивної частини основних виробничих фондів (засобів праці) без збільшення площ основного виробництва	–	–	+	+
Часткове відновлення пасивної частини основних виробничих фондів (засобів праці) без збільшення площ основного виробництва (посилення конструкцій, зміна планування, заміна перекриттів, інші роботи)	–	–	+	+
Уведення (відновлення) активної частини основних виробничих фондів (знарядь праці)	+	+	+	+

Примітки: ^*Будівництво нових будов і споруд того самого призначення замість лік­відованих на території діючого підприємства, подальшу експлуатацію яких за технічними та економічними умовами визнано недоцільною.

^**Розширення наявних виробничих будов і споруд основного виробництва, зумовлене габаритами розміщуваного нового обладнання.

У найзагальнішому випадку інвестиційна діяльність проходить такі етапи:

1) формування заощаджень;

2) вкладання ресурсів (інвестування);

3) отримання доходу.

Отримання достатнього доходу та приросту капіталу є метою інвестування.

Реалізація реальних інвестицій доцільна тільки тоді, коли приріст капіталу, одержаний від цих інвестицій, достатній для компенсації відмови інвестора від використання його коштів на споживання у поточному періоді, а також для того, щоб винагородити його за ризик і компенсувати втрати від інфляції у майбутньому.

Цілі технічного аналізу та його місце у підготовці інвестиційного проекту. Технічний аналіз посідає проміжне місце між аналізом ринку та фінансовим аналізом. Аналіз ринку покликаний дати відповідь на питання «що виробляти і за якою ціною продавати?», а технічний аналіз — «як виробляти і з якими витратами?» Одержавши відповіді на ці питання, можна переходити до розрахунку різних фінансових показників і документів.

Технічні аспекти інвестиційного проекту на перший погляд видаються особистою справою підприємця і не стосуються інвестора. Але насправді будь-який серйозний інвестор не може ігнорувати цей аспект інвестиційного проекту, оскільки він демонструє можливість технічного здійснення проекту з прийнятним рівнем витрат. Тому, якщо інвестор не дає грошей ані під заставу, ані під урядову гарантію, а робить ризиковане вкладення капіталу, він має переконатися хоча б у тому, що фінансований ним проект є здійснимим.

Зміст технічного аналізу інвестиційного проекту. Розмаїття застосовуваних технологій, видів сировини та обладнання дуже ускладнює типізацію технічного аналізу інвестиційного проекту. З цієї причини в більшості методик загального характеру (на відміну від вузькогалузевих) рекомендації щодо технічного аналізу зводяться до довгого переліку питань, які мають бути в ньому відображені. Один з найповніших переліків такого роду рекомендовано Міжнародною фінансовою корпорацією (МФК). Список, наведений нижче, значною мірою орієнтований на рекомендації МФК.

Звичайно, в жодному реальному інвестиційному проекті всі ці питання одночасно виникнути не можуть, але знати їх перелік необхідно, оскільки вони узагальнюють досвід великої кількості виконаних інвестиційних проектів.

Усі питання, що стосуються технічного аналізу інвестиційного проекту, можна розподілити на 13 груп:

1) місце розташування (місце реалізації проекту);

2) масштаб проекту, можливість збільшення масштабу виробництва;

3) технологія;

4) обладнання, організація його експлуатації та ремонту;

5) інфраструктура;

6) схема підприємства;

7) організація підготовки і здійснення проекту;

8) графік виконання проекту;

9) підготовка та освоєння виробництва;

10) забезпечення якості;

11) розрахунок витрат на виконання проекту;

12) матеріально-технічне постачання;

13) поточні витрати виробництва та збуту.

Вивчаючи тему, особливу увагу варто приділити комплексу питань,пов’язаних зпроектними ризиками.

Метою аналізу проектних ризиків є оцінення всіх видів ризиків проекту, а також визначення:

а) можливих шляхів зниження ризиків;

б) ступеня доцільності реалізації проекту за наявного рівня ризику та способів його зниження.

Аналіз проектних ризиків передбачає вирішення таких завдань:

· виявлення ризиків проекту;

· оцінювання ризику проекту;

· визначення факторів, що впливають на ризик;

· пошук шляхів скорочення ризику;

· урахування ризику за оцінювання доцільності реалізації проекту;

· урахування ризику за оцінювання доцільності реалізації способу фінансування проекту.

Поняття проектних ризиків. За оцінювання проектів передбачається, що всі вихідні величини, зокрема величини грошових потоків, відомі або можуть бути точно визначені. Реально такої ситуації практично не буває. Параметри, які визначають величину грошових потоків, можуть набувати значень, які суттєво відхиляються від очікуваних.

Інвестиційний проект на всіх стадіях його життєвого циклу подібний до складного організму. Передбачити усі різноманітні причинно-наслідкові взаємозв’язки, що супроводять його функціонування, з високою точністю практично неможливо.

З огляду на це стає зрозумілим, що детерміністський підхід не може бути міцним фундаментом для адекватного аналізу інвестиційних проектів. Прийнятнішим є схоластичний підхід, за якого аналітик усвідомлює, що він готує інформаційну базу для прийняття рішень в умовах непевності. Ступінь непевності в різних ситуаціях може бути відмінним, а отже, неоднаковим буде й ризик.

Існує, принаймні два підходи до визначення ризику — у термінах утрат і збитків й у термінах непевності.

У термінах утрат ризик визначається як імовірність того, що збитки перевищать певне значення. Існує також визначення ри­зику як математичного очікування втрат чи збитків.

В інвестиційному та фінансовому менеджменті найчастіше під ризиком розуміють міру непевності в одержанні очікуваних доходів від заданих інвестицій.

Очевидно, що для загального визначення ризику слід вихо­дити з того, за яких умов він виникає.

Система потрапляє в поле дії фактора ризику за наявності трьох умов:

1) система прагне до певної мети;

2) система має вибір шляху досягнення певної мети;

3) вибір мети здійснюється в умовах непевності.

З огляду на це можна сформулювати загальне визначення ризику. Ризик — це міра непевності в досягненні системою заданої мети за обраного способу досягнення цієї мети.

Якщо прийняти це формулювання, то наведене вище визначення ризику в термінах утрат є його окремим випадком, коли мета системи — існування без утрат і збитків.

Якщо конкретизувати загальне визначення ризику для аналізу проекту, то метою системи є одержання очікуваного рівня дохідності, а способом досягнення мети — реалізація даного проекту. Тобто ризик проекту — це міра непевності в одержанні очікуваного рівня дохідності за реалізації даного проекту.

За причинами виникнення розрізняють такі види проектних ризиків:

― ризик, пов’язаний з нестабільністю законодавства і наявної економічної ситуації, умов інвестування та використання прибутку;

― зовнішньоекономічний ризик (можливість запровадження обмежень на торгівлю й поставки, закриття кордонів тощо);

― ризик несприятливих політичних змін у країні чи регіоні;

― ризик неповноти й неточності інформації проекту;

― ризик мінливості ринкової кон’юнктури;

― ризик природних катаклізмів;

― виробничо-технологічний ризик (аварії, вихід з ладу устаткування, виробничий брак тощо);

― ризик непередбачуваності дій учасників проекту. Проектні ризики бувають зовнішні (непередбачувані та передбачувані) та внутрішні. Зовнішні непередбачувані ризики зумовлені:

· зміною політичної ситуації та непередбачуваними державними заходами регулювання у сферах землекористування, оподат­кування, ціноутворення, експорту-імпорту, охорони довкілля тощо;

· природними катастрофами (повенями, землетрусами, кліматичними змінами і т. п.);

· злочинами та несподіваним зовнішнім екологічним і соціальним впливом;

· зривами у створенні необхідної інфраструктури, банкрутствами, затримками у фінансуванні, помилками у визначенні цілей проекту.

Урахувати зовнішні непередбачувані ризики практично неможливо.

До зовнішніх передбачуваних ризиків належать:

· ринковий ризик через погіршання можливостей одержання сировини, підвищення на неї цін, зміну вимог споживачів продукції, посилення конкуренції тощо;

· операційний ризик, пов’язаний з відхиленням від цілей проекту та неможливістю підтримання управління проектом;

· ризик шкідливого екологічного впливу;

· ризик негативних соціальних наслідків;

· ризик зміни валютних курсів;

· ризик непрогнозованої інфляції;

· ризик податкового тиску.

Аналізуючи проект, зовнішні передбачувані ризики можна врахувати.

Внутрішні ризики поділяються на планово-фінансові, пов’яза­ні зі зривом планів робіт і перевитратою коштів, та технічні, по­в’язані зі зміною технології, погіршанням якості продукції, помилками в проектно-технічній документації тощо.

У процесі аналізу ризиків важливо виділити групу ризиків, які можуть бути застраховані. Коли відбувається певна ризикова подія, інвестор має підстави сподіватися на відшкодування втрат, викликаних цим ризиком.

До ризиків, які надаються до страхування, належать:

― прямі майнові збитки, пов’язані з перевезеннями, роботою обладнання, поставкою матеріалів;

― непрямі збитки, спричинені демонтажем і переміщенням пошкодженого майна, повторним установленням обладнання, неодержанням орендної плати;

― ризики, що підлягають обов’язковому страхуванню (від не­щасних випадків на виробництві, від захворювань, від пошкод­ження майна, від викрадення транспортних засобів).

Зазначені види ризиків зустрічаються в будь-якому проекті. Для їх зниження застосовують різні методи управління ризиками.

Нині в процесі прийняття інвестиційних рішень використовують такі методи врахування ризику:

1) метод еквівалента достовірності;

2) метод визначення дисконтної ставки з урахуванням ризику.

Обидва методи засновані на компенсації ризику згідно з аксіомою: інвестори не візьмуть на себе додатковий ризик, якщо не чекають при цьому одержання додаткового доходу.

Теорія управління ризиками ґрунтується на таких принципах:

· У ринковій економіці, з огляду на спільність інтересів учасників ринку, межа між макро- і мікрорівнями стирається.

· Усі ризики справляють вплив на всіх учасників ринку одночасно на всіх рівнях економіки, але неоднаковою мірою та з різною залежністю.

· Зі збільшенням ризику дохідність зменшується у процентному відношенні до ризику.

· Сферою допустимих значень дохідності є довірчий інтервал ризику з певними граничними значеннями.

· За оцінювання ефективності проекту ставка дисконту та внутрішня норма рентабельності, мають ураховувати крім складових реальної дохідності, темпів інфляції та їх добутку й ступінь ризику проекту.

· Зміни основних показників дохідності залежать від можливості фірми управляти ризиком.

Для ефективного управління ризиками застосовуються методи диверсифікації, страхування та хеджирування.

Під диверсифікацією розуміється інвестування фінансових ресурсів у більш як один вид активів, тобто процес розподілу інвестицій між різними об’єктами вкладення, безпосередньо не по­в’язаними між собою.

Диверсифікація передбачає два основних способи управління ризиками — активний і пасивний.

Активне управління являє собою прогнозування розміру мож­ливих доходів від реалізації кількох інвестиційних проектів.

Пасивне управління передбачає створення незмінного ринку зі заздалегідь визначеним рівнем ризику і стабільне утримування своїх позицій на ринку. Пасивне управління характеризується низьким оборотом і мінімальним рівнем концентрації обсягів продукції. Диверсифікація з пасивним управлінням застосовується здебільшого для зниження ризиків інвестиційних проектів.

Страхування ризиків — це передання певних ризиків страховій компанії. Застосовуються три основних способи страхування: майнове, страхування від нещасних випадків і страхування втрати прибутку.

Майнове страхування може мати такі форми: страхування ризику підрядного будівництва, страхування вантажів, страхуван­ня обладнання.

Страхування ризику підрядного будівництва має на меті страхування незавершеного будівництва від ризику матеріальних збитків чи пошкодження. Залежно від страхових випадків договори страхування ризику підрядного будівництва можуть мати форму стандартного чи розширеного договору страхування від пожежі або договору страхування від усіх ризиків. Договір страхування від усіх ризиків забезпечує страхування від будь-яких ризиків матеріальних збитків чи пошкодження застрахованого майна, за винятком тих ризиків, які окремо обумовлені в договорі як такі, що не підлягають страхуванню.

Страхування вантажів передбачає захист від матеріальних збит­ків чи пошкоджень будь-яких транспортованих вантажів. Страхування охоплює всі ризики, включаючи форс-мажорні обставини, і поширюється на переміщення товарів зі складу вантажовідправника до складу вантажоодержувача.

Страхування обладнання використовується у разі поставок чи оренди великої кількості дорогого обладнання.

Страхування від нещасних випадків включає страхування загальної громадянської та професійної відповідальності.

Страхування загальної громадянської відповідальності є формою страхування від нещасних випадків з метою захисту учасників проекту від тілесних ушкоджень, особистих збитків чи пошкодження майна.

Страхування професійної відповідальності здійснюється лише в тому разі, коли організація відповідає за підготовку проекту, управління проектом або надання інших професійних послуг щодо проекту.

За страхування втрати прибутку за об’єктом страхування є прибуток, який одержав би страхувальник, якби страхова подія не призвела до зриву чи зупинення проекту. Об’єктом страхування може бути виручка від реалізації або чистий прибуток.

Хеджування — це процес страхування ризику від можливих збит­ків шляхом перенесення ризику зміни ціни з однієї особи на іншу.

Хеджування здійснюється через укладення контракту, який приз­начений для страхування ризиків зміни цін (хеджа) між стороною, що страхує ризик (хеджером), і стороною, що перебирає ризик на себе (спекулянтом). Предметом контракту можуть бути різні активи — товари, валюта, акції, облігації тощо.

Хеджування може здійснюватися на підвищення або зниження цін. Хеджер прагне знизити ризик, спричинений невизначеністю цін на ринку, продаючи форвардні, ф’ючерсні чи опційні контракти. Це дає змогу спрогнозувати доходи чи витрати, хоча ризик не зникає. Його перебирає на себе спекулянт, який іде на одержання прибутку, граючи на різниці цін.

МОДУЛЬ 2

Тема 5. Фінансові інвестиції

Опрацьовуючи матеріали теми, насамперед необхідно чітко визначити з роль і місце фінансових інвестицій у діяльності підприємств. Функціональна спрямованість операційної діяльності підприємств, що не є інституціональними інвесторами, визначається як пріоритетна форма здійснення реальних інвестицій. Однак на окремих етапах розвитку підприємства виправдане й здійснення фінансових інвестицій. Таке спрямування інвестицій може спричинюватися: необхідністю ефективного використання інвестиційних ресурсів, що формуються до початку реального інвестування за вибраними інвестиційними проектами; кон’юнк­турою фінансового (насамперед фондового) ринку, яка дає змогу отримати значно вищий прибуток на вкладений капітал, ніж операційна діяльність на «згасливих» товарних ринках; за наявністю тимчасово вільних грошових активів, що пов’язане із сезонною діяльністю підприємства; «захопленням» інших підприємств, яке намічається напередодні галузевої, товарної або ре­гіональної диверсифікації діяльності підприємства шляхом вкладення капіталу в їх статутні фонди (або придбання вагомого пакета їх акцій) та ін. Тому фінансові інвестиції розглядаються як активна форма ефективного використання тимчасово вільного капіталу або як інструмент реалізації стратегічних цілей, по­в’язаних з диверсифікацією операційної діяльності підприємства. Здійснення фінансових інвестицій характеризується низкою особливостей, основними з яких є такі:

1. Фінансові інвестиції — це незалежний вид господарської діяльності для підприємств реального сектору економіки. Така незалежність виявляється як щодо операційної діяльності підприємств, так і щодо процесу їх реального інвестування. Форми вирішень стратегічних операційних завдань розвитку таких підприємств з допомогою фінансових інвестицій вирішують обмежені (вкладення капіталу в статутні фонди та придбання контрольних пакетів акцій інших підприємств).

2. Фінансові інвестиції — основний засіб здійснення підприємством зовнішнього інвестування. Всі основні форми та інструменти фінансових інвестицій мають зовнішнє спрямування інвестованого капіталу, що виходить за рамки відтворювальних процесів підприємства. З допомогою фінансових інвестицій підприємства мають можливість здійснювати зовнішнє інвестування як в межах своєї країни, так і за кордоном.

3. У системі сукупних інвестиційних потреб підприємств реального сектору економіки фінансові інвестиції формують портфель інвестиційних потреб другого рівня (другої черги). Фінансові інвестиції здійснюються такими підприємствами зазвичай після того, як задоволені їхні потреби в реальному інвестуванні капіталу. Як правило, така можливість з’являється у підприємства лише на стадії «рання зрілість».

4. Стратегічні фінансові інвестиції підприємства дають йому змогу швидше та економічніше реалізувати окремі стратегічні цілі свого розвитку. Так, у разі галузевої або регіональної диверсифікації операційної діяльності, нарощування обсягів виробництва і реалізації продукції шляхом «захоплення» підприємств-конкурентів в своєму сегменті ринку або інших аналогічних випадків замість придбання цілісних майнових комплексів або будівництва нових об’єктів підприємство, вдаючись до відповідних форм фінансового інвестування, може придбати контрольний пакет акцій (контрольну частку в статутному фонді) суб’єктів господарювання, що його зацікавили, максимальна сума купівлі яких є трохи більшою за половину реальної ринкової вартості їх бізнесу (50 % плюс одна акція). У процесі стратегічного фінансового інвестування підприємства зазвичай не переслідують цілі максимізації поточного інвестиційного доходу; більше того, окремі стратегічні фінансові інвестиції можуть здійснюватися підприємством і за негативного значення поточного інвестиційного доходу з розрахунку на забезпечення довготривалого приросту капіталу.

5. Портфельні фінансові інвестиції використовуються підприємствами реального сектору економіки в основному для отримання додаткового інвестиційного доходу в процесі використання вільних грошових активів і для їх протиінфляційного захисту. До цілеспрямованого формування інвестиційних ресурсів для здійснення портфельних фінансових інвестицій такі підприємства, як правило, не вдаються. І хоч звичайно фінансові інвестиції забезпечують більш низький рівень доходу, ніж функціонуючі операційні активи підприємства, вони формують додатковий приплив його у періоди, коли тимчасово вільний капітал не може бути ефективно використаний для розширення операційної діяльності.

6. Фінансові інвестиції забезпечують підприємству широкий діапазон вибору інструментів інвестування за шкалою «дохідність — ризик». Порівняно з реальним інвестуванням ця шкала є значно ширшою, вона включає групу як безризикових, так і високоризикових (спекулятивних) інструментів інвестування, даючи змогу інвестору здійснювати свою інвестиційну політику в широкому діапазоні: від надто консервативної до надто агресивної.

7. Фінансові інвестиції забезпечують підприємству досить широкий діапазон вибору інструментів інвестування і за шкалою «дохідність — ліквідність». Хоча порівняно з реальними інвестиціями вони характеризуються вищим рівнем ліквідності, цей рівень варіює в дуже широких межах.

8. Процес обґрунтування управлінських рішень, пов’язаних зі здійсненням фінансових інвестицій, є простішим і менш трудомістким. Він не потребує істотних передінвестиційних витрат фінансових коштів, як за підготовки реальних інвестиційних проектів; алгоритми оцінювання ефективності фінансових інвестицій мають більш диференційований характер стосовно щодо об’єктів інвестування, що підвищує надійність оцінки; реалізація прийнятих управлінських рішень у сфері фінансового інвестування потребує мінімум часу.

9. Висока мінливість кон’юнктури фінансового ринку порівняно з товарним визначає необхідність активнішого моніторингу в процесі фінансового інвестування. Відповідно й уп­равлінські рішення, пов’язані зі здійсненням фінансового інвестування, є оперативнішими.

Основними формами фінансового інвестування є:

· Вкладення капіталу в статутні фонди підприємств. Така форма фінансового інвестування найтісніше пов’язана з операційною діяльністю підприємства. Вона забезпечує: зміцнення стратегічних господарських зв’язків з постачальниками сировини і матеріалів (за участь в їх статутному капіталі); розвиток своєї виробничої інфраструктури (у разі вкладення капіталу в транспортні та аналогічні підприємства); розширення можливостей збуту продукції або проникнення на інші регіональні ринки (шляхом вкладення капіталу в статутні фонди підприємств торгівлі); різні форми галузевої і товарної диверсифікації операційної діяльності та інші стратегічні напрями розвитку підприємства. За своїм змістом ця форма фінансового інвестування багато в чому підмінює реальне інвестування, при цьому є менш капіталомісткою та оперативнішою. Пріоритетною метою такої форми інвестування є не стільки отримання підприємством високого інвестиційного доходу (хоча мінімально необхідний рівень має бути забезпечений), скільки встановлення форм фінансового впливу на підприємства для забезпечення стабільного формування свого операційного прибутку.

· Вкладення капіталу в прибуткові види грошових інструментів. Ця форма фінансового інвестування спрямована передусім на ефективне використання тимчасово вільних грошових активів підприємства. Основним видом грошових інструментів інвестування є депозитний внесок у комерційних банках. Як правило, така форма використовується для короткострокового інвестування капіталу, і її головною метою є генерування інвестиційного доходу.

· Вкладення капіталу в прибуткові види фондових інструментів. Ця форма фінансових інвестицій — найбільш масова і перспективна. Вона характеризується вкладенням капіталу в різні види цінних паперів, що вільно обертаються на фондовому ринку (так звані ринкові цінні папери). Використання такої форми фінансового інвестування пов’язане з: широким вибором альтернативних інвестиційних рішень як щодо інструментів інвестування, так і щодо його термінів; більш високим рівнем державного регулювання і захищеності інвестицій; розвиненою інфраструктурою фондового ринку; наявністю оперативно надаваної інформації про стан і кон’юнктуру фондового ринку за окремими його сегментами тощо. Головна мета цієї форми фінансового інвестування — генерування інвестиційного доходу, хоча в окремих випадках (для вирішення стратегічних завдань) вона може бути використана для встановлення форм фінансового впливу на окремі компанії (шляхом придбання контрольного або достатнього вагомого пакета акцій).

З огляду на особливості та форми фінансового інвестування на підприємстві організується управління фінансовими інвестиціями. За досить високої періодичності здійснення фінансових інвестицій розробляється й спеціальна політика.

Політика управління фінансовими інвестиціями являє собою частину загальної інвестиційної політики підприємства, що забезпечує вибір найефективніших фінансових інструментів вкладення капіталу і своєчасне його реінвестування.

Основні етапи формування політики управління фінансовими інвестиціями наведено на рис. 5.1.

1. Аналіз стану фінансового інвестування у попередньому періоді. Основною метою проведення такого аналізу є вивчення тенденцій, динаміки, масштабів, форм та ефективності фінансового інвестування на підприємстві в ретроспективі.

Рис. 5.1. Формування політики управління
фінансовими інвестиціями

Перша стадія аналізу — вивчається загальний обсяг інвестування капіталу в фінансові активи; визначаються темпи зміни цього обсягу і питомої ваги фінансового інвестування у загальному обсязі інвестицій підприємства у передньому періоді.

Друга стадія аналізу — досліджуються основні форми фінансового інвестування, їх співвідношення, спрямування на вирішення стратегічних завдань розвитку підприємства.

Третя стадія аналізу — вивчається склад конкретних фінансових інструментів інвестування, їх динаміка і питома вага в загальному обсязі фінансового інвестування.

Четверта стадія аналізу — оцінюється рівень дохідності окремих фінансових інструментів і фінансових інвестицій загалом. Він визначається як відношення суми доходів, отриманих в різних формах за окремими фінансовими інструментами (з коригуванням її на індекс інфляції), до суми інвестованих в них коштів. Рівень дохідності фінансових інвестицій підприємства порівнюється із середнім рівнем дохідності на фінансовому ринку і рівнем рентабельності власного капіталу.

П’ята стадія аналізу — оцінюється рівень ризику окремих фінансових інструментів інвестування та їх портфеля загалом. Таке оцінювання здійснюється шляхом розрахунку коефіцієнта варіації отриманого інвестиційного прибутку за ряд попередніх звітних періодів. Розрахований рівень ризику порівнюється з рівнем дохідності інвестиційного портфеля та окремих фінансових інструментів інвестування (відповідність цих показників ринковій шкалі «прибутковість — ризик»).

Шоста стадія аналізу — оцінюється рівень ліквідності окремих фінансових інструментів інвестування та їх портфеля загалом. Оцінювання виконується на основі розрахунку коефіцієнта ліквідності інвестицій на дату проведення аналізу (в останньому звітному періоді). Розрахований рівень ліквідності порівнюється з рівнем прибутковості інвестиційного портфеля та окремих фінансових інструментів інвестування.

Проведений аналіз дає змогу оцінити обсяг та ефективність портфеля фінансових інвестицій підприємства у попередньому періоді.

2. Визначення обсягу фінансового інвестування в майбутньому періоді. На підприємствах, які не є інституціональними інвесторами, обсяг такого інвестування зазвичай є невеликим і визначається розміром вільних фінансових коштів, що заздалегідь нагромаджуються для здійснення майбутніх реальних інвестицій або інших витрат майбутнього періоду. Позичкові кошти до фінансового інвестування підприємства, як правило, не залучаються (за винятком окремих періодів, коли рівень дохідності цінних паперів істотно перевищує рівень ставки процента за кредит).

Певний обсяг фінансового інвестування диференціюється в розрізі довго- і короткострокових періодів його здійснення. Обсяг довгострокового фінансового інвестування визначається в процесі вирішення завдань ефективного використання інвестиційних ресурсів для реалізації реальних інвестиційних проектів, страхових та інших цільових фондів підприємства, що формуються на довгостроковій основі. Обсяг короткострокового фінансового інвестування визначається в процесі вирішення завдань ефективного використання тимчасово вільного залишку грошових активів (у складі оборотного капіталу підприємства), що утворюється через нерівномірність формування позитивного і негативного грошових потоків.

3. Вибір форм фінансового інвестування. Конкретні фор-
ми визначаються умежах обсягу запланованих на це фінан-
сових коштів. Вибір форм залежить від характеру завдань,
вирішуваних підприємством у процесі його господарської діяльності:

· рішення стратегічних завдань розвитку операційної дія-
льності пов’язане з такими формами фінансового інвестуван-
ня, як вкладення капіталу в статутні фонди спільних підприємств і придбання контрольного пакета акцій окремих компаній, що являють стратегічний інтерес для цілей диверсифікації цієї діяльності;

· рішення завдань приросту капіталу в довгостроковому періоді пов’язане, як правило, з вкладеннями його у довгострокові, фондові та грошові інструменти, дохідність яких, прогнозована з урахуванням рівня ризику, задовольняє інвестора;

· рішення завдань отримання поточного прибутку і протиінфляційного захисту тимчасово вільних грошових активів пов’язане з вибором короткострокових грошових або боргових фондових інструментів інвестування, реальний рівень прибутковості яких не нижче норми прибутку, що склалася на капітал, який інвестується (за відповідною шкалою «дохідність — ризик»).

4. Оцінювання інвестиційних якостей окремих фінансових інструментів. Методи такого оцінювання диференціюються залежно від видів цих інструментів, основним показником виступає рівень їх прибутковості, ризику і ліквідності. За оцінювання детально досліджуються фактори, що визначають інвестиційні якості різних видів фінансових інструментів інвестування — акцій, облігацій, депозитних внесків у комерційних банках тощо. В результаті такого аналізу отримують оцінку інвестиційної привабливості галузей економіки і регіонів країни, в якій здійснює господарську діяльність емітент цінних паперів. Важливу роль у процесі оцінювання відіграє й характер обігу тих або інших фінансових інструментів інвестування на організованому та неорганізованому ринку цінних паперів.

5. Формування портфеля фінансових інвестицій. Здійснюється з урахуванням оцінки інвестиційних якостей окремих фінансових інструментів. У процесі їх відбору до портфеля враховуються такі фактори: тип портфеля фінансових інвестицій, що формується відповідно до його пріоритетної мети; необхідність диверсифікації фінансових інструментів портфеля; необхідність забезпечення високої ліквідності портфеля тощо. Особливу роль у формуванні портфеля фінансових інвестицій відведено забезпеченню відповідності цілей його формування стратегічним цілям інвестиційної діяльності загалом. Портфель фінансових інвестицій, сформований з урахуванням зазначених факторів, має бути оцінений щодо співвідношення рівня дохідності, ризику і ліквідності, для підтвердження, що за своїми параметрами він відповідає типу портфеля, визначеному цілями його формування. За необхідності посилити цілеспрямованість портфеля до нього вносяться корективи.

6. Забезпечення ефективного оперативного управління портфелем фінансових інвестицій. У разі суттєвих змін кон’юнктури фінансового ринку інвестиційні якості окремих фінансових інструментів знижуються. У процесі оперативного управління портфелем фінансових інвестицій забезпечується своєчасна реструктуризація його з метою підтримки цільових параметрів первин­ного формування.

Політика управління фінансовими інвестиціями підприємства визначає основні параметри інвестиційної діяльності підприємства в цій сфері та її найважливіші критерії.

У процесі здійснення фінансового інвестування в усіх його формах одним з найважливіших завдань є оцінювання інвестиційних якостей окремих фінансових інструментів, що обертаються на ринку.

Оцінка інвестиційних якостей фінансових інструментів являє собою інтегральну характеристику окремих їх видів, здійснювану інвестором з урахуванням цілей формування інвестиційного портфеля.

Спрямування фінансових інвестицій підприємств останнім часом все більше зорієнтоване на різні інструменти ринку цінних паперів становлять нині до 80 % загального обсягу фінансових інвестицій підприємства. Отже, докладніше охарактеризуємо інвестиційні якості окремих цінових інструментів інвестування відповідно до їх класифікації, наведеної на рис. 5.2.

1. За ступенем передбачуваності інвестиційного прибутку розрізняють боргові та пайові цінні папери.

Боргові цінні папери характеризуються чіткою передбачуваністю інвестиційного доходу, розмір якого можна визначити в будь-який момент їх обігу. Така передбачуваність дає змогу зіставляти інвестиційні якості боргових цінних паперів як за шкалою «дохідність — ризик», так і за шкалою «дохідність — ліквід­ність». Крім того, боргові цінні папери мають пріоритетні права погашення зобов’язань у разі банкрутства емітента, що значно знижує рівень несистематичного їх ризику.

Пайові цінні папери характеризуються низьким рівнем передбачуваності їх інвестиційного доходу, який оцінюється за двома параметрами — за рівнем майбутніх виплат дивідендів і за приростом курсової вартості інструменту. У разі ефективної господарсь­кої діяльності емітента за цими цінними паперами можна отримати більш високий рівень інвестиційного доходу порівняно з борговими цінними паперами того ж емітента. При цьому для пайових цінних паперів характерний більш високий ступінь кореляції доходів з темпами інфляції. Однак нестабільність інвестиційного доходу робить їх більш ризиковими інструментами інвестування, оскільки вони не захищені ні від систематичного, ні від несистематичного видів ризиків. Низька ефективність господарської діяльності емітента може призвести не тільки до втрати інвестиційного доходу за пайовими цінними паперами, а й до часткової (а у разі банкрутства — й повної) втрати вкладеного в них капіталу.

2. За рівнем ризику, пов’язаного з характером емітента,виділяють такі види фінансових інструментів інвестування: державні цінні папери; цінні папери муніципальних органів; цінні папери, емітовані банками, та цінні папери підприємств.

Державні цінні папери представлені переважно борговими зобов’язаннями і мають найменший рівень інвестиційного ризику. Окремі види державних цінних паперів розглядаються навіть як еталон безризикових інвестицій. Разом з тим, рівень інвестиційного доходу за такими цінними паперами, як правило, найнижчий. У періоди різких коливань кон’юнктури фінансового ринку держава має можливість впливати на реальний рівень інвестиційного доходу за своїми цінними паперами зміною ставки рефінансування (облікової ставки центрального банку).

Цінні папери муніципальних органів. Рівень інвестиційних якостей таких цінних паперів (як правило, боргових) значною мірою визначається рівнем інвестиційної привабливості відповідних регіонів) Хоча такі цінні папери не можна віднести до безризикових, рівень інвестиційного ризику за ними звичайно невисокий. Відповідно невисоким є й рівень інвестиційного доходу за ними.

Рис. 5.2. Класифікація фінансових інструментів за специфікою їх інвестиційних якостей

Цінні папери, емітовані банками. Інвестиційні якості цих фінансових інструментів уважаються досить високими, оскільки рівень дохідності за ними звичайно вищий, ніж за державними і муніципальними цінними паперами. Крім того, система економіч­них нормативів банківської діяльності і високий рівень державного контролю за їх діяльністю знижують потенційний рівень ризику інвестування в цінні папери цих емітентів (хоча фінансова неспроможність банків й має місце).

Цінні папери підприємств в Україні характеризуються низькими інвестиційними якостями. Це пояснюється низькою ефективністю господарської діяльності більшості підприємств на сучасному етапі (особливо корпоратизованих державних підпри­ємств), внаслідок чого за акціями багатьох з них не виплачуються навіть дивіденди. Рівень інвестиційного ризику за цінними паперами підприємств (особливо віднесених до категорії венчурних) найвищий. Крім того, такий тип цінних паперів характеризується найнижчим на ринку рівнем ліквідності.

3. За рівнями ризику і ліквідності, пов’язаними з періодом обігу,вирізняють такі цінові інструменти інвестування, як коротко- і довгострокові цінні папери.

Короткострокові цінні папери. Період їх обігу визначає досить високий рівень їх ліквідності на ринку цінних паперів. Крім того, короткий період їх обігу значною мірою знижує рівень інвестиційного ризику, пов’язаного зі зміною кон’юнктури фінансового ринку і фінансового стану їх емітентів. Відносно низький рівень ризику і досить високий рівень ліквідності визначають порівняно невисокий рівень інвестиційного доходу за такими ціновими інструментами.

Довгострокові цінні папери. Рівень інвестиційних якостей таких цінових інструментів визначається протилежними (проти короткострокових цінних паперів) характеристиками — низьким рівнем ліквідності (за інших рівних умов) і відповідно вищим рівнем інвестиційного ризику. За такими ціновими інструментами пропонується й більш високий рівень інвестиційного доходу.

4. За рівнем ліквідності, пов’язаним із характером випуску та обігу,ці інструменти інвестування поділяються на іменні цінні папери та цінні папери на пред’явника.

Іменні цінні папери. Через складну процедуру їх оформлення та глибший контроль емітента за їх обігом такі цінні папери характеризують дуже низькою ліквідністю.

Цінні папери на пред’явника. Зазначена вище особливість випуску таких фінансових інструментів не перешкоджає процесу їх вільного обігу, а отже, й підвищує потенційний рівень їх ліквідності.

Дата добавления: 2014-01-07